13. Схарактеризуйте особистість як предмет виховання; висвітліть зовнішні та внутрішні фактори її розвитку.

Проблема розвитку та виховання особистості належить до найактуальніших соціальних аспектів суспільного життя і завжди потребує глибокого наукового обґрунтування психо-логічної сутності чинників цього процесу.

У психологічних теоріях можна виокремити два напрями, які по-різному розглядають джерела психічного розвитку дитини, — біологічний і соціальний. Представники першого, біологічного на-пряму вважають, що провідним є спадкове, яке наперед визначає всі особливості розвитку особистості. Американський учений

Частина II. Особистість, соціальні групи

Е. Торндайк стверджує, наприклад, що всі духовні якості особис-тості, її свідомість — це такі самі дари природи, як і очі, вуха, пальці та інші органи тіла. Усе це спадково дається людині й механічно втілюється в ній після її зачаття та народження. Американський педагог Дж. Дьюї вважає, що людина народжується навіть з гото-вими моральними якостями, почуттями, духовними потребами.

Представники теорії, відомої під назвою «біогенетичний за-кон» (Холл, Дж. Болдуїн та ін.), вважають, що дитина, народив-шись, у своєму розвитку поступово відтворює всі етапи історич-ного розвитV людини: період скотарства, хліборобський, торго-вельно-промисловий. Лише після цього вона включається в су-часне життя. Проходячи певний період, дитина живе життям то-го історичного періоду. Це виявляється в її нахилах, інтересах, прагненнях і діях. Прихильники теорії «біогенетичного закону» обстоювали вільне виховання дітей, бо, на їхню думку, лише за такого виховання вони можуть повноцінно розвиватись і включа-тися в життя того суспільства, в якому живуть.

Другий напрям розвитку особистості репрезентований соціогенетичною концепцією. Згідно із соціогенетичними те-оріями розвиток дитини визначається соціальними умовами: в якому середовищі народилася та виховується дитина, у такому напрямі й відбувається її розвиток. Представники цього напряму, як і біогенетики, недооцінювали внутрішню активність особис-тості як свідомого суб’єкта діяльності, її природжені особливості.

На початку XX сторіччя виникла методологічна концепція розвитку особистості. Педологія дотримувалася теорії двох чин-ників розвитку: біологічного, або спадкового, та соціального, вва-жаючи, що ці чинники конвергують, тобто взаємодії не завжди знаходять у теорії належне обгрунтування, залишаючи певною мірою відкритим питання про рушійні сили психічного розвитку.

Теорія психічного розвитку особистості у вітчизняній психо-логії базується на визнанні того, що рушійні сили її розвитку ви-являються у суперечностях між потребами, які постійно зміню-ються (ускладнюються) у діяльності людини, та реальними (та-кими, що не відповідають новим вимогам) можливостями їх за-доволення. Подолання суперечностей у діяльності через ово-лодіння відповідними засобами її виконання (вміннями, способа-ми, прийомами, знаннями) веде до розвитку і становить його суть. Провідну роль в оволодінні новими ефективними способа-ми задоволення потреб відіграють навчання та виховання. Відбір,

розвиток і культивування потреб, що мають суспільну та особис-тісну цінність, є одним із центральних завдань формування особи-стості. Цей процес тривалий, відбувається впродовж усього свідо-мого життя людини й характеризується певними особливостями.

Кожний віковий етап розвитку особистості (дошкільний, мо-лодший, середній та старший шкільний) має характерні анатомо-фізіологічні й психологічні особливості та можливості. Відповідно до цих особливостей планується і здійснюється на-вчально-виховна робота в яслах, дитячих садках і школі.

У формуванні особистості дуже важливу роль відіграє на-ступність у навчанні та вихованні. Базуючись на досягнутому ди-тиною у своєму розвитку на попередньому етапі, дитячі ясла, сад-ки та школа готують дитину до засвоєння нею суспільного досвіду та знань на наступному етапі навчання і виховання. Ди-тячий садок готує дитину до навчання у школі, а середня шко-ла — до навчання у вищій школі, до роботи.

Вікові особливості розвитку не є чимось постійним, статич-ним у межах віку, що механічно змінюється на особливості, влас-тиві наступному етапові розвитку.

Розвиток особистості — це складний процес, в якому рівні розвитку постійно змінюються. Розвиток пізнавальних психічних процесів, емоцій і почуттів, волі, потреб, інтересів, іде-алів і переконань, свідомості та самосвідомості, здібностей, тем-пераменту та характеру, вмінь, навичок і звичок перебуває у складній міжетапній взаємодії. Вищі рівні зароджуються на по-передніх етапах, але й особливості попередніх вікових етапів ви-являються на наступних етапах. Щоб сприяти своєчасному заро-дженню та успішному розвитку прогресивного, нового у дитини на всіх етапах формування її як особистості, треба знати вікові особливості фізичного та духовного розвитку дитини.

Керуючи розвитком особистості, слід зважати й на те, що ха-рактерні для певного віку особливості розвитку не завжди збіга-ються з паспортним віком дитини. Деякі діти у своєму розвитку випереджають свій вік, дехто відстає від нього. Іноді це зумов-люється природженими анатомо-фізіологічними особливостями організму, але здебільшого причиною цього є суспільні умови життя та виховання дитини, які сприяють її розвитку або гальму-ють його. Завдання школи та вчителя — виявляти ці причини або зміцнювати те, що сприяє успішному розвитку дитини, й усувати те, що негативно позначається на вихованні її особистості.

Частина II. Особистість, соціальні групи

У формуванні особистості важливу роль відіграє наслідуван-ня дитиною дорослих. Діти наслідують як позитивне, так і нега-тивне, оскільки у них ще не вистачає досвіду й немає критичного ставлення до дій, вчинків дорослих. Наслідування особливо яск-раво виявляється у дітей дошкільного віку. Діти цього віку не ви-являють самостійності у ставленні до вчинків, поведінки, думок, висловлювань дорослих і механічно повторюють їх. Із розвитком особистості у підлітковому та юнацькому віці, зі зростанням її інтелекту і самостійності діти критично оцінюють вчинки та по-ведінку дорослих, запозичують краще, а гірше заперечують і відкидають. Проте і в старшому віці вони можуть переймати від дорослих негативне, якщо позитивний досвід навколишньої дійсності не стане домінуючим в їхньому житті та не сформується морально-етичне ставлення до вчинків інших і самовладання.

Дошкільний вік — це період підготовки дитини до навчання у школі та елементарного самообслуговування. У цей період жит-тя настають значні зміни в анатомо-фізіологічному та духовному розвитку дитини, завдяки яким вона стає здатною навчатися у школі, засвоювати знання, норми моральної поведінки й вико-нувати посильні суспільно корисні трудові доручення. Цьому сприяє те, що вже у дошкільному віці діти досягають значного розвитку мови й мовлення, а на його ґрунті — здатності міркувати і під керівництвом дорослих робити логічні висновки. Важливим аспектом розвитку дітей-дошкільників є їхнє прагнення до знань, оволодіння першими нормами поведінки в колективі, здатність са-мостійно виконувати нескладні доручення дорослих, обслуговува-ти себе, допомагати іншим, спрямовувати свої дії не тільки на ті, що безпосередньо сприймаються, а й на уявлювані предмети та си-туації. Хоча емоції в дошкільному віці ще неусталені, воля слабка, переважає навіюваність, за належно організованих умов дошкіль-ники виявляють наполегливість і уважність під час виконання цікавої роботи, здатні виконувати найпростіші трудові доручення.

Життя та діяльність дітей молодшого шкільного віку зумов-лені їхньою навчальною діяльністю. У процесі навчання у них успішно розвиваються психічні процеси — сприймання та спос-тережливість, пам’ять та увага, уява, набуваючи цілеспрямовано-го, довільного характеру.

Учні молодшого шкільного віку глибше осмислюють і здатні аналізувати мову та мовлення: слово усвідомлюється як частина мови, висловлювані судження — як речення, в реченні усвідомлюються його члени. Це сприяє поглибленню суджень і мірку-вань, формуванню логічних висновків, засвоєнню абстрактного математичного та граматичного матеріалу, формуванню культу-ри мовлення.

Молодші школярі оволодівають правилами поведінки в колек-тиві, розглядають свої вчинки та поведінку не тільки з власної по-зиції, а й з позиції колективу, критично оцінюють поведінку при-ятелів, стають вимогливими до них. У молодших школярів розви-ваються такі якості, як самовладання, наполегливість, цілеспрямо-ваність, витриманість, дисциплінованість. На цих засадах фор-мується здатність керувати власною поведінкою, підпорядковувати її шкільним завданням. Молодші школярі успішно включаються у трудову діяльність, усвідомлюють її соціальний зміст і значення.

Середній шкільний, або підлітковий, вік привертає до себе увагу своїми анатомо-фізіологічними змінами в організмі дити-ни, особливо пов’язаними зі статевим дозріванням. Ці зміни істотно позначаються на психічному розвитку особистості підлітка, на його пізнавальній діяльності та поведінці, на стосун-ках у колективі.

У підлітків підвищуються пізнавальна активність і розумовий розвиток, зростають допитливість, прагнення пізнати невідоме, зазирнути в майбутнє. Учні середнього шкільного віку помітно виявляють прагнення до самостійності. Але це прагнення при не-правильному вихованні може виявлятися у викривлених фор-мах — негативному ставленні до доручень, порад учителів і батьків, невмотивованих вчинках та браваді порушеннями норм поведінки. Це трапляється тоді, коли підліток не включається в життя колективу, не виконує суспільно корисних доручень, не бачить і не переживає результатів своєї діяльності, а вчителі та батьки не спонукають його до цього, не враховують вікових особ-ливостей його розвитку.

У підлітка помітно зменшується навіюваність і міцніє воля, підвищується інтерес до трудової діяльності, змінюються стосун-ки в колективі, розвиваються і стають більш стійкими моральні почуття, естетичні смаки. У старшому підлітковому віці інтен-сивно формуються ідейна спрямованість, світогляд і са-мосвідомість особистості. Діяльність стає цілеспрямованішою і соціально вмотивованішою.

На особливу увагу заслуговує нове в стосунках між хлопчика-ми та дівчатками: чіткіше визначаються статевий поділ, спеЧастина II. Особистість, соціальні групи

цифічне у дружбі та поведінці хлопчиків і дівчаток, у них вини-кає взаємний інтерес. Ці особливості підліткового періоду роз-витку потребують великої уваги до організації групової та на-вчальної діяльності підлітків, дружби і приятелювання й особли-во статевого виховання.

Старший шкільний, або молодший юнацький, вік є періодом поглиблення розумового і морального розвитку особистості. У центрі уваги молодшого юнака стають самопізнання та само-критичність, які при неправильному вихованні можуть набрати негативних рис самовпевненості, самозакоханості або невпевне-ності, невіри у свої сили. У цьому віці чітко окреслюються пізна-вальні інтереси, схильність займатися певною науковою діяль-ністю, видом спорту, визначаються професійні нахили. Але ці особливості не завжди бувають глибокими та стійкими, якщо не спрямовуються й не зміцнюються школою, вчителями, досвідче-ними старшими. Молодший юнацький вік — це період формуван-ня стійкої дружби і приятелювання, зокрема між юнаками та дівчатами, усталення вольових якостей, рис характеру, застосу-вання засвоєних морально-політичних позицій. Властива стар-шому шкільному вікові спрямованість на прагнення разом з ко-лективом реалізувати свої задуми є важливим чинником мораль-ного й розумового формування особистості в цей період.

На розвитку особистості позначаються уклад суспільного життя, досягнення науки і техніки, багатство інформації, одержу-ваної через кіно, радіо, телебачення, книги і газети. Тому не мож-на обмежуватися суто шкільними засобами навчання та вихован-ня підростаючої генерації.

Останніми десятиріччями помітне прискорення, або акселе-рація, фізичного й розумового розвитку дітей. Дослідженнями доведено, що зрілість настає на 2–3 роки раніше, ніж вона наста-вала на початку XX сторіччя. Відповідно раніше починається і статеве дозрівання. Разом з тим виявляється розбіжність між ро-зумовим розвитком і невмінням керувати собою, що спричинює порушення норм соціальної поведінки. Акселерація розвитку особистості потребує значної перебудови навчально-виховного процесу у змісті, засобах, організації життя дітей.

Діяльність і поведінка людини залежать не тільки від вікових, а й від індивідуальних її особливостей.

Індивідуальні особливості особистості за природою та поход-женням бувають природжені та набуті за життя. До природженихналежать фізичні особливості, з якими дитина народжується. Се- ред них важливу роль відіграють типологічні особливості нерво- вої системи          сила, врівноваженість і рухливість, що є

фізіологічним підґрунтям темпераменту. Природжені індивіду-альні особливості у процесі виховання, під впливом умов життя змінюються. Серед набутих у процесі навчання, виховання та діяльності індивідуальних особливостей найважливішими є спрямованість особистості, її інтереси, здібності, ідеали та пере-конання, риси характеру. Природжені та набуті за життя індивідуальні особливості під впливом виховання змінюються, але більшість з них має стійкий характер, і тому вони познача-ються на діяльності та поведінці особистості.

Успішне керування формуванням особистості потребує дос-коналого знання психологічних особливостей розвитку дитини та його використання у навчально-виховній роботі.