4. Проблеми розвитку системи соціального страхування

Замість державно-патерналістських пропонуються інститути соціального захисту, в основі яких:

а) особиста відповідальність індивіда (за наявності достатньої для цього заробітної плати);

б) колективно-групові форми у виді обов’язкового і добровільного соціального страхування (функціонування яких можна забезпечити тільки за наявності правового і фінансового забезпечення цих інститутів);

в) державна соціальна допомога вразливим прошаркам населення.

Умов для особистої і колективно-групової форм соціального захисту прийнятного рівня в Україні створити не вдалося. Діюча в Україні система соціального страхування зберігає риси, більшою мірою характерні для соціальної допомоги, ніж для страхування. При досить високому страховому навантаженні на роботодавців рівень більшості соціальних виплат явно недостатній і не ув’язаний з обсягом внесених страхових засобів.

Відсутній реальний поділ системи соціального страхування і системи соціальної допомоги. Терміни, принципи й інструментарій організації фінансових інститутів і систем соціальних гарантій, широко використовувані в багатьох промислово розвинутих країнах у практиці різних видів соціального страхування - соціальний і професійний ризики, еквівалентність страхових внесків і витрат, ув’язування рівнів соціальних ризиків і страхових тарифів - (ці й інші класичні елементи і механізм цих систем) - усе ще представляються гіпотетичними категоріями, а не життєво важливими регуляторами соціальної захисту населення.

Це багато в чому пояснює масову незацікавленість працюючого населення у своєчасній сплаті в повному обсязі страхових внесків (працівниками і роботодавцями) до державних позабюджетних соціальних фондів. Доводиться констатувати серйозне відставання в створенні економічних умов та інституційної бази для формування нових механізмів соціального захисту у формі збалансованих між собою економічних відносин і інституту соціального страхування.

Так, правове положення (статус) позабюджетних соціальних фондів звужує їхню роль і функції, зводить їх, переважно, до фінансових установ (збирачів внесків і розподільників прибутків). Великий масштаб проблем формування інституту соціального страхування обумовлений не системністю і повільними темпами інституційних перетворень у соціальній сфері. Система соціального страхування органічно пов'язана із системою заробітної плати, податковою системою, політичною ситуацією в державі, станом ринку праці, демографічними проблемами сьогодення і її динаміки розвитку на майбутнє.

На сьогодні формування системи соціального страхування не пов'язано із зазначеними вище факторами, які багато в чому визначають якісні її характеристики рівень пенсій та інших страхових виплат, якість і обсяг послуг пo лікуванню й оздоровленню трудящих, і тому, побудувати ефективну систему соціального захисту в Україні не вдається.

Є ряд недоліків, які перешкоджають інституціоналізації соціального страхування:

1. наявність високого рівня у всіх сферах економіки тіньового ринку, що розширюється, незареєстровані форми зайнятості, неофіційні і невраховувані витати заробітної тати, що в підсумку знижує рівень соціальних гарантій для зайнятих у цій сфері працівників та істотно звужує (до 25-30 %) економічні можливості для фінансування державних позабюджетних соціальних фондів;

2. збереження архаїчних положень соціального законодавства, що консервують не страхові механізми придбання прав на пенсійне й інші види соціального страхування, що породжує нездорові стимули відхилення працівниками і роботодавцями від законодавчо встановлені процедур оформлення трудових відносин і стати в повному обсязі податків і страхових внесків;

3. наявність вкрай високої і невиправданої диференціації в системі заробітної плати і доходів населення в різних секторах економіки і регіонах країни, і при цьому не ув'язано із системою страхових відрахувань і всією системою соціального захисту, і є гальмом розвитку системи соціального страхування;

4. збереження застарілих механізмів нарахування розмірів пенсій і допомоги на основі мінімальної заробітної плати (відсутність диференціації); відсутність концептуально ввіреної системи керування соціальним страхуванням у формі демократичних механізмів участі у всіх найважливіших процедурах прийняття рішень основних соціальних суб'єктів (повноважних представників працівників і роботодавців).

Це питання може бути вирішено у випадку здійснення таких методологічних і правових завдань:

1. Визначення рівнів доходів (заробітної плати) громадян, які варто вважати: достатніми для самозабезпечення для страхових внесків у системі соціального страхування; потребуючої солідарної взаємодопомоги; Для цього потрібно провести актуарні розрахунки з метою обліку особливостей країни - економічних можливостей територій, різних секторів економіки, професійних і груп населення за статтю, а також середньо- і довгострокової ситуації на ринку праці і демографічних прогнозів.

2. Обгрунтування оптимальної частки ВВП, яка використовується на фінансування окремих видів соціального страхування і всієї системи з урахуванням прогнозів.

3. Визначення кола якісних характеристик причин, що призводять до настання нестрахових періодів у трудовій діяльності з об'єктивних факторів і які повинні солідарно датуватися страховими надходженнями всіх страхувальників.

Побудова ринкової фінансової моделі соціального страхування має три взаємопов’язаних аспекти:

- інформаційна безпека та основні напрями її забезпечення, визначення джерел фінансування як способу нагромадження засобів, достатніх для забезпечення гарантій соціального захисту;

- розподіл фінансового тягаря між основними суб’єктами страхування;

- способи використання (розподілу і перерозподілу) страхових засобів.

Ринкова модель системи соціального страхування базується на таких принципових положеннях:

- фінансування забезпечується переважно за рахунок внесків роботодавців (працівників, що включаються до собівартості продукції) і, (утримуваних із зарплати);

- розміри страховш послуг перебувають в залежності від розмірів внесків.

Тільки той, хто робить внески має право на отримання послуг. Особливості демографічного, соціально-економічного розвитку України викликають потребу змішаного фінансування пенсійного страхування за допомогою методів пільгового пенсійного забезпечення (за рахунок роботодавців і держави).

Формування системи обов’язкового соціального страхування в Україні вимагає концептуального і законодавчого вирішення ряду першочергових завдань національного масштабу:

- розробка доктрини системи соціального страхування для України (філософії соціального страхування і його місця в системі соціального захисту населення, ролі соціальних суб’єктів у питаннях фінансування і керування);

- розробка методологічних основ для формування власного правового поля соціального страхування, що має чіткі законодавчі рамки, що фіксують і не допускають його змішуватися з правовими полями особистого страхування, з одного боку, і соціальною допомогою, з іншого;

- розмежування функцій і повноважень з організації і керування системою й окремими видами соціального страхування основних соціальних суб’єктів (роботодавців, працівників і держави), рольових позицій страхувальників, застрахованих, організуючих і контролюючих органів;

- визначення форм, рівнів і механізмів реалізації соціальних гарантій, які забезпечуються різними видами соціального страхування;

- визначення 4-5 базових правових інститутів соціального страхування, які б включали всі можливі види страхових випадків і забезпечення координації їхньої діяльності з метою щільного правового структурування усіх форм і видів захисту;

- визначення фінансових механізмів видів соціального страхування з врахуванням формування оптимального навантаження суб’єктів страхування, пов’язаного з політикою заробітної тати, доходів і податкової політики в країні;

- визначення інструментарію й інфраструктури керування соціальним страхуванням - моделей актуарних\ розрахунків, інформаційної бази, статусу актуальних центрів і контрольних органів, медико-реабілітаційних служб.