23. Козацька старшина як українська політична еліта доби Гетьманщини.

Миха́йло (Станісла́в) Криче́вський (Кречо́вський) (р. н. невід.— †1649) — військовий діяч, з 1643 року полковник Чигиринського полку iКиївського полку (1648) реєстрових козаків, наказний гетьман..

Виходець з берестейскої укранської шляхти-католикiв. Здобув добру освіту, крім польської володів також німецькою, французькою та латинською мовами. Був улюбленцем коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського.

Допомагав у 1644 році боротись з татарами в Охматівській битві. У 1647 році взяв заарештованого Богдана Хмельницького на поруки і випустив його на волю. Cтав кумом сотника Чигиринського полку Б. Хмельницького. В 1648 році приєднався до Хмельницького під Жовтими Водами, прийнявши православне віросповідання та ім ́я Михайло (доти він був Станіславом). Брав участь у Пилявецькій битві, військовому поході в Галичину, облозі Замостя, у переможних боях проти загонів С. Лянцкоронського та Я. Вишневецького. Командував 30-тисячним козацьким військом, якому гетьман доручив відбити напад Януша Радзивілла в 1649 року на Україну. Тяжко поранений у битві під Лоєвом Кричевський був узятий у полон, де i помер.

Сталося так, що на початку Визвольної війни доля тісно пов'язала майбутнього гетьмана Б. Хмельницького саме з цим полковником - Михайлом Станіславом Кричевським (р.н. невід. - помер 1649). Повернувшись улітку 1647 року з Варшави після аудієнції в короля Владислава IV, Б. Хмельницький сподівався, що місцева чигиринська шляхта дасть йому, нарешті, спокій. Проте опозиція короля вже втямила, що він становить небезпеку і для неї, і для всієї Польщі, тож, як випливає з літопису Величка, за наказом самого коронного гетьмана М. Потоцького, його заарештували і мали стратити як зрадника. Існує думка, що Потоцький уже навіть визначив спосіб страти - шибениця.

На щастя, у в'язниці Хмельницький перебував під наглядом свого давнього приятеля - Михайла Кричевського (варту несли козаки Чигиринського полку), дружбу з яким випробовували різні пригоди. І він, Кричевський, сам смертельно ризикуючи, допоміг майбутньому гетьманові утекти з в'язниці буквально за кілька годин до страти.

Потоцький страшенно розгнівався. Якимось побитом Кричевський відвів од себе підозру й урятував життя. Одначе не подався на Січ разом із Хмельницьким. Навпаки, бачимо його на чолі полку, що рухається човнами до Кам'яного Затону в складі війська наказного гетьмана Барабаша. Війська, яке, на задум польського командування, мало рознести повстанські загони Хмельницького на друзки. Як відомо, Хмельницькому та його полковникам пощастило без бою переманити переважну більшість реєстровиків на свій бік. І знову ж таки, важливу послугу зробив тут полковник Кричевський: першим зі своїми козаками став на бік повстанців. І подав приклад іншим.

Далі Кричевський бере участь в усіх основних битвах народно-визвольної армії. Його Чигиринський полк, по суті, стає полком особистої гвардії гетьмана, демонструючи зразки героїзму під Жовтими Водами, Корсунем та в багатьох інших місцях.

Але шлях воїна полковникові судився недовгий.

Навесні 1649 року Україна опинилася перед загрозою ще однієї інтервенції, цього разу з боку Литви. Стало відомо, що там, та ще в Білій Русі, формується велике військо під командою литовського гетьмана Януша Радзивілла. Щоб прикрити кордони держави та зупинити просування литовських військ, на північ України відряджено окремий корпус на чолі з наказним гетьманом Михайлом Кричевським.

Хмельницький, - читаємо у французького дослідника П'єра Шевальє, - послав у Литву ще тридцять тисяч війська під командою польського шляхтича Кричевського*.

Тут уже діяли загони полковників Степана Пободайла й Антона Гаркуші. Вони здобули такі великі міста, як Гомель та Пінськ, відтіснили ворога зі значної території, подалі від кордонів України. Та коли на допомогу ворожим військам прибула 80-тисячна армія Януша Радзивілла з могутньою артилерією, становище різко загострилося. Стало зрозуміло: якщо литовці прорвуться на Полісся, а звідти на Київщину, армія Богдана Хмельницького потрапить межи двох фронтів, і вони її просто розчавлять.

Кричевський з Радзивіллом зійшлися поблизу білоруського міста Лоєва. Тут корпус Кричевського, що значно поступався в чисельності та озброєнні військам Радзивілла, опинивсь у кільці. Добре укріпивши свій табір, козаки мужньо відбивали атаку за атакою. Сподівалися , що з півдня на допомогу прийдуть загони полковників Гаркуші та Пободайла, які досі тримали фронт у межиріччі Дніпра й Сожа. Та несподівано на ці загони ударила з тилу польсько-литовська кавалерія, що прибула на підкріплення литовської армії. І замість того, щоб просуватися на з'єднання з військом Кричевського, козаки мусили самі обгородитися табором. Цілу ніч вони тримали оборону, а на ранок - з неабиякими втратами - все ж таки вирвалися. Та допомогти Кричевському вже не могли: значну частину корпусу Пободайла розстріляла артилерія литовців на переправі через Дніпро.

У битві під Лоєвом корпус Кричевського зазнав великих втрат. У бою загинув і сам наказний гетьман Михайло Кричевський. Втім, ґрунтуючись на польських джерелах, П'єр Шевальє в своїй "Історії війни козаків проти Польщі", стверджує, що помер він уже в литовському полоні. "Дізнавшись наступної ночі, - описує він останній бій, - через своїх розвідників, що Радзівілл готує на ранок новий наступ, Кричевський відступив похапцем, покинувши в обозі найбільші тягарі; він сам, поранений кілька разів, залишений на дорозі, потрапив до рук литовців і помер невдовзі після цього в їхньому таборі". Але головне завдання гетьмана козаки виконали. Радзивілл здобув свою перемогу ціною таких втрат, що про дальший похід в Україну, на допомогу польським військам, уже не могло бути й мови. Литовський гетьман скерував свою поріділу армію назад у Литву.

24-26. Підготовка українсько-московського союзу. Статті Богдана Хмельницького 1654 року. Березневі статті 1654 року.

Богдан Хмельницький був хорошим дипломатом. Вже з перших кроків війни проводив далекоглядну зовнішню політику і вів активну дипломатичну діяльність з іншими державами. Неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти в антипольській боротьбі і навіть погрожував війною, якщо не буде надано цієї допомоги. Російський уряд з одного боку не хотів розривати мир з Польщею, а з другого боку мав бажання поширити сферу впливу. Після довгих вагань, "в ім'я віри православної", Земський собор прийняв рішення взяти Військо Запорозьке під "високу царську руку". Юридичне цей акт було оформлено під час російсько-українських переговорів у січні-березні 1654 р.

Вже на етапі підготовки Переяславської ради яка відбулась 8 січня 1654 р, виникають розбіжності у підходах до нового союзу. Російські посли відмовилися принести присягу за царя, боярин Бутурлін, який очолював російську делегацію, відмовився датиписьмову гарантію збереження прав і вільностей після того, як договір набере чинності. З боку козаків не всі полки присягнули на вірність царю.

У березні 1654 року козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору, який увійшов в історію під назвою "березневих статей". Згідно з цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, систему соціально-економічних відносин, незалежність у проведені внутрішньої політики і зовнішньої (за винятком Речі Посполитої і Туреччини).

Отже переяславсько-московський договір 1654 р. був необхідний Україні, яка прагнула використати Росію, як важіль, за допомогою якого, можна було б вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розпочати розбудову власної держави. Росії Україна була потрібна як буфер в боротьбі проти Туреччини, а в перспективі можливість перетворити часткову залежність на цілковиту. Тобто, підписуючи договір, кожна з сторін вкладала в нього свій зміст. Відсутність національної держави, досвіду державотворення, штовхнули Україну на об'єднання з державою суспільний устрій якої відрізнявся від козацької держави з її демократичними засадами і, де не було, навіть, перспектив для майбутнього самостійного розвитку.

ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ

1654 р., березень	Укладення козацьким посольством угоди з московським урядом. Березневі статті.
1655 р., січень	Охматівська битва.
1655 р., липень	Початок шведсько-польської війни. Воєнні дії в Померанії. Падіння Варшави (29 серпня).
1655 р., вересень	Битва під Городком. Облога Львова.
1656 р., жовтень	Укладення союзу з трансильванським князем Юрієм (Дєрдєм) ІІ Ракоці проти Польщі.
1656 р., жовтень	Підписання між Москвою і Річчю Посполитою перемир`я у Вільні.
1656 р., листопад	Укладення антипольського союзу між Шведським королівством і Трансильванським князівством.
1656-1658 рр.	Московсько-шведська війна.
1657 р., січень-липень	Воєнні дії війська трансильванського князя Юрія (Дєрдя) ІІ Ракоці та українських полків на чолі з А.Ждановичем проти Речі Посполитої.
1657 р., 27 липня	Смерть гетьмана Б.Хмельницького.

ПОСТАТІ

Антін Жданович - український полководець, дипломат. У 1649 р. став київським полковником. 1651 р. брав участь в обороні Києва від литовських військ. Виконував дипломатичні місії у Туреччині, Польщі, Московії. 1656-1657 рр. командував військом, посланим Б.Хмельницьким на допомогу трансильванському князеві Юрію (Дєрдю) ІІ Ракоці проти Польщі. Після смерті Б.Хмельницького був прихильником курсу І.Виговського.

Карл Х Густав - король Швеції в 1654-1660 рр. Б.Хмельницький вбачав у ньому можливого союзника в боротьбі з Польщею. В жовтні 1654 р. відбулися переговори українських дипломатів. На них порушувалися питання створення антипольської коаліції, до якої мали увійти Україна, Швеція, Трансильванія, Молдавія та Валахія. У 1655 р. Карл-Густав розпочав війну проти Польщі. Тоді ж виявив претензії на Західну Україну. Згодом дав згоду на включення у майбутньому Галичини і Волині до складу Гетьманщини. Вже після смерті Б.Хмельницького, в жовтні 1657 р. було укладено українсько-шведський військовий союз.

Переяславська рада 1654 р. не репрезентувала погляду більшості українського населення (на ній взагалі були присутні близько 200 осіб), присяга ж царю Олексію І (саме царю, а не Росії чи російському народові!) давалася невеликою кількістю населення Гетьманщини, нерідко під страхом репресій або ж з умисним порушенням формули присяги. Варто нагадати, що референдуму тоді не було, що від участі навіть в обговоренні цих проблем було відсторонено селянство, яке становило більшість населення. (Звичайно, як на той час, у розв’язанні цих проблем не брали участі й жінки). Православне духівництво відмовилося присягати так само, як і Запорозька Січ. Отже, тільки частина населення Гетьманщини (козацтво зі шляхтою та міщанство), і то не вся, дала присягу. Відомо, що від участі у присязі ухилилися кілька полків, видатні діячі Національно-визвольної війни (І.Богун, Й.Глух, Г.Гуляницький, І. Сірко та ін.). Варто зазначити, що присяга й географічно охоплювала тільки Наддніпрянщину.

Текст договору 1654 р. у звичайному для сучасної дипломатичної практики вигляді ніколи не існував. Специфікою укладення договору було те, що його укладали представники трьох (не всіх!) станів, окремо кожний. Українське православне духівництво відмовилося врешті укладати договір; міщани задовольнилися підтвердженням їхніх прав і вольностей, наданих польськими королями та великими князями литовськими, а в так званих "Березневих статтях", укладених власне козацькою делегацією, згоди було досягнуто по 17 статтях (з 23). З шести важливих статей сторони не досягли порозуміння, ряд важливих моментів українсько-російських відносин взагалі не було відбито в договорі 1654 р. У цілому історики дійшли згоди в тому, що договір був незавершений і недосконалий, але рівноправний і взаємовигідний. Діяв, однак, він дуже короткий час і вже у 1656 р. був грубо порушений Москвою (Віленське перемир'я). Через це український уряд уклав військові союзи із Швецією і Трансильванією у 1656 р., а в 1658 р. укладенням Гадяцького пакту розірвав остаточно українсько-російський договір 1654 р. Пізніше було розпочато російсько-українську війну 1658-1659 рр., яку Україна програла і її уряд змушений був підписати Переяславський договір 1659 р., цього разу вже нерівноправний, який поклав кінець державній незалежності. (Ю.А.Мицик).

ВІДНОСИНИ МІЖ УКРАЇНСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ ТА МОСКОВІЄЮ

Від кінця 1648 р. між Гетьманщиною та Московською державою розпочався постійний обмін посольствами.

Гетьманський уряд непокоїла можливість налагодження відносин Московії з Річчю Посполитою. Адже їх пов'язував Полянівський мирний договір 1634 р., якого цар не наважувався порушувати, аби не давати польському урядові приводу до нової війни.

Водночас у Москві були готові надати допомогу Речі Посполитій, свідченням чого стало переведення великих військових з'єднань на московсько-український кордон. У Москві чекали, поки обидві сторони українсько-польської війни знесиляться, а також остерігалися полум’я козацького повстання, що могло перекинутися на московські землі.

Аби підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорозьким, Хмельницький у червні 1653 р. дав зрозуміти цареві: якщо той і надалі зволікатиме з розв’язанням українського питання, то Україна укладе союз з Туреччиною. До того ж гетьман наголосив на вельми неприємних наслідках такого союзу для Московії.

1 жовтня 1653 р. московський Земський собор вирішив: "...гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами і землями прийняти" й розпочати війну проти Польщі. У зв’язку з рішенням Земського собору до України було відряджено велике посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Зустріч і переговори, вручення царської грамоти і клейнодів відбулися на раді в Переяславі 8 січня 1654 р.

Українсько-московський міждержавний договір 1654 р.

Переяславська рада лише започаткувала оформлення московко-українських відносин, бо ніяких письмових угод у Переяславі укладено не було. Все мали вирішити переговори.

Як виявив дослідник доби козацтва Юрій Мицик, особливістю українсько-московського договору було те, що він являв собою групу документів від кожного із станів - ніби окремі угоди від духівництва, міщанства, козаків.

Козацька угода складалася з 23 статей від імені гетьмана і Війська Запорозького. Основна ідея цих статей - встановлення таких міждержавних відносин, за яких Україна залишатиметься як внутрішньо, так і зовнішньо самостійною. Саме з цими статями українське посольство прибуло до Москви. Проект документа українські посланці подали московському урядові 14 березня 1654 р.

Унаслідок тижневих переговорів проект договору з козаками дещо змінили, узгодили 17 статей, а з шести дуже важливих узгодження відклали на пізніше. Згідно з Березневими статями (так називають узгоджені 17 статей): Гетьмана і старшину козаки мали обирати на раді.Українська адміністрація та суд лишалися самостійними й не підпорядковувалися Москві.Збирання податків покладалося на український Військовий Скарб. Кількість козацького війська встановлювалася у 60 тис. осіб. Українське міщанство мало зберегти всі свої права і вольності, які були їм дані ще литовськими князями і польськими королями, насамперед міське самоврядування. Тривалі переговори православного духівництва не мали результатів. Українська православна церква не погоджувалася на залежність від патріарха московського, якої прагнули московський уряд і Російська православна церква. Отже, лише міщани загалом порозумілися з московським урядом, козацтво разом з українською православною шляхтою - тільки частково, а православне духівництво відмовилося від незаконних вимог Москви. Документи, укладені під час українсько-московських переговорів 1654 р., встановлювали міждержавні взаємини, що не обмежували незалежності України. Умови українсько-московського договору 1654 р. свідчать про об'єднання України і Московії у своєрідну конфедерацію Адже договір між двома державами загалом був рівноправним і (за умов дотримання) взаємовигідним. Водночас він був незавершеним, недосконалим, діяв нетривалий час (кілька років) і незабаром через недотримання його російською стороною фактично втратив чинність.

Значення українсько-московського договору 1654 р. Попри недосконалість і недовговічність, українсько-московський договір 1654 р. протягом XVII – XVIII ст. розглядався українцями як найпереконливіший доказ суверенності України. Він дав змогу цілком зберегти самостійність щойно створеної Української гетьманської держави. Український уряд дістав можливість довести до переможного кінця війну проти Речі Посполитої, а отже, завершити возз’єднання всіх українських земель під своєю владою. У міжнародних відносинах договір засвідчував право України на відокремлення від Польщі. Договір був також виявом міжнародного визнання самостійності Української держави, недоторканності встановленої системи соціально-економічних відносин.

Перебіг воєнних дій проти Польщі в 1654-1655 рр. Незабаром на території Білорусі та Смоленщини розгорнулися воєнні дії. У західний похід виступили військо московського царя та надіслана Богданом Хмельницьким 20-тисячна армія козаків на чолі з ніжинським полковникомІваном Золотаренком. Для союзних московсько-українських військ той похід виявився успішним. Улітку 1655 р. вони вибили литовське військо з Білорусі та захопили частину Литви разом із столицею Вільном. Восени 1654 р. воєнні дії розпочалися й на території України. У середині листопада 30-тисячна польська армія вдерлася на Брацлавщину. Похід тривав до весни 1655 р. Його наслідком стало спустошення Поділля: до середини лютого було зруйновано майже 50 міст. У грудні 1654 р. польське військо об'єдналося з 30-тисячною татарською ордою, 15 січня підійшло до Умані та оточило її. На допомогу Іванові Богуну, який керував обороною Умані, вирушили козацькі загони Хмельницького й 10-12-тисячне московське військо. Це змусило польсько-татарське командування зняти облогу й повернути армію назустріч українсько-московським силам. 19 січня 1655 р. польсько-татарське військо оточило українсько-московський табір під селом Охматовим (нині Черкаської обл.). Облога тривала кілька днів і виснажила суперників. Особливо дошкуляли морози. Сучасники називали місце бою "полем дрожі", або Дрижиполем, а битву під Охматовим - Дрижипільською битвою. Охматівська битва завершилася з незначною перевагою українського війська, але Богдан Хмельницький не спромігся завдати вирішального удару польсько-татарській армії та звільнити від неї територію Брацлавщини.

Навесні 1655 р. Богдан Хмельницький вирушив із військом через Поділля на Галичину. Метою походу було визволити від польського панування західноукраїнські землі та об'єднати Україну в її етнічних кордонах. На початку серпня військо зупинилося під Кам`янцем-Подільським.

Під час облоги міста гетьман прийняв шведського посла. Той повідомив про вступ 9 липня Швеції у війну проти Польщі. Хмельницький, зі свого боку, обіцяв шведському королю військову допомогу.

19 вересня 1655 р. українська армія вщент розбила польське військо коронного гетьмана Станіслава Потоцького під Городком, що за 25 км від Львова. Внаслідок тієї перемоги було визволено значну частину Західної України.

Того самого дня українська армія підійшла до Львова та оточила його. Розуміючи, що штурм завдасть тяжких втрат не тільки мешканцям міста, а й війську, Богдан Хмельницький погодився на переговори із львівською владою. Невдовзі гетьман отримав викуп і відступив від міста.

Після битви під містечком Озерною 12 листопада 1655 р. було укладено угоду між гетьманом і кримським ханом. Вона передбачала невтручання Криму у війну України й Московії проти Польщі. Договір дав можливість уникнути татарського нападу на українські та московські землі.

Отже, незважаючи на складність ситуації, літньо-осіння кампанія 1655 р. для українсько-московського війська в Україні завершилася успішно.

ВІЛЕНСЬКЕ МОСКОВСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПЕРЕМИР'Я 1656 р.

Наприкінці 1655 - у першій половині 1656 р. Богдан Хмельницький провадив надзвичайно активну дипломатичну діяльність: обмінювався посольствами із шведським та польським королями, кримським ханом, молдавським господарем і трансильванським князем.

Однак уряд царя Олексія, наляканий воєнними успіхами шведських військ у Польщі (Швеція захопила майже всю Польщу), розпочав активну підготовку до війни проти Швеції.

Польські дипломати, шукаючи порятунку для батьківщини, запропонували польську корону на випадок смерті Яна ІІ Казимира Олексію. Ця пропозиція теж спонукала Москву до переговорів з Варшавою, які закінчилися 24 жовтня 1656 р. Віленським перемир’ям.

За ним воєнні дії між Річчю Посполитою й Москвою припинялися;

обидві країни зобов’язувалися не розпочинати переговорів про мир зі Швецією;

натомість передбачалися спільні воєнні дії проти Швеції та Бранденбургу;

обрання царя на польський трон.

Українську делегацію до участі у віленських переговорах московські дипломати не допускали, а пропозиції Б.Хмельницького щодо позиції на перемовинах проігноровано, що дуже обурило козаків і гетьмана.

ЗМІНА ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Віленське московсько-польське перемир'я в гетьманській столиці було сприйняте як брутальне порушення договору 1654 р., власне, як зрада з боку царя. Гетьман вирішив шукати нових союзників проти Польщі.

Реальними претендентами були Трансильванія і Швеція.

Відносини з Трансильванією Хмельницький встановив ще 1648 р. Щоправда, вони були нерівними: то союзницькими, то напруженими, як це сталося після невдалого походу Тимоша Хмельницького у Молдавію восени 1653 р.

8 жовтня 1656 р. між Військом Запорозьким і Трансильванією було укладено угоду про військовий союз проти Речі Посполитої.

Трансильванський князь Юрій (Дєрдь) ІІ Ракоці обіцяв допомогти Хмельницькому відвоювати Галичину і частину Білорусі, визнав за гетьманом титул князя та підтримав його намір передати цей титул синові Юрію.

Дипломатичні зносини зі Швецією Богдан Хмельницький розпочав 1652 року і підтримував надалі. Вже у вересні 1655 р., коли спалахнула польсько-шведська війна, Хмельницький пропонував шведському королю Карлу-Густаву союз проти Польщі з умовою, що всі руські (українські) землі Речі Посполитої буде віддано Україні.

У 1656 р. зносини України зі Швецією стали регулярними, але шведи не хотіли віддавати українські землі, що були під Польщею, бо самі на них претендували.

У січні 1657 р. шведські посли привезли проект союзницького договору, але з визнанням держави тільки на козацькій території (Наддніпрянщині). Хмельницький від договору відмовився.

У червні до Чигирина знову прибуло шведське посольство. Воно повідомило, що король Карл-Густав погоджується віддати гетьману українські землі, що перебувають під Польщею, частину Білорусі та Смоленськ, собі ж залишає землі Польщі.

У грудні 1656 р. Юрій (Дєрдь) ІІ Ракоці підписав зі шведським королем трактат "вічного союзу". Тепер, за умови спільних воєнних дій України і Трансильванії, можна було сподіватися на допомогу Швеції, яка, не маючи договірних відносин із гетьманським урядом, підтримувала б трансильванців.

Березне́ві статті́ 1654 року — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.

Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою. Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.

Зміст статей

1.Збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести українським урядовцям.

2.Козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, усім полковникам і військовим та полковим осавулам надавалися у володіння млини;

3. Заборонялися дипломатичні відносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;

4.Підтверджувалося право київського митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони володіли;

5. Московський уряд зобов'язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654 року;

6. Передбачалося утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою

7. Указувався конкретний розмір платні.

8. Реєстр – 60 тис козаків.

9. У випадку татарських нападів на Україну передбачалося організовувати проти них спільні походи як з боку України, так і Московської держави;

10.Гетьманський уряд просив установити утримання для козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців, виконання цього прохання також було відкладене до окремого рішення. Тут же містилася вимога до гетьмана негайно почати укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків, і після завершення роботи треба було надіслати його до Москви.