Міністерство
освіти і науки,молоді та спорту України
Сумський державний університет
Машинобудівний коледж
ОПОРНІ КОНСПЕКТИ
з дисципліни
“Основи філософських знань”
для студентів усіх спеціальностей
2012 р.
Опорні конспекти розроблені викладачем дисципліни „Основи філософських знань” Бондаренко Д. І.
Розглянуто і затверджено цикловою комісією соціально – гуманітарних дисциплін
Протокол № 01 від “31” серпня 2012 р.
ЗМІСТ
Розділ I: Гуманістичний зміст історії виникнення і розвитку філософії…..….4
Філософія як специфічний тип знання……………………………………………………..4
Філософія стародавнього світу……………………………………………………………...6
Філософія європейського середньовіччя та епохи Відродження…………………….10
Філософія Нового часу………………………………………………………………………14
Філософія XIX-XX століть…………………………………………………………………...19
Філософська думка в України………………………………………………………………23
Розділ II: Онтологія і гносеологія……………………………………………………….27
Філософське вчення про буття (онтологія)………………………………………………27
Основи філософського вчення про розвиток…………………………………………….30
Гносеологія як теорія пізнання……………………………………………………………..34
Духовний вимір людського буття…………………………………………………………..37
Розділ III:Соціальна філософія…………………………………………………….39
Філософський аналіз суспільства……………………………………………………..39
Філософська концепція людини……………………………………………………………44
Цінності в житті людини і суспільства…………………………………………………….47
Релігієзнавство………………………………………………………………………………….49
Рівні засвоєння навчального матеріалу:
перший рівень (1) – студент відтворює основний навчальний матеріал, здатний розв’язувати завдання за зразком;
другий рівень (2) – студент знає істотні ознаки понять, явищ, закономірностей зв’язків між ними, а також самостійно застосовує знання в стандартних ситуаціях, володіє розумовими операціями (аналізом, абстрагуванням, узагальненням тощо), уміє робити висновки, порівняння, виправляти допущені помилки; відповідь повна, правильна, логічна, обгрунтована;
третій рівень (3) – знання студента є глибокими, міцними, узагальненими, системними; студент уміє застосовувати знання творчо, його навчальна діяльність має дослідницький характер, позначена вмінням самостійно оцінювати різноманітні життєві ситуації, явища, факти, виявляє і відстоює особисту позицію – студенти роблять доповіді та їх захищають.
Розділ I: Гуманістичний зміст історії виникнення і розвитку філософії.
Тема. Філософія як специфічний тип знання.
Основні поняття: світогляд, міфологія, релігія, філософія, матеріалізм, ідеалізм, дуалізм, функції філософії.
План:
1.Філософія та світогляд, його типи.
2. Структура філософського знання та його функції.
1. Філософія пов’язана з людським існуванням. Формою загального людського самовизначення у світі постає світогляд. Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення. Особливості:
а) надавати знання разом із оцінкою, відношенням,
б) світогляд синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію , життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи.
За формою розрізняють світогляд: цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності: реалістичний, фантастичний, викривлений, адекватний дійсності; за ставленням до існування вищих сутностей: релігійний, скептичний, агностичний, атеїстичний. Філософія фігурує як світогляд певного рівня. Рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним - вона аналізує певні явища через поняття на засадах певних законів чи їх необхідних внутрішніх звязків. Філософія – теоретична форма міркування, що має метою встановлення найголовніших закономірностей осмислення світу, людини, її існування, проблеми пізнання: особливість – абстрактний рівень мислительних побудов.
2. Оскільки філософія покликана надати людині орієнтири для її життєвого самовизначення, то структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина може такого роду орієнтири виділити, позначити. Відповідно до них формуються і основні філософські дисципліни.
Онтологія є філософською наукою про буття, перш за все, буття як таке, а не лише про окремі види чи прояви буття. Тут найпершими постають питання про те, чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов'язана із буттям.
Натурфілософія постає різновидом онтології, зосереджує увагу переважно на тому, що таке природне буття та природа в цілому, як вибудовується ієрархія проявів природи, існують чи не існують якісь всезагальні закономірності та якості природи.
Космологія філософські міркування про сутність та природу космосу; коли ж наголос тут падає на виникнення, походження (чи породження) космосу - космогонія.
Філософські ж осмислення природи суспільного життя, зв'язків суспільства та природи, суспільства та людської індивідуальності - соціальна філософія.
Філософія історії ставить граничні питання на з історії людства: куди прямує історія, хто є її суб'єктом, чи існують закони людської історії?
Культурологія виходить із тези про те, що специфічних якостей та ознак як людині, так і суспільному життю надає культуротворення, тому вивчення культури постає інструментом до їх розуміння.
Логіка - досліджує форми, закони та норми правильного мислення.
Гносеологія - теорія пізнання; вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, методи пізнання, умови продукування та ознаки достовірних знань.
Етика є вченням про норми та засади людських взаємин.
Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого.
Філософія релігії - питання природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійного багатоманіття та ін.
Філософія виконує функції:
світоглядна (філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей);
пізнавальна (завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань);
логічна (філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах);
соціально-адаптивна (філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію);
критична (проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу буденності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу);
виховна (філософія прищеплює інтерес до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів).
Усі функції мають як індивідуально-особистісне, так і суспільне значення.
Підведення підсумків: Як особлива сфера духовної культури, вона не зводиться до інших подібних сфер та напрямів, а доповнює і розвиває їх. Використовуючи такий специфічніш вид мислення, як світоглядна рефлексія, філософія шукає відповіді на смислотворчі проблеми людського буття. Філософське знання розкриває реальний та духовний світ людини в їхньому взаємозв'язку та розвитку, має вільний, критичний, проблемний і творчий характер.
Закріплення вивченого матеріалу
1. Вміти давати відповіді на питання:
Предмет та завдання філософії.
Специфіка філософського пізнання.
Світогляд, його типологія.
Функції філософії.
Структура філософського знання.
Проблема виникнення філософії.
Вміти аналізувати: Визначити специфіку філософського світогляду порівняно з науковим, релігійним, міфічним.
Робити доповіді:
"Формування філософських ідей в Давній Греції".
"Формування філософських ідей в Давній Індії".
"Формування філософських ідей в Давньому Китаї".
Література
Основна:
Буслинський В.А., Скрипка П.І. Основи філософських знань. – Львів, 2005.
Філософія: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти І-ІУ рівнів акредитації (автор Сморж Л.О.). – К., 2006.
Філософія: Навчальний посібник для студентів і аспірантів вищих навчальних закладів (за ред. Є.М. Причепія). – К., 2001.
Філософія: Навчальний посібник (автор Смольков О.А.). – Львів, 2005.
Філософія: Підручник. (автор Подольська Є.А.). – К., 2006.
Додаткова:
Історія філософії. Підручник (за ред. В.І.Ярошовця). – К., 2002.
Подольська Є. А. Кредитно-модульний курс з філософії. – К., 2006.
Філософія: Навчальний посібник (за ред. І.Ф. Надольного). – К., 2007.
Тема. Філософія стародавнього світу.
Основні поняття: конфуціанство, даосизм, легізм, ортодоксальні та неортодоксальні філософські системи, космоцентризм, діалектика, метафізика, гілозоїзм
План:
1. Філософські системи Давньої Індії.
2. Основні ідеї філософії Давнього Китаю.
3. Специфіка античної філософії.
1. Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є "Веди" ("відати", "знати") -1,5 тис. років до н.е. До "Вед" входять міфи, розповіді про богів, гімни, заклинання і т. ін. Філософські тексти "Упанішади" ("сидіти поруч";тексти-пояснення таємних знань, що містяться з основних текстах "Вед" - самхітах).
Вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармічних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення і досягнення нею стану "мокші".
Джайнізм ("джіна" - переможець) закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям й не заподіяти шкоди жодній істоті.
Веданта (Шанкара) – світ лише ілюзія, що скриває істину – Брахмана.
Йога (Патанджалі) ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування, гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини.
Буддизм. (Гаутама Сіддхартха VI - V ст. до н. е.). Людина має пройти шляхом Будди і досягти стану "нірвани" - повного припинення хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.
Санкх'я (обчислення, точне знання), засновник Кипіла (VII ст. до н.е.). На першому плані питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова. Таких сутностей дві: "пракріті", або "прадхана" (природа) та "пуруша" (свідомість). Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії. Зв'язок пракріті та пуруші призводить до виявлення їх якостей: маси, енергії та прояснення. Останні породжують п'ять світових стихій: вогонь, повітря, воду, землю та ефір. Проявляючись у людському "Я", пуруша спрямовує його до самозаглиблення та подолання карми.
Чарвака-локаята (Бріхаспаті, VII-VI ст. до н.е.). Вважають, що "не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми, ні недхарми, а також немас винагороди за благочинне життя". Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям (лока), а все існуюче е поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Від поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і "Я" (атман). Зі смертю людини елементи роз'єднуються, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним — земним життям. Найбільшою насолодою вважали вміння уникати страждань.
Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (Гаутама, III ст. до н.е.). Тут докладно розглядали засоби пізнання, форми умовиводів, ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділяли на чотири види: сприйняття, виведення, аналогія та усне свідчення.
Вайшешіка (Канада. VI-V ст. до н.е.).
Філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: початок буття, будова світу, особливості людини, роль і зміст людського пізнання, пошук шляхів людського звільнення.
2. Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване "П'ятикнижжя". У "П'ятикнижжі" в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки — панують стихійність і випадковість. Китайська держава - це "Серединне царство". Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки. Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття - Інь і Янь. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Ян — світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Янь утворюють 5 світових стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Людина - органічна частина Космосу. Конфуціанство (Кун-Фу-цзи, або Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Це школа соціально-етичного спрямуваання. Вирішальну роль у людському житті відіграє закон або повеління Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як "шляхетна"- цзюнь-цзи, яка у своїх діях має певні життєві принципи: «жень» - людинолюбство; "сяо" - повага до батьків (старших); "лі" - виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин. Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб. Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя. Держава і сім'я в аспекті взаємин між людьми були для нього неподільні. А вихідним принципом організації суспільного життя вважав шанування традицій. Найпершою умовою щасливого життя у державі е дотримання принципу "виправлення" імен.
Школу даосів заснував Лао-Цзи (VI-V ст. до н.е.). У цій школі на першому плані ідеї світобудови. Людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи «дао». У трактаті "Дао-де-дзин" під "дао" розуміється єдиний і універсальний початок буття, універсальний закон світобудови, як людську долю, як закон правильного мислення. Тобто "дао" пронизує собою усе, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлення у правильному спрямуванні думки.
3. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.
Натурфілософія - це філософське осмислення природи, а першою проблемою цієї філософії - проблема пошуку вихідного початку буття ("архе").
Першим філософом Стародавньої Греції був Фалес із Мілета (624 - 526 рр. до н.е.). Від нього до нас дійшло дві тези: "Усе з води" та "Усе має душу". Мислитель висунув думку про першопочаток світу - без води немає життя. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.
Учень Фалеса - Анаксімандр (610 - 546 рр. до н.е.), стверджував, що "архе" саме по собі не схоже ні на що; це -. "апейрон", невизначене та безмежне.
Анаксімен (585 - 525 рр. до н.е.): початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий - повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.
Головний здобуток - розроблення ідей про світобудову, що виявляють рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.
На думку Геракліта Ефеськього (544-483 рр. до н.е.), світ слід розуміти як потік, тобто: "Усе тече, усе змінюється" . У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом виходить, що світовий кругообіг здійснюється через рух від протилежного до протилежного. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія. Причиною руху е взаємоперехід буття та небуття.
Елейська школа Парменід (540 - 450 рр. до н.е.) та Зенон (490 - 430 рр. до н.е.). Парменід стверджував: "Лише буття є, а небуття немає". Про що б ми не мислили, думка буде не порожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже є лише буття, що дорівнює собі самому і с незмінне й невичерпне.
Давньогрецький атоміст Демокріт (480-390 рр. до н.е.) виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо". Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно. Межа можливого поділу - атом (неподільний); його існування - запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх - усе, що існує. Вони все створюють та рухаються закономірно (свобода відсутня).
Емпедокл (483 - 423 рр. до н.е.) вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості, або до розпаду
Анаксагор (500-428 рр. до н.е.) - все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу — гомеомерій. Тому ми й бачимо різноманітність світу. Поєднання гомеомерій зумовлене ідеєю світового розуму - Нуса, саме він постає мірою для усього сущого.
Сократ (469 - 399 рр. до н.е.), вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою. Справжні знання слід шукати в собі ("пізнай себе"),бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло "космічних перевтілень", потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою.
Платон (427 – 347 рр. до н.е.) поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї - незмінні сутнісні основи буття усього сущого. Речі течуть і змінюються, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності, їх не можна побачити, але можна осягнути розумом. Ідея - розумово схоплена сутність кожної речі. Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей - це надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевершує усе чуттєве. Речі - лише тіні ідей.
Аристотель (384 - 322 рр. до н.е.) проголосив, що ідея та річ - це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, що їх продукує "форма всіх форм", або світовий розум. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формальна (усі згадані), причина дійова (з'єднує форму та матерію) і фінальна або цільова причина. Остання є найважливішою, бо визначає місце конкретної речі в універсумі. Рух речей зумовлений тим, що вони прагнуть виконати своє призначення. Ототожнюючи річ та ідею, Аристотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями, не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою. В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмета думці, суперечності та виключеного третього).
Філософія завершального циклу античної філософії була орієнтована на захист окремого індивіда в умовах руйнування античного полісу. Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб'єктивно забарвленою. Епікурейство - Епікур (342 - 271 рр. до н.е.). Епікур доводив невмирущість матерії, відсутність необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту). Найбільше, чого може досягти людина в житті, - це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди (дружня бесіда) та зберігати душевну рівновагу, незворушність і безпристрасність ("атараксії).
Скептицизм ("сумнів") Піррон (360 - 270 рр. до н.е.), звертав увагу на неможливість створення істинної філософії. Краще утримуючись від суджень. Зберігати самовладність (автаркію).
Стоїцизм (Зенон-стоїк 340 - 265 рр. до н.е.) закликав людину до життєвої мудрості та самовладності, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Стоїки вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми, що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини - спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; поділили філософію на фізику, логіку та етику.
Неоплатонізм (Плотін (205 -270) та Прокл (412-485) довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платана. Усе сутнє являє собою результат еманації Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, а він емануе у світову Душу. Душа оживляє все суще, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого - Єдиного. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування - прагнути до єдиного.
Закріплення вивченого матеріалу