8.3. Підстави звільнення віл доказування

Підстави звільнення від доказування наведені в ст. 35 ГПК Украї­ни, де зазначаються факти, які хоча й мають значення для прави­льного вирішення спору, проте не потребують підтвердження дока­зами.

Незважаючи на те, що такі факти покладені в основу вимог по­зивача чи заперечень відповідача, сторони звільняються від їх до­казування. Факти, про які йдеться в ст. 35 ГПК України, є загаль­новідомими, преюдиціально встановленими. їх наявність означає не тільки звільнення заінтересованих осіб від доказування (дове­дення), але й заборону їх оспорювати чи спростовувати в даному процесі.

Так, не потребують доказування обставини, визнані господар­ським судом загальновідомими (стихійні лиха, надзвичайні події, явища су спільного життя тощо).

Визнання факту загальновідомим залежить від суду, який, по­силаючись на нього в рішенні, повинен зазначити про визнання такого факту загальновідомим.

Факти, що встановлені рішенням господарського суду (іншо­го органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду од­нієї справи, не доказуються знову при вирішенні інших спорів, у яких беруть участь ті самі сторони. Рішення суду з цивільної спра­ви, що набрало чинності, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирі­шення спору.

Таке ж значення для господарського суду має вирок суду з кри­мінальної справи, що набрав чинності, але тільки з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені. Факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку.

8.4. Належність доказів і допустимість засобів доказування

Сторони в господарському процесі вільні в наданні господарському суду своїх доказів і доведенні їх переконливості. Проте, вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди виходять з того, що важ­ливе практичне значення для правильного та об'єктивного вирі­шення господарського спору мають положення господарського про­цесуального законодавства щодо належності доказів і допустимості засобів доказування.

У ч. 1 ст. 34 ГПК України зазначається, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Цю ви­могу закону щодо належності доказів позивач має враховувати вже при складанні позовної заяви, а відповідач - при надсиланні відзи­ву на позовну заяву. Практичне значення принципу належності доказів полягає в тому, що витребування та аналіз доказів, які не відносяться до справи, уповільнює процес і призводить до зайвих витрат коштів. З іншого боку, відсутність необхідних для розгляду справи доказів призводить до неможливості встановити істину і до винесення незаконного та необґрунтованого рішення. Тому важ­ливе значення надається стадії підготовки матеріалів до розгляду в засіданні господарського суду, на якій суддя в необхідних випад­ках викликає представників сторін для уточнення обставин справи і з'ясовує, які матеріали можуть бути подані додатково; витребує від сторін та інших підприємств та організацій документи, відо­мості, висновки, необхідні для вирішення спору, або знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження; вирі­шує питання про призначення судової експертизи; проводить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження тощо¹.

Обставини, що мають значення для справи, можуть бути під­тверджені будь-якими доказами, передбаченими в ГПК України. Проте для певного кола суб'єктів матеріальних правовідносин у встановлених законодавством випадках такі обставини мають бути підтверджені лише за допомогою певних засобів доказування. Тому в ст. 34 ГПК України зазначається, що обставини справи, які від­повідно до законодавства мають бути підтверджені певними засо­бами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Так, відповідно до ст. 129 Статуту залізниць України обстави­ни, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності залізниці, вантажовідправника, вантажоодержувача під час заліз­ничного перевезення, засвідчуються комерційними актами або ак­тами загальної форми, які складають станції залізниць. Інші випа­дки наведені в ст. 130 Статуту залізниць України, згідно з якою, зокрема, підставою для покладення на залізницю відповідальності за втрату вантажу за позовом одержувача є вантажна квитанція з позначкою станції призначення про неприбуття вантажу і докуме­нтів, що підтверджують кількість і вартість відправленого ванта­жу (якщо одержувач не має можливості пред'явити вантажну кви­танцію, він подає довідку станції відправлення про прийняття ван­тажу до перевезення з позначкою станції призначення про непри­буття вантажу). Пред'являючи до залізниці позов у разі недостачі, псування або пошкодження вантажу, одержувач повинен пред'яви­ти накладну, комерційний акт і документ, що засвідчує кількість і вартість відправленого вантажу. Якщо в складанні комерційного акта відмовлено, замість нього подається документ, що підтвер­джує скаргу про цю відмову.