108.Неолібералізм: характеристика «правого крила» (Мізес,Хайек), «лівого крила» (в. Ойкен).

Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечити умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм прийшов на зміну старому економічному лібералізму 30-х років ХХ ст. Причиною його краху стала економічна криза 29-33 рр. Неолібералізм базувався на основних рисах класичного лібералізму, а саме:

• Відстоювання ідей природного порядку і природних прав;

• Підтримка політики вільної торгівлі;

• Заперечення будь-якого розширення державного регулювання;

Розвиток автономного місцевого самоврядування і добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади.

У першій третині ХХ ст. існувало три основні групи економістів. Всі вони розвели ліберальну традицію і заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення.

1) Віденська школа (Мізес, Хайек) поєднала маржиналістські принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією. Це дало можливість зосередити увагу представників школи на аналізі умов і самого процесу конкуренції.

2) Чиказька школа (Фрідмен) досліджувала особливості недосконалої конкуренції звертаючи при цьому увагу на поведінку господарюючих суб’єктів за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань.

3) Фрайбурзька школа (Ойкен, Ерхард). Представники цієї течії не обмежуються ідеологією неокласиків, а застосовували також інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою.

Представники цих трьох груп неолібералістів були одностайні в розумінні ролі ринку і тих загроз для нього, які були приховані в монополізації економіки. На їх думку, конкуренція – багатогранне явище, котре має кілька рівнів. Економічний індивідуалізм забезпечує конкурентність будь-яким формам приватної економіки, у тім числі й монополіям. Система приватної власності – головна умова економічної свободи і конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма, незалежним один від одного, суб’єктами, доти ніхто, у тім числі й держава, не матиме над ними абсолютної влади.

Відмінною особливістю “лібералізму” як течії наукової думки є традиція відстоювання беззастережного принципу свободи.

109. Історична школа як напрям економічної науки

Школу, яка в історії економічної науки отримала загальну назву “історичної” називають також “німецька історична школа”, іноді “школа національної політичної економії”. Ця школа по суті уособлює не стільки історичний, скільки “соціально-історичний” напрям в розвитку економічної науки. Виникнення цієї школи пов’язують з реакцією на ортодоксальну “класичну систему” англійської політичної економії А. Сміта – Д. Рікардо. Особливістю методології досліджень представників “історичної школи” був аналіз економіки з погляду усіх історичних аспектів життя конкретної нації – історії розвитку її культури, науки, мистецтв, індустрії, моралі, релігії, державних інститутів тощо. Можна стверджувати, що вони першими застосували “цивілізаційний підхід” як наукову методологію. Засновником німецької історичної школи вважається Ф. Ліст.

Основна праця Ф. Ліста “Національна система політичної економії”. Провідна ідея цього твору – заклик до економічного об’єднання країни. Головними положеннями цього твору є: теорія продуктивних сил, концепція стадійного економічного розвитку, положення про активну економічну роль держави.

Виділяють три етапи еволюції “німецької історичної школи”:

1. Стара історична школа: 40-60 р. ХІХ ст. (Рошер, Гільдебрант, Кніс) – визначала, що необхідно свідомо впливати на суспільні процеси, провадити національну політику, але за умови суспільно значущості національної мети.

2. Нова історична школа: перша третина ХХ ст. (Брентано, Шмоллер, Блюхер) – відбулося посилення націоналістичних, певною мірою, навіть мілітаристських тенденцій у політиці Німеччини, а також принципово нові умови класової конфронтації та ідеологічних суперечностей суспільства (розробляються конструктивні програми “класового миру”, закладаються основи буржуазно-реформістських концепцій “соціальної політики” та “соціального партнерства”).

3. Найновіша історична школа: перша третина ХХ ст. (Вебер, Зомбрт, Штаммлер).

Економісти історичної школи не лише критикують класиків за надмірне теоретизування, але і висловлюють переконання, що універсальні схеми не можуть принести користі. Народне господарство кожної країни має свої особливості, свої норми і форми відносин. Завдання політичної економії – вивчати народне господарство у його конкретних реаліях, історичному розвитку. Зміст історичного підходу не описі, а у роз’ясненні і розкритті економічних зв’язків і залежностей.

Теоретична спадщина “історичної школи” справила величезний вплив на подальший розвиток різних напрямів економічної науки. Найбільша заслуга її представників те, що вони заклали підвалини “соціальної економії” та “економічної соціології”.