Причини виникнення козацтва:

І. Посилення соціально–економічного гніту, закріпачення селянства, яке становило переважну більшість населення українських земель.

ІІ. Наявність на Півдні величезних незаселених територій - Дикого Поля, де кочували татарські орди. Після утворення Кримського ханства та прийняття ним протекторату Османської імперії (1478 р.) ці землі перетворилися на буферну зону між хижацькою кримською державою та Річчю Посполитою. Саме сюди тікала від покріпачення та соціального гніту велика кількість бунтівних кріпаків, учасників селянських повстань і просто шукачів пригод. Життя у Дикому Полі було небезпечним, але вільним.

Запом’ятайте: південний кордон Речі Посполитої проходив у XV - XVI ст. по лінії Коломия - Вінниця - Черкаси - Суми. Далі - неозоре Дике Поле, притулок зневажених та скривджених, але волелюбних та сміливих.

Загалом проблема поява та формування козацтва дискусійна. О.Д.Бойко в навчальному посібнику “Історія України” для студентів вузів нараховує 10 версій виникнення козацтва. При цьому дуже слушно орієнтує на необхідність врахування сумарної дії пропонованих версіями чинників, які тільки в такому разі наближають нас до істини.

П ерша спроба організації козацтва пов’язана з князем Дмитром Вишневецьким, який у 1553р. заснував на острові Мала Хортиця Запорізьку Січ - фортецю, обнесену дерев’яними укріпленнями. За 200 років існування українського козацтва Січ як центр козацької військової організації 8 разів змінювала місце свого розташування. Чудовим джерелом для вивчення устрою, господарського життя та військової організації Запорізької Січі може слугувати праця Д. Яворницького "Історія запорізького козацтва". В 3-х тт. - К., 1996.

Козацтво поділялося:

І – за соціальним статусом: на реєстрове і нереєстрове;

ІІ – за місцем проживання: на січове і міське (городове);

◄Князь Дмитро Вишневецький (Байда)

С ічове козацтво ще називали низовим (жило в нижній течії Дніпра) або запорозьким (розташовувались за дніпровськими порогами). Центром організації запорозького козацтва була Січ, розташована в недосяжності для урядової влади. Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть зайвими. Відмовляючись визнати авторитет будь-якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частіше перемагала сторона, що найголосніше кричала.

На цих стихійних зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків — гетьмана чи отамана, осавулів, писаря, обозного та суддю. Кожен курінь (це слово згодом почали вживати як назву військової одиниці, що жила в курені) обирав аналогічну групу нижчих офіцерів, або старшину. В період воєнних походів старшина користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування смертної кари. Але в мирний час її влада була обмеженою. У другій половині ХVІ ст. запорожців налічувалося 5—6 тис., із них 10 %, зміняючись, служили січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.

У 1572 році польський король взяв на службу 600 козаків, записавши їх до реєстру (спеціального списку).

Мета:

• забезпечити надійну охорону південних кордонів Речі Посполитої від татарських набігів та нападів турок;

•  впливати на запорожців та утримувати їх від повстань і військових походів на інші держави.

Реєстрове козацтво- це військовослужбовці короля, які складали присягу на вірність польській короні.

Реєстрові козаки обирали свою старшину на чолі з гетьманом, резиденцією якого було місто Терехтемирів, де містився козацький шпиталь та зберігалися клейноди. Кошовий отаман Запорізької Січі був формально підпорядкований гетьману. У 1625 р. з реєстрових козаків було сформовано 6 полків, що були розташовані у прикордонних містах - Чигирині, Черкасах, Корсуні, Каневі, Переяславі та Білій Церкві.

Історики загалом погоджуються в тому, що найвизначнішим козацьким гетьманом до Богдана Хмельницького був Петро Кононович Сагайдачний. Бідний шляхтич із м. Самбора в Галичині, він навчався в Острозькій академії, потім вирушив на Запорозьку Січ. Після знаменитого морського походу на Кафу у 1616 р., в якому Сагайдачний здобув собі славу ватажка, його обирали гетьманом. Переконаний в тому, що козаки все ще поступаються силою Речі Посполитій, він зробив примирення з поляками наріжним каменем своєї політики. Він збирав і водив великі козацькі сили на підтримку поляків у безперервних війнах з Москвою та Османською імперією. ◄Гетьман Петро Сагайдачний та його родовий герб.

 Прихильник суворої дисципліни, який «щедро проливав кров непокірних йому», Сагайдачний поклав край бунтівній вдачі козаків, змусивши їх визнати його зверхність. У 1619 р., щоб уникнути конфлікту з поляками, він погодився скоротити реєстр до 3 тис., заборонив несанкціоновані морські походи й визнав право короля затверджувати козацьких старшин. Однак найвидатнішою заслугою Сагайдачного було те, що він дивився на козаків не лише під кутом зору їхніх особливих станових інтересів, а й як на потенційних рушіїв українського суспільства в цілому. Саме він об'єднав військову силу козацтва з політичне слабкою церковною та культурною верхівкою України. Це об'єднання відбулося в досить ефектний спосіб: у 1620 р. Сагайдачний разом зі всім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства. Цей крок мав продемонструвати, що відтак запорожці стають на підтримку релігійних і культурних потреб України.

Того ж року Сагайдачний із православними священиками запросив до Києва єрусалимського патріарха Феофана для висвячення нових православних ієрархів, оскільки верхівка української православної церкви майже повністю підтримала унію православної та католицької церков 1596 року та визнала верховенство Папи Римського. Отже, українська православна церква втратила значну частину своїх проводирів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому гетьман забезпечив йому охорону. Після висвячення нового митрополита та єпископів Сагайдачний на чолі тритисячного загону козаків супроводжував патріарха аж до турецького кордону. Популярність цього козацького гетьмана була такою великою, що коли у 1622 р. він помер, на похорон прийшли цілі натовпи киян. Ректор Київської братської школи Касіян Сакович написав красномовний панегірик, в якому назвав Сагайдачного мудрим ватажком і відданим покровителем православ'я й пов'язав його діяльність із традиціями київських князів. Козацтво з усією очевидністю ввійшло в нурт життя українського суспільства.

Історичне значення козацтва:

• народ України отримав у козацькому стані могутню опору в своєму прагненні до визволення з під гніту Речі Посполитої;

• козацтво становило ядро всіх повстанських армій, включаючи і армію Б.Хмельницького;

• козацтво захищало, надавало притулок всім скривдженим;

• козацькі господарства демонстрували переваги вільної праці над кріпацькою, чим розхитували феодальні порядки;

• козаки фактично сприяли зародженню нової капіталістичної системи, демонструючи можливість соціально-економічного життя без пана;

• козацтво взагалі, Запоріжжя зокрема, стало зародком нової державності, нових органів управління, що дало можливість М.Костомарову, а за ним і К.Марксу назвати Запорізьку Січ “християнською козацькою республікою”;

• Запорізька Січ, на думку історика О.Апанович, була Збройними Силами України;

• запорізьке козацтво стало оплотом боротьби українського народу проти Кримського ханства та Османської імперії.