5. Суперечливий характер культурного будівництва на Україні в 30-ті роки.

Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане загальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції.

Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний. Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та ін.. Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літераторів і митців назвали "розстріляним відродженням».

86-87.Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20—30-ті роки була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об´єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» — реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з´їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури. У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виокремлюють два аспекти: українізацію і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин. Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах. Цю тезу можна підтвердити висловами осіб, які у вирішенні національного питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що «зростання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в руки цього руху, він може піти мимо нас»; з ним повністю погоджувався Й. Сталін, наголошуючи: «У заявах Шумського... є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську культуру і українську громадськість почався і росте на Україні. І віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі». Шумський Олександр Якович (1890—1946) — партійний та державний діяч. Народився у Волинській губернії в бідній селянській родині. У1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту, тоді ж приєднався до есерівського руху. На III з´їзді УПСР кооптований до складу її ЦК, а згодом до складу Центральної Ради. Один із лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 р. остаточно оформилася в УКП(б). Після її саморозпуску (1920) — член КП(б)У, згодом член її ЦК, займав відповідальні партійні та державні посади. В 1924—1927 pp. — нарком освіти УСРР. У лютому—березні 1927 р. на об´єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У звинувачений у «націоналістичному ухилі» (т. зв. шумськізмі) та направлений у розпорядження ЦК ВКП(б). У1931—1933 pp. — голова ЦК профспілок працівників освіти, член президії ВЦРПС. У1933 р. засуджений до 10 років виправно-трудових таборів, з 1935 р. — на засланні. Загинув у Саратові. Після «взяття у свої руки» національного руху О. Шумський та його прибічники прагнули розвивати і поглиблювати національне відродження, а Сталін, який проголошував, що у перспективі нації зіллються, хотів його вихолостити і згорнути. Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами: 1) оскільки після закінчення громадянської війни територія України та Білорусії була поділена між різними державами, то-врахування білоруського та українського чинників стало необхідним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії, Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положення Білорусії та України висувало в 20—30-ті роки «білоруське», а ще більшою мірою «українське» питання в епіцентр європейської міжнародної політики. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і державне піклування про національні меншини; 2) політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством (Сталін неодноразово наголошував, що національне питання в основі своїй — питання селянське), залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т. п.) на сферу національних відносин; 3) коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом; 4) політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади; 5) коренізація мала зміцнити новоутворену державну структуру — Радянський Союз: наданням прав «культурно-національної автономії», бодай частково, компенсувати республікам втрату політичного суверенітету. Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації (для України — «українізації») стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 року, у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін. (з усіх членів комісії з українізації уціліли лиШе Л. Каганович та О. Бойченко — згодом відомий український письменник). За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політики українізації дало значні результати. Так, у середині 20-х років питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У — 66%. У цей час 78% шкіл і 39% технікумів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У 1927/28 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів республіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 pp. зріс у 5 разів, значно збільшилася кількість і тиражі книжкової продукції українською мовою. Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українських шкіл, видання українських газет, функціонування українського радіомовлення тощо) проводилася серед груп українців, які компактно проживають за межами УРСР . На квітень 1925 р. за межами республіки проживало 6,5 млн. українців. Найбільші компактні поселення в СРСР розташовувалися на Кубані — майже 2 млн., в Курській губернії — 1,3 млн., Воронезькій — 1 млн., на Далекому Сході, в Туркестані — по 600 тис. осіб. Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У 1926 р. в республіці найчисленнішими національними групами неукраїнського населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Про неослабну увагу керівництва УСРР до проблем національних меншин свідчить той факт, що лише протягом 1919—1925 pp. Президія ВУЦВК РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення економічних, правових, культурних та інших інтересів неукраїнського населення республіки. На початку 20-х років у партійних комітетах було створено спеціальні підрозділи, які працювали з національними меншинами. їхню роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. роботу серед неукраїнського населення координувала Центральна комісія у справах національних меншин При ВУЦВК (головою її був обраний секретар Президії ВУЦВК П. Буценко) та її органи на місцях. У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо Роботи серед національних меншин, що сприяла активізації діяльності в цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади. Внаслідок такої політики в 1929 р. у республіканському держапараті представники неукраїнського населення становили 63,8% всіх працівників, в обласному — 73,1%, окружному — 46,5%. Всього в держапараті всіх рівнів представники інших національностей становили 41,3%. Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено автономну Молдавську республіку, а протягом 1924— 1925 pp. почали функціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за межі якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабним контролем розвиток національних процесів, але досягти її, «оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру, — писав він у листі до Л. Кагановича ще у квітні 1926 p., — можна, лише борючись з крайнощами... в лавах комуністів... тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру й українську громадськість на культуру і громадськість радянську». Боротьба з «крайнощами» велася під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їх своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрипниківщина». Волобуєв Михайло Симонович (1903—1972) — вчений-економіст. Народився в сім´ї службовця. Освіту здобув у гімназії та Харківському інституті профосвіти. З грудня 1920 р. — член КП(б)У-Протягом 1921—1927 pp. працював у системі політосвіти, водночас займався викладацькою роботою. У1928 р. виступив у журналі «Більшовик України» зі статтею «До проблеми української економіки», у якій обстоював цілісність українського національного господарства, захищав господарську самостійність українських підприємств, не погоджувався з панівною роллю російської економіки, вимагав збереження за Україною та іншими республіками права «дійсного контролю за діяльністю союзних органів». Стаття Волобуєва, яку деякі дослідники вважають теоретичною платформою націонал-комунізму, одразу викликала гнів більшовицьких вождів, а її положення були затавровані назвою «волобуєвщина». У1934 р. Волобуєв був засуджений на п´ять років таборів. Під час війни за завданням НКВС жив у Краснодарському краї під виглядом кореспондента фашистської газети «Кубань», збираючи інформацію про пересування німецьких військ. Після війни очолив кафедру Ростовського фінансово-економічного інституту. У195 7 р. домігся реабілітації. У1961 р. Волобуєв переїхав у Донецьк, де працював у торговельному інституті. Згодом повернувся до Ростова, де провів останні роки життя. Можливо, така диференціація не випадкова, адже кожен із цих «ухилів» уособлював певну групу потенційно опозиційних режиму сил: «хвильовізм» — творчу інтелігенцію, «волобуєвщина» — наукову інтелігенцію, «шумськізм» — працівників державного і партійного апаратів, «скрипниківщина» — стару ленінську гвардію. «їхня українізація, — казав один з героїв п´єси М. Куліша «Мина Мазайло» дядько Тарас, — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу не було». На жаль, репресії, що дедалі більше посилювалися, та голод 1932—1933 pp. в Україні робили ці слова печально пророчими. На початку 30-х років українізацію, влучно названу американським істориком культури М. Семчишиним «українським ренесансом XX століття», як і всю політику коренізації, почали поступово згортати. У рішеннях XII з´їзду КП(б)У читаємо: «Перед партією стоїть завдання: добити контрреволюційні націоналістичні елементи, викрити до кінця націоналістичний ухил Скрипника, розгорнути подальше проведення більшовицької українізації і роботу з виховання партійних мас, а також широких мас робітників і колгоспників України у дусі пролетарського інтернаціоналізму». Як видно, зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися суттєві: по-перше, українізація стала підкреслено «більшовицькою», по-друге, шляхом «добиття» і «викриття» намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм. Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов´язкове викладання російської мови в усіх Неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради», що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки. У цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», у якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як «насадження особливих національних шкіл — вогнищ «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей». Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років, більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; частково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суверенітету наданням прав «культурно-національної автономії». Коли ж у 30-х роках національне відродження, яке було одним із безпосередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за межі міцніючої командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.

88. Уже с начала 20-х годов, когда на Доне и Кубани после разрушительной войны и голода начала восстанавливаться мирная жизнь, местная украиноязычная общественность начала активно искать пути возрождения родной культуры, возможности обращаться к землякам своим словом. Именно родной язык, как утверждает О. Терещенко, был главной заботой подвижников украинства, прежде всего на Кубани.

В октябре 1921 года в станице Старокорсунской Кубанского округа группа молодежи начала издавать украиноязычный журнал «Зоря», напечатанный на машинке. В процесс возрождения включилось новое поколение литературоведов, поэтов и прозаиков-новичков: Ю. Литовченко и М. Щербина со Старокорсунской, О.Кирий, В.Чередниченко из Краснодара, К.Кравченко со станицы Старомарьевской и другие. Понятно, что не все написанное энтузиастами кубанской украинской литературы воспринималось штатными идеологами, их произведения часто сурово подвергали критике на страницах партийной печати. Именно такие оценки получили стихи М. Щербины из сборника «Утро», который вышел в свет в 1929 году. Тогда же в рецензии журнала «Новим шляхом» под многозначительным заголовком «Гнилi акорди» рецензент поучал: «При строительном подъеме стихи, которые не призывают двигаться вперед, тянут назад. Их надо отвергнуть, как и другие препятствия. Одним из таких идеологических тормозов и есть сборник поэзии М. Щербины «Утро». «Сборник поэзии» Алексея Кирия, который был напечатан в начале украинизации, в 1926 году, также был поддан резкой критике, а самому автору предъявили обвинение в том, что он якобы пропагандирует народничество и религиозно-националистические взгляды.

Большой общественный резонанс получила деятельность в 1923—25 годах литературной группы молодых кубанских писателей-украинцев в станице Полтавской Славянского района. Именно здесь в начале 20-х годов был открыт Кубанский педагогический украинский техникум, который стал ячейкой украинской культуры на Кубани. Организация и деятельность группы молодых литературоведов была продолжением украинской кубанской периферийной интеллигенции, которая стремилась сохранить отечественную культуру и в первую очередь родной язык. В 1923 году в станице возникла первая на Северном Кавказе организация украинских кубанских писателей «Гарт» (Кубфiльгарт). Инициатором создания этой организации был молодой поэт Иван Дорожный. Ее членами большей частью были студенты Кубанского украинского педтехникума, которые делали первые шаги на литературной ниве, связывая их с возрождением интереса к родному языку и истории украинского народа. Наиболее известные участники «Гарту» — Иван Дорожный, Кирилл Тихий, Маруся Гринько, Филипп Прирва, Николай Проминь. «Гарт» проводил массовую разъяснительную работу среди населения, популяризируя родной украинский язык.

Возрождение интереса к родному языку, истории Кубани было заметно и в других больших станицах Кубанского округа, где были наиболее многочисленные массивы украиноязычного населения. Среди них можно выделить также станицу Уманскую — центр Ейского отдела Кубанской области до революции. Она при переписи населения 1897 года была включена в списки городов России. Здесь на базе местной гимназии и воинских кубанских учреждений был организован литературно-исторический украинский кружок, который активно действовал среди населения.

В сентябре 1924 года в Москве был организован «Союз украинских пролетарских и сельских писателей Российской Федерации» (СІМ) — «Село i Мiсто». К этой организации на уровне филиалов вошли литературные группы кубанских украинских писателей в Краснодаре и в станице Полтавской. В частности, в Краснодарский филиал входили Иван Луценко, Яков Проминь, Тимофей Иващенко, Александр Лисогор и прочие. «Сiмiвцi» проводили литературные вечера на украинском языке в Краснодаре и в станицах Кубанского округа, выставки книг в избах-читальнях и других учреждениях культуры. Однако энтузиазм украиноязычных писателей Северного Кавказа, несмотря на решение XII съезда РКП(б), встретил бесшабашное сопротивление местных властей. Как результат — до 1926 года на Кубани, например, осталось только 150 украинских начальных школ, 8 — неполных средних, 1 педтехникум и украинский отдел в Краснодарском пединституте, в то время, когда в 1919 в этом регионе было 1391 начальных, 180 — неполных средних, 151 — среднюю школу, 2 украинские семинарии, 124 инженерно-профессиональные школы, пединститут и политехник. Но, поняв, что украинизация приобретает все более стихийное развитие большевики решили взять этот процесс в свои руки, только бы совсем не утратить контроль над ним.

Весной 1925 года в Краснодаре состоялось первое краевое украиноязычное партийное совещание, которое, по сути, положило начало организованной работы среди украиноязычного населения Северного Кавказа, прежде всего на Кубани. Тогда же был поднят вопрос о том, что бы бесплатное приложение «Советский станичник» к кубанской газете «Красное знамя» превратить в украинский журнал. Крайком ВКП(б), учитывая решение украинского партийного совещания, поддержал предложение. И с августа 1925 года «Советский станичник» начал постепенно украинизироваться. Но этому процессу препятствовали не кто иной, как русифицированные интеллигенты из числа украинцев. Они заявили, что нельзя «хахляцькою мовою портить газету». Более того, слышались голоса и такого направления, как «Долой хахлацьку газету, потому что у нас украинцев нету». Но тогда отозвались настоящие кубанские земледельцы, которые сразу же написали в газету, откровенно заявив: «Що ми - росiяни, це ви, iнтелiгенти, брешете, бо ми – українцi й українська газета не тiльки по мовi, а й по духу зрозумiла нам. Нам краще вивчати сотню-двi незрозумiлих нових українських слiв, нiж вивчати всю росiйську мову”. («Что мы — русские, это вы, интеллигенты, врете, так как мы — украинцы и украинская газета не только по языку, а и по духу понятна нам. Нам лучше изучать сотню-другую непонятных новых украинских слов, чем изучать весь русский язык»). К этой основной мысли стали присоединяться земледельцы многих станиц, и украинство Кубани взяло верх. Более того, это остро поставило вопрос перед украинской секцией крайкома ВКП(б) о создании отдельной украинской газеты, которая бы обслуживала всех украиноговорящих Северного Кавказа.

Северо-кавказский крайком большевистской партии вынужден был в ноябре 1926 года принять специальное постановление по делу украинизации: «Признать необходимым составить комиссию для изучения дела с переводом делопроизводства соваппарата на украинский язык. Поручить Крайбюро украинских партсекций организовать в Ростове украинскую газету для обслуживания всех округов края. Там, где преобладает украиноговорящее население, вести работу среди КСМ, беспартийной молодежи и женщин преимущественно на их родном языке. Принять меры по украинизации пионеорской работы. Зав. избами читальнями в станицах, где большинство населения составляют украиноговорящие, должны использовать только украинский язык. В округах и районах надо сделать переход к преподаванию в школах на родном украинском языке населения, школы украинизировать тогда, когда есть на то согласие родителей учеников». И с 1926 года такое периодическое издание — «Червона газета» — вышло в свет. Начинала газета с одного работника и 35 экземпляров платного тиража. Через год она, будучи на то время первой и единственной украинской газетой в РСФСР, уже имела постоянный редакционный аппарат и свыше 200 сельских корреспондентов. Она и воспитала своего читателя, получив авторитет и уважение среди широких масс Северного Кавказа, которые до этого не имели возможности знакомиться с родным печатным словом (Вiстi ВУЦВК — 1927 — 16 квiтня). Все это влияло на взгляды кубанцев, побуждало их к тесной связи с родной землей через присоединение к Украине в форме автономии. Мол, «чого нам пiд Москвою перебувати? Взяли б i приєдналися до України. Тут же зовсiм близенько: Озiвське море – i Україна. Волимо пiд Україну, Але з однiєю умовою, аби Кубань не обернулася в звичайну округу. Ну, коли хочете, на засадах федерацiї, навiть,правильнiше конфедерацiї, на це свiдоме козацтво пiде». («чего нам под Москвой находиться? Взяли бы и присоединились к Украине. Здесь же совсем близенько: Азовское море — и Украина. Желаем под Украину, но с одним условием, лишь бы Кубань не превратилась в обычный округ. Ну, если хотите, на основаниях федерации, даже, правильнее, конфедерации, на это сознательное казачество пойдет».

По данным Кубанского окружного отдела народного образования, в 1925 году украиноязычного населения здесь насчитывалось 900 тысяч чел. Среди жителей Краснодара 50 тысяч (треть) разговаривали на украинском. Соответствующим было количество украинских школ І ступени — 150, с 14 тысячами учеников и 320 учителями. В 1925 году появилось специальное постановление Северо-кавказского крайкома ВКП(б) «О работе среди украинцев», которое признает ее «существенно важной». Но, из всего видно, чрезвычайно большое влияние на развитие украинизации на Северном Кавказе сделала учительская конференция Славянского, Поповичевского и Темрюкского районов Кубанского округа, которое состоялось 9-12 января 1926 года. Ее резолюции "Українiзацiя на Кубанi”, "Про роботу хати-читальнi ст. Полтавської”, "Про роботу дослiдно-показової школи Куб. Укр. Педтехнiкуму за 1-й трисеместр” i "Про роботу українських секцiй педколективiв”(«Украинизация на Кубани», «О работе избы-читальни ст. Полтавской», «О работе опытно-показательной школы Куб. Укр. Педтехникума за 1-й триместр» и «О работе украинских секций педколлективов») получили одобрение в регионе, в переводе на русский были опубликованы московским журналом.

Эти документы, конечно, не остались и без внимания местных украиноговорящих коммунистов. Тем не менее, готовность многих из них поддержать процесс родной духовности остужали из Москвы. В частности, тогдашний нарком образования РСФСР Анатолий Луначарский заявил на собрании работников местной школы в Краснодаре: «Украинизация пугает некоторых учителей тем, что русская школа будет украинизирована, и, таким образом, русский язык займет положение языка, который исчезает на Кубани. Эти опасения совсем безосновательны. Если на Украине проведена основательная украинизация, то это там согласовывается целиком с местным бытом. Здесь же, на Кубани, этого делать нельзя». В самом деле, многих местных учителей, которые не воспринимали украинизации, пугало то, что из года в год на Кубани росло количество украинских школ. Так, в 1924-1925 учебном году их насчитывалось 147, 1925-1926—150, 1926-1927—219. Успокаивая ревнителей «общепонятного», Луначарский рекомендовал употреблять в школе вместо украинской «кубанскую». В конце концов, он успокоил присутствующих тем, что в будущем можно будет перевести обучение на русский. Местной власти иногда приходилось переживать настоящие потрясения, в том числе от хоровых коллективов, которые исполняли украинские песни, и, как высказывалось местное чиновничество, «жили преимущественно старым и «малороссийским» репертуаром». Так, приглашенный в марте 1926 года в Краснодар — выступить на II съезде Советов Кубани — хор станицы Сергеевской украсил свой концерт песней «Ще не вмерла Україна»...

Затеял драку и стал стрелять в примерных в комсомолистов, между которыми случилась драка. Скорик вышел на улицу и стал кричать во все горло - разойдись и опять выстрелил. Все разбежались. В это время шел гражданин Буряк Михаил ничего не знавший, Скорик подошел к нему и ударил такового. Гражданин Буряк, беспартийный заявил об этом секретарю комячейки товарищу Митенбергу, на что получил ответ, я вам не крючок, чтобы гоняться за Скориком, потом Скорик очутился на площади и дал несколько выстрелов.

В марте 1927 года совещание секретарей украиноговорящих секций райкомов постановило, что главнейшей задачей их работы должна быть культурно-политическо-воспитательная работа среди населения на украинском языке:

1) подготовка партийцев (кружки при домах, внедрения обучения украинского языка в школах,  2) изучение культурно-бытовых условий жизни украинского населения Кубани,  3) создание украинского партийного и беспартийного актива,  4) увеличение количества украинских ликпунктов, продвижение украинской книжки в массы,  5) организация кружков украиноведения,  6) организация курсов переподготовки зав. избами-читальнями-украинцев,  7) внедрение большей плановости украинизации школы,  8) образование сети украинских школ высшего типа,  9) развертывания сети украинских профшкол.

Однако и это постановление мало в чем изменило состояние дел. Объяснение этому надо искать в том отношении административных аппаратов к украиноязычному населению, которое на второй кубанской округовой конференции ВКП(б) деликатно назвали «нездоровым», усматривая причину его в недостаточном внимании к украинизации. Об этом же отношении и об этих условиях, при которых осуществлялась на Кубани украинская культурная работа, довольно ярко говорит, например, тот факт, что заведующий педтехникумом в станице Полтавской, член коммунистической партии, на протяжении года получил 8 выговоров и дважды был исключен из партии за ведение работы на украинском языке. Не менее выразительное свидетельство заведующего отделом образования Кубанского округа Потапова. «В некоторых районах,— писал он,— состояние культурно-просветительской работы на украинском языке является ненормальным из-за того, что часть местных работников ведет неправильную линию, которая идет против украинизации. Одни откровенно выступают против нее, а вторые ставят данный вопрос для решения ученикам первой степени (безграмотным) и принимают другие меры, целиком ненужные и недопустимые. Вторым препятствием в деле украинизации есть отрицательное отношение к этому вопросу руководителей образованием, которые проявляют лишний русский шовинизм».

Еще в худшем состоянии находилось дело украинизации административного аппарата. Не учитывая того, что массы уже давно требовали этого, и станичные советы однин за одним принимали резолюции об украинизации стансоветов, судов, а правительственные комиссии констатировали, что «в районных и частично станичных организациях управляющий состав рабочих украинского языка не знает, что затрудняет массовый охват работы на родном языке и очень препятствует осуществлению приближения аппарата к населению», на Кубани не было ни одного украинского административного учреждения (на Украине же еще на 1-е января 1927 года было выделено с делопроизводством на соответствующем языке 306 русских сельсоветов, 228 немецких, 137 польских, 117 еврейских, 52 молдавских, 47 болгарских, С греческих, 13 чешских, 2 белорусских и 1 шведский). И это целиком понятно, если принять во внимание, что русские составляли большинство в местном административном аппарате. Например, в 1926 году в районных исполкомах Кубанского округа украинцы составляли 29 процентов, а русские 66 — отношение целиком противоположное настоящему реальному национальному составу населения округа; в Краснодарском горсовете украиноговорящих было 3,3 процента, а русских 84 процента, тогда как в городе украиноговорящих 33 процента, а русских 28. Итак, Кубанью, делал вывод ее уроженец П. Сулятицкий, правят пришлые, чужие ей русские, которые, как свидетельствует газета «Молот», «украинского языка не знают, что затрудняет осуществление приближения аппарата к населению», и которые, как прибавляет «Червона газета», «вместо того, чтобы разъяснять гражданам национальную политику партии и советской власти... враждебно относятся к украинизации из-за того, что просто все они не понимают национальной политики и высказываются против украинизации, ставя свои собственные интересы выше общественных». А в этом так далеко заходят, что, как констатирует газета («Красное Знамя»), «всю украинизацию объясняют каверзами чужой коммунизму нерусской по происхождению части учительства и контрреволюционных кулацких слоев казачества». Искали и другие причины, мол, само население часто говорит: «Українська школа? Це гарно, це ми розумiємо. Але що ж? У станрадi говорять i пишуть по-руському. Повчиться дитина чотири роки по-українському, а тодi переучуйся або сиди дома. То нехай воно вже буде,як є”. Русотяпи за це хапаються i кажуть: - От, бачите, само населення не бажає української школи” («Украинская школа? Это хорошо, это мы понимаем. Но что же? В стансовете говорят и пишут по-русски, в высших школах учат по-русски. Поучится ребенок четыре года по-украински, а тогда переучивайся или сиди дома. И пусть оно уже так будет, как есть). Русотяпы за это хватаются и говорят: — Вот, видите, само население не желает украинской школы».

Власть на это смотрела снисходительно: «Хохли балуються своєю рiдною мовою i культурою – хай!” (Хохлы балуются своим родным языком и культурой — пусть!). Присутствие в крае, несмотря на самые неблагоприятные условия, самочинной украинизации, которую вряд ли можно было уничтожить, привело к тому, что 13 июля 1927 года президиум Кубанского окружного исполкома вынужден был принять резолюцию о проведении украинизации всего советского аппарата. И только у русских в подобных случаях от провозглашения до осуществления очень далеко. Против украинизации были выдвинуты все уже давно известные аргументы, включая то, что на Кубани нет украинского языка, а есть свой собственный «кубанский». На целый год вопрос повис в воздухе, пока, в конце концов, 17 июля 1928 в Краснодаре на совещании комиссии ВЦВК и ЦКК с местными партийными и общественными деятелями не был похоронен «кубанский язык», казалось «по первому разряду» (было указано, что «кубанский разговорный в научном отношении есть чисто украинский и даже в большей мере, чем в местностях УССР»). Совещание постановило провести украинизацию школы и всего советского аппарата «ускоренным темпом». На основании этого постановления была создана комиссия во главе с Емельяновым, который, кстати, совсем не знал украинского языка, и которому прежде всего было поручено составить план украинизации культурно-просветительских учреждений. Такое ограничение задач комиссии в сравнении с постановлениями совещания сразу же поставило под вопросительный знак «ускоренный темп» украинизации. И в самом деле, через десять дней Емельянов выступал на 5-ом пленуме Кубанского Окрисполкома с докладом о школьных делах, в котором об украинизации — ни звука. Только, заатакованный вопросами, в последнем своем слове он заявил:

- Вопрос украинизации старый и сложный. Украинизация уже привилась. 29% всей школьной сети украинизировано. Вопросом украинизации интересуются и центральные органы. После длинных споров и болтовни ясно одно: украинский язык один; отдельного кубанского языка нет. Украинское население не протестует против украинизации.... В этом году мы подошли к плановой украинизации Кубани. Всяческие сомнения, всяческие попытки дезукраинизации школ — нетерпимы. Но, не смотря на все это, плановая украинизация — ни с места. Снова закрались сомнения: в самом ли деле население Кубани говорит украинским, а не «кубанским языком?»

Профессор Кубанского сельхозинститута Ленский, например, сказал: - Украинизация — искусственный вопрос, во-первых, «кубанцы не говорят по-украински, так как уже давно русифицированны, во-вторых, украинизация приведет к регрессу культуры, в-третьих жизнь не требует украинизиции.

Однако население Северного Кавказа тянулось к украинскому языку. Так, учитель Давыдовской школы (станица Таманская) писал Наркомату образования УССР осенью 1927 года: «Дiтвора кожен день прохає – дайте книжечки прочитати – а де ж я її вiзьму?» («Детвора каждый день просит — дайте книжечку прочитать — а где же я ее возьму?»). Когда жителям высокогорного аула Хошмензиль, переселенцам из Полтавщины, показали несколько старых украинских журналов, то поднялся целый переполох. Газеты переходили из рук в руки ... пришлось их оставить, так как слишком назойливо просили крестьяне. К тому времени большинство земледельцев уже поняли, что учить детей на родном языком легче, чем на любом другом. Например, в одной станице Кубанского округа на общем собрании вместе с советом постановили перевести обучение в школе на родной, украинский язык, а потом сняли вывеску станичного совета, «стерли написанное на русском языке, написали на украинськом, такой вот Стансовет» . А в Успенском районе Армавирского округа одну из украинских школ было открыто даже по постановлению сельского церковного совета. В станице Новодеревянковской, использовав бездеятельность местной власти относительно украинизации, как подчеркивалось в краевой газете, украинизировали церкви. Там начали даже преподавать на украинском языке закон божий. В станице Ягорлицкой, сообщалось в печати, «очень тепло встречали присутствующие выступления наших харьковских делегатов, в особенности тех, кто говорил по-украински. Для многих здешних украинцев это, без сомнения, было целое событие, так как, действительно, с трибуны они слышали украинский язык впервые».

И вот в ноябре 1927 года в Ростове созвали краевую конференцию с участием представителей Наркомата образования Украины. В оборону «кубанского» языка выступил доцент Краснодарского пединститута Ф. Чистяков, но поддержки не получил. Проф. Миртов и доц. Шаля с блеском доказали, что язык кубанского населения чисто украинский, даже меньше засоренный чужими словами, чем язык населения Черниговской, Харьковской и Катеринославской губерний, выходцами которых являются кубанцы. Спасая ситуацию, Емельянов предложил поставить на плебисцит вопросы: - Cледует или нет проводить украинизацию?

Но конференция единогласно отклонила это предложение и признала необходимым украинизировать все учреждения, не ограничиваясь только культурно-образовательными. В конце концов сам Емельянов, как уже сказано выше, вынужден был признать: «После долгих споров и толков ясно одно: украинский язык один, особого кубанского языка нет. Украинское население не протестует против украинизации, если и школы, и техникумы и стансоветы украинизируются». Эта самая конференция констатировала, с одной стороны, стихийное стремление населения к украинизации, которой оно единодушно требовало на разных съездах, пленумах, конференциях и т.д., а с другой, борьбу против нее местных партийных организаций и представителей власти и в связи с этим обострение национальной и социальной вражды. В конце концов, для обмена опытом украинизации принято решение наладить связи с УССР. В конце декабря 1928 года бюро краевого комитета партии в специальной резолюции признало необходимым:

1) украинизировать в районах, где преобладает украинское население, не только школы, а и весь советский аппарат с тем, чтобы в сельских и станичных советах делопроизводство велось на украинском языке, а в районных исполкомах — и украинском, и русском; 2) объявлять всяческие постановления сельских советов там, где есть украинское население, одновременно двумя языками — украинским и русским; 3) принять меры, чтобы в составе окружного и районного активов рабочих определенная часть работников владела украинским языком;  4) на протяжении ближайшего года украинизировать целый ряд советов и судебных учреждений;  5) открыть достаточное количество украинских школ І и II ступени.

Все это привело к смещению с должности заведующего отделом образования кубанского округа Емельянова и образованию крайисполкомом новой комиссии, которая разработала план украинизации в 37 районах Северо-кавказского Края 965 школ І степени, 561 ликпунктов, 309 изб-читален и нескольких десятков профшкол и школ II ступени. В конце марта 1929 года пленум комиссии краевого исполкома в делах национальных меньшинств, пополненный представителями краевого суда и прокуратуры и других краевых учреждений, обсуждал доклад орготдела исполкома о плановой украинизации советского аппарата в 37 районах края на протяжении трех лет и о подготовке для этого на специальных курсах ответственных работников (по1000 ежегодно). Констатируя, что до сих пор еще не проведена разъяснительная работа на местах и в краевой печати, не составлены планы украинизации и предложив им сделать это на протяжении десяти дней, пленум комиссии принял за основу план орготдела, но с тем, чтобы в украинских районах были украинизированы не только советы и районные исполкомы, а абсолютно все учреждения (суд, милиция, кооперативы и т.п.). Кроме того, пленум потребовал, чтобы на протяжении 1929 года было украинизировано не 8, а 15 районов, и поручил краевому суду и прокуратуре немедленно взяться за перевод работы в судах на украинский язык. Через несколько дней во время III Краевого съезда было образовано специальное совещание делегатов съезда по поводу украинизации. На этом совещании делегаты единогласно требовали немедленной украинизации. Основные направления ее предусматривали введение преподавания на украинском языке в начальных школах 35 районов, которые подлежали украинизации. Предполагалось перевести на украинский и преподавание в школах средней ступени, а также в так называемых ШКМ (школа колхозной молодежи). В семи педагогических техникумах создавались отделения с обучением на украинском языке.

Уже с конца 1929 года, то есть с началом коллективизации, местная печать регулярно регистрировала случаи отказа работников образования пользоваться украинским. «На русском языке лучше заниматься, он более нужен» (ст. Каневская); «украинизация — это ненужная для нас роскошь» (ст. Спокойная). В станице Раевской местная власть не платила школе надлежащих денег из-за того, что она была украинизирована. В станице Старощербиновской заведующий школой агитировал против образования в школе 5 украинского класса. В станицах Новоменской и Мингрельской руководство отвечало отказом, не считаясь с требованиями родителей и учеников, в украинизации старших классов школы. В станице Андреевской снимали с постов учителей, которые владели украинским языком, а назначали таких, которые им не пользовались. В школе села Новокубанское на второй год обучения перешли с украинского языка на русский, вопреки воли местного населения. По всему краю упрямо не выполнялись распоряжения соответствующей власти о том, что по школам, где украиноговорящих не меньше 30%, должно преподаваться украиноведение. Еще год спустя Наркомоб сделал распоряжение, чтобы на всех отделениях Кубанского пединститута учили украинский язык, но местная власть так этого и не выполнила. Подобное же совершалось и в других сферах местной жизни. В станице Новомышастовской отказались пополнять библиотеку украинскими книжками, в Краснодаре центральная библиотека имени Пушкина, которая ежемесячно бесплатно получала украинские книжки, просто стала прятать их. В избах-читальнях, игнорируя желание посетителей, отказывались подписывать украинские журналы, а местами агитировали даже против их частной подписки. В станице Коренёвской в стансовете не желали разговаривать с населением на украинском языке, а в стансовете Новомышастовской председатель исполкома не принимал заявлений, написанных на украинском языке, и т.д., и т.д...

Все это было однако явлением временным: с 1930 года, по исследованиям Я. Савки, начался обратный процесс — свертывание украинизации. Уже тогда в практику вошли ночные вызовы профессоров и учителей-украинцев, цепляние разнообразных ярлыков, инкриминирование бессмысленных обвинений. Но полных оборотов этот процесс набрал в1932 году, когда ЦК ВКП(б) и РНК СССР приняли постановление «О прекращении украинизации». Подписанное Сталиным и Молотовым постановление требовало «немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов «украинских» районов, а также все существующие газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык». Крайком и крайисполком обязаны «срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинских» районах. Сразу же была прекращена деятельность издательств «Червоний прапор» и «Радянський станичник», Краснодарский филиал Государственного издательства Украины с его представительствами на Кубани и Северном Кавказе остановил распространение украинской литературы и периодики. Затем местное население вынужденно было читать лишь русскоязычные издания. С 28 марта 1933 года ликвидировался и краевой украинский театр...

89.У серпні 1920р. у Празі з ініціативи Євгена Коновальця було скликано нараду представників українських військових організацій за кордоном, на якій утворилася військово-політична формація, що залишала слід в історії під назвою Українська військова організація (УВО). Ключову роль в утворенні УВО відіграли члени стрілецької ради розформованого корпусу січових стрільців. Нова організація була задумана як всеукраїнська. Коновалець та його прихильники виступали за співпрацю із С. Петлюрою. Головним ворогом для них був більшовизм.

Діяльність Військової організації Коновальця зосередилася на західноукраїнських землях, де були створені начальна команда і підлеглі їй територіальні команди. Від початку діяльність УВО набула диверсійно-підривного спрямування: акти саботажу (підпали, руйнування засобів зв’язку) поєднувалися з актами експропріації та політичними вбивствами. Першим терористичним актом був замах С.Федака на життя Ю.Пілсудського і львівського воєводи К.Грабовського у листопаді 1921р., але Федак не влучив у Пілсудського і лише поранив Грабовського. Та вже після одного цього замаху вищі урядовці Другої Річпосполитої не дуже безпено почували себе у Західній Україні.

Здійснюючи справжню війну з польською адміністрацією, УВО намагалися заручитися союзниками. Є.Коновалець налагодив контакти з шефом німецької військової розвідки В.Ніколаї, якого цікавили можливості УВО в УСРР і Західній Україні, передусім наявність контактів з представниками Генерального штабу Війська Польського. У складі німецької розвідки існував відділ «Бюро підготовки війни за допомогою національних меншин», який мав спеціальні асигнування. Грошей, які виділяла українська діаспора в США, для розгортання у всіх напрямках діяльності УВО не вистачало, тому Є. Коновалець користувався позичками з німецьких джерел. «Нехай сьогодні ми, - писав він митрополиту А.Шептицькому, - перебуваємо на службі в німецьких державних урядовців. Але завтра в нас є надія з їхньою допомогою і під їхнім керівництвом здобути власну державність».

94. Напад фашистської Німеччини на СРСР

У загарбницьких планах фашистської Німеччини Україні приділялося особливе місце. План «Ост»: гітлерівці мали намір протягом 30 років знищити або виселити з України мільйони людей, заселити її німецькими колоністами. Україна повинна була назавжди стати аграрною колонією. Частину українських земель намічалося передати союзникам Німеччини.

План «Барбаросса» ставив перед групою армій «Південь» завдання блискавичного удару в напрямку Києва і створення сприятливих умов для наступу вглиб України.

За короткий час до лав Червоної Армії було мобілізовано більше 2 млн. мешканців України. Війна була оголошена радянським керівництвом Вітчизняною, почалося створення загонів ополчення. Бойові дії в Україні в 1941–1942 рр. складалися трагічно для Червоної Армії. Унаслідок помилок та прорахунків радянського військового та партійного керівництва саме в Україні були оточені й знищені найбільші угруповання радянських військ (влітку–восени 1941 р. під Уманню та під Києвом). Точилися запеклі бої на всій території республіки (героїчна оборона Одеси, Києва, Севастополя надовго скувала великі ворожі сили).

Героїзм бійців Червоної Армії дав змогу провести масштабну евакуацію основних підприємств Лівобережної та Південної України (до 550 великих заводів і фабрик) та населення (близько 3,5 млн. чол.) на Урал, до внутрішніх районів Росії, до Середньої Азії. Там уже за кілька місяців підприємства почали давати фронту життєво необхідну військову продукцію. Проте довоєнні плани «війни на чужій території» ускладнили проведення евакуації, позначившись на її результатах. Абсолютна більшість мешканців республіки потрапила під ворожу окупацію, адже вже через чотири місяці після початку війни більша частина України була захоплена ворогом. У серпні 1942 р. Україна була окупована повністю

95. Напад Німеччини й оборонні бої 1941-1942 рр. Те, про що люди боялися й подумати — велику війну і велику біду, приніс їм світанок 22 червня 1941 р. — день нападу Німеччини на Радянський Союз. Дуже важливе місце у планах німецького командування відводилося здобуттю у найкоротші строки України з її величезними сировиними ресурсами й родючими землями. Цим самим Гітлер та його кліка намагалися посилити свою воєнну економіку, створити вигідний плацдарм для швидкої перемоги над СРСР і досягнення світового панування. За планом «Барбаросса» на Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армій «Південь», їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського військових округів, перетворених після початку війни у Південно-Західний та Південний фронти. Концентрація в республіці цього найчисленнішого радянського військового угруповання пояснюється вказівкою Сталіна про те, що саме південний захід буде метою головного удару німецької армії. Насправді першого і найтяжчого удару німецька армія завдала на центральному напрямі Співвідношення у бойовій техніці було також на користь радянських військ. Якщо в німців та їх союзників на південно-західному напрямі налічувалося 850 танків, 16000 гармат і 1300 літаків, то у радянської сторони відповідно — 5625, 17000 та 2700 Більше 80% цієї техніки було застарілих конструкцій. У дійсності перебіг подій на радянсько-німецькому фронті відразу набрав несприятливого для Червоної армії характеру. Вже у перші години війни було втрачено, по суті, всю авіацію першої лінії — 1200 бойових машин. Швидко просуваючись, німецькі війська займали один аеродром за другим, і перебазувати тилову авіацію часто було нікуди, доводилося самим її нищити. Армія невдовзі залишилася без прикриття з повітря. В українському небі запанували літаки з чорними хрестами. Нечисленні вогнища оборони на кордоні де прикордонники трималися в надії на близький підхід основних сил, німецькі танки, не затримуючись, обминали, прагнули якомога далі і скоріше пробитися в глиб радянської території. Найсерйозніший опір виявили радянські воїни на різних ділянках недобудованого укріпленого району на новому кордоні, зокрема в районі Леско на р. Санок (нині ця територія належить Польщі). Частина військ 17-і німецької армії була затримана тут аж до початку липня 1941 р. Другого воєнного дня, згідно з директивою щойно створеної Ставки головного командування, відданою без врахування обстановки на фронті, мотомеханізовані корпуси перейшли в контрнаступ у районі Луцьк-Рівне-Броди з метою розгрому 1-го танкового угруповання ворога. Тиждень тривало це перше танкове побоїще Великої Вітчизняної війни, у якому з обох сторін взяли участь дві тисячі танків. Втрати радянських військ, озброєних переважно застарілою технікою, співвідносилися з втратами противника як 20 до 1. З 4200 танків у них залишилося лише 737, та й з тих не всі були придатні до використання. Так, уже на початковому етапі війни сталося найгірше — радянські війська залишившись без бойової техніки, піддалися настроям паніки та розгубленості. У фронтовому лексиконі з'явилися страшні слова «оточення», «оточенці», «котел». У ворожому кільці опинялися цілі дивізії, навіть корпуси. На той час із 170 дивізій діючої армії на радянсько-німецькому фронті боєздатність зберігали тільки 70. Червона армія втратила за перші три тижні війни 850 тис. чоловік, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат Німецькі бойові втрати в живій силі були майже в 10 разів меншими. Танкові армади ворога з автоматниками на броні, щільно прикриті з повітря авіацією, за лічені дні захопили Луцьк, Львів, Чернівці, Рівне, Станіслав (нині — Івано-Франківськ), Тернопіль, Проскурів (нині — Хмельницький), Житомир і вийшли на підступ до Києва, Одеси, інших життєво важливих центрів республіки. Драматичний характер подій на фронті ще більше ускладнювався через шоковий стан Сталіна та усієї кремлівської верхівки з приводу того, що сталося Сталін, за виразом Г. Жукова, усвідомив усю фальш своєї передвоєнної політики і перші дні війни перебував у прострації. Вождя і його оточення вразило те що Гітлер наважився на порушення пакту про ненапад, те, що Червона армія не змогла вистояти перед нападником. У най критичніший для країни день 22 червня він не дав згоди на свій виступ по радіо, не знайшовся, що сказати народу, і виступав Молотов. У той самий пекельний ранок Сталін спочатку був відмовився і від поста голови щойно створеної. Ставки головного командування. Про стан вождя С. Тимошенко згадував «Щоки запалі, неголені, очі тьмяні, хмільні. Він сидів біля столу, як паралізований, повторював «Ми втратили все, що нам залишив товариш Ленін, немає нам прощення « Таким я його ніколи не бачив». Отже, є підстави вважати, що в стратегічному керівництві країною і армією у перший тиждень війни сталася криза. Основоположні державні заходи, які визначали характер життя й діяльності суспільства у воєнний час, з'явилися із значним запізненням директивний лист ЦК ВКП(б) партійним та державним властям прифронтових районів прийнято лише на 8-й день війни, Державний комітет оборони утворено на 9-й, а Сталін нарешті виступив перед народом аж на 12-й день війни, коли німецькі війська вже заглибилися на радянську територію на північному заході майже на 500 км., на заході — на 600 і на південному заході — на 350 км. Період з липня по вересень 1941 р в Україні був неймовірно тяжким для Червоної армії, яка в нерівних кровопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просування броньованих полчищ. Багато її підрозділів і частин потрапляли в оточення, втрачали зв'язки з вищим командуванням, сусідніми частинами, далеко не всім вдавалося з боями вирватися з оточення. Більшість гинула або потрапляла у ворожий полон. Трагічні картини 1941 р. і досі тривожать пам'ять ветеранів, яким довелося пережити лихоліття. Один з них, полковник у відставці П. Коваленко, згадував про серпневі події на Південному фронті «Всі дороги, ліси й переліски забиті військами, що відходять Армія починає втрачати обличчя, організація порушується. Розпорядження і накази, що суперечать одне одному, сипляться як з рогу достатку. Відчувається якась загальна розгубленість і розпач, цілковита безпорадність». Ставка верховного головнокомандування, генеральний штаб, командування напрямами й фронтами вживали всіх можливих заходів для переформування та зміцнення боєздатності частин і з'єднань. У бій кидали нові й нові сили. Проте, незважаючи на контрудари радянських військ, ворог продовжував, хоч і дещо повільнішими темпами, ніж у червні, просуватися в глиб території. Після того як упав Західний фронт і німці захопили майже всю Білорусію, вирішальні бої розгорнулися на житомирсько-київському напрямку. Мужньо трималися захисники Києва, оборона якого тривала з 11 липня до 26 вересня, та Одеси — з 5 серпня до 16 жовтня 1941 р. Наприкінці 1941 р. німці окупували майже всю Україну, крім східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловградської областей, які тривалий час героїчно обороняли війська Південно-Західного та Південного фронтів. Добившись успіхів на вирішальних ділянках фронту — під Києвом та Смоленськом, німецькі війська почали масований наступ на столицю країни. Але їхній розгром під Москвою (грудень 1941 — січень 1942 р. ) означав крах плану «блискавичної війни». За його вказівкою навесні 1942 р. було розпочато ряд часткових, розрізнених, погано підготовлених та недостатньо забезпечених наступальних операцій. Але хіба армія могла водночас і наступати й оборонятися? Протягом січня—березня 1942 р. радянські війська вели криваві, але безуспішні бої за визволення Донбасу. Невдало розвивалися воєнні дії й на північ та південь від Харкова. Незважаючи на те, що частини Червоної армії прорвали тут лінію оборони противника, загальне співвідношення сил було не на їхню користь. На клопотання головкома Південно-Західного напрямку С. Тимошенка, члена військової ради М. Хрущова й начальника штабу І. Баграмяна. Ставка й особисто Сталін дозволили провести у районі Харкова велику наступальну операцію, що почалася в травні 1942 р. Спочатку наступ розвивався успішно але незабаром почав видихатися давалися взнаки і погана його організація, й брак досвіду, і нестача бойової техніки. Завдавши сильного удару, противник оточив три армії й тільки в полон захопив принаймні 240 тис. червоноармійців та командирів. Знову, як і в 1941 р. , в Червоній армії поряд з героїзмом та самопожертвою рядових воїнів мали місце безладдя й паніка, розгубленість командування і, як наслідок цього, марні спроби стабілізувати становище. 3 болем у душі спостерігаючи події, О. Довженко 12 липня 1942 р. зробив у своєму фронтовому щоденнику такий гіркий, емоційно загострений запис. «Вся фальш, уся тупість, усе безпардонне й безтямне ледарство, увесь наш псевдо-демократизм, перемішаний із сатрапством — усе вилізає боком і несе нас, як перекотиполе, степами, пустелями. І над усім цим — «Ми переможемо!». У травні—червні 1942 р. рухнув Кримський фронт Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів. На початку липня 1942 р. , блоковані ворогом із суші, моря та з повітря, після 250-денноі оборони за наказом. Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя. На кінець літа німцям вдалося прорватися до Сталінграда та Головного Кавказького хребта. Із залишенням 22 липня 1942 р. радянськими військами м. Свердловська Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України. На кістках солдатів — героїв і мучеників 1941—1942 рр. створювалися передумови перелому в ході війни.