51. Друга Малоросійська колегія

Друга Малоросійська колегія (1764—1786 рр.) — уряд, якому доручили управління Лівобережною Україною після ліквідації інституту гетьманства.

Після остаточної ліквідації інституту гетьманства управління Лівобережною Україною було доручене Другій Малоросійській колегії. До її складу увійшли чотири російських чиновники й чотири представники козацької генеральної старшини. Новостворену Малоросійську колегію очолив політик і полководець граф Румянцев-Задунайський Петро Олександрович.

У «секретній» інструкції П. Рум'янцеву щодо управлянням краєм Катерина ІІ наполегливо рекомендувала:

знищити всі залишки української автономії;

закріпачити селян;

здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки;

усіляко збільшувати збір податків з селян.

Для успішного виконання цих директив новопризначеному генералові-губернатору Лівобережжя радилося діяти дуже обережно, «щоб не викликати ненависті до росіян», «уміло вивертатися» та водночас «мати і вовчі зуби, і лисячий хвіст». Президенту колегії пропонувалося наполегливо переконувати українських селян у тому, що погіршення їхнього становища є наслідком відсталості «малоросійських звичаїв».

Щодо козацької старшини Рум'янцеву рекомендувалося вживати надійний метод «батога і пряника» — жорстоко карати за всі вияви автономіських прагнень і водночас пропонувати українській старшині привабливі урядові посади.

Обіймаючи посаду генерал-губернатора Малоросії та президента другої Малоросійської колегії, П. Рум'янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. За його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, податкової системи (запроваджено подушний податок) та поштової справи. Протягом правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України:

1781 року ліквідовано сотенно-полковий устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини — скасовано українські козацькі полки;

протягом 1781—1783 рр. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління, тобто поділ на намісництва;

замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком;

1783 остаточно покріпачено українських селян;

1785 року на Україну поширено дію «Жалувальної грамоти дворянству»;

1786 року проведено секуляризацію монастирських маєтків.

52. Ліквідація Запорозької Січі 1775 року

10 липня 1774р. було підписано Кучук – Кайнарджийський мир, внаслідок якого Росія здобула вихід до Чорного моря. Тоді ж зменшилася небезпека турецько-татарських наскоків, а нові кордони пролягли далеко на південь від Запорізької Січі. А вже в травні 1775р. на засіданні Ради при Височайшому Дворі при участі Г.Потьомкіна, канцлера М.Паніна та президента Малоросійської колегії П.Румянцева було прийнято рішення про ліквідацію Війська Запорозького Низового. Долю Запорозької Січі було вирішено, залишалося втілити план її ліквідації у життя. Для цього необхідно було знайти сумлінних та відповідальних виконавців. Ними мали стати вищі офіцери, які мали значний військовий досвід. Згідно з наказом, отриманим наприкінці травня 1775 р. зі столиці, це завдання покладалося на тимчасового (замість П.Румянцева) головнокомандувача російських військ на Півдні (1-ї та 2-ї армій) генерал - поручика О.Прозоровського та на генерал - поручика П.Текелію. Російські війська розпочали просуватись на північ та через землі Війська Запорозького захоплюючи запорозькі укріплення та паланкові центри.  4 червня 1775р. угрупування російських військ під командуванням П.Текелії в складі ескадрону Сербського гусарського полку та Інгерманландського піхотного полку підійшло до Січі. Ці війська блокували всі шляхи з Січі, її форштадт та навколишні зимівники. Запорозькій військовій старшині, яка під час останньої війни з Туреччиною отримала відповідні армійські чини, було запропоновано з'явитися на рапорт до генерал-поручика. П. Текелії. Відмову російське командування могло розглядати винятково як державну та військову зраду.  Впродовж кількох хвилин на січовому майдані зібралася загальна військова рада, яка проходила у надзвичайно бурхливий спосіб. Кількість козаків. яка пропонували чинити збройний опір була значною, але вистачало й таких, хто не вбачав біди у тому, щоб підкоритися волі уряду. Січовій старшині та духовенству вдалося вмовити козаків не чинити опору і через годину брами січової фортеці відкрилися й до П.Текелії з хлібом-сіллю вийшли кошовий отаман П.Калнишевський, суддя, писар, січові діди та курінні отамани разом із рештою січовиків.  Наступного дня - 5 червня 1775р.- січовиків було додатково приведено до присяги на вірність імператриці Катерині II. Згодом, 3 серпня, Катерина II видала маніфест, де проголошувала ліквідацію Запорізької Січі. Там же говорилося і про те, що саме тільки вживання назви «запорозькі козаки» буде розцінено, як образа її царської величності. Військо Запорозьке було розпущене, військові клейноди було одібрано, а січові укріплення зруйновано.

Керівників останньої Запорозької Січі було засуджено на заслання. Військового писаря Івана Глобу та військового суддю Павла Головатого було заслано на Сибір з конфіскацією майна, де вони й померли в монастирях Туруханська та Тобольська. Останнього кошового отамана Петра Калнишевського заслали на Соловки з конфіскацією майна. У Соловецькому монастирі його протримали в ямі 25 років і тільки в 1801 р. звільнили за наказом царя Олександра І. Помер П.Калнишевський на Соловках у 1803 р., коли йому було 113 років.

53. Постать Петра Калнишевського в історії України. Петро́ Іва́нович Калнише́вський (* ~ 1690-1691, с. Пустовійтівка Лубенського полку, тепер Роменський район, Сумська область — † 12 листопада 1803, Соловецький монастир, Росія) — останній кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765—1775 роках. Православний святий (вшановується як Петро Багатостраждальний). Біографія Походив з української шляхти. Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового. У 1762 р. обраний кошовим, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий з посади. У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим. За доблесть у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці. Кошовий отаман став кавалером найвищого ордену Російської імперії — Андрія Первозванного, йому було присвоєно військовий чин генерал-лейтенанта. Обстоював права Запоріжжя, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга. Намагався посилити свою владу і обмежував права старшин та козацької ради. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких степах, тим самим перешкоджаючи планам Росії щодо колонізації причорноморських степів та посилення російської присутності в Україні. Відомо, що Петро Калнишевський знаходився у товариських стосунках із князем Потьомкіним-Таврійським. Погром Запорозької Січі та арешт кошового Князь Потьомкін виступив на засіданні уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі 23 квітня 1775 року. 4 червня за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті. Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Загарбники розграбували військову скарбницю, припаси, архів, церкву. Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року. Монастирському керівництву було наказано утримувати Калнишевського «без відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, але ще й спілкування з іншими персонами та тримати під вартою солдат монастиря». 3 серпня 1775 року Катерина II видала маніфест, яким оголосила, «рос. что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве». 6 пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та намаганні створити незалежне управління. Соловецький монастир Петра Калнишевського утримували у казематі №15. «Порційних грошей» виділяли 1 карбованець на добу (що в 40 разів більше, ніж іншим в'язням). На заощаджені гроші він відремонтував свій каземат, а наприкінці життя купив Євангеліє вартістю 2435 карбованців і подарував його монастирю. У 1792 році Петро Калнишевський переведений в одиночну в'язницю біля Поварні. Коли кошового перевезли з Прядильної камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот. Просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; в нього, як у звіра, виросли великі пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками розпався на лахміття і звалювався з плечей[1] Указом нового імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 року він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня[2]) 1803 року. Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну плиту з текстом: Навесні 1887 року Соловки відвідав український історик Дмитро Яворницький. Його праці донині є найважливішим джерелом наших знань про ув'язнення отамана. Канонізація 2008 року Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування, занести його ім'я у православний церковний календар, чесні останки праведного Петра вважати святими мощами та віддати їх на волю Божу. Собор благословив будівництво храмів на його честь. Пам'ять праведного Петра Багатостраждального — 14 (1[3]) жовтня, в день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва. Цікаві факти Згідно з дослідженнями історика та письменника Данила Кулиняка[4], колишній Президент України Віктор Ющенко є родичем легендарного кошового отамана. Двоюрідний брат Петра Калнишевського Ничипір Ющенко був козацьким старшиною із Хоружівки, а сучасні Ющенки цього села є його нащадками.