56. Участь українського козацтва в освоєнні Слобожанщини та Кубані.

Після поразки армії Б. Хмельницького під Берестечком та підписання Білоцерківського миру 1651 р. почалася друга хвиля переселення українських козаків, селян і міщан на схід, у межі Московської держави (перша відбулася після повстань 20—30-х pp. XVII ст.). Царський уряд прихильно ставився до переселенців, котрі своїми слободами утворювали нову оборонну смугу на півдні держави. Під поселення відводилися незаймані землі. Переселенцям дозволялося зберігати свій козацький устрій та внутрішню автономію. Так виникли нові міста: Суми, Харків. Охтирка, Лебедин, Чугуїв і велика кількість слобод. Воєнно-політичні події кінця 50 — початку 60-х pp. XVII ст. в Україні посилили переселення на схід.

Від поселень — слобод — край дістав назву Слобідська Україна. Слободами тоді називали поселення, що користувалися пільгами («слободами» — свободами): не платили податків з торгових операцій, заняття промислами, ремеслами. Пільги надавалися на певний термін: від 10 до 40 років, але слобожанам вдалося ними користуватися майже півтора століття. Після Переяславської ради (1654 р.) і підписання Березневих статей еміграція на Слобожанщину дещо послабилася. Це пояснюється надією українців відновити нормальне життя у себе вдома. У 1655 р. на Слобідській Україні проводиться перший перепис населення, із якого стало відомо про кількість мешканців та наявність населених пунктів у регіоні. Саме тому 1654—1655 pp. вважаються роками заснування багатьох міст на півночі й сході регіону, у тому числі Харкова. Б. Хмельницький був противником масового переселення українців, бо це призводило до нестачі військової сили, ослаблення господарства Правобережжя. Вій навіть планував надіслати каральну експедицію на Слобожанщину, коли в 1656—1657 pp. погіршилися його відносини з Росією. Після смерті Б. Хмельницького (1657 р.) переселенські процеси на Слобідську Україну знову посилились. Перш за все це було пов'язано із громадянською війною, яка розпочалася в Україні.

Правовий стан мешканців Слобідської України ґрунтувався на козацьких звичаях, привнесених сюди із Придніпров'я. На перших порах, коли переселенці прибували зі своїми «начальними людьми», російський уряд визнавав їхні полковницькі звання. Згодом полковники добилися від уряду права передавати цю посаду своїм синам. Протягом XVII—XVIII ст. найбільшого впливу набули вісім старшинських родин: Донців, Кондратьєвих, Лесевицьких, Перехрестів-Осипових, Шидловських, Квіток, Тевяшових, Куликовських, із яких вийшла ціла низка слобідських полковників.

Основною функцією слобідських козаків була охорона південних кордонів Росії від нападів татар, але вони брали участь і у воєнних походах разом із російськими військами. На чолі кожного полку стояв полковник, якого спочатку обирала старшина і затверджував бєлгородський воєвода (у XVIII ст. ця посада перестала бути виборною — полковник призначався урядом).

Таким чином, у другій половині XVII ст. економічне становище Слобідської України характеризувалося, з одного боку, зміцненням феодально-кріпосницької системи із натуральним типом господарства і відсталою технікою, а з іншого — зростанням міст, ремесла і промислів, подальшим розвитком товарно-грошових відносин, а отже, і все більшим становленням капіталістичних відносин на українських землях. 

Поширення української етнографічної території наступало завдя­ки переселенню Чорноморських козаків за наказом цариці Катери­ни II із земель між Бугом і Дністром на Кубань, на схід від Азовського моря поміж ріками Кубанню та Єєю. Нащадки славних запорожців причалили до берегів колишньої княжої Тмуторокані 25 серпня 1792 р. під проводом свого полковника Сави Білого і там заложили першу козацьку оселю — Таманський курінь. Услід за ним прийшла решта — 17 201 козаків-чорноморців, не враховуючи жінок і дітей. Козацький кошовий отаман Захар Чепіга зорганізував із них по обох боках ріки Кубані 42 курені, які пізніше, на розпорядження уряду, переназвано на станиці. Козаки назвали курені так само як колись на Запоріжжі: Батуринський, Канівський, Переяславський, Полтавський тощо. Ці курені у свою чергу він поділив на п'ять ок­руг. У 1794 р. над рікою Кубанню, в Карасунському куті, на тому місці, де був отаборився козацький кіш, засновано місто, яке назва­но в честь цариці Катерини II, яка віддала ці землі "у вічне посідан­ня",— Катеринодар.

На Кубані, де поселилися чорноморці, велася щоденна війна, понад 50 літ. Кожної хвилини могли напасти черкеси, татари чи інші верховинці. З-за кожного куща й з очерету чигала небезпека, свистіли кулі, чи блискала шабля. Обставини вимагали постійної обережності, навіть сільськогосподарські роботи виконувались під військовою охороною. Це змушувало вже змолоду хлопців і дівчат вчитися орудувати зброєю й тому на Кубані витворилися відважні та спритні воїни. Очевидно, що тут не обходилося без постійних жертв у людях, які гинули в боротьбі з горцями або від ран.

Крім того, клімат тут був нездоровий, різні хвороби, а зокрема малярія, косили населення, й через деякий час більше людей уми­рало як родилося. Тому то у своїх початках Козацтво Кубані чи­сельно скріплювалося не природним приростом, але припливом но­вих сил з України.

Оскільки землі були слабо заселені, уряд сприяв переселенню, бо число козаків не відповідало величезній площі, призначеній ко­зацькому війську. Крім цього, козаки охороняли кордони імперії на Передкавказзі, що негативно відбивалося на сільському госпо­дарстві Кубані.

Переселення козаків на Кубань тривало упродовж XIX ст., а ще більше приходило з України, одні легально, а інші нелегально вті­кали від панщини і їх негайно вписували у реєстр вільних людей.

Продовж першого півстоліття (1800-1850) на Кубань переселено понад сто тисяч осіб. Крім того, чутки про відродження вільного козацтва на Кубані за­охочували до емігрування на Кубань, зокрема селян-кріпаків, що втікали туди нелегально.

На нових поселеннях заводилися козацькі порядки із питомою козацькою демократією, бо Катерина II дала їм широку автоно­мію. Була там Військова Рада, виборний кошовий та виборна військова старшина, свій суд і своє козацьке духовенство, ба на­віть власна козацька конституція. Але то довго не існувало, бо Харко Чепіга був першим й останнім виборним кошовим. По його смер­ті московський уряд заборонив вибори кошового, а назву "курінь" заступлено назвою "станиця". У 1797 р. скасовано назву "кошо­вий" і введено назву "наказний отаман". Так само скасовано уря­ди Військового Судді та Писаря й заборонено скликати Військову Раду. В першій половині XIX ст. московський уряд назначав на­казними отаманами козаків-українців, але почавши з 1855 р., на цю посаду призначалися вже виключно росіяни. Так само землі, які уряд дав був козакам "у вічне володіння", пізніше близько од­ного мільйона десятин держава відібрала від козацтва й роздала пе­реважно російським урядовцям і старшинам. Царський уряд нама­гався відлучити від козаків старшину і притягнути її на свій бік й тому в 1870 р. їм надано досить великі земельні наділи із загаль­ного земельного фонду. Так уряд купив собі старшину, яка була віддана йому й льояльна до царя.

Після дозволу купувати садиби та землі у власність переселен­ня на Кубань і на цілий Північний Кавказ дуже пожвавішало. При­бували переважно українці, що йшли сюди безупинно. За 10-15 ро­ків на саму Кубань переселилося понад 250 тисяч українців. Ку­бань, залюднюючись, перетворювалася в нову українську провін­цію, яка простягалася вздовж берегів Азовського та Чорного морів аж до міста Сухумі. У 1832 р. тут засновано місто Анапу, що стало лікувальним курортом, та порт Новоросійськ, а також ряд нових станиць.

Від самого початку переселення козаків на Кубань уряд вів си­стематичну політикуобмеження прав козацтва, обмежував його за­порозькі традиції й намагався русифікувати їх. Щоб зберегти ку­банців від українських впливів, їх висилали на військову службу далеко поза межі Кубані й України, в основному на окраїни Ро­сійської імперії, зокрема до Польщі, Туркестану, чи таки на За­кавказзя. Кубань не мала свого власного єпископа, ні духовної се­мінарії, а священиків присилали звичайно росіян.