Історичне значення Давньоруської держави

в світовому розвитку:

• Давня Русь, як одна з найбільших високорозвинених держав, відігравала роль стабілізуючого фактора в Європі. Про це свідчать широкі економічні, політичні, культурні і династичні зв’язки руських князів з візантійським та європейськими дворами.

• Русь захищала країни Західної та Центральної Європи від навал степових кочовиків і фактично врятувала їх від монголо-татарського іга.

• Руська земля була форпостом християнського світу на сході, захищала його моральні цінності й спосіб життя, виконувала роль сполучної ланки між народами Європи і кавказькими країнами, арабським Сходом.

для України:

• В умовах Давньої Русі завершився розпочатий в глибині віків процес формування української спільноти, її території, економіки, культури, побуту, рис характеру. У 1187 році з’явилась сама назва “Україна”.

•  Була важливим етапом в історії українського державотворення. У межах її кордонів розвивалися і прилучалися до державного і суспільно-політичного життя різні етноси. Тут набувався так необхідний в сучасних умовах досвід вирішення міжнаціональних проблем.

• Відкрила шляхи використання кращого досвіду передової культури в інтересах власного розвитку, стала скарбницею матеріальної і духовної культури, яка понині слугує джерелом натхнення нових поколінь громадян України.

Питання та завдання для самостійної роботи:

1 . Які існують версії походження Давньоруської держави?

2. Як би Ви визначили передумови виникнення держави у східних слов’ян?

3. Які етапи пройшла у своєму розвитку Давньоруська держава?

5. Чому князя Володимира Святославовича називали Великим?

6. Чому вибір князя Володимира зупинився на християнстві і як воно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі?

7. Розкрийте значення кодексу законів “Руська правда” Ярослава Мудрого.

8. Які пам’ятки культури Київської Русі збереглися до нашого часу? Назвіть головні центри культури Київської держави.

9. Обґрунтуйте позитивні і негативні наслідки роздробленості Русі.

10. Як би Ви визначили роль Галицько-Волинського князівства в історії українського народу? 

Модуль 1.

Тема 1. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України

Тема 2. Київська Русь та її місце в історії українського народу. Політична роздробленість. Галицько–Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі Висновки

І. Як влучно висловився російський історик Ключевський, "сила, яка тримає в своїх руках колиску кожного народу, є природа його землі"(,с.63). Географічне становище України визначається двома основними факторами:

• Чорним морем, яке слугує географічною, політичною і господарською основою українських земель. Сюди пливуть всі (за невеликим винятком) українські річки і, передусім, головна артерія України - Дніпро. Саме по річках скупчувалось основне населення краю, по ним йшов політичний поділ українських земель на племінні землі, а згодом на удільні князівства. "Повість минулих літ" ясно вказує нам гідрографічну основу найстарішого поділу України на племінні землі, позначаючи, понад якою річкою жило кожне з цих племен. Разом з тим, замкнутість Чорного моря і залежність від тої сили, що володіла його воротами - Босфором та Дарданеллами - мала некорисні наслідки для українського життя, ставлячи українську торгівлю в залежність від Візантії, а потім від Туреччини.

• Сусідством на південному сході з відкритим степом, що віддавна слугував шляхом для руху азійських орд на захід. Степова смуга має найкращі в Європі чорноземи, але, відкрита зі сходу, вона не давала можливостей для спокійної хліборобської праці. Отже, український колонізаційний рух щоразу наштовхувався на опір кочових орд і мусив раз у раз подаватися назад. Боротьба українського плуга зі степом закінчилася лише у ХVІІІ ст.

 

ІІ. Предки нинішніх українців селилися на території, що вже мала за собою давню історію, а її населення перебувало у зв’зку з культурними народами стародавнього світу. На території України збереглися сліди перебування людини з часів палеоліту (1млн. - 40 тис. років тому), мезоліту (40 - 9 тис. років до н.е.), неоліту (5000 - 1800 років до н.е.) Найбільш відомою культурою доби неоліту є  Трипільська культура, рештки якої знайдено у с. Трипілля на Київщині. Деякі публіцисти робили і роблять зараз спроби довести, що людність трипільської археологічної культури (ІV - поч. ІІ тис. до н.е.) є прямими предками сучасних українців. Проф. Залізняк Л. в своїй роботі "Походження українського народу" називає такі спроби "типовим прикладом історичної міфотворчості"  і обгрунтовано доводить їх хибність. Проф. Залізняк наголошує, що:

• якщо український етнос існував вже за часів трипільської археологічної культури, тобто V-VІІ тис. років тому, то українська історія відразу стає винятком із загальноєвропейської. Адже більшість народів Європи має вік І - І,5 тис. років. Лише італійці можуть опускати свої національні корені в глибину віків на 2,5 тис. років, а греки - на 3,5 тис. років ;

• неможливо довести безперервність культурно-історичного розвитку на українських теренах від трипільської культури до історичних українців. З проф. Залізняком згодна більшість вчених-істориків України.

 

ІІІ. Якщо окинути поглядом розвиток людського життя на території України початку І тис. нашої ери, то належало б виділити три окремих типи суспільства, які сформувалися у трьох різних зонах. Першим історично відомим народом на українській території були кіммерійці, які з’явилися тут близько 1500 р. до н.е. Значна частина елементів кіммерійської культури була успадкована скіфами, що змінили кіммерійців в VІІ ст. до н.е. Держава скіфів, описана Геродотом, проіснувала до ІІ ст. до н.е. З ІІ ст. до н.е. по ІІ ст. н.е. у степах Північного Причорномор’я панували сармати. У ІІ ст. н.е. на зміну сарматам прийшли інші кочовики зі сходу, але сармати були останнім індоєвропейським народом, що з’явився зі сходу. Після них Причорноморські степи майже на ціле тисячоліття стануть володінням тюркських народів. Отже, намагаючись захопити якнайбільші території, прибульці зі сходу створили на території України перші великі політичні об’єднання. Сприйнятливі до культурних впливів іззовні, вони встановили контакти з великими центрами цивілізації. Проте кочові племена люто ворогували між собою, руйнуючи у постійних пошуках пасовиськ та здобичі політичні структури, створені іншими.

На Півдні, на вузькій смузі Чорноморського узбережжя, розвинули міську цивілізацію греки. І хоч торгівлею, ремеслами, школами, широкими контактами ці міста прискорювали культурний розвиток неосяжної української периферії, вони були тільки гілкою Давньої Греції і аж ніяк не органічної частиною українського середовища.

Лісисті рівнини півночі та північного заходу заселяли землероби. Певною мірою захищене від нападників лісами та болотами, це найдавніше населення краю не знало політичної організації, було слабким у воєнному відношенні та культурно відсталим. Але як і інші селяни, ці землероби вирізнялися надзвичайною витривалістю: завойовники приходили і зникали, а вони й далі цупко трималися землі, що їх годувала.

 

ІV. Слов’яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених дотримуються думки, що прабатьківщина слов’ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип’яті. Звідси на початку VІІ ст. вони стали розселятися в усіх напрямках. "Повість минулих літ" дає нам опис розселення східнослов’янських племен у ІХ ст н.е. ( див. карту 4).

Отже, як влучно зауважив російський вчений Ростовцев, Київська Русь "одержала в спадщину від своїх попередників усі риси, характерні для держав, що повстали на її території в класичну добу та добу переселення народів: їх військовий і комерційний характер, їх прагнення наблизитись до Чорного моря, їх орієнтацію на південь і схід, але не на північ і захід. Як культура скіфів і сарматів, як культура готів, так само і київська цивілізація є південною цивілізацією . просякнутою східними елементами".

 

V. Протягом століть населення Північної України перебувало в тіні дивовижних досягнень кочовиків та розвиненої грецької цивілізації. Тільки в VІ-VІІ ст. центр історичних подій починає неухильно переміщатися з Причорномор’я та Степу в Середнє Подніпров’я, де в ІХ ст. постала велика держава, що одержала назву Київська Русь.

 

VІ. Існує, як відомо, 4 основні теорії походження Давньоруської держави:

• норманська;

• антинорманська;

• хозарська;

• візантійська (зараз майже забута).

Сучасні історики в своїй переважній більшості не віддають переваги жодній з цих теорій. Нині існує загальна згода щодо впливу скандинавів на суспільство і культуру східних слов’ян. Мандруючи у складі невеликих ватаг заповзятливих воїнів-купців, варяги швидко засвоювали східнослов’янську мову та культуру, але через свою нечисельність навряд чи могли суттєво вплинути на спосіб життя місцевого населення. Проте важко заперечувати провідну роль варягів у політичному житті Київської Русі хоча б тому, що всі правителі Києва аж до Святослава, а також їх дружинники мали скандинавські імена. Отже, варяги відіграли роль каталізатора політичного розвитку східнослов’янських земель завдяки тому, що або підкоряли слов’ян і політично організовували їх, або ж становили для них загрозу, що змушувало їх краще організовуватись самим. Таким чином, створення Давньоруської держави стало результатом складної слов’яно-скандинавської взаємодії.

 

VІІ. Київська Русь пройшла в своєму розвитку кілька етапів. Змістом першого етапу (перша половина ІХ - кінець Х ст.) було утворення і становлення Давньоруської держави, активне розширення її кордонів, формування системи васально-ієрархічних відносин, протистояння з Візантією, Хозарським каганатом, печенігами. На другому етапі (кінець Х - середина ХІ ст.) відбувається піднесення Київської Русі, завершується формування її території, проводяться важливі державні реформи, в основу державотворчої діяльності закладається руський кодекс правових норм, активізуються міжнародні контакти. Суть третього етапу (кінець ХІ - середина ХІІІ ст.) полягала у втраті єдності, посиленні відцентрових тенденцій у Давньоруській державі, що знайшли свій вияв у політичній роздробленості.

 

VІІІ. Період феодальної роздробленості (ХІІ - ХІІІ ст.) - закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздробленість - не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулось остаточне формування феодальної системи (чітко визначились права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, склався і вдосконалився державний апарат тощо). Роздробленість не означала остаточного розпаду Давньоруської держави. Фактично відбулась лише зміна форми державного устрою, яка відбивала історичні реалії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рушень на своїх з’їздах ("снемах"). Цю форму правління історики називають "колективним сюзеренітетом". Явище роздробленості суперечливе і неоднозначне. З одного боку, воно зумовило втрату державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, з іншого - стало підгрунтям формування великого землеволодіння, прогресу у сільському господарстві, піднесення міст, значного зростання чисельності населення, розвитку східнослов’янської культури.

 

ІХ. Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії: зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східнослов’янської етнокультурної спільності, сприяло їх консолідації та усвідомленню власної самобутності. Після занепаду Києва у Галицько-Волинські землі поступово переміщується центр політичного та економічного життя, про що свідчать розбудова міст, зростання торгівлі, масова міграція сюди кваліфікованих керівників та ін. Розширюється сфера дії та збільшуються канали поширення західноєвропейської культури, поступово долається однобічність візантійського впливу, але при цьому зберігаються підвалини власної самобутності. Галицько-волинське князівство, продовжуючи славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення монголо-татарського іга з честю представляло  східнослов’янську державність  на міжнародній арені .

 

Х. 1237-1241 рр. - монголо-татарська навала, результатом якої стала залежність земель Київської Русі від Золотої Орди. Загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, помітно вплинувши на етнічні процеси, якісно змінивши структури влади у північно-східних руських землях, монголо-татарське іго наклало свій відбиток на обличчя Східної Європи, на багато віків вперед підкорегувало її історію.