1. Принципи кримінального права

Принципами кримінального права визнаються найбільш визна­чні, головні положення (засади) кримінального законодавства, які встановлені законом чи безпосередньо із нього витікають, і які мають пряму дію, пряму регулятивну функцію.

Всі принципи кримінального права можна поділити на загальні та спеціальні.

Загальні принципи притаманні не тільки кримінальному праву, але й іншим галузям права. Такими є: законність, рівність громадян перед законом, невідворотність відповідальності, справедливості, гу­манізму та демократизму.

Принцип законності, що випливає з положень Загальної декларації прав людини: ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину та покараний інакше як за вироком суду й відповідно до закону. Крім того, принцип законності проявляється в тому, що особа може бути за­суджена тільки за те вчинене їм діяння, що містить у собі склад злочи­ну, передбачений КК.

Принцип рівності громадян перед кримінальним законом. Зло­чинець підлягає кримінальній відповідальності незалежно від статі, ра­си, національності, мови, походження, майнового й посадового поло­ження, місця проживання, відносини до релігії, переконань, приналежності до громадських об'єднань, а також інших обставин.

Принцип демократизму, хоча й не в повному обсязі, проявляється в кримінальному праві в різних формах участі представників громад­ських об'єднань і приватних осіб при призначенні покарання, її вико­нанні й, зокрема, при звільненні від кримінальної відповідальності (передача на поруки) й покарання.

Сутність принципу гуманізму полягає у визнанні цінності людини (однак не тільки злочинця, але й у першу чергу того, хто постраждав від нього). Зокрема, він виражається в тому, що кара, яка тягне істотне обмеження правового статусу засудженого, переслідує єдину мету — захистити інтереси інших, законослухняних громадян, від злочинних посягань

Принцип невідворотності кримінальної відповідальності поля­гає в тому, що особа, що вчинила злочин, підлягає покаранню в кримі­нально-правовому порядку. Під останнім варто розуміти й своєчасне притягнення злочинця до відповідальності, і те, що перед криміналь­ним законом ні в кого не повинне бути привілеїв.

Принцип справедливості означає, що кримінальне покарання або інший захід кримінально-правового впливу, застосовувані до злочин­ця, повинні відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, а та­кож особі злочинця.

Зазначений принцип варто розуміти й у тому розумінні, що ніхто не може двічі нести кримінальну відповідальність за те саме злочинне діяння.

Спеціальні принципи притаманні тільки кримінальному праву. Роз­глянемо їх:

Принцип законодавчого визначення злочину (nullum crimen sine lege — немає злочину, не передбаченого Законом). Це одне із най­важливіших загальних положень (принципів) кримінального права. Воно визначається в ст. 1, 2, 3 та 11 КК України. Реалізація цього принципу не залишає місця для аналогії кримінального закону, яка між іншим прямо заборонена в ч. 4 ст. 3 КК.

Принцип особистої відповідальності. Кримінальна відповіда­льність можлива лише за власні дії (бездіяльність). Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за злочин, вчинений іншою особою. Цей принцип безпосередньо витікає із змісту ч. 2 ст. 2 КК «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бу­ти піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

Принцип винної відповідальності. Кримінальна відповідаль­ність настає тільки при наявності вини, тобто лише в таких випадках, коли заподіяна шкода, вчинений злочин були заподіяні навмисно чи необережно (ст. 23 КК).

Невинно заподіяна шкода (казус), незалежно від її тяжкості, злочи­ном не визнається і кримінальної відповідальності не тягне.

Принцип суб'єктивної осудності. Кримінальна відповідальність ґрунтується лише на суб'єктивній осудності. Об'єктивна осудність відхиляється, оскільки вона не враховує, не припускає участі в діях свідомості та волі.

Крім вини, як підґрунтя суб'єктивної сторони злочину, криміналь­на відповідальність припускає, вимагає усвідомлювання винною осо­бою всіх ознак складу злочину. Найбільш переконливо принцип суб'єктивної осудності діє при ексцесі виконавця. Співучасники не підлягають відповідальності за ті дії виконавця, які не охоплювалися їх умислом.

Принцип повної відповідальності. Повнота осудності означає вимогу поставити в провину все скоєне нею, незалежно від того, якою кількістю кримінально-правових норм воно все передбачено. Ніяких меж чи обмежувань така вимога не має, незалежно від того, створює воно реальну чи ідеальну сукупність злочинів. В рішеннях вищих су­дових органів будь-яка неповнота осудності визнається безумовною підставою для повернення кримінальної справи на додаткове слідство.

Принцип переваги пом'якшуючих відповідальність обста­вин. При конкуренції обтяжуючих та пом'якшуючих відповідальність обставин перевагу мають пом'якшуючі обставини вчинення злочину.

Так, наприклад, при вчиненні навмисного вбивства з особливою жорстокістю перебуваючої в стані вагітності жінки (обтяжуючі обста­вини п.п. 2 і 4 ч. 2 ст. 115 КК), але в стані фізіологічного афекту (пом'якшуюча обставина ст. 116 КК), скоєне кваліфікується лише за ст. 116 КК.

Принцип більшої караності групового злочину. За невеликим винятком всі або переважна більшість правових норм про відповідаль­ність за навмисні злочини містять кваліфікуючу ознаку — вчинення його групою осіб або організованою групою.

Крім того, п. 2 ч. 1 ст. 67 КК визнає вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, яка обтяжує відповідальність винної особи.

Принцип більшої караності групового злочину ґрунтується на осо­бливостях спільної злочинної діяльності, яка забезпечує більшу ефек­тивність цієї діяльності, більшу латентність, меншу безпеку для злочи­нців бути викритими та покараними.

Можна з приводу цього зробити такий висновок — чим більше ця злочинна група та чим міцніше вона організована, більшої кари вона заслуговує.

Принцип повного відшкодування заподіяної злочином.

Принцип повного відшкодування заподіяної злочином шкоди є здійсненням, частковою реалізацією нової концепції кримінального закону — концепції захисту, заміни караючої функції кримінального закону функцією захисту, функцією поновлення порушених прав, ін­тересів особи.

Кара за злочин може і повинна бути лише засобом захисту а не тільки покарання, як це витікає із змісту ст. 50 КК. Карати — щоб за­хистити, а не карати — щоб покарати. Принцип повного відшкодуван­ня заподіяної злочином шкоди найбільшою мірою відповідає правово­му законодавству, законодавству правового суспільства. Можна погодитися з професором М. Коржанським, що норма, в якій містився б цей принцип, могла б мати таку редакцію: «Незалежно від міри та виду призначеного судом покарання, особа, що заподіяла злочином шкоду, зобов'язана відшкодувати заподіяну цим злочином шкоду в по­вному обсязі, а також всі витрати на проведення дізнання, слідства та суду ж

Слід згадати, що згідно ст. 1177 ЦК майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплато­спроможною. Хоча при цьому умови та порядок відшкодування май­нової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочи­ну, встановлюються законом, який станом на 1 квітня 2011 рік ще не-прийнятий (розроблений лише законопроект).

10. Принцип економії кримінальної репресії. Принцип економії кримінально-правової репресії — це практичне визначення оптималь­ної, найбільш відповідної рівню економічного та культурного розвитку суспільства, межі, відокремлюючої злочин від незлочинного, межі між криміналізацією та декриміналізацією злочинів.

Отже принципами кримінального права визнаються найбільш ви­значні, головні положення (засади) кримінального законодавства, які встановлені законом чи безпосередньо із нього витікають, і які мають пряму дію, пряму регулятивну функцію.

Особлива важливість принципів кримінального права робить доці­льним їх законодавче визначення в одній із перших статей криміналь­ного закону.