2.2. Розділові засоби

До розділових засобів відносять пробіли, лінійки, кінцівки та різно­манітні фігурні елементи — зірочки, ромбики і т. ін. Вони викорис­товуються для поділу текстових та ілюстративних матеріалів на полосах номера і для виділення найважливіших із них.

Головне їх призначення — розділяти на зручні для читача оди­ниці та блоки смислові компоненти номера: умовні та реальні по­значення, знаки писемної мови, слова, речення, абзаци, заголовні та службові елементи, матеріали, добірки, колонки, полоси, сторінки, розвороти. Поділ здійснюється завдяки графічному контрасту з шрифтами й зображеннями. До того ж у формі пробілів їм проти­стоїть загальний тон паперу — білий, жовтуватий чи кольоровий, а лінійки та прикраси контрастують із ними за малюнком і насиче­ністю. Звідси й межі взаємодії: пробіли потрібні для всіх без винятку графічних елементів, тому що тільки в їхньому оточенні знаки, малюнки, лінійки і т. ін. стають зручними для індивідуального сприймання. Лінійки ж і прикраси можна порівняти з досить ве­ликими знаковими утвореннями. Тому вони включаються в робо­ту вже на рівні фрази, а частіше — на рівні матеріалу, добірки.

Та основна мета — не лише розподіл. У графіці видання якість визначається гармонійною єдністю всіх компонентів. Пробіли, лінійки та прикраси виконують роль сполучних ланок, що цемен­тують будову номера. їхня кінцева мета — роз'єднуючи, об'єднува­ти графічні елементи номера.

Вимога загальної гармонії підкріплюється й міркуваннями щодо комунікаційної доцільності: чистота каналу зв'язку значною мірою залежить не тільки від вправності друкарів, а й від ступеня зорової активності незмістових компонентів — чим менше вони проявля­ють себе самостійними одиницями, тим швидше і продуктивніше сприймається газета.

Таким чином, головними якостями розділових засобів мають бути їхня максимальна нейтральність і універсальність. Треба намагатися, щоб в основному вони залишалися непомітними для читача і вод­ночас, пронизуючи всю зовнішню форму номера, складали її міцний каркас. Через те, що газеті потрібне особливе розмежування тексто­вої, заголовної, ілюстративної, службової частин номера, матеріалів та їх сукупностей — розділів, добірок, полос, а також колонок, сторінок, розворотів, розділові засоби вживаються дуже часто.

Неважко помітити, що, виокремлюючи з-поміж інших будь-який різновид зовнішньої форми, ми в такий спосіб виділяємо її з за­гального потоку графіки номера, видання.

Особливо помітною стає функція виділення під час використання лінійок і прикрас. Тут з'являється протиріччя, що його не завжди вдається розв'язати. З одного боку, не можна переобтяжувати ними полоси — це може утруднити читання, а з іншого — невелика їх кількість приведе до того, що будь-який поділ сприйматиметься як акцентування. До того ж інтереси редакції часто вимагають прямо­го виділення певної частини тексту, заголовного комплексу, сторінки, і тоді розділові елементи стають переважно акцентними засобами.

Як і в будь-якому складному явищі, ми спостерігаємо тут постій­не протиборство різних тенденцій — розділової та єднальної, нейтра­лізуючої та виділяючої. Завдання ж оформлювачів полягає в тому, щоб знайти відповідну міру цим протиріччям, домогтися їх гармонійного синтезу — з максимальною користю і для редакції, і для читача. Це завдання не лише утилітарне, а й естетичне.

А зараз ми детальніше розглянемо специфіку цих засобів, кож­ного окремо. Почнемо з пробілів. Пробіли — це вільний простір між друкарськими елементами, що виникає у процесі набору та верстки полос і виявляється на друкарському відбитку. Оформлю-вачі називають цей простір "повітрям". Метафора підкреслює ха­рактерну якість пробілів — вони надають графіці номера свіжості. Не випадково, коли дивишся на дуже ущільнену, з вузькими поля­ми сторінку, відчуваєш її важкість, незграбність. І навпаки, перена­сичена "повітрям" полоса має вигляд розрідженої, легковажної.

Отже, пробільні елементи, хоч і не залишають ніяких слідів на папері, можуть "робити погоду". Звісно, для цього потрібні відповідні умови поєднання пробілів з іншими елементами. В усіх періодич­них виданнях зустрічаються такі види пробілів, як міжлітерні, міжслівні, міжрядкові, міжколонкові, "повітря" у заголовках і нав­коло зображальних матеріалів, поля й середник.

Як же домогтися, щоб "повітря" не було замало чи забагато? На­самперед, треба вміти розраховувати. Річ у тім, що пробіли не зада­ються вільно, вони встановлюються згідно з певними поліграфіч­ними правилами. І оформлювач зобов'язаний передбачити, до яких наслідків призведе, наприклад, вибір певного кегля, формату набо­ру, застосування певного кліше, лінійки, скільки і яких пробілів потрібно в кожному конкретному випадку, чим компенсувати їх нестачу чи нейтралізувати надлишок. Виходячи з діючих у полі­графії нормативів та інструкцій, оформлювач чітко визначає міру своєї участі в роботі з пробілами.

У шрифтовому наборі така участь обмежена. Багаторічна прак­тика розвитку преси затвердила постійні та жорсткі розміри й про­порції, в тому числі у пробілах. Найменші й найважливіші з них — між літерами (апрош) і рядками (інтерліньяж) утворюються авто­матично: завдяки заплечикам, що оточують вічко літери. Пробіли між словами та абзацові відступи теж визначаються дуже строго. Перевищення максимально допустимих пробілів між словами — це один із наслідків застосування вузьких — 2—2 ¹/ квадрата — форматів набору і відносно великих — 9—10 пунктів — кеглів текстових шрифтів. Ще одне порушення правил — вимушена роз­рядка. Вона також трапляється у вузькій — 1³/₄—2 квадрати — колонці. Причому текст може бути набраний петитом.

За вимогою інструкції щодо набірних процесів мінімальний пробіл між словами має бути не менш як ¹ /₄ кегля, а максимальний — не більше ніж ³/₄ кегля. Великі — більше встановлених — пробіли ускладнюють читання, знижують його швидкість.

Міжрядкові пробіли в тексті встановлюються завдяки заплечи­кам. На практиці іноді трапляються випадки застосування нетра­диційного набору. Наприклад, текст набирається великими літера­ми чи боргесом на петитній ніжці. У першому випадку зручність читання погіршується як унаслідок незвичності графічних форм і відсутності звичних стоп-сигналів у вигляді великих літер на по­чатку речення, так і через зменшення міжрядкових пробілів (замість співвідношення вічка і пробілу 1 до 1 воно стає 3 до 1, що, звісна річ, позначається на процесі читання). У цьому випадку бажано набирати петитом на боргесну чи корпусну ніжку або ж розбивати текст на шпони.

У деяких газетах застосовують розбивку на шпони як засіб за­повнення площі, відведеної під матеріал. Оформлювачі-початківці, яким відома контрастна сила білого простору, часто ним зловжива­ють, руйнуючи зв'язок між рядками, котрі за логікою належать до одного текстового блоку. Формальне використання пробілів нерідко призводить до логічних помилок.

Однакові пробіли максимально нейтральні у процесі сприйнят­тя і забезпечують ритмічно стійке читання тексту. Втручання оформ-лювача має тут винятковий характер: коли треба виділити "по­вітрям" частину тексту — слово, вираз, речення, абзац. Виділити — значить пришвидшити чи уповільнити читання, відповідно зменшив­ши чи збільшивши пробіли.

Уповільнення найчастіше здійснюється з допомогою збільшення пробілів — розрядки. Цей спосіб активний в усіх випадках: для виділення окремих слів та словосполучень і для виділення смисло­вих блоків — тоді частина тексту розріджується завдяки збільшенню міжрядкових пробілів. Розрядка у текстах — досить помітний гра­фічний засіб, тому користуватися ним слід рідше і тільки на неве­ликих текстових масивах.

А для сучасного заголовного комплексу розрядка є одним з ос­новних робочих засобів. її часто використовують для розміщення заголовків над усіма колонками, визначеними на заголовний комп­лекс (повна розверстка).

За часткової розверстки, тобто з виключенням заголовка право­руч, ліворуч чи по центру, розрядка застосовується рідше. У цьому випадку активніше виявляє себе "повітря", що залишається в не­повних рядках. Займаючи не більш як третину всього заголовного простору, "повітря" сприяє посиленню яскравості, цілісності. Але варто йому перейти межі дозволеного, стати над іншими графічни­ми компонентами, пробіли відразу ж перетворюються на порожне­чу, яку треба заповнити, нейтралізувати.

Небажаний ефект виникає й тоді, коли пробіли в заголовках ви­ходять за межі полоси і зливаються з полями сторінки. Це пору­шує зорову цілісність полоси, надає їй неохайного вигляду.

Пробільна частина заголовного комплексу зорово зрівнює його друкарські компоненти і вступає в таку саму взаємодію з текстови­ми і міжколонковими пробілами в матеріалі, з "повітрям" в інших заголовних комплексах і матеріалах на полосі. З ускладненням охоплених "повітрям" утворень посилюється необхідність узгоджен­ня утилітарних і естетичних завдань. Якщо на рівні знаків і най­простіших знакових сукупностей (слів, речень) оформлювачі звер­тають основну увагу на комунікативні якості пробілів, то на рівні текстів, а тим більше заголовків матеріалів тощо, дедалі більше зва­жають на їхні естетичні якості. І вже з висоти номера, видання в цілому в загальне пробільне тло вносяться естетичні корективи, що забезпечують зорову єдність, цілісність графіки номера.

На практиці такі корективи зводяться до зняття диспропорцій між "повітрям" і друкованими частинами полоси, номера. В одно­му випадку виникає потреба зменшити чи нейтралізувати завели­ку білу пляму в заголовному комплексі; в іншому, навпаки, необхідно розширити вільний простір, щоб не зливалися колонки, частини тексту, текст і заголовок; ще в іншому треба уникнути непотрібної розрядки тексту, скоротити пробіли між словами й рядками, якщо вони перевищують нормативні, знищити "коридор" у наборі та ін. Вносячи естетичну правку, оформлювач домагається цим і поліп­шення комунікаційних можливостей пробілів.

Під час випуску номера чимало клопоту завдають горизонтальні пробіли. Завдання оформлювача полягає в тому, щоб завчасно зробити детальний розрахунок полос. Детального розрахунку вимагають і вертикальні пробіли, з допомогою яких створюється загальне гра­фічне тло. Це забезпечується уніфікованим набором текстів (усі рядки одного формату) і відповідно однаковим міжколонковим пробілом.

Під час вибору основного формату рядка, крім інших факторів (забезпечення оптимальної швидкості читання, економного вико­ристання площі й т. д.), враховується й можливість використання найзручніших у комунікаційному та естетичному аспектах міжко-лонкових пробілів.

Газетна сторінка з міжколонковими пробілами має кращий ви­гляд, ніж із лінійними. Без міжколонкових лінійок набірний рядок, як кажуть поліграфісти, "вільно дихає", обмеження його пробілом полегшує читання. Крім того, вилучення міжколонкових лінійок дозволяє краще виділити найважливіші матеріали номера, чіткіше розмежувати основні рубрики й розділи газети: на полосі можна побачити тільки розмежувальні та виділювальні лінійки. Ширина пробілу, як правило, складає 6—12 пунктів, а ширші пробіли роблять полосу негарною. Намагаючись уникнути цього недоліку, деякі недосвідчені оформлювачі встановлюють подвійні розділові лінійки, але становища це не врятовує. У такому випадку рекомендується трохи збільшити формат текстових колонок.

Величина міжколонкового пробілу залежить від формату набору і кегля шрифту. Більшій ширині колонок має відповідати більший міжколонковий пробіл. Отже, вужча колонка вимагає меншого ре-глета в газеті.

За вузьких текстових колонок усе ж таки бажано застосувати міжколонкові лінійки, щоб запобігти можливому злиттю сусідніх рядків.

У безлінійковій газеті пробіли мають виконувати три завдання: відокремлювати колонки, поділяти матеріали, виділяти добірки та блоки. Цього можна досягти, якщо встановити певні градації. Скажі­мо, між текстовими колонками ставити 5-, 10-пунктові реглети; ма­теріали виокремлювати 12-, 16-пунктовими пробільними елемента­ми; добірки та блоки виділяти з допомогою 20-, 24-пунктових про­білів.

Насамкінець зазначимо, що пробіли — дуже активний, ефективний допоміжний графічний засіб. Графічна м'якість і легкість роблять їх універсальним розділово-об'єднувальним засобом, який добре забезпечує умови для сприйняття всіх друкованих елементів, у тому числі лінійок і прикрас.

У газеті використовують різні лінійки. Текстові колонки раніше завжди розділялися з допомогою шестипунктових прямих міжко-лонкових лінійок. Такі лінійки дозволяють вирівняти текстові ко­лонки.

Для відокремлення сусідніх добірок, розміщених на одній сторінці, а також із метою відокремлення "підвалу" чи іншого великого матеріалу від тексту, що стоїть над ним чи поруч, використовують різні прямі лінійки — подвійні, тонкі, ромбові, хвилясті, шатиро-вані (з частою поперечною насічкою), асюре (з частою подовжньою насічкою) та ін. У малоформатній газеті кегль лінійок — 1, 2, 4, 6, 8 пунктів, у великоформатній можливе його збільшення до 16 пунктів і далі. Для встановлення подібних розділових лінійок слід забезпе­чити відповідні пробіли. Визначаючи пробіл, зважають на кегль лінійки та необхідність її відбивки з обох боків. На вибір кегля лінійки впливає і насиченість її вічка: напівтупі й тупі лінійки можуть бути меншого кегля, ніж тонкі.

Для відокремлення розташованих один над одним текстів засто­совують кінцівки (кінчики) — короткі тонкі лінійки різної вели­чини. З метою виокремлення одноколонкових заміток звичайно застосовують одноквадратні кінцівки, двоколонкових — двоквад-ратні, трьохколонкових — лінійки в 4—5 квадратів. Чіткіше поді­лення тексту досягається з допомогою "вусиків" — кінцівок із потовщенням усередині.

Спроби замінити кінцівки збільшеними пробілами між текста­ми не можна визнати вдалими, бо вони призводять до втрати газет­ної площі.

Лінійки можуть з однаковою ефективністю виконувати всі функції, покладені на допоміжні засоби, а саме:

• дозволяють легко поділяти і легко об'єднувати змістові блоки, не вдаючись до додаткової заміни пунктів і форматів набору, збільшення пробілів тощо;

• проявляють себе і як енергійний виділювальний засіб, здат­ний наголошувати на текстових, заголовних елементах, а також на матеріалах, добірках, полосах;

• є активним декоративним засобом, спроможним змінювати конструкцію сторінки, суттєво впливати на її естетичне сприйняття.

Візьмемо газетну полосу, де світлу (газетну) лінійку використано нібито лише для розділення. Вона прокреслює всі міжколонкові просвітки, відділяє горизонтальний стандартний блок — "підвал" чи "горище". Але це розділення сприймається і в естетичній якості — як сукупність ліній, що надає полосі конструктивності, чіткості, особливої орнаментальності. Тому загальну функцію лінійки пра­вильніше визначити не в одинарному, а в подвійному вимірі, у цьо­му випадку — як роздільно-естетичну.

Тепер на місці газетної лінійки уявімо сильнішу, скажімо, чоти-рипунктову тупу. І полоса сприймається вже інакше: зір виділить спершу яскравий лінійний орнамент, а вже потім — досить різкі розділення. Тут уже діє декоративно-роздільна функція лінійки.

Як бачимо, уже в найпростішому — подвійному — сполученні легко допустима зміна провідної якості. Ще вільнішими стають такі переміщення з акцентуванням, що веде до значного розширен­ня і роздільних, і естетичних можливостей лінійки. Загальним виглядом, гармонійним поєднанням із графікою полос лінійки сприяють створенню певного настрою під час перегляду номера (естетична функція), допомагають орієнтуватися в його структурі

(роздільна функція), а також привертають увагу до окремих публікацій та їхніх частин (видільна функція).

У практичній площині така тісна взаємодія функцій вимагає від оформлювачів урахування всіх можливостей кожної лінійки. Перед­усім треба спиратися на її роздільно-об'єднувальні (комунікативні) та акцентні якості. У практиці сучасної преси встановився добір лінійок, придатних і для розділення, і для акцентування: прямі, суцільні, шатировані й пунктирні, шириною до 12 пунктів. Фігурні застосовуються рідко і для невеликих акцентувань, як правило, у заголовному комплексі. Уніфікація текстового набору і збільшен­ня міжколонкових пробілів звільнили лінійку від втручання у струк­туру текстових блоків. Нині вона встановлюється між колонками лише для виділення і там, де пробіли занадто великі й їх треба нейтралізувати.

Уніфікований набір дозволяє також обходитися без роздільних горизонтальних лінійок. Зазвичай це забезпечується прямокутною версткою матеріалу і відповідними пробілами. У більшості газет головне навантаження виконують лінійки, що поділяють полоси на великі блоки — сукупності матеріалів певних розділів, а в межах цих блоків лінійка (як правило, нейтральна) іноді використовуєть­ся як суто роздільна. У такий спосіб однаково добре забезпечуєть­ся виконання і єднальних, і роздільних завдань.

Як уже зазначалося, в газетах лінійки для міжколонкових відби-вок майже не застосовуються. Основне їхнє призначення — виді­лення матеріалів та їх відокремлення один від одного.

Цікавою є історія переходу від тих часів, коли лінійки ставилися між колонками, до сучасного стилю оформлення. Як це характерно для дизайну, стиль замінюється на антистиль. Спочатку замість лінійок двох-трьох малюнків (газетна світла і "підвальна") на га­зетних шпальтах з'явився весь асортимент — до 12—13 різних лінійок в одному номері. Мабуть, це якось відповідало ламаній верстці, яка тоді превалювала. Хаотичність композиційних схем викликала сумбурність у малюнках лінійок.

Потім верстка стала чіткішою, просторою, елегантною, і знову деякі газети використовують на своїх сторінках лінійки одного-двох ма­люнків і навіть одного-двох накреслень одного малюнка. Але це вже нове "анти" до антистилю.

Отже, якщо говорити про кількість лінійок різного малюнка, то нині є газети з прикрасами й лінійками 12—15 видів, а також видання, що застосовують тільки двопунктові напівжирні чи га­зетні світлі лінійки. Причому в останніх працюють як консервато-ри-ортодокси, так і ультрасучасні видавці-модерністи.

Залишився один роздільний засіб, якого ми не розглянули. Це — фігурні елементи, прикраси. Для розділення текстів по вертикалі, заголовків і підзаголовків, авторських підписів (у разі їх розміщен­ня над матеріалами) застосовують фігурні елементи — ромбики, зірочки, крапки та інші прикраси різної конфігурації та кегля. Фігурними елементами іноді замінюють і кінцівки, при цьому зіроч­ками чи великими крапками відділяють текст статті від заголовка, розташованого під заміткою.

Друкарські набірні прикраси вже давно використовуються в оформленні періодичних видань. Був період, коли малі замітки, частини великих матеріалів розділялися з допомогою прикрас — простих і складних, "вусиків", зірочок, ромбиків, символічних та орнаментальних прикрас (політі-пажет) і т. д. З них складалися лінійки, що відокремлювали окремі матеріали та сторінки. Нерідко прикраси застосовувалися з естетичних міркувань: ними заповню­вався вільний простір наприкінці публікації.

Поступове спрощення графічного вигляду видань, перехід до ши­рокої уніфікації набірних форм і засобів верстки значною мірою впорядкували використання друкарських прикрас. Залишилися тіль­ки фігурні елементи, елементи з простим геометричним малюнком; нарівні з ним іноді використовуються невеликі відрізки лінійок.

У функціональному плані прикраси нині застосовуються як де-коративно-видільно-роздільний засіб, що включається у графіку полоси для подачі текстових блоків, заголовних елементів. Так, усі­лякі ромбики, великі крапки служать відбивкою в анонсах до добі­рок, номера в цілому. Вони і виділяють анонс на полосі та розділя­ють його елементи.

У багатьох газетах крапки, кружечки, ромбики і т. ін. служать заміною значеннєвих частин добірки, замість окремих заміток чи внутрішніх підзаголовків у великих текстах. Геометричні фігури нерідко також уводяться в заголовний комплекс видання для супро­водження рубрик, відбивки від тексту підзаголовків тощо.

Отже, для сучасної преси прикраси — активний засіб передачі інформації. Це є вдалим експресивним доповненням до змістових компонентів номера.