107. Кейнсіанська традиція в економічній науці. Суть «кейнсіанської революції».

У 1929-1933 рр. вибухнула світова економічна криза, яка охопила США, Німеччину, Францію. Криза економіки породила і кризу неокласичної теорії.

Нову теорію створив англійський економіст Джон Кейнс. Він написав головну працю “Загальна теорія зайнятості проценту та грошей”. Він заявив про нездатність ринкової економіки самостійно справитись з кризами і безробіттям, тобто необхідне втручання держави. Але це втручання повинно відбуватись тільки для досягнення трьох цілей:

- досягнення стабільності;

- досягнення повної зайнятості всіх економічних ресурсів;

- забезпечення економічного зростання.

Він ввів принципово нову методологію: переніс область досліджень економічних процесів і явищ на макрорівень. Поклав початок новій науці – “макроекономіка”.

На перше місце Кейнс висунув проблему ефективного попиту. Виникнення криз та безробіття він пояснював недостатнім сукупним попитом. Згідно його теорії: кількість вироблених товарів та послуг і рівень зайнятості знаходяться прямо в залежності від рівня загальних або сукупних витрат. Інвестування, за Кейнсом, значить придбати якесь благо заради прибутку, який чекають від нього в майбутньому. Держава повинна регулювати ціну грошей (ставку процента). Здійснює вона це за допомогою 3-х інструментів грошово-кредитної політики: облікова ставка, резервна норма, операції на вторинному ринку державних зобов’язань (купівля-продаж облігацій, державні позики).

У центрі уваги Джона Мейкарда Кейнса – проблема чинників, що визначають величину сукупного попиту, який визначається величиною національного доходу, що розпадається на споживання та заощадження. Споживна частина, яка і визначає ефективність попиту, має традиційно відставати від тієї, що зберігається через властиву людям психологічну схильність витрачати менше, ніж приростає їх дохід. Звідси – постійна проблема недостатності попиту. Основні надії на його стимулювання покладалися на нагромадження і приріст інвестицій. Кейнс вважав, що якби вдалось спонукати отримувачів доходів значну частину їхніх заощаджень знову інвестувати у виробництво проблема недовикористання ресурсів була б знята. Однак зробити це було складно, через зниження граничної ефективності капіталу, оскільки висока ставка відсотку робила інвестиції мало привабливими, а також через перевагу ліквідності, тобто бажання тримати здобутки в грошовій формі за мотивами ризику. Перевага ліквідності означала зростання попиту на гроші і збільшення ставки відсотку, яку Кейнс розглядав як плату за відмовлення від ліквідності. Усе це перешкоджало перетворенню заощаджень в інвестиції і робило проблему ефективності гострішою.

Розв’язання проблеми ефективності попиту бачилося в активному регулюванні державного економічного життя, і зокрема, процесу капіталовкладень. Головним об’єктом державного стимулювання попиту мають бути інвестиції. Кейнс пропонує впливати на попит за допомогою кредитно-грошової системи і бюджетної політики. Кредитно-грошова політика спрямована на зниження відсоткової ставки і протидією перевазі ліквідності. Центральні банки, маніпулюючи дисконтною ставкою і скуповуючи цінні папери на відкритому ринку, збільшують грошову пропозицію, тобто проводять політику дешевих грошей, що повинно було стимулювати зростання інвестиційних витрат і збільшення національного доходу. Але цього виявилось занадто і тому вирішальне значення Кейнс надає бюджетній політиці.

Державі рекомендувалось здійснювати пряме бюджетне фінансування інвестиційних проектів з метою стимулювання сукупного попиту. Крім того змінюючи податкові пільги держава може впливати на розмір і попит капіталовкладень, на рівень цін. Також серед рекомендацій з керування попитом було відновлення від безумовного додержання принципу свободи торгівлі в зовнішньоекономічній діяльності, так як заходи держави створюють умови для розширення вітчизняного виробництва, а отже, для збільшення зайнятості і росту національного доходу.

“Неолібералізм” бере за основу принципи традиційного лібералізму – ідею індивідуальної свободи на базі приватної власності та усі цінності ринкової форми господарювання. Але «неолібералізм» не заперечує важливої ролі держави і навіть її втручання в соціально-економічні процеси.

Іделогічно неолібералізм іноді поділяють на “праве крило”, “ліве крило” і “центральний напрям”.

1. Центральний напрям – його основою вважають “Чиказьку школу” з її “монетарною концепцією”, яку обґрунтував засновник школи М. Фрідмен. Основоположні принципи та ідеї “монетарної доктрини” Фрідмена: 1. Система “вільної конкуренції” самодостатня (вона сама повертає себе до рівноваги);2. Конкурентні ринки, за малим виключенням, завжди більш ефективні, ніж монопольні або адміністративно регульовані; 3. Роль держави – підтримка системи конкуренції та її основи – стабільної системи цін; 4. Кризи та нестабільність здебільшого мають екзогенний характер і спричиняються невправними діями держави; 5. Зростання грошової маси найбільше позначається на цінах; 6. Грошово-кредитна сфера справляє суттєвий вплив на процеси, що відбуваються на виробництві; 7. Чим менша частка держави у валовому продукті, тим кращим буде життя простих людей.

2. Праве крило – здебільшого відносять крайніх лібералів, що заперечують будь-яке втручання держави в економіку (Л. Мізес, Ф. Хайек).

Мізес – праці: “Трактат з економічної теорії”, “Теорія та історія”, “Лібералізм в класичній традиції” - він значне місце відводить науці про людську поведінку та діяльність, науці про людський вибір. Він доводив, що існує лише один принциповий вибір – між капіталізмом і соціалізмом, між ринком і планом, між свободою і рабством.

Хайек – очолює “Лондонську школу” неолібералізму. Ключова ідея – концепція “спонтанного порядку”, який виникає не в результаті якогось плану, а стихійно, у процесі повсякденного розвитку “традиційних і моральних практик”. За його логікою, ринкова економіка, “природна” в своїй основі, виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей.

3. Ліве крило – представлене прибічниками “конкурентного порядку”, тобто “ордолібералами”, які припускали можливість певного державного втручання (В. Ойкне, Л. Ерхард). Утворилася “фрайбурзька школа”. На їхню думку, держава має гарантувати загальні умови для розвитку ринкового господарства, забезпечувати і підтримувати “конкурентний порядок”. А в міру необхідності на державу покладається завдання вирівнювати негативні наслідки діяння ринкового механізму за соціальними критеріями. “Ордолібералізм” являє собою напрямок соціально-економічної думки, за якою має бути встановлений господарюючий і соціальний “порядок”, що поєднує свободу конкуренції і підприємництва з державним встановленням ринкових умов, які сприяють цій свободі.