9. Люблінська унія.

Люблінська унія – 1569  — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року. Передумовою до об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею започаткувала ще династична Кревська унія 1385 року. У січні 1569 року в Любліні розпочав роботу польсько-литовський сейм, який мав вирішити питання про унію двох держав. Польський сейм, використовуючи підтримку литовської і української шляхти, що була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві та намагалась одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля. 28 червня 1569 року була підписана Люблінська унія, а 1 липня 1569 акт про унію.

Вона завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385 року. Обидві держави об'єднувалися в єдину Річ Посполиту. Передбачалося, що її очолюватиме виборний король, який титулувався Королем польським і Великим князем Литовським. Унія передбачала спільний Сейм і Сенат, а договори з іноземними державами укладатимуться від імені Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, запроваджувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбу й державної мови. Окремими залишались деякі ознаки держави (печатка, герб, мова, військо, закони).

Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на Подільське, Брацлавське, Белзське, Руське(з центром у Львові), Волинське(з центром у Луцьку) та Київське воєводства. Велике князівство Литовське залишило собі білоруські землі та заселене українцями Берестейське воєводство.

Об'єднання в одній державі Польщі, України та Литви поставило Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи.

10. Берестейська унія.

Берестейська унія— рішення Київської митрополії Руської православної церкви розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом за умов підлеглості православних Папі Римському. Безпосередніми приводами до унії було невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства, бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами. Саму ідею унії підтримувала ще й верхівка українського духовенства та світських феодалів, що прагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами.

Аби пришвидшити ідеї втілення унії в життя, двоє православних єпископів Іпатій Потій та Кирило Терлецький вирушили до Риму на зустріч з Папою. Попри згоду сторін, остаточне рішення щодо унії мав винести церковний собор. Його було призначено на 6 жовтня 1596р. у м. Бересті. До собору готувалися не лише його прихильники, а й противники. Не дійшовши згоди щодо спільного засідання сторони розпочали свій окремий собор. Прихильники унії проводили собор у церкві св. Миколая, де було затверджено попереднє рішення про утворення греко – католицької церкви. Противники зібралися в палаці, де зупинився князь Острозький. Тут було засуджено унію та владик – відступників.

Із самого початку частина православного духовенства відкинула унію. Уніатське ж — проголосивши унію, визнало владу римського папи, прийняло основні догмати католицької церкви, зберігши православні обряди та відправу церковнослов'янською мовою, уніатським духовенство звільнялося від податків, уніатська шляхта одержала право обіймати державні посади.