17.4. Форми діяльності Верховної Ради України

За своїм змістом функції Верховної Ради України — це складні правові явища. Вони являють собою процес реалізації повноважень (прав і обов'язків) парламенту України. Так, В. Погорілко зазначав, що кожна функція Верховної Ради України (законодавча, установча, контрольна та ін.) має свій порядок здійснення та свої особливості. Здійснення цих функцій або окремих дій Верховної Ради України та її органів, як правило, називається процедурами, або процесом. Зокре­ма, він розрізняв: законодавчу процедуру; формування органів дер­жавної влади (установчу процедуру); процедуру парламентського контролю; бюджетну та інші спеціальні процедури¹. Звідси, здійснен­ня функцій Верховної Ради України — це процедури або процес, який має свої формальні особливості, свій порядок реалізації, що має про­яв у формах діяльності Верховної Ради України.

Слід зазначити, що взаємозв'язок існує не тільки між змістом функцій та формами їх здійснення, а й призначення Верховної Ради України теж має вплив на виникнення тих чи інших форм, в яких здійснюються парламентські функції. Так, деякі автори вважають, що головним призначенням Верховної Ради України є здійснення зако-

¹ Конституційне право України / За заг. ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2002. С.432-435.

328

Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

нотворчості'. Це свідчить про наявність форм правотворчості при здійсненні будь-якої з функцій Верховної Ради України. Але ця фор­ма не є єдиною. Парламентська діяльність здійснюється й в інших формах організаційного характеру.

Функції Верховної Ради України здійснюються завдяки функціонуванню суб'єктів механізму реалізації даної функції. Тобто функції реалізуються у формі: роботи народних депутатів України; парламентських комітетів; тимчасових спеціальних та слідчих комісій Верховної Ради України; у формі функціонування депутатських фракцій та їх коаліцій та ін. Наявність таких форм діяльності функцій зумовлена компетенцією та місцем кожного з суб'єктів у механізмі реалізації функцій. Обсяг компетенції та призначення суб'єктів ме­ханізму зумовлює те, якими способами та завдяки проведенню яких заходів суб'єкти реалізують парламентські функції.

Звідси, форми діяльності Верховної Ради України можна визначи­ти як сукупність способів та заходів, за допомогою яких суб'єкти Вер­ховної Ради України здійснюють парламентську діяльність. Причому способи здійснення матимуть, як правило, правовий характер, тоді як заходи — це форми виключно організаційного характеру. Таким чи­ном, Верховна Рада України здійснює діяльність у формах, що мають певні особливості, які дозволяють розмежувати ці форми на види.

Перший вид форм парламентської діяльності являє собою сукупність дій Верховної Ради України, які мають організаційний характер. Різновидом таких заходів є: сесії, пленарні засідання, пар­ламентські дебати, парламентські слухання з окремих питань, прове­дення Днів уряду у Верховній Раді України, заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України тощо. Розглянемо ці форми доклад­ніше.

Відповідно до ст. 82 Конституції України Верховна Рада України працює сесійно. Це означає, що вона працює не безперервно, а під час певних періодів — сесій, на які збирається у конституційно визна­чені строки, як правило, двічі на рік². Сесія є однією з основних орга­нізаційних форм діяльності Верховної Ради України. Саме під час

¹ Шаповал В. М. Парламент // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шем- шученко (голова редкол.) та ін. — К., 1998. — Т. 4: Н-П. — 2002. — С. 434.

² Рішення Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 р. № 17-рп/2002 (спра­ ва щодо повноважності Верховної Ради України).

Па-8152

Розділ 17

сесій проводяться пленарні засідання Верховної Ради України, засідання її комітетів та комісій. Верховна Рада України на сесійний період визначає коло питань, які підлягають розгляду і вирішенню, складає порядок денний чергової сесії, визначає дні і тижні пленар­них засідань, роботи комітетів та комісій, встановлює кількість і тривалість щоденних пленарних засідань парламенту.

Сесії Верховної Ради України можуть бути як черговими, так і поза­черговими.

Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року.

Позачергові сесії Верховної Ради України, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України.

У Конституції України встановлено також порядок і час скликан­ня сесій в умовах введення в Україні воєнного чи надзвичайного стану. Рішення про введення воєнного або надзвичайного стану в Україні приймає Президент України (пп. 20 і 21 ст. 106 Конституції України). Ці рішення згідно з п. 31 ст. 85 Конституції мають бути затверджені Верховною Радою України.

Пленарні засідання є основною формою діяльності Верховної Ради України під час його сесій і являють собою регулярні зібрання народ­них депутатів у визначений час і у визначеному місці, що проводять­ся за встановленою процедурою, на яких розглядаються питання, віднесені Конституцією до повноважень Верховної Ради, і прийма­ються відповідні рішення шляхом голосування.

Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Відкритість передбачає право бути присутнім на засіданнях Верхов­ної Ради представників ЗМІ, різних державних і недержавних організацій, проводити трансляції роботи сесій по радіо і телебачен­ню. Порядок висвітлення пленарних засідань, їх час та обсяг визнача­ються самою Верховною Радою.

Статтею 84 Конституції України передбачена можливість прове­дення і закритих засідань. Закрите засідання проводиться за рішен­ням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.

Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування. Причому кожний депу­тат має один голос. Він повинен брати участь у голосуванні особисто і не має права доручати голосувати від свого імені іншим депутатам.

330

Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

Така вимога випливає з того, що саме в рамках проведення пленарних засідань приймаються рішення Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні. Дуже важливим у діяльності Верховної Ради є фактор прийняття свідомих рішень особисто народ­ними депутатами України, яким Український народ делегував повно­важення щодо здійснення законодавчої влади.

Однією з найважливіших організаційних форм здійснення функцій Верховної Ради України є парламентські дебати. Деякі авто­ри парламентські дебати (франц. йеЬаіз, від йеЬаііге — сперечатися) визначають як одну з форм діяльності парламенту, яка полягає в об­говоренні питання, винесеного на розгляд представницького органу. Здійснюються шляхом проголошення на пленарному засіданні пар­ламенту доповіді та співдоповіді з відповідного питання і відповідей, виступів членів парламенту тощо. Відбуваються у порядку, визначе­ному регламентом парламенту або іншими нормативно-правовими актами¹. В Україні ці питання регулюються Конституцією України і Регламентом Верховної Ради України. Відповідно до положень ст. 47 глави 8 Регламенту Верховної Ради України, рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях після об­говорення питань більшістю народних депутатів від конституційного складу.

Юридичний зміст парламентських дебатів являє собою врегульо­вану на конституційно-правовому рівні процедуру вирішення питань на пленарному засіданні Верховної Ради України. Наприклад, ст. 30—31 глави 5 «Обговорення питань на пленарних засіданнях Верховної Ради України» Регламенту Верховної Ради України закріплюють деякі процедурні аспекти парламентських дебатів. Так, відповідно до положень цих статей процедура повного обговорення пи­тань на пленарному засіданні Верховної Ради включає: 1) доповідь на­родного депутата — ініціатора внесення пропозиції або іншого суб'єкта права законодавчої ініціативи чи його представника, запи­тання доповідачу і відповіді на них; 2) співдоповідь визначеного голо­вним комітетом чи тимчасовою спеціальною комісією співдоповіда­ча, запитання співдоповідачу і відповіді на них; 3) виступи народних депутатів — членів головного комітету чи тимчасової спеціальної

¹ Грушанська Н. І. Парламентські дебати // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К., 1998. — Т.4: Н-П. — 2002. — С. 442-443.

331

Розділ 17

комісії з оголошенням та обгрунтуванням окремої думки, якщо вона не була надана народним депутатам разом з висновком відповідного комітету чи тимчасової спеціальної комісії; 4) виступи по одному представнику від кожного комітету, тимчасової спеціальної комісії, до яких, крім головного комітету, направлявся проект закону чи іншого акта Верховної Ради, у разі якщо висновки цих комітетів чи тимчасових спеціальних комісій не були надані народним депутатам;

5. виступи представників депутатських фракцій, народних депутатів;

6. оголошення головуючим на пленарному засіданні про припинення обговорення та повідомлення про кількість промовців, які виступили і які записалися на виступ; 7) заключне слово доповідача і співдо­ повідача (співдоповідачів); 8) уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли щодо обговорю­ ваного питання і будуть ставитися на голосування.

Розгляд питань за скороченою процедурою обговорення здійс­нюється за рішенням Верховної Ради та включає: 1) виступ народно­го депутата — ініціатора внесення пропозиції або іншого суб'єкта права законодавчої ініціативи чи його представника з обгрунтуван­ням пропозиції; 2) виступ голови комітету або представника від голо­вного комітету у разі розгляду питання, яке готувалося цим коміте­том; 3) виступи представників двох депутатських фракцій на підтрим­ку кожної пропозиції і представників двох депутатських фракцій не на підтримку пропозиції; 4) уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли і будуть ставитися на голосування; 5) виступи з мотивів голосування по одному представ­нику від депутатських фракцій, представники яких не брали участі в обговоренні¹.

Із вищевикладеного можна зробити висновок, що в процесі обго­ворення питань на засіданнях Верховної Ради України беруть актив­ну участь усі внутрішні органи Верховної Ради та безпосередньо народні депутати. До публічного обговорення питання на засіданні Верховної Ради кожний депутат, кожний парламентський орган пра­цює над розробкою та формуванням певної концепції постановки та розв'язання суспільних проблем. Наприклад, депутати під час своїх зустрічей з виборцями дізнаються про суспільні інтереси та потреби,

¹ Постанова Верховної Ради України про Регламент Верховної Ради України // Відо­мості Верховної Ради України. — 2006. — № 23, № 24-25. — Ст. 202.

332

Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

а потім у формі доповіді або виступу на засіданні Верховної Ради інформують про це представницький орган або висловлюють суспільну думку про суспільні та державні процеси. Парламентський комітет при проведенні роботи, пов'язаної з розробкою та опрацю­ванням законопроекту, може винести його на обговорення у Вер­ховній Раді. Депутатська фракція при прийнятті участі у засіданнях Верховної Ради має можливість обстоювати інтереси певних соціаль­них груп та політичних партій шляхом висловлювання своєї думки при обговоренні питань.

Тобто усі перелічені та інші суб'єкти при обговоренні питань на засіданнях Верховної Ради, шляхом проведення парламентських де­батів мають можливість висловлювати свою думку з певних питань, інформувати парламент про результати повсякденної роботи в орга­нах Верховної Ради, а також реалізовувати повноваження у сфері представництва Українського народу. Соціальне значення обговорень будь-яких питань має свій вираз у тому, що в процесі обговорення відбувається обмін думками, повторний аналіз тих суспільних про­блем, що повинна вирішувати Верховна Рада та її органи. Таким чи­ном, формується відносно єдине правильне рішення, що має вже об'єктивний характер.

Тому при розгляді парламентських дебатів не менш важливим пи­танням є їх соціальний зміст. В аспекті реалізації функцій Верховної Ради соціальна сутність парламентських дебатів — конституційно-правове закріплення форм узгодження та формування волі Ук­раїнського народу, інтересів та потреб окремих соціальних груп, шляхом обговорення їх Верховною Радою на її засіданнях.

Метою обговорення питань на засіданнях парламенту є досягнення компромісу між учасниками парламентських дебатів. Тобто шляхом голосування суб'єкти приймають рішення після обговорення певного питання. Рішення можуть прийматися щодо законопроектів, проектів постанов та інших актів Верховної Ради. Правовими наслідками парла­ментських дебатів є прийняття актів Верховної Ради України.

Отже, соціальний зміст парламентських дебатів як однієї з форм діяльності Верховної Ради України є конкретизація та формування громадської думки шляхом досягнення компромісу між суб'єктами парламентських дебатів (народними депутатами, депутатськими фракціями, комітетами та тимчасовими спеціальними комісіями, парламентськими коаліціями), що має свій вираз у прийнятті актів Верховної Ради України.

333

Розділ 17

Парламентські слухання — одна з форм діяльності парламенту, яка полягає в заслуховуванні думок членів парламенту, державних і гро­мадських діячів, а також експертів із конкретного законопроекту або іншого питання, що належить до компетенції парламенту¹.

Ряд авторів вважає, що парламентські слухання являють собою форму парламентського контролю². З одного боку, слід погодитися з цими авторами, тому що при проведенні парламентських слухань з окремих питань Верховна Рада здійснює контроль за реалізацією дер­жавної політики. У процесі парламентських слухань Верховна Рада отримує інформацію від органів виконавчої влади, від парламентсь­ких комітетів, від представників Секретаріату Президента України, спеціалістів наукових та консультативних установ тощо про результа­ти роботи з окремих питань. Наприклад, парламентські слухання з питань реалізації державної політики інтеграції до Європейського Союзу³.

Але, з іншого боку, завдяки проведенню парламентських слухань Верховна Рада України отримує інформацію про інтереси та потреби суспільства, інтереси окремих соціальних груп. Так, згідно з Постано­вою Верховної Ради України «Про проведення парламентських слу­хань про становище молоді в Україні» 26 листопада 2003 р. у залі пле­нарних засідань проводилися парламентські слухання «Формування здорового способу життя української молоді: стан, проблеми та пер­спективи»⁴. У даних слуханнях повинні були взяти участь зі щорічною доповіддю Кабінет Міністрів України та Президент України. Крім цього, Комітет Верховної Ради України з питань молодіжної політи­ки, фізичної культури, спорту і туризму повинен запросити до участі в парламентських слуханнях представників органів державної вико­навчої влади, органів місцевого самоврядування, представників молодіжних і дитячих громадських організацій та інших.

У результаті заслуховування доповідей різних посадових осіб та членів громадських об'єднань, Верховна Рада дізнається про існуючі погляди фахівців на суспільні проблеми, заслуховує пропозиції щодо

¹ Георгіца А. 3. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики. — Чернівці, 1998. — С. 374-375.

² Ннститути конституционного права иностранньїх государств. — М., 2002. — С. 266.

³ Постанова Верховної Ради України від 20 вересня 2001 р.

⁴ Постанова Верховної Ради України від 10 липня 2003 р.

334

Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

їх вирішення; отримує інформацію з приводу інтересів окремих груп громадян, зокрема української молоді, для подальшого аналізу та закріплення цих інтересів на законодавчому рівні.

Важливе значення парламентських слухань у реалізації функцій Верховної Ради України полягає в тому, що завдяки цим заходам відбувається максимально об'єктивне, всебічне виявлення та обгово­рення певних інтересів та потреб громадян України, для їх подальшої реалізації шляхом прийняття законів та інших актів Верховної Ради України.

Ще однією організаційною формою діяльності парламенту Ук­раїни є проведення Днів Уряду у Верховній Раді України. Так, згідно з Постановою Верховної Ради «Про затвердження Положення про «День Уряду України у Верховній Раді України» від 1 лютого 1996 р. «День Уряду України» проводиться з метою регулярного інформуван­ня народних депутатів та громадян України з актуальних питань соціально-економічного розвитку, відновлення та нарощування ви­робництва, внутрішньої та зовнішньої політики держави, про стан додержання урядом вимог Конституції України, виконання законів України, постанов Верховної Ради України, вироблення пропозицій щодо правового врегулювання діяльності уряду, центральних і місце­вих органів виконавчої та судової влади, органів місцевого самовря­дування і пропозицій щодо зміни чинного законодавства, його до­повнення та підготовки проектів законодавчих актів¹. При аналізі змісту даного положення можна виділити два аспекти зазначеного організаційного заходу Верховної Ради. Перший аспект — інфор­маційний, а інший — контрольний. У контексті розгляду форм діяль­ності парламенту первинним є те, що при проведенні Днів Уряду на­род та його представники отримують інформацію про актуальні пи­тання суспільного та державного значення; про стан реалізації актів законодавчого органу.

Видом форм діяльності Верховної Ради України є і правотворчі форми. Реалізація функцій Верховної Ради України у формі право-творчості — це діяльність Верховної Ради України, змістом якої є прийняття законів та інших актів Верховної Ради.

Наявність таких форм зумовлена призначенням парламенту Ук­раїни у суспільстві та його місцем у механізмі Української держави.

¹ Постанова Верховної Ради України «Про затвердження Положення про «День Уря­ду України» у Верховній Раді України» від 1 лютого 1996 р.

335

Розділ 17

Так, на думку деяких авторів, сучасний парламент повинен приймати закони та визначати основні напрями політики від імені народу і як його виразник¹. Верховна Рада України є органом законодавчої влади, через який народ має гарантоване право висловлювати свою думку, забезпечувати свої інтереси шляхом прийняття законодавчих та інших актів.

У процесі правотворчості відбувається узагальнення, оптимізація інтересів суспільства та закріплення їх у документальній формі — у законах, постановах, зверненнях, заявах, деклараціях, інших актах Верховної Ради України. Звідси, парламентська діяльність здійс­нюється у таких правотворчих формах, як: прийняття законів; прийняття постанов Верховної Ради; прийняття декларацій; у формі звернень Верховної Ради; у формі заяв.

Серед правотворчих форм діяльності Верховної Ради України можна виділяти нормативні та ненормативні форми. Нормативність чи, навпаки, ненормативність зумовлені характером актів, які приймає Верховна Рада при здійсненні своїх функцій. Наприклад, до нормативних форм слід віднести: прийняття законів; прийняття дек­ларацій Верховної Ради України. До ненормативних правотворчих форм належать: прийняття постанов; прийняття заяв та звернень Верховної Ради України.

17.5. Юридична природа актів Верховної Ради України

Відповідно до глави 8 Регламенту Верховної Ради України рішен­нями Верховної Ради України є акти Верховної Ради, а також проце­дурні та інші рішення, які заносяться до протоколу пленарних засідань Верховної Ради. Акти Верховної Ради України приймаються у формі закону, постанови, резолюції, декларації, звернення, заяви.

Закони. Закон — нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади (або громадянського суспільст­ва /безпосередньо народу/, який регулює найважливіші питання

¹ Вюртенбергер Т. Тенденції розвитку організації парламентаризму в Європі // Ма­теріали міжнародно-практичної конференції. Парламентаризм в Україні: теорія і практика. — К., 2001. — С. 45-56.

336

Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

суспільного життя, установлює права і обов'язки громадян, має вищу юридичну силу і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури.

Характеристика закону як правового документа вищої юридичної сили означає таке: закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не може його скасувати або змінити; усі інші нормативні акти (державних органів, громадських організацій, ко­мерційних корпорацій) перебувають «під законом», є підзаконними. Вони грунтуються на законах і не суперечать їм.

Ознаки закону України:

1. Акт єдиного органу законодавчої влади в Україні — парламен­ ту — Верховної Ради, центрального представницького органу країни або громадянського суспільства (безпосередньо Українського народу) шляхом проведення всеукраїнського референдуму.

2. Акт, що має виключно нормативний характер за змістом — на відміну від акта застосування норм права і акта тлумачення норм права.

3. Письмовий акт-документ, який закріплює норми права, що вво­ дяться, або їх зміни, містить первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій системі не було, до того ж — норми з ключових, основних питань життя, встановлює права і обов'язки осіб.

4. Акт, що ухвалений у суворій відповідності з Конституцією України і раніше ухваленими законами і не потребує додаткового затвердження.

5. Акт, що може бути замінений, як правило, лише законом і пе­ ревірений на відповідність Конституції лише Конституційним Судом України.

6. Акт, що має вищу юридичну чинність у системі нормативно- правових актів, тобто акт найвищого юридичного «рангу»; всі інші акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити.

7. Акт, ухвалений із дотриманням особливої законодавчої проце­ дури, яка має форму законодавчого процесу та визначена Регламен­ том Верховної Ради України.

З метою ефективного використання виникаючої безлічі законів, що приймаються, є необхідним однозначне розуміння їх видів, загальних і специфічних ознак, співвідношення між собою. Існує два офіційні засоби встановлення класифікації законів:

1. Конституційний, коли в конституціях закріплюється перелік основних нормативно-правових актів. Наприклад, у Конституції Авст­рії є розділ II «Законодавча влада федерації», у Конституції ФРН —

337

Розділ 17

розділ VII «Законодавство федерації», у Конституції Російської Феде­рації — низка статей (15, 76, 90, 105, 108, 115 та ін.), У Конституції України — частини статей і статті (85, 91, 92, 106, п. 4 розділ XV та ін.).

2. Видання спеціального закону про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і нормативних характеристик, зазначенням спо­собів забезпечення з метою правильного співвідношення між собою. В Україні підготовлено проекти законів «Про нормативно-правові акти», а також «Про закони і законодавчу діяльність», які регулюва­тимуть процес організації законопроектних робіт, визначатимуть по­рядок підготовки, експертизи, узгодження, ухвалення, тлумачення і дії нормативно-правових актів.

За значенням і місцем у системі законодавства закони поділяють так: Основний Закон — Конституція України; конституційні; звичайні; забезпечуючі.

1. Конституція України — Основний Закон, який регламентує основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи людини і громадянина в Україні.

2. Конституційні закони:

— закони, на які посилається Конституція України або не­ обхідність ухвалення яких прямо передбачена чинною Конституцією. Ці закони конкретизують окремі положення Конституції України або містять посилання на Конституцію (виборча система, орга­ нізація і проведення референдуму, організація і діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо). Наприклад, до таких законів слід віднести закони України «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори Президента України», «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», «Про Кабінет Міністрів України», «Про Конституційний Суд України», «Про місцеве самоврядування в Україні» та ін.;

— закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної Консти­ туції України. Розділ XIII Конституції України регламентує проце­ дуру розгляду та прийняття законопроекту про внесення змін до Конституції України. Прикладом може бути Закон України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222-ІУ від 8 грудня 2004 р., відповідно до якого перерозподіл повноважень між Вер­ ховною Радою України, Президентом України та Кабінетом Міністрів України здійснено таким чином, що форма правління держави з президентсько-парламентської республіки змінена на парламентсько-президентську.

338

Конституційно-правовий статус Верховної Ради України¹

З акон України «Про внесення змін до Конституції України» відрізняється від закону, ухвалення якого передбачено чинною Кон­ституцією, і тим, що він після затвердження (ухвалення) набуває ви­щої юридичної чинності та імплементується до змісту Конституції України.

На жаль, у Конституції України чітко не визначений блок суспільних відносин, який регулюється конституційним законом. З аналізу Конституції України можна дійти висновку, що консти­туційним законом слід регулювати ухвалення великого Державного Герба і Державного Гімну України, опис державних символів (ст. 20), внесення змін до Конституції (ст. 155), рішення про усунення Прези­дента України з поста в порядку імпічменту (ст. 111) і низку інших.

Наприклад, у Конституції Росії чітко визначений блок федераль­них конституційних законів. До них віднесені закони, що регламен­тують надзвичайний стан (ст. 56), зміну статусу суб'єкта Федерації (ст. 66), опис і порядок використання державних прапора, герба і гімну Росії (ст. 70), референдум (ст. 87), введення на території Російської Федерації або в окремих її місцевостях надзвичайного ста­ну (ст. 88), порядок діяльності уряду Російської Федерації (ст. 114), встановлення судової системи Росії (ст. 118) та ін. (усього 15).

Конституційний закон відрізняється від інших законів: а) юридич­ною чинністю; б) предметом регулювання — особлива сфера; в) по­рядком ухвалення — особлива процедура.

Конституційний закон ухвалюється кваліфікованою більшістю го­лосів — двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Процедура прийняття конституційного закону може мати спро­щений, ускладнений чи змішаний характер. В Україні процедура внесення змін до Конституції має змішаний характер: спрощена (дві третини від конституційного складу Верховної Ради України) — для законопроекту про внесення змін до Конституції України для всіх розділів (крім розділів І, III, XIII) (ст. 155 Конституції); ускладнена (дві третини від конституційного складу Верховної Ради України з наступним затвердженням всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України) — для законопроекту про вне­сення змін до розділів І, III, XIII (частина перша ст. 156 Конституції України).

3. Звичайні закони — регламентують певні й обмежені сфери суспільного життя відповідно до Конституції України. Це значна за

339

Розділ 17

кількістю і рухлива група законів, які приймаються простою більшістю голосів. Звичайні закони вельми різноманітні за змістом.

Найтиповішими за обсягом регулювання є такі види звичайних за­конів:

а) загальні закони — закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і поширюються на всіх. Загальні закони можуть бути: кодифікованими (наприклад, Кодекс про адміністративні правопорушення, Кримінальний кодекс України, Цивільний кодекс України та ін.); поточними (наприклад, закони України «Про об'єднання громадян», «Про звернення громадян»);

б) спеціальні закони — закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин і поширюються на частину населення. Наприклад, закони України «Про пенсійне забезпечен­ ня», «Про вищу освіту», «Про міліцію» та інші.

4. Забезпечуючі (оперативні) закони — нормативно-правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні до­говори та ін. їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному підтвердженні, підтриманні системи норм, що містять­ся в інших окремих законах і міжнародних договорах, які регулюють найважливіші відносини і потребують негайного ухвалення. Це зако­ни, що містять норми про норми. Наприклад, закони України «Про ратифікацію Європейської конвенції про здійснення прав дітей» від З серпня 2006 р., «Про ратифікацію Угоди між Україною та Євро­пейським Союзом про процедури безпеки, які стосуються обміну інформацією з обмеженим доступом» від 20 грудня 2006 р. До цієї гру­пи можна віднести закони про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і нормативних характеристик.

Забезпечуючі (оперативні) закони не можуть існувати поза інши­ми законами, тобто тими, що ними вводяться в дію, і міжнародними договорами, що потребують ратифікації.

За строком дії закони бувають:

• постійні — що діють без обмеження строку;

• тимчасові — що діють з обмеженням строку (наприклад, Закон України «Про Державний бюджет України на 2007 рік»;

• надзвичайні (різновид тимчасових законів) — ухвалюються у певних, передбачених Конституцією України, ситуаціях і діють на період надзвичайного стану. Наприклад, до таких слід віднести Закон України «Про затвердження Указу Президента України «Про введен­ ня надзвичайного стану в населених пунктах Автономної Республіки

340

Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

Крим» від 6 грудня 2005 р. Введення надзвичайного стану має наслідком тимчасове обмеження конституційних прав і свобод люди­ни і громадянина, а також обмеження прав і законних інтересів юри­дичних осіб. Отже, особливість таких законів полягає в тому, що вони припиняють або обмежують дію інших законів. За суб'єктами законотворчості виділяють закони:

— ухвалені громадянським суспільством (Українським народом) у результаті всеукраїнського референдуму;

— ухвалені Верховною Радою України. За структурною формою:

• кодифіковані (наприклад, Господарський кодекс України, Мит­ ний кодекс України);

• некодифіковані.

До останніх примикають Зібрання законодавства, Зводи законів, які є актами такого виду систематизації законодавства, як кон­солідація. Наприклад, «Основи законодавства про охорону здоров'я».

За галузевою ознакою:

— конституційно-правові (наприклад, «Про Державний реєстр ви­ борців» від 22 лютого 2007 р., «Про Кабінет Міністрів України» від

21 грудня 2006 р.);

— адміністративно-правові;

— цивільно-правові (наприклад, «Про іпотечні облігації» від

22 грудня 2005 р.);

• господарсько-правові (наприклад, «Про особливості державно­ го регулювання діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язаної з реалізацією та експортом лісоматеріалів» від 8 вересня 2005 р.);

• кримінально-правові (наприклад, «Про приєднання України до Угоди про привілеї та імунітети Міжнародного кримінального суду» від 18 жовтня 2006 р.) тощо.

Є ще й міжгалузеві (комплексні) — про охорону здоров'я, освіту та ін. Види законів за сферами суспільного життя:

— закони в галузі регулювання економіки («Про податок з доходів юридичних осіб» від 22 травня 2003 р., «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 р.);

— закони в галузі регулювання політики (наприклад, «Про політичні партії в Україні» в редакції від 1 січня 2007 р.);

— закони в галузі регулювання соціальної сфери (наприклад, «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р., «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р.);

341

Розділ 17

— закони в галузі регулювання військової сфери (наприклад, «Про Збройні Сили України» в редакції від 1 січня 2007 р.) та ін.

Постанови. Це один з видів актів Верховної Ради України, які прий­маються парламентом з питань, віднесених до його компетенції. По­станови є підзаконними актами і приймаються за більш простою, ніж закони, процедурою. Відповідно до ст. 133 Регламенту Верховної Ради України постанови приймаються більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України з конкретних пи­тань з метою здійснення її установчої, організаційної, контрольної та інших функцій. Наприклад, постанови Верховної Ради України «Про призначення позачергових виборів Дальницького сільського голови (Овідіопольський район Одеської області)» від 17 травня 2007 р.; «Про обрання суддів» від 17 травня 2007 р., «Про звільнення суддів» від 17 травня 2007 р., «Про присвоєння найменування новоутвореному на­селеному пункту Сімферопольського району Автономної Республіки Крим» від 17 травня 2007 р., «Про проведення парламентських слухань «Про стан правосуддя в Україні» від 16 травня 2007 р., «Про посилення захисту творчих спілок України» від 15 травня 2007 р.

Постанови Верховної Ради України приймаються з дотриманням процедури, передбаченої для розгляду законопроектів у першому чи­танні з прийняттям їх у цілому, якщо Верховною Радою не прийнято іншого рішення, після чого підписуються та оприлюднюються Голо­вою Верховної Ради України та не потребують промульгації її главою держави. Прийняті постанови набирають чинності з дня їх офіційно­го оприлюднення, якщо ними не передбачено інше.

Резолюції. Парламентська резолюція (лат. гезоішіо — рішення) — це один з видів актів Верховної Ради України ненормативного харак­теру, зміст якого пов'язаний, як правило, не із законодавчими, а з іншими повноваженнями парламенту. Наприклад, резолюція Верхов­ної Ради України «Про недовіру Кабінетові Міністрів України» від 26 квітня 2001 р., постанови, резолюції «Про Основні напрями бюд­жетної політики на 2002 рік» (Бюджетна резолюція) від 21 червня 2001 р., «Про звернення до Бундестагу Федеративної Республіки Німеччина у зв'язку з Резолюцією учасників засідання «круглого сто­лу» з проблем «Виплати всім категоріям жертв націонал-соціа-лістських переслідувань — запорука справжнього взаєморозуміння і примирення» від 16 січня 2003 р.

Прийняттям подібних актів Верховна Рада України висловлює своє ставлення до певних фактів політичного та іншого характеру,

342

Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

тим самим бере участь у вирішенні тих чи інших питань, демонструє свою політичну позицію, надає оцінку тим подіям, шо відбуваються чи діям конкретних суб'єктів.

Декларації. У юридичній літературі поняття декларація має кілька значень. У політичному значенні декларація (лат. десіагаііо — заява, вислів) — це політична заява від імені держави, уряду, партії чи іншої організації¹. Тобто декларація являє собою певний документ, що містить інформацію політичного характеру. Декларація Верховної Ра­ди України — це акт, який у загальній, принциповій формі передає основні властивості конституційно-правового регулювання, виражає наміри та зобов'язання учасників правових відносин². Серед декла­рацій, прийнятих Верховною Радою, — Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Декларація прав національ­ностей України від 1 листопада 1991 р., Декларація про загальні заса­ди державної політики України стосовно сім'ї та жінок від 5 березня 1999 р., Декларація про загальні засади державної молодіжної політи­ки в Україні від 15 грудня 1992 р.

Ці документи визначають загальні принципи та завдання держав­ної політики, її напрями розвитку у певних сферах. За своїм змістом декларації Верховної Ради мають деякі загальні та специфічні риси. Ряд декларацій закріплюють та захищають інтереси окремих груп громадян України (молоді, жінок, національних меншин тощо), тоді як інші — інтереси всього Українського народу.

Так, відповідно до положень Декларації про загальні засади дер­жавної молодіжної політики в Україні є пріоритетним і специфічним напрямом діяльності держави і здійснюється в інтересах молодої лю­дини, суспільства, держави з урахуванням можливостей України, її економічного, соціального розвитку, історичного, культурного роз­витку і світового досвіду державної підтримки молоді. Декларація є основою подальшого розвитку державної молодіжної політики її пра­вової бази, практичної діяльності органів державної влади і управління, яка спрямована на сприяння повноцінному розвитку молодих громадян України. Прийняття Декларації має дуже велике значення у представництві інтересів молоді в Україні. Верховна Рада

¹ Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К., 1998. — Т. 2: Д-Й. — 1999. — С. 24.

² Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посіб. — К., 2002. — С. 262.

343

Розділ 17

цією Декларацією визначила фундаментальні засади, на яких повин­на здійснюватися системна діяльність держави у відносинах з осо­бистістю, молоддю, молодіжним рухом, закріпила умови та правові гарантії всебічного розвитку молоді як у її інтересах, так і в інтересах України.

Звернення та заяви — це акти Верховної Ради України ненорматив­ного характеру, які містять заклики до парламентів, інших вищих ор­ганів зарубіжних країн здійснити певні дії (або утриматися від здійснення певних дій) з метою підтримання миру, подальшого роз­витку дво- та багатосторонніх відносин, усунення джерел ускладнен­ня міжнародного становища загалом чи двосторонніх відносин. Наприклад, у прийнятій Заяві Верховної Ради України дається оцінка Заяви парламенту Румунії «Про пакт Ріббентропа—Молотова і його наслідки для Румунії», де були висунуті територіальні претензії до України. В цій Заяві Верховної Ради були також сформульовані пропозиції щодо розвитку двосторонніх відносин відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права.

Заклик до розвитку двосторонніх зв'язків між Україною та Росією міститься у Зверненні Верховної Ради України до Верховної Ради і Президента Росії від 24 серпня 1991 р.; Зверненні Верховної Ради України до Президента Парламентської Асамблеї Ради Європи пана Рене ван дер Ліндена, президентів, глав урядів і парламентів євро­пейських держав від 11 травня 2007 р.

Загальними рисами звернень і заяв є їх ненормативний характер. Прийняттям цих актів Верховна Рада України має виразити від імені громадян України думку щодо певної події у світі чи пропозиції щодо розвитку будь-яких зовнішніх відносин України з іншими державами тощо.

344

_{Розділ 18}

^{Народний депутат України}

18.1. Поняття статусу народного депутата України

У сучасній вітчизняній теорії конституційного права народний депутат' України визначається як загальнонаціональний політичний діяч, що є одноособовим повноважним представником наро­ду та членом парламенту — посадовою особою органу законодавчої влади, наділеною встановленими Конституцією і законами України повноваженнями по здійсненню функцій Верховної Ради України².

Статус народного депутата і порядок здійснення ним своїх депу­татських повноважень визначається насамперед Конституцією України, Законом України «Про статус народного депутата» в редакції від 22 березня 2001 р. з наступними змінами і доповненнями, Регла­ментом Верховної Ради України (із змінами та доповненнями), Зако­ном України «Про вибори народного депутата України» та іншими нормативно-правовими актами. їх норми утворюють комплексний політико-правовий інститут — інститут народного депутата.

¹ Депутат — від лат. йериіаіиз — посланник, посланий; особа, обрана до представ­ ницького органу.

² Органи державної-влади України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2002. — С.149.

345

Розділ 18

Поняття конституційно-правового статусу народного депутата пов'язують, зокрема, із сукупністю його прав та привілеїв¹ або ж із сукупністю його прав, обов'язків і відповідальністю².

Найбільш повною видається структура конституційно-правового статусу народного депутата України, яку складають такі елементи, як: політико-правова природа депутатського мандата; підстави виник­нення і припинення дії депутатського мандата; права і обов'язки народного депутата України; форми роботи народного депутата; гарантії здійснення депутатських повноважень; відповідальність народного депутата України³.

Отже, статус народного депутата України — це правове становище повноважного представника народу, яке визначається політико-право-вою природою депутатського мандата; підставами його виникнення і терміном дії, припиненням дії депутатського мандата; правами і обов'язками народного депутата України; формами та гарантіями здійснення депутатських повноважень; відповідальністю народного де­путата.

Політична природа мандата⁴ народного депутата України полягає в його представницькому характері.

Народний депутат України є повноважним представником Українського народу — носія суверенітету та єдиного джерела влади в Україні — у Верховній Раді. Народ делегує владні повноваження своїм представникам, які покликані реалізувати народний суверенітет. На­родне представництво є однією із визначальних рис статусу народно­го депутата.

Відповідно до свого конституційно-правового становища народ­ний депутат як особа, обрана народом України чи його частиною, представляє його в органі державної влади та уповноважена ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати визначені

¹ Напр.: Баглай М. В., Туманов В. А. Малая знциклопедия конституционного пра­ ва. — М., 1998. —С.118.

² Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник. — К., 2004. — С. 313.

³ Григорук Н. Г. Конституційно-правовий статус народного депутата України: Авто- реф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2004. — С. 5.

⁴ Термін «мандат» (від лат. тпапйаіитп — доручення) походить з римського права, в якому він розумівся як цивільно-правовий договір. У сучасному розумінні виділяють кілька видів мандата. Зокрема, представницький мандат означає доручення, повно­ важення, що виникають у зв'язку з представництвом. Іноді мандатом називають до­ кумент, що видається депутатові на підтвердження легітимності (законності) його представницьких повноважень.

346

Народний депутат України

законодавством повноваження, захищати інтереси суспільства, виборців. Парламентарії, реалізуючи інтереси і волю народу чи його частини, трансформують її в загальнодержавну волю. Таким чином, вони забезпечують зв'язок народу з представницьким органом — органом державної влади, а отже, забезпечують вплив народу на дер­жавні справи.

Водночас народний депутат відповідно до Закону «Про статус на­родного депутата України» (частина третя ст. 7) є відповідальним за свою депутатську діяльність перед Українським народом як уповно­важений ним представник у Верховній Раді України. Це питання є особливо актуальним в умовах обрання народних депутатів України на засадах пропорційної виборчої системи та впливом такого способу формування Верховної Ради на конституційно-правовий статус пар­ламентаріїв. Як вважають спеціалісти, ця система виборів порівняно з мажоритарною та змішаною поряд з широким колом переваг має й ряд недоліків, одним із яких є відсутність визначеної відповідальності народного депутата, окрім політичної¹. А тому очевидною є потреба створення механізмів забезпечення контролю Українського народу над діяльністю своїх обранців.

Як член парламенту, органу державної влади, народний депутат України є також представником влади, державним діячем, наділеним владними повноваженнями публічного характеру.

Народний депутат бере участь у здійсненні всіх функцій Верховної Ради (законодавчої, установчої, контрольної та інших), тобто у здійсненні державної влади. Відповідно до свого особливого політи-ко-правового становища він наділений багатогранними повноважен­нями, які забезпечують йому участь у діяльності парламенту, привіле­ями, гарантіями депутатської діяльності. При цьому конкретні права та обов'язки народного депутата установлені в межах повноважень Верховної Ради, а його депутатська діяльність визначальною мірою підпорядкована і спрямована на виконання функцій парламенту.

Виконання народним депутатом цих повноважень зумовлює наділення його статусу ознаками, характерними для статусу посадової особи. Проте не як звичайної посадової особи, а як представника вла­ди, наділеного владними повноваженнями публічного характеру, які

¹ Григорук Н. Г. Конституційно-правовий статус народного депутата України: Авто-реф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2004. — С.12.

347

Розділ 18

виходять за межі представницького органу. Так, вимоги народних де­путатів повинні виконуватися всіма, кому вони адресовані.

Народні депутати як представники державної влади користуються, наприклад, певними її атрибутами, державними символами. Зокре­ма, відповідно до ст. 9 Закону «Про статус народного депутата Ук­раїни» нагрудний знак народного депутата, який він одержує разом з депутатським посвідченням після набуття депутатських повнова­жень, має форму і кольори Державного Прапора України.

Народний депутат є також політичним діячем. У процесі реалізації покладених на нього функцій, як у парламенті, так і поза його межа­ми, він здійснює повноваження, що мають власне політичний харак­тер або ж спричиняють до певних політичних результатів. Як члени колегіального органу парламентарії визначають політику держави за­галом у різних сферах шляхом прийняття державно-владних рішень та нормативно-правових актів на їхнє забезпечення.

Статус народного депутата України як представника народу, чле­на органу державної влади (посадової особи) та політичного діяча визначає його чільне місце серед суб'єктів конституційно-правових відносин. Адже, як зазначав В. Погорілко, статус народного депутата є відображенням статусу парламенту, демократизму держави і суспільства, стану безпосередньої і представницької демократії та їх гарантом'.

Правова природа депутатського мандата виявляється у сукупності принципів, які, по суті, визначають конституційну модель представ­ницького мандата. Зокрема, такими є принципи :

• вільного мандата народного депутата України;

• незалежності народного депутата України;

• непорушності повноважень парламентарія України;

• професійності народного депутата України;

• несумісності мандата народного депутата України із іншими по­ садами та видами діяльності тощо².

¹ Конституція незалежної України: Навч. посіб. / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Ф. Погорілка, В. О. Євдокимова. — К., 2000. — С. 226.

² Напр.: Григорук Н. Г. Цит. праця. — С. 10. Окремими принципами статусу народно­ го депутата називають також: здійснення ним повноважень на постійній основі; несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності; рівноправність депутатів; депутатську недоторканність і депутатський індемнітет // Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посіб. — К., 2006. — С. 252-253.

348

Народний депутат України

Розглянемо деякі з них.

Депутатський мандат може бути вільним або імперативним. Як свідчить конституційна практика більшості країн, при визначенні правового статусу парламентарія більшість сучасних конституцій ви­ходить із принципу вільного мандата. Депутат вважається представ­ником народу (нації), а не окремого виборчого округу, від якого його обрано. Це означає, шо при здійсненні своїх функцій він має врахо­вувати не волю окремих груп чи осіб, а спільні інтереси всієї нації, всього суспільства. Принцип вільного мандата передбачає відсутність будь-яких наказів чи доручень з боку виборців, неможливість достро­кового відкликання депутата виборцями. За вільного представниць­кого мандата депутат має діяти в парламенті, виходячи із своїх пере­конань, в інтересах усього народу¹.

Проте принцип незалежності парламентарія, мабуть, не слід абсо­лютизувати, оскільки за будь-якого мандата вагоме значення мають його зв'язки із виборцями, партійна (фракційна) дисципліна, вплив різних груп (наприклад, лобіювання) тощо.

Принцип вільного представницького мандата закріплюється в конституціях багатьох держав. Зокрема, ст. 56 Конституції Ко­ролівства Данія визначає, що депутати фолькетінга керуються у своїй діяльності лише совістю, а не вказівками своїх виборців. Конституція Італії, наприклад, встановлює: «Кожний член парламенту представ­ляє націю і виконує свої функції без зобов'язального мандата» (ст. 67), а Конституція Франції відповідно: «Будь-який імперативний мандат є недійсним» (ст. 27). Аналогічні норми містять конституції Іспанії, ФРН, Японії та інших країн.

Суть імперативного мандата полягає, зокрема, в тому, що депутат, який отримав від своїх виборців повноваження на представництво, зобов'язаний виконувати їхні накази, звітувати перед ними про свою роботу у представницькому органі, про реалізацію своєї передвибор­ної програми, нести перед ними відповідальність за свої дії тощо. Імперативний мандат передбачає також можливість дострокового відкликання парламентарія виборцями. Імперативний мандат був характерний для радянської системи державної влади. Нині він визнається і застосовується лише в окремих країнах ( Куба, КНР).

¹ Шаповал В. М. Мандат депутатський // Юридична енциклопедія: У 6 т. — К., 2001. — Т. 3. — С. 570-571.

349

Розділ 18

Деякі конституціоналісти критично ставляться до традиційного поділу депутатських мандатів на «вільні» та «імперативні», називаючи їх «двома крайностями», неприйнятними для характеристики сучас­ного парламентарія¹. Також наголошується, що більш правильно го­ворити про рівні взаємозв'язки між представником і тими, кого пред­ставляють, вибудовані на основі підвищення рівня їхньої взаємодії². Як також стверджують теоретики конституційно-правового статусу парламентаріїв, ідеальною або ж реальною є модель депутатського мандата, який має риси вільного та імперативного депутатського мандата в тому чи іншому співвідношенні.

Конституція України 1996 р. радикально змінила статус народного депутата, який тривалий час мав імперативний депутатський мандат. Водночас вільний характер мандата парламентаріїв прямо Основним Законом не визначається. Мандат же депутата місцевої ради в Україні має на сьогодні ознаки імперативності.

Так, колишній статус народного депутата допускав поєднання де­путатських повноважень з іншими видами діяльності, з перебуван­ням на державній службі, зайняттям виборчих або службових посад. За чинною Конституцією народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі, тобто є парламентаріями. Вони не можуть мати іншого представницького мандата чи перебувати на дер­жавній службі.

Принцип незалежності народного депутата України передбачає різноманітні заходи щодо захисту його особи насамперед від різних протиправних посягань, унеможливлення будь-яких протиправних впливів на парламентарія. Реалізація цього принципу пов'язана із гарантіями вільного, ефективного та безперешкодного здійснення народним депутатом покладених на нього функцій і повноважень. Однією із складових цих гарантій є депутатська недоторканність: недоторканність від правосуддя (депутатський імунітет), недотор­канність приватного життя тощо.

Зокрема, відповідно до Конституції України (ст. 80), Закону Ук­раїни «Про статус народного депутата України» народному обранцю гарантується депутатська недоторканність на весь строк здійснення

¹ Безуглов А. А., Солдатов С.А. Конституционное право России: Учебник: В 3 т. — М., 2001. — Т. 2. — С. 640.

² Астафичев П.А. Социально-правовая природа народного представительства // Госу- дарство и право. — 2001. — № 11. — С. 32.

350

Народний депутат України

депутатських повноважень. Крім того, передбачено, що безпеку на­родному депутату при виконанні ним депутатських повноважень, а також за місцем його проживання та членів його сім'ї у порядку, вста­новленому законом, забезпечує Управління державної охорони Ук­раїни разом з органами Служби безпеки України та Міністерства внутрішніх справ України (в межах їхніх повноважень).

Принцип непорушності повноважень народних депутатів України тісно пов'язаний з попереднім. Він стосується виключно здійснення депутатських функцій та повноважень і спрямований на максималь­ну їх реалізацію.

Відповідно до ст. 26 Закону «Про статус народного депутата Ук­раїни» ніхто не має права обмежувати повноваження народного депу­тата України, крім випадків, передбачених Конституцією України та іншими законами. Зокрема, згідно з Рішенням Конституційного Су­ду України від 26 червня 2003 р. (справа про гарантії депутатської не­доторканності)¹ наведені положення закону треба розуміти так, що повноваження народного депутата України не можуть бути обмежені діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, керівників підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та підпорядкування, громадян та їх об'єднань. Обмеження повноважень народного депутата України можуть встановлюватися виключно Конституцією і законами України.

Повноваження народного депутата України та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені в умовах воєнного чи над­звичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях. Держава га­рантує народному депутату України необхідні умови для ефективного здійснення ним депутатських повноважень. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, керівники підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та їх підпорядкування, забезпечують умови для здійснення народним депутатом України своїх повноважень у межах та в порядку, визначе­них Конституцією України, законами України, а громадські організації та політичні партії можуть сприяти йому в цьому.

Принцип професійності народних депутатів проявляється, зокрема, у здійсненні ними депутатських повноважень на постійній основі,

¹ Конституція України (з офіційними тлумаченнями Конституційного Суду Ук­раїни). — X., 2007. — 284-292.

351

Розділ 18

оплатності депутатської діяльності; відповідності парламентаріїв пев­ним критеріям (зокрема, достатній рівень компетентності, про­фесіоналізму, політичної, правової культури тощо). Цей принцип тісно пов'язаний з таким.

Принцип несумісності мандата народного депутата України з інши­ми посадами та видами діяльності закріплений у Конституції України (частини друга—четверта ст. 78), відповідно до якої народні депутати не можуть мати іншого представницького мандата, перебувати на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викла­дацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку. Діяльність члена парламенту, який здійснює свої повноваження на постійній основі, є основною на весь період його повноважень.

Цей принцип є конституційним для багатьох держав (зокрема, Іспанії, США, Швейцарії, Японії та ін. ).

Згідно з Законом України «Про статус народного депутата України» (ст. 3), крім вже названого, народний депутат не має права: бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади; обіймати посаду міського, сільського, се­лищного голови; займатися будь-якою, крім депутатської, оплачува­ною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяль­ності, а також медичної практики¹ у вільний від виконання обов'язків народного депутата час; залучатись як експерт органами досудового слідства, прокуратури, суду, а також займатися адвокатською діяльністю.

За виникнення обставин, що порушують вимоги стосовно несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, народний депутат України у 20-денний строк з дня виникнення таких обставин припиняє відповідну діяльність або подає особисту заяву про складення депутатських повноважень (частина четверта ст. 78 Основного Закону). Призначений (обраний) на посаду, що є не­сумісною з депутатським мандатом, і повноваження якого не припи-

¹ У спеціальній літературі звертається увага, зокрема, на незрозумілість надання за­конодавцем особливих привілеїв депутатам саме за такою професійною належністю всупереч принципам їхньої рівності // Органи державної влади України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2002. — С. 158.

352

Народний депутат України

нено в установленому законом порядку, допускається до виконання обов'язків за такою посадою не раніше дня подання ним до Верхов­ної Ради України заяви про складення повноважень народного депу­тата України.

Отже, політико-правова природа мандата народного депутата Ук­раїни є визначальною щодо інших елементів конституційно-правово­го статусу народного депутата України.

Важливою складовою конституційно-правового становища народного депутата є підстави виникнення і припинення депутатських повноважень. Відповідно до Конституції України конституційний склад Верховної Ради України — 450 народних депутатів України. Во­ни обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за пропорційною виборчою системою на п'ять років. Порядок виборів народних депутатів регу­люється спеціальним законом.

Встановлено ряд вимог до народних обранців. За Конституцією України, народним депутатом України може бути громадянин Ук­раїни, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і прожи­ває в Україні протягом останніх п'яти років. Не може бути висунутий кандидатом і обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята в установленому законом порядку.

Факт обрання народним депутатом України, виявом якого є офіційне оприлюднення (не пізніш як на п'ятий день з дня встанов­лення результатів виборів) Центральною виборчою комісією резуль­татів виборів, має наслідком набуття депутатського мандата.

Офіційне оприлюднення є підставою, зокрема, для звільнення з роботи (посади), не сумісної з депутатським мандатом, та прийняття рішення про припинення дії іншого представницького мандата особи, обраної депутатом (частина друга ст. 97 Закону України «Про вибори народних депутатів України»). Така особа для її реєстрації народним депутатом України зобов'язана подати до ЦВК не пізніш як на двадцятий день з дня офіційного оприлюднення результатів виборів депутатів документ про її звільнення з роботи (посади), не сумісної з депутатським мандатом, та (або) копію зареєстрованої заяви про припинення дії іншого представницького мандата, поданої до відповідної ради.

При дотриманні цих вимог ЦВК реєструє обрану особу народним депутатом України, а в разі невиконання — приймає рішення про

12-8152 ³⁵³

Розділ 18

визнання її такою, яка відмовилася від депутатського мандата, та визнає обраним депутатом наступного за черговістю кандидата у де­путати у виборчому списку відповідної партії (блоку). Зареєстро­ваній народним депутатом особі ЦВК не пізніш як на сьомий день з дня її реєстрації видає тимчасове посвідчення народного депутата України встановленого нею зразка. Рішення ЦВК про реєстрацію де­путата та тимчасове посвідчення народного депутата України є підставою для складення обраною особою присяги народного депу­тата України (ст. 99 Закону «Про вибори народних депутатів України»).

Як правова категорія присяга народного депутата України в спеціальній літературі визначається публічним оголошенням визнан­ня обов'язків загальнонаціональним політичним діячем, котрий по­кликаний представляти Український народ у Верховній Раді України, що завершує легітимацію статусу народного депутата України¹.

З моментом складення присяги народним депутатом України перед Верховною Радою України Конституція України пов'язує виникнення повноважень народного депутата України. Перед вступом на посаду народні депутати України відповідно до Конституції України склада­ють перед Верховною Радою України таку присягу: «Присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми діями боронити суве­ренітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу. Присягаю додержуватися Конституції та за­конів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчиз­ників».

Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її тек­стом. З цього моменту і починаються повноваження народного де­путата, він набуває спеціальної правосуб'єктності. До того часу, поки він не скріпить присягу особистим підписом під її текстом, на­родний депутат не може брати участі у засіданнях Верховної Ради України та її органів, а також здійснювати інші депутатські повнова­ження. Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатсько­го мандата.

¹ Григорук Н. Г. Конституційно-правовий статус народного депутата України: Авто-реф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2004. — С.12.

354

Народний депутат України

' Після набуття депутатських повноважень народний депутат Ук­раїни отримує депутатське посвідчення та нагрудний знак народного депутата України. Форма депутатського посвідчення затверджується постановою Верховної Ради України. Посвідчення має спеціальну вкладку, в якій виписані основні права народного депутата України. Після закінчення строку повноважень народний депутат має право користуватися депутатським посвідченням у випадках, передбачених законом. Нагрудним знаком народний депутат України користується протягом строку здійснення своїх повноважень.

Припиняються повноваження народних депутатів України одно­часно з припиненням повноважень Верховної Ради України. Точніше, як закріплено в частині другій ст. 2 Закону «Про статус народного депутата України», повноваження народного депутата припиняються з моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. значно розширено перелік підстав, за яких достроко­во припиняються повноваження народного депутата України. Водно­час норми Закону України «Про статус народного депутата України», що стосуються процедури дострокового припинення повноважень народних депутатів, на сьогодні не приведені у відповідність до зазна­чених змін.

Так, згідно з Основним Законом достроково повноваження народ­ного депутата України припиняються у разі:

• складення повноважень за його особистою заявою;

• набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

• визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

• припинення його громадянства або його виїзду на постійне про­ живання за межі України;

• якщо протягом 20 днів з дня виникнення обставин, які призво­ дять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;

• у разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу де­ путатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політич­ них партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції;

• його смерті.

355

Розділ 18

Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі дострокового припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України — в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скли­кання.

У разі складення депутатських повноважень за особистою заявою чи припинення громадянства народного депутата України або його виїзду на постійне проживання за межі України рішення про достро­кове припинення повноважень приймається парламентом. Таке рішення приймається Верховною Радою України за поданням комітету, до предмета відання якого належать питання регламенту, більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу. Прийнята Верховною Радою України постанова про дострокове при­пинення повноважень народного депутата перегляду не підлягає (п. 1—3 ст. 217 Регламенту Верховної Ради України).

Якщо протягом 20 днів з дня виникнення обставин, які призво­дять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини народним депутатом України не усунуто, рішення приймається судом.

Відповідно до Регламенту Верховної Ради України (ст. 218) у разі невиконання народним депутатом вимог Конституції України щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності комітет, до предмета відання якого належать питання регламенту, розглядає відповідні матеріали і подає висновок Голові Верховної Ради України, який у 10-денний строк звертається до суду про дост­рокове припинення повноважень цього народного депутата або по­вертає матеріали комітету з обґрунтуванням відмови у зверненні до суду. У разі повернення Головою Верховної Ради України матеріалів з обгрунтуванням відмови у зверненні до суду відповідний комітет розглядає їх і за незгоди з ними вносить до Верховної Ради України пропозицію щодо розгляду цього питання на пленарному засіданні.

За рішенням парламенту, прийнятим відкритим поіменним голо­суванням більшістю голосів народних депутатів від його консти­туційного складу, Голова Верховної Ради України зобов'язаний звер­нутися до суду для вирішення питання про дострокове припинення депутатських повноважень певного народного депутата України. Рішення суду про дострокове припинення повноважень народного депутата у разі невиконання ним вимог закону щодо несумісності де-

356

Народний депутат України

путатського мандата, яке набрало законної сили, є остаточним і не потребує затвердження постановою Верховної Ради України.

Рішення Верховної Ради України про дострокове припинення по­вноважень народного депутата з наведених, а також з підстав припи­нення його громадянства України або його виїзду на постійне прожи­вання за межі України Голова Верховної Ради України повідомляє на пленарному засіданні парламенту. Видає також розпорядження щодо припинення нарахування заробітної плати та відшкодування інших виплат, пов'язаних з виконанням депутатських повноважень, цьому народному депутату.

При цьому ЦВК України доручається визнати повноваження на­ступного кандидата в народні депутати за списком політичної партії (виборчого блоку політичних партій) відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України».

У разі набрання законної сили обвинувальним вироком щодо на­родного депутата, визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім депутатські повноваження припиняються з дня набрання законної сили рішенням суду, а в разі смерті народного депутата — з дня смерті, засвідченої свідоцтвом про смерть.

За невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу де­путатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політич­них партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі за­кону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення.

Слід зазначити, що в такому випадку внутрішньопартійна відповідальність набуває рис конституційно-правової відповідаль­ності народних депутатів.

Звання народного депутата України із зазначенням порядкового номера скликання Верховної Ради України зберігається за ним довічно, окрім дострокового припинення депутатських повноважень у передбачених законодавством випадках, за винятком дострокового припинення депутатських повноважень у разі смерті народного депу­тата.

357

Розділ 18

ї 18.2. Повноваження і форми діяльності *г 4 народного депутата України

Повноваження, які за змістом становлять визначену Конституцією та іншими законами України сукупність прав та обов'язків народного де­путата, наданих йому для здійснення депутатських функцій, є цент­ральним елементом конституційно-правового статусу парламентаріїв. Відповідно до Закону України «Про статус народного депутата Ук­раїни» при виконанні своїх повноважень народний депутат керується Конституцією, законами України та загальновизнаними нормами мо­ралі. У своїй діяльності він повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі; завжди зберігати власну гідність, поважати честь і гідність інших народних депутатів, службових та посадових осіб і громадян; утримуватися від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу.

Неприпустимим є використання народним депутатом свого депу­татського мандата всупереч загальновизнаним нормам моралі, пра­вам і свободам людини і громадянина, законним інтересам суспільст­ва і держави. Парламентарій України не повинен використовувати депутатський мандат в особистих, зокрема корисливих, цілях.

Широке коло повноважень парламентаріїв можна розділити на кілька груп:

• права і обов'язки народного депутата у Верховній Раді України та її органах;

• права народного депутата України щодо здійснення ним депу­ татської діяльності за межами парламенту.

Насамперед народний депутат України як член парламенту має право ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано. При цьому кожний народний депутат у Верховній Раді України та її органах, членом яких він обраний, має один голос. Депу­тат, крім того, може також брати участь у роботі будь-якого органу парламенту з правом дорадчого голосу.

Народний депутат на пленарних засіданнях Верховної Ради України, зокрема, має право:

— обирати і бути обраним на посади Голови Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України;

358

Народний депутат України

• обирати і бути обраним до органів парламенту;

• пропонувати питання для розгляду Верховною Радою України або її органами;

• виступати із законодавчою ініціативою у Верховній Раді Ук­ раїни;

• звертатися із депутатськими запитами, вимагати відповіді на них;

• брати участь у дебатах, ставити запитання доповідачам, голову­ ючому на засіданні;

• виступати з обгрунтуванням своїх пропозицій і з мотивів голо­ сування;

• висловлювати свою думку щодо кожного питання, яке розгля­ дається на засіданні;

• висловлювати думку щодо кандидатів, які обираються чи призначаються на посади, звільняються з посад Верховною Радою України, а також щодо яких парламент надає згоду на призначення і звільнення з посад;

• порушувати питання про заміну головуючого на пленарному засіданні Верховної Ради України;

• порушувати питання про довіру складу органів, утворених Вер­ ховною Радою України, а також посадовим особам, яких обрано, призначено на посади або щодо призначення на посади яких парла­ ментом надано згоду у випадках, передбачених Конституцією України;

• порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ, організацій, розташованих на території України і щодо яких є дані про порушення ними законодавства України, про створення з цією метою тимчасових слідчих комісій;

— передавати для внесення до протоколу і стенографічного бюлетеня засідання текст свого виступу, окремої думки, заяви, про­ позиції і зауваження з питань, що розглядаються Верховною Радою України.

Одним із основних є право законодавчої ініціативи народного депу­тата України, яке означає передбачену Конституцією України мож­ливість парламентарія вносити до Верховної Ради України проекти законів, постанов, поправок до законопроектів або іншої законодав­чої пропозиції про необхідність прийняття нового закону, зміни чи доповнення до чинного законодавства або скасування закону. Зміст законодавчої ініціативи народний депутат України визначає само-

359

Розділ 18

стійно, виходячи, наприклад, із планів законопроектних робіт парла­менту, враховуючи пропозиції і побажання виборців, громадськості, програми партії, до якої належить парламентарій.

Право законодавчої ініціативи, яке до того ж є формою роботи народного депутата, гарантується, наприклад, обов'язковим розгля­дом внесеного документа законодавчої ініціативи на засіданні пар­ламенту, наданням права ініціатору виступу на пленарному засіданні Верховної Ради України при обговоренні законопроекту чи законодавчої пропозиції. Порядок внесення законопроекту, про­екту постанови чи іншої законодавчої пропозиції на розгляд парла­менту та порядок їх розгляду визначаються Регламентом Верховної Ради України.

Відповідно до ст. 86 Конституції України народний депутат України має право на депутатський запит. Депутатський запит є фор­мою реалізації депутатських повноважень.

Депутатський запит — це вимога народного депутата, народних де­путатів чи комітету Верховної Ради України, здійснена у письмовій формі, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів Ук­раїни, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також: до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпо­рядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесе­них до їх компетенції.

Регламентом Верховної Ради України встановлено, зокрема, що депутатський запит може бути внесений за умови, якщо попередньо народним депутатом направлялося депутатське звернення з цього ж питання, на яке у встановлений законом строк не надано відповіді або ж зміст такої відповіді не задовольняє ініціатора звернення (п. 2 ст. 219). Передбачено також, зокрема, що на одному пленарному засіданні може бути оголошено не більше двох депутатських запитів одного народного депутата.

Народний депутат України не має права звертатися до органів і по­садових осіб, що здійснюють функції дізнання і досудового слідства, з вимогами і пропозиціями з питань, які стосуються проведення дізнання та досудового слідства у конкретних кримінальних справах. У разі надходження до відповідних органів і посадових осіб таких ви­мог і пропозицій народних депутатів України керівники цих органів, слідчі і посадові особи, що здійснюють дізнання, мають діяти здотри-

360

Народний депутат України

манням вимог, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом України¹.

Направлення запиту народного депутата України до органів Вер­ховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташова­них на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, відповідно до рішення Конституційного Суду України не потребує прийняття рішення Верховною Радою України².

Відповідно до Конституції України (п. 34 частина перша ст. 85) народний депутат має право направити запит до Президента України за умови прийняття рішення парламентом, що в свою чергу приймається за наявності попередньої підтримки вимоги про направлення запиту не менш як однією третиною від його конституційного складу.

Водночас, оскільки форми такої попередньої підтримки (шляхом голосування, збору підписів народних депутатів України тощо) Кон­ституцією України, Законом «Про статус народного депутата Ук­раїни» не визначені, Конституційний Суд України вирішив, що виз­начення форм попередньої підтримки вимоги народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради Ук­раїни про направлення запиту до Президента України є компе­тенцією парламенту України. Рішення про направлення запиту на­родного депутата до Президента України має прийматися Верховною Радою України більшістю від її конституційного складу³.

Регламентом Верховної Ради України, затвердженим 16 березня 2006 р., передбачено, що рішення про направлення запиту до Прези-

¹ Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. у справі за консти­ туційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлума­ чення положень статті 86 Конституції України, а також частини другої статті 15 та частини першої статті 16 Закону України «Про статус народного депутата України» (справа про запити і звернення народних депутатів України до органів дізнання і до- судового слідства) // Конституція України (з офіційними тлумаченнями Консти­ туційного Суду України). — С. 220-231.

² Рішення Конституційного Суду України від 14 жовтня 2003 р. у справі за консти­ туційним поданням 50 народних депутатів України про офіційне тлумачення поло­ жень частини другої статті 84, пункту 34 частини першої статті 85, частини першої статті 86, статті 91 Конституції України, частин другої, третьої, четвертої статті 15 Закону України «Про статус народного депутата України» (справа про направлення запиту до Президента України) // Конституція України (з офіційним тлумаченням Конституційного Суду України). — С. 293-301.

³ Рішення Конституційного Суду України від 14 жовтня 2003 р. — С. 293-301.

І2а-8152 ³⁶¹

Розділ 18

дента України на вимогу народного депутата, групи народних депу­татів, комітету має бути попередньо підтримане підписами не менш як однієї третини народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради, а за відсутності такої кількості підписів — шляхом відкритого поіменного голосування за підтримку запиту не менш як однієї третини народних депутатів від конституційного складу парла­менту. Рішення про направлення попередньо підтриманого запиту до Президента України вважається прийнятим, якщо за нього проголо­сувала більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради, і оформляється постановою.

Президент України, керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, до яких звернуто запит, зобов'язані повідомити народного депутата (гру­пу народних депутатів, комітет Верховної Ради України) у письмовій формі про результати розгляду його (їх) запиту у 15-денний строк з дня його одержання або в інший встановлений Верховною Радою Ук­раїни строк.

Якщо запит з об'єктивних причин не може бути розглянуто у вста­новлений строк, Президент України, керівник відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, до якого звернуто запит, зобов'язаний письмо­во повідомити про це Голову Верховної Ради України та народного депутата (групу народних депутатів, комітет парламенту), який вніс запит, і запропонувати інший строк, який не повинен перевищувати одного місяця після одержання запиту.

При цьому народному депутату надається право безпосередньо брати участь у розгляді внесеного ним запиту керівником органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації. На його вимогу ці особи зобов'язані повідо­мити народному депутатові про день розгляду порушених у запиті пи­тань завчасно, але не пізніш як за три дні до їх розгляду.

Відповідь на депутатський запит, внесений народним депутатом, групою народних депутатів, комітетом надається відповідно Голові Верховної Ради України і народному депутату, який його вніс; Голові Верховної Ради і народному депутату, підпис якого під запитом зна­читься першим; Голові Верховної Ради і голові комітету парламенту. Відповідь надається в обов'язковому порядку і безпосередньо тим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, до якого було направлено запит, за підписом його керівника чи посадо-

362

Народний депутат України

вої особи, керівником підприємства, установи та організації, об'єднання громадян, на ім'я яких було направлено запит.

Народний депутат (представник групи народних депутатів, комітет Верховної Ради України) має право дати оцінку відповіді на свій депутатський запит. Таким чином, відповіді на депутатський за­пит оголошуються головуючим на пленарному засіданні в тому разі, якщо на цьому наполягає народний депутат, який є його ініціатором. По відповіді на запит може бути проведено обговорення, якщо на ньому наполягає не менше однієї п'ятої від конституційного складу Верховної Ради України. За результатами обговорення відповіді на депутатський запит Верховна Рада України приймає відповідне рішення.

При обговоренні відповіді на депутатський запит на засіданні пар­ламенту повинні бути присутні у порядку, встановленому законом про Регламент Верховної Ради України, керівники, до яких звернуто запит. Вони можуть уповноважувати інших осіб бути присутніми при обговоренні відповіді на запит лише у виняткових випадках із вмоти­вованим обґрунтуванням.

Важливим є також право народних депутатів України об'єднувати­ся в депутатські фракції (групи). Так, парламентарій має право бути членом лише однієї зареєстрованої депутатської фракції (групи). Як член депутатської фракції (групи) він, зокрема, може: обирати та бу­ти обраним до її керівних органів; пропонувати питання для розгляду депутатською фракцією (групою); вносити пропозиції до питань, які розглядаються на засіданні депутатської фракції (групи), виступати з обгрунтуванням своїх пропозицій; брати участь в обговоренні будь-якого питання, яке розглядається на засіданні депутатської фракції (групи).

Зміни до Конституції України, внесені Законом від 8 грудня 2004 р., передбачають за невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або його вихід із складу такої фракції дост­рокове припинення депутатських повноважень на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення.

Регламентом Верховної Ради, який повністю відтворює наведену конституційну норму, передбачається, крім того, що народний депу­тат, якого виключено зі складу депутатської фракції, є позафракційним

363

Розділ 18

(частина четверта ст. 59). Такий депутат має право за особистою за­явою увійти до складу коаліції чи опозиції (частина четверта ст. 61).

Водночас Закон «Про статус народного депутата України» містить норми, що дозволяють народному депутату вільно вийти зі складу де­путатської фракції (групи), а також передбачають можливість його невходження до жодної зареєстрованої депутатської фракції чи депу­татської групи (частини п'ята, шоста ст. 13). Це свідчить, зокрема, про необхідність приведення чинного законодавства про статус народно­го депутата у відповідність до конституційних норм.

Згідно з чинним законом народний депутат за погодженням з відповідною депутатською фракцією (групою) може бути обраний од­ночасно членом одного комітету Верховної Ради України і тимчасової слідчої чи тимчасової спеціальної комісії. У такому статусі парламен­тарій має право: вносити пропозиції про розгляд на засіданнях відповідного комітету, тимчасової спеціальної чи тимчасової слідчої комісії будь-якого питання, що належить до їх компетенції, а також брати участь в обговоренні питань, які вносяться на розгляд цих ор­ганів; отримувати від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ та організацій до­помогу, необхідну для роботи у складі тимчасових спеціальних чи тимчасових слідчих комісій парламенту; має також право викласти свою окрему думку як додаток до рішення комітету, тимчасової спеціальної чи тимчасової слідчої комісії.

Окрему групу становлять правоможливості, опосередковані відно­синами, пов'язаними із забезпеченням права народного депутата не­обхідною інформацією.

Право народного депутата на інформацію є комплексним і скла­дається, зокрема, із права одержувати інформацію, що стосується йо­го депутатської діяльності, права її використовувати, права користу­ватися засобами масової інформації та ін. Зокрема, для того щоб ма­ти достатню інформацію про діяльність парламенту, інших державних органів, народний депутат має право одержувати, а апарат Верховної Ради України відповідно зобов'язаний забезпечити це право, акти Верховної Ради України, Президента України, нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України та інших центральних органів вико­навчої влади, рішення Конституційного Суду України, Верховного Суду України, офіційні матеріали Рахункової палати і Центральної виборчої комісії. За законодавством, при зверненні народного депу­тата зобов'язані надати йому офіційні матеріали щодо своєї діяль-

364

Народний депутат України

ності органи влади Автономної Республіки Крим, органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Народний депутат має право знайомитися з будь-якою конфіден­ційною та таємною інформацією з питань депутатської діяльності. Зо­крема, народний депутат України, реалізуючи свої повноваження, може звернутися до Голови Національного банку України із запитом, а до Національного банку України або його посадових осіб — із звер­ненням про надання інформації, що становить банківську таємницю. Суб'єкти, до яких вони звернуті, зобов'язані розглянути і надати на­родному депутату України обгрунтовану відповідь про результати та­кого розгляду¹.

Відповідно до Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. (в редакції від 21 вересня 1999 р.² з наступними зміна­ми і доповненнями) доступ народним депутатам до державної таємниці усіх ступенів секретності надається за посадою після подан­ня ними письмового зобов'язання щодо її збереження (ст. 27). Відо­мості, що становлять державну таємницю і стали відомими парламен­тарію під час виконання депутатських повноважень, він має право ви­користовувати лише для їх виконання. Про джерело інформації, яку використовує народний депутат, він не зобов'язаний повідомляти.

Водночас народний депутат не може розголошувати інформацію, яка стала йому відомою під час здійснення депутатських повнова­жень, якщо вона: була йому надана під час підготовки чи розгляду питань, що були розглянуті на закритих засіданнях Верховної Ради України та її органів; є конфіденційною чи таємною відповідно до закону і стала йому відомою у зв'язку з виконанням депутатських повноважень.

Численними повноваженнями наділений народний депутат Ук­раїни щодо здійснення депутатської діяльності за межами Верховної Ради. Відповідно до положень Закону «Про статус народного депута­та України» ці права можна згрупувати так: 1) права у взаємовідноси-

¹ Рішення Конституційного Суду України від 5 березня 2003 р. у справі за консти­ туційним поданням Національного банку України про офіційне тлумачення поло­ жень статті 86, частини другої статті 89 Конституції України, частини другої статті 15, частини першої статті 16 Закону України «Про статус народного депутата України» (справа про звернення народних депутатів України до Національного бан­ ку України) // Конституція України (з офіційними тлумаченнями Конституційного Суду України). — 274-283.

² Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 49. — Ст. 428.

365

Розділ 18

нах з виборцями; 2) права у взаємовідносинах із органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, устано­вами та організаціями, об'єднаннями громадян України та іноземних держав, засобами масової інформації.

Зокрема, народний депутат має право зустрічатися з виборцями, колективами підприємств, установ та організацій, об'єднаннями гро­мадян, у чому йому повинні невідкладно сприяти їх керівники. З пра­вом дорадчого голосу парламентарій України може брати участь у ро­боті сесій сільських, селищних, міських, районних у містах (у містах з районним поділом), районних і обласних рад та засіданнях їх органів.

У міру потреби народний депутат має право залучати до участі у розгляді пропозицій, заяв і скарг, які надійшли на його ім'я, а також у прийомі громадян посадових осіб органів державної влади і органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ та ор­ганізацій. При цьому керівник органу державної влади чи органу місцевого самоврядування зобов'язаний бути присутнім на такому прийомі особисто або уповноважити на це замість себе іншу посадо­ву особу за погодженням з народним депутатом.

Народному депутату, який не має спеціальних повноважень на відповідне представництво парламенту України, надається право вступати у відносини з посадовими особами і державними органами іно­земних держав лише від свого імені. У таких відносинах парламентарій має право захищати незалежність та суверенітет, інтереси України, її громадян і водночас зобов'язаний не завдавати своїми вчинками шкоди державі, її громадянам.

З питань депутатської діяльності народний депутат наділений правом невідкладного прийому керівниками та іншими посадовими особами розташованих на території України органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і орга­нізацій, незалежно від їх підпорядкування і форми власності, громадських організацій і політичних партій (частина друга ст. 17 за­кону). Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 10 квітня 2003 р. (у справі за конституційним поданням Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої ст. 17, частини другої ст. 27 Закону України «Про статус народного де­путата України») невідкладним є позачерговий прийом народного депутата України з питань його депутатської діяльності, який не може бути відкладений на тривалий час і здійснюється керівниками та іншими посадовими особами розташованих на території України

366

Народний депутат України

органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, незалежно від їх підпорядкування і форми власності, громадських організацій і політичних партій раніше прийому інших посадових осіб та громадян відповідно до по­передньо погоджених часу і місця. Положення щодо невідкладного прийому не поширюються на Президента України.

Чинний народний депутат України при пред'явленні свого посвідчення користується правом безперешкодно відвідувати органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування, а також правом безпе­решкодного доступу на всі підприємства, в установи та організації, розташовані на території України, незалежно від їх підпорядкування, форми власності, режиму секретності. При цьому вимоги про пред'яв­лення чи оформлення інших документів, а також особистий огляд на­родного депутата, огляд та перевірка його речей забороняються, якщо інше не встановлено законом (частина третя ст. 17 Закону).

Конституційний Суд України у згаданому вище акті вирішив, що надані права треба розуміти так, що вони не можуть бути обмежені з підстав підпорядкування, форми власності таких об'єктів, встановле­ного на них режиму секретності. Здійснюються відповідні права з урахуванням встановленого законом спеціального режиму доступу на окремі об'єкти, зокрема пред'явлення інших документів, ніж посвідчення народного депутата України, чи їх оформлення, особис­тий огляд, огляд та перевірка речей відвідувача.

До органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, незалежно від форми власності та підпорядкування, об'єднань грома­дян з питань, пов'язаних з депутатською діяльністю, народний депу­тат має право звернутися з депутатським зверненням.

Депутатське звернення — це викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, ус­танов і організацій, об'єднань громадян здійснити певні дії, дати офіційне роз'яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх ком­петенції.

За своїм змістом депутатське звернення не має імперативного характеру і заявляється народним депутатом України самостійно. Такі звернення можуть бути зумовлені скаргами та заявами виборців, а також стосуватися інших питань депутатської діяльності, які ініціюються народним депутатом.

367

Розділ 18

Орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх поса­дові особи, керівники підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян, яким адресоване депутатське звернення, зобов'язані про­тягом 10 днів з моменту його одержання розглянути і дати письмову відповідь на нього. За неможливості розгляду звернення у визначе­ний строк його повідомляють про це офіційним листом з викладен­ням причин продовження строку розгляду. При цьому строк розгляду депутатського звернення, з урахуванням продовження, не може пере­вищувати 30 днів з моменту його одержання.

Народний депутат, який направив звернення, має право бути при­сутнім при його розгляді, про що він заздалегідь повідомляє відпо­відний орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян, яким воно адресоване. Посадова особа, відповідальна за розгляд звернення депутата, зобов'язана завчасно, але не пізніше ніж за день повідомити народного депутата про час і місце розгляду звернення.

Вмотивована відповідь на депутатське звернення надсилається на­родному депутату не пізніш як на другий день після його розгляду. Відповідь надається в обов'язковому порядку і безпосередньо тим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, до якого було направлено звернення, за підписом його керівника чи по­садової особи, керівником підприємства, установи та організації, об'єднання громадян.

Відповідно до згаданого рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. заборонені звернення, як і депутатські запити, у будь-якій формі до органів і посадових осіб, шо здійснюють функції дізнання і досудового слідства, з вимогами і пропозиціями з питань, які стосуються проведення дізнання та досудового слідства у кон­кретних кримінальних справах.

До контрольних повноважень народного депутата слід віднести надане законодавством право порушувати у Верховній Раді України або її органах питання про необхідність проведення перевірок додержан­ня законів органами державної влади, органами місцевого самовряду­вання, підприємствами, установами, організаціями та об'єднаннями громадян, розташованими на території України, чи їх посадовими особами, про проведення розслідувань з питань, шо становлять суспільний інтерес, та брати участь у таких розслідуваннях у порядку, встановленому законом.

368

Народний депутат України

Як представник державної влади, посадова особа депутат у разі по­рушення прав, свобод і інтересів людини та громадянина, що охоро­няються законом, та інших порушень законності наділений правом на місці вимагати негайного припинення порушення або звертатися з вимогою до відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ та організацій припинити такі порушення. У разі порушення законності народний депутат може звернутися з депутатським зверненням до відповідних посадових осіб правоохоронних органів чи органів вико­навчої влади, що здійснюють державний контроль у відповідній галузі.

Гарантією цих та інших встановлених законом повноважень народ­ного депутата є положення, що закріплюють обов'язок посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ та організацій, а також працівників правоохоронних органів, до яких звернуто вимогу народного депута­та про припинення порушення законності, негайного вжиття заходів щодо усунення порушення, а за необхідності — притягнення винних до відповідальності з наступним інформуванням про це народного обранця. У разі невиконання відповідних вимог, як передбачає Закон «Про статус народного депутата України» (частина п'ята ст. 17), поса­дові особи несуть дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність у встановленому законом порядку. Зокрема, відповідно до ст. 351 (частина перша) Кримінального кодексу України невиконання службовою особою законних вимог народного депутата України, створення штучних перешкод у його роботі, а також надан­ня йому завідомо неправдивої інформації визнається злочином.

За необхідності апарат Верховної Ради України, виконавчі органи органів місцевого самоврядування, місцеві державні адміністрації, правоохоронні органи з питань, які віднесені до їх компетенції, ма­ють забезпечити народному депутату безоплатну допомогу з правових питань, що виникають у зв'язку з виконанням його депутатських по­вноважень. На його вимогу посадові особи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організацій зобов'язані забезпечити його консультаціями відповідних фахівців з питань депутатської діяльності й надати невідкладно, а за відсутності такої можливості — не пізніш як у п'яти­денний строк необхідні інформацію і документацію.

Складовою права на інформацію є передбачені законодавством права народного депутата України у сфері засобів масової інформації.

369

Розділ 18

Так, народний депутат має право безоплатного виступу з питань його депутатської діяльності не рідше одного разу на місяць у друкованих засобах масової інформації, у прямому ефірі на радіо або у режимі прямого ефіру (до 10 хвилин на місяць) та в прямому ефірі або у ре­жимі прямого ефіру на телебаченні (до 20 хвилин на місяць), на радіо (до 10 хвилин на місяць) та телебаченні (до 20 хвилин на місяць), за­сновником (співзасновником) яких виступають органи державної влади, організації або установи, що фінансуються повністю або част­ково за рахунок коштів державного бюджету.

Відповідно до Закону України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р.¹ (з наступними змінами і доповненнями), зокре­ма, державні телеорганізації зобов'язані передбачати у своїх програ­мах час і форми та забезпечувати можпивості для виступів народних депутатів України з питань їх депутатської діяльності. З інших питань їхня участь у передачах здійснюється на загальних засадах (части­на п'ята ст. 49).

Закон України «Про статус народного депутата України» (ст. 18) передбачає, наприклад, обов'язок редакцій газет, засновниками яких виступають органи державної влади, не рідше одного разу на місяць публікувати подані народним депутатом матеріали обсягом до 1/16 загальної газетної площі. Подібний обов'язок встановлений також для друкованих засобів масової інформації регіональної та місцевої сфери розповсюдження на території області, закріпленої за народним депутатом, обраним у багатомандатному виборчому окрузі, депу­татською фракцією (групою), до якої він належить, засновником (співзасновником) яких виступають органи державної влади, органі­зації або установи, що фінансуються повністю або частково за раху­нок коштів державного бюджету. Редагування поданих народним депутатом матеріалів без його погодження не допускається.

Друковані та аудіовізуальні засоби масової інформації², засновни­ком (співзасновником) яких виступають органи державної влади чи

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 10. — Ст. 43; 2006. — № 18. — Ст. 155.

² Відповідно до Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. (ст. 20) таки­ ми є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. Детальніше про правовий статус ЗМІ див., напр.: Костецька Т.А. Правове регулювання діяль­ ності засобів масової інформації // Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа. — К., 2006. — С. 121-195.

370

Народний депутат України

органи місцевого самоврядування, організації або установи, що фінансуються повністю або частково за рахунок коштів державного чи місцевого бюджету, зобов'язані безоплатно давати оголошення про зустріч виборців з народним депутатом і забезпечують висвітлен­ня зустрічей народного депутата з виборцями, а також надають йому не менше 15 хвилин прямого ефірного часу на місяць для звіту перед виборцями.

Складовою повноважень народного депутата України є його обов'язки, закріплені в спеціальному (третьому) розділі Закону «Про статус народних депутатів України». Загальним обов'язком народного депутата як представника народу, державного діяча, посадової особи є встановлена законодавством вимога дбати про благо України і добро­бут Українського народу, захищати інтереси виборців та держави, до­держуватися вимог Конституції України, законів України, присяги народного депутата України, вимог трудової дисципліни та норм де­путатської етики.

Інші спеціальні обов'язки представляють окремі групи.

Так, обов'язками народного депутата України у парламенті, зокре­ма, є :

— обов'язок виконувати доручення Верховної Ради України, відповідного комітету, депутатської фракції (групи), тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, до складу яких його обрано; інформувати Верховну Раду України та її органи, до складу яких його обрано, про виконання доручень Верхов­ ної Ради України та її органів;

— на пленарних засіданнях парламенту обов'язками народного де­ путата є: вимога бути присутнім та особисто брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано; осо­ бисто брати участь у голосуванні з питань, що розглядаються парла­ ментом України та його органами; обов'язок завчасно повідомляти про неможливість бути присутнім на засіданні Верховної Ради України чи її органів керівників цих органів; додержуватися вимог трудової дисципліни та норм депутатської етики.

Як член депутатської фракції (групи) народний депутат зобов'яза­ний додержуватися вимог Положення про депутатську фракцію (гру­пу), виконувати функції, закріплені цим Положенням, відповідно до Регламенту Верховної Ради України та законів України представляти інтереси депутатської фракції (групи) у комітеті, тимчасовій спе­ціальній або тимчасовій слідчій комісії, до складу яких його обрано;

371

Розділ 18

— як член комітету, тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії народний депутат зобов'язаний бути присутнім на засіданнях комітету, підкомітету, тимчасової спеціальної чи тимчасової слідчої комісії, до складу яких його обрано, та брати участь у їх роботі, додер­ жуватися порядку та норм депутатської етики на засіданнях комітету, його підкомітетів, тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії та робочих груп органів Верховної Ради України, виконувати доручення комітету, підкомітету, тимчасової спеціальної чи тимчасо­ вої слідчої комісії, визначені їх рішеннями.

Окрему групу становлять обов'язки парламентарія України у відно­синах з виборцями. Зокрема, народний депутат зобов'язаний:

• постійно підтримувати зв'язки з виборцями, вивчати громадську думку, потреби і запити населення, а за необхідності повідомляти про них Верховну Раду України та її органи, вносити пропозиції та вжива­ ти в межах своїх повноважень заходи щодо їх урахування в роботі ор­ ганів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій;

• інформувати виборців про свою депутатську діяльність через за­ соби масової інформації, на зборах виборців періодично, але не рідше двох разів на рік;

• розглядати звернення виборців відповідно до вимог та в порядку, встановленому Законом України «Про звернення громадян». Народ­ ний депутат розглядає всі одержані ним пропозиції, заяви та скарги виборців, узагальнює їх, за необхідності вносить відповідні пропо­ зиції до Верховної Ради України та її органів, а також до органів дер­ жавної влади та органів місцевого самоврядування та їх посадовим особам, установам та організаціям, до повноважень яких належить розгляд звернень громадян чи вирішення порушених у них питань по суті. Про результати такого розгляду посадові особи зобов'язані повідомити не тільки народного депутата, а й громадянина, від якого надійшло звернення, у терміни, встановлені законодавством;

• проводити особистий прийом громадян у дні, визначені Верхов­ ною Радою України для роботи з виборцями.

Обов'язком народного депутата України є також декларування до­ходів та майна. Так, при оформленні на роботу у Верховну Раду Ук­раїни, а потім щорічно протягом здійснення своїх повноважень, але не пізніше 1 березня року наступного за звітним фінансовим роком він зобов'язаний подавати до органів податкової служби України відомості про доходи та зобов'язання фінансового характеру, в тому

372

Народний депутат України

числі за кордоном, щодо себе і членів своєї сім'ї (дружина, чоловік, батьки, повнолітні діти), а також відомості про належні йому та чле­нам його сім'ї (дружина, чоловік, батьки, повнолітні діти) нерухоме та цінне рухоме майно, вклади у банках і цінні папери.

Повноваження народного депутата України складають також інші права та обов'язки, визначені законодавством.

За невиконання або неналежне виконання обов'язків до народно­го депутата застосовується, зокрема, дисциплінарна відповідальність. Так, заходами дисциплінарного впливу щодо народного депутата України є попередження, припинення виступу, позбавлення права брати участь у пленарних засіданнях та ін.

Якщо народний депутат не дотримується встановлених Регламен­том Верховної Ради України дисципліни та норм етики пленарних засідань (глава 9)', а саме виголошує образливі слова на адресу іншо­го народного депутата або депутатської фракції, головуючий на пленарному засіданні попереджає його про неприпустимість таких висловлювань або припиняє його виступ. Якщо народний депутат, депутатська фракція, на адресу якого були виголошені образливі сло­ва, вважають, що конфлікт не вичерпано і порозуміння між народни­ми депутатами не досягнуто, то вони письмово звертаються до комітету, до предмета відання якого належать питання регламенту.

За висновком відповідного комітету Верховна Рада України без обговорення може прийняти рішення про позбавлення народного депутата права брати участь у пленарних засіданнях (до п'яти пленар­них засідань). Таке рішення доводиться до відома виборців через газе­ту «Голос України».

Матеріальну відповідальність народний депутат несе, наприклад, у формі несплати йому обов'язкових сум, пов'язаних з виконанням пе­редбачених законом депутатських повноважень. Зокрема, задні, в які без поважних причин вони не виконувалися, за поданням комітету, до компетенції якого належать питання депутатської етики, народ­ним депутатам виплати не провадяться (частина п'ята ст. 33 Закону «Про статус народного депутата України»).

¹ Відповідно до Регламенту Верховної Ради України народним депутатам заборо­няється, наприклад, вносити до зали засідань та використовувати під час проведення пленарного засідання плакати, гасла, гучномовці, інші предмети, які не мають на меті забезпечення законодавчої діяльності. На пленарному засіданні він не повинен перешкоджати викладенню або сприйняттю виступу (вигуками, оплесками, вставан­ням, розмовами по мобільному телефону тощо), вживати образливі висловлювання та непристойні слова, закликати до незаконних дій (частини перша, друга ст. 51).

373

Розділ 18

Багатогранна діяльність народного депутата України здійснюється у різних організаційно-правових формах, під якими в даному випадку ро­зуміють сукупність способів, за допомогою яких реалізуються депу­татські повноваження. Відповідно за місцем здійснення повноважень розрізняють форми роботи народних депутатів України у Верховній Раді України та її органах і форми роботи, які застосовуються за її межами¹.

Формами роботи народного депутата України у парламенті, закріпленими шляхом прямої вказівки у Законі України «Про статус народного депутата України», є, зокрема:

• участь у засіданнях Верховної Ради;

• участь у роботі депутатських фракцій (груп); участь у роботі комітетів, тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій, утворених парламентом; виконання доручень Верховної Ра­ ди та її органів;

• участь у роботі над законопроектами, іншими актами Верховної Ради України;

• участь у парламентських слуханнях;

• депутатський запит або депутатське звернення до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів Ук­ раїни, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності (ст. 6) та ін.

До форм діяльності слід віднести також участь народного депутата у коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України. Відповідно до Конституції (частини шоста—десята ст. 83) та Регламенту Верхов­ної Ради (гл. 12) коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Вер­ховної Ради України, є добровільним об'єднанням депутатських фракцій. Вона формується за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання парламенту, що проводиться після чергових або позачергових

¹ Слід зазначити, що питання класифікації форм роботи народного депутата, на наш погляд, у теорії конституційного права ще не знайшли достатнього висвітлення, хо­ча певні спроби здійснювалися. (Напр.: Органи державної влади України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2002. — С. 165-169). Недоліком запропонованих у літературі класифікацій є те, що вони недостатньо точно і повно визначають обсяг деяких форм роботи або ж без достатніх на те підстав виокремлюють як самостійні такі з них, що, по суті, не створюють окремих груп.

374

Народний депутат України

парламентських виборів, або протягом місяця з дня припинення діяль­ності вже утвореної коаліції.

Правовими формами роботи народного депутата за межами парла­менту, зокрема у виборчому окрузі, опосередкованими здійсненням повноважень по підтриманню зв'язків з виборцями, можна назвати:

— інформування виборців про свою депутатську діяльність та діяльність Верховної Ради та її органів;

• особисті контакти з виборцями (під час зустрічей, на прийомах, на зборах громадян тощо);

• розгляд звернень громадян (пропозицій, заяв і скарг), а також від під­ приємств, установ, організацій, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, які надійшли на його ім'я;

• вжиття заходів для реалізації пропозицій і законних вимог ви­ борців;

• участь у розгляді в органах державної влади і органах місцевого самоврядування пропозицій та вимог виборців, інших питань, пов'язаних із здійсненням депутатських повноважень.

Серед інших форм роботи народних депутатів законодавством пе­редбачено, зокрема, участь з правом дорадчого голосу у роботі сесій сільських, селищних, міських, районних у містах (у містах з районним поділом), районних і обласних рад та засіданнях їх органів; виступи з питань депутатської діяльності у друкованих засобах масової інфор­мації, на радіо і на телебаченні.

Реалізація депутатських повноважень здійснюється в інших організаційних формах, у тому числі вироблених практикою депутатсь­кої діяльності та безпосередньо нормами права не врегульованих¹.

¹ Зокрема, у спеціальній літературі обґрунтовується думка щодо існування так зва­них нелегальних, тобто не визнаних юридично, проте фактично існуючих форм діяльності народного депутата України. До таких відносять, наприклад, лобіювання народними депутатами власних інтересів чи інтересів різних соціальних або політич­них груп. Виділяють дві форми такого лобіювання: позитивне і негативне. Позитив­не лобіювання спрямоване на прийняття необхідних нормативних актів чи певних рішень загального характеру щодо питань, які потребують врегулювання чи більш детальної регламентації, наявність яких могла б призвести, зокрема, до поліпшення економічної, соціальної ситуації в державі. Негативне лобіювання спрямовується на поліпшення чи погіршення інтересів насамперед певних промислових чи фінансових груп шляхом прийняття нормативних актів чи певних рішень, що тим самим призво­дить до створення та поглиблення нерівності правових, економічних чи інших умов для різних суб'єктів тощо // Напр.: Григорук Н. Г. Конституційно-правовий статус народного депутата України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2004. — С. 14-15.

375

Розділ 18

18.3. Основні гарантії депутатської діяльності

Гарантії депутатської діяльності є важливим елементом консти­туційно-правового статусу народних депутатів України, своєрідним механізмом його реалізації.

У загальному вигляді гарантії діяльності народних депутатів України — це сукупність політичних, правових, організаційних, ма­теріальних, трудових та інших умов, засобів, способів, спрямованих на забезпечення безперешкодного, повного, належного й ефективного здійснення ними депутатських повноважень.

Відповідно до Закону «Про статус народного депутата України» держава гарантує народному депутату забезпечення необхідними умо­вами для здійснення ним депутатських повноважень. Саме умови і підстави успішного здійснення депутатами своїх прав і обов'язків, а не привілеї, як зазначають автори підручника «Конституційне право України», повинні складати систему гарантій депутатської діяльності¹.

Чинне законодавство України не тільки надає народним депутатам широкі повноваження, а й встановлює цілу низку гарантій депутатсь­кої діяльності, що дає підстави визначати її як систему гарантій¹.

Чинне законодавство про статус народних депутатів України закріплює різноманітні гарантії депутатської діяльності³. До пріори­тетних видів гарантій належить принцип непорушності повноважень народного депутата. Ніхто не має права обмежувати повноваження народного депутата України, крім випадків, передбачених Консти­туцією України та іншими законами.

Депутатська недоторканність, складовими елементами якої є депутатський індемнітет (від лат. іпсіетпііаз — захист від шкоди, забез­печення збереження) та імунітет (від лат. іттипііаз — звільнення від повинності, свобода, недоторканність) у юридичному значенні.

¹ Конституційне право України: Підручник/За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2000. — С. 464.

² Напр.: Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю. М. Тодики, В. С. Жу- равського. — К., 2002. — С. 367.

* У науковій літературі гарантії депутатської діяльності поділяють, наприклад, на дві основні групи: нормативно-правові та організаційно-правові гарантії. При цьому під, зокрема, організаційними гарантіями розглядають систему, основними елементами якої є процесуальні, соціальні, матеріальні гарантії, депутатська недоторканність // Григорук Н. Г. Цит. праця. — С. 15.

376

Народний депутат України

Поняття «депутатський індемнітет» означає, по-перше, невідпо-відальність парламентарія за свої висловлювання, позицію під час голосування та інші дії під час виконання ним депутатських повнова­жень¹. У англомовних країнах термін «індемнітет» замінений понят­тям «привілей свободи слова»².

Депутатський індемнітет у багатьох країнах визнано на консти­туційному рівні. Зокрема, згідно з Конституцією Королівства Данія (ст. 57) за межами фолькетінга жоден депутат не може притягуватися до відповідальності за виступи в парламенті без згоди парламенту. За «думки, висловлені при здійсненні своїх функцій», користуються не­доторканністю парламентарії Іспанії (відповідно до ст. 71 Конституції Іспанії).

Відповідно до Конституції України (ст. 80) та Закону «Про статус народного депутата України» (частина п'ята ст. 10) народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

По-друге, під терміном «індемнітет» розуміють також винагороду парламентарія. Вона може складатися з різного роду виплат: за­робітної плати, компенсаційних витрат на утримання допоміжного персоналу, наймання житла, медичне обслуговування, проїзд тощо. Вважається, що вперше депутатська винагорода була встановлена у Франції 1848 р. Нині парламентська винагорода, що, як правило, ба­гаторазово перевищує середній рівень заробітної плати, є нормаль­ним явищем³.

Відповідно до чинного законодавства народному депутату України Верховною Радою встановлюється щомісячний посадовий оклад. Протягом усього строку виконання депутатських повноважень

¹ Появу інституту індемнітету традиційно пов'язують з інститутами так званого вічо­ вого миру. Зокрема, у стародавніх германців під час народних зібрань припинялися всі сварки, будь-якого роду конфлікти, і порушення цього «вічового миру» вважало­ ся тяжким злочином і прирівнювалося до державної зради. У давніх ісландців, зокре­ ма, під час їх первинних зібрань (альтингів) гарантії «вічового миру» поширювалися не тільки на їх учасників, а й на тих, хто їх супроводжував, навіть на коней // Федо- ренко В. Л., Середа Ю. А. Інститут депутатського імунітету: порівняльно-правові аспекти // Держава і право: 36. наук, праць. Вип. 9. — К., 2001. — С. 107.

² Шаповал В. М. Депутатський індемнітет та імунітет // Юридична енциклопедія: В 6 т. — К., 1999. — Т. 2. — С. 78-79.

³ Детальніше див., напр.: Бостан С. К., Тимченко С. М. Державне право зарубіжних країн. — К., 2005. — С. 313—315.

377

Розділ 18

щомісячно йому відшкодовуються витрати, пов язані з їх виконан­ням, у розмірі його місячної заробітної плати, що не підлягають оподаткуванню. Заробітну плату народний депутат отримує з дня по­чатку депутатських повноважень, а кошти для відшкодування витрат на здійснення повноважень — з дня обрання. Надбавки до встановле­ного посадового окладу народному депутату здійснюються у розмірі, встановленому для членів Кабінету Міністрів України (части­на четверта ст. 32, частина перша ст. 33 Закону «Про статус народних депутатів України»). У питаннях матеріального і соціально-побутово­го забезпечення народний депутат прирівнюється до членів Кабінету Міністрів.

Народний депутат на території України, зокрема, користується правом безоплатного проїзду на всіх залізничних, автомобільних, повітряних, водних внутрішніх шляхах сполучення, а також на всіх видах міського пасажирського транспорту (за винятком таксі). Це право поширюється також на особу, яка супроводжує народного де­путата — інваліда І групи. Проїзд народного депутата здійснюється за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верхов­ної Ради України. Відповідно відшкодовуються, наприклад, витрати, пов'язані з організацією та проведенням зустрічей народного депута­та з виборцями. Законодавством передбачені також інші виплати і компенсації народному депутату.

Під депутатським імунітетом як складовою депутатської недотор­канності розуміють, зокрема, право парламентарія користуватися за­хистом представницького органу від арешту і деяких інших процесу­альних дій, пов'язаних з обмеженням його особистих прав і свобод, від судового переслідування на підставі порушення кримінальної справи та відповідного звинувачення¹.

Зміст і обсяг депутатського імунітету в різних державах неоднако­вий, що зумовлено тривалою історією формування інституту. Водно­час у більшості сучасних демократичних держав імунітет як запорука недоторканності та незалежності парламентарія під час виконання ним своїх повноважень не має абсолютного характеру і обмежується, зокрема, часом, колом суб'єктів, складом правопорушення та ін. Так, у деяких державах імунітет поширюється на депутатів на весь час виконання повноважень (Греція, Італія, Іспанія, Франція та ін.), на період парламентських сесій, під час прибуття на сесію та від'їзду.

¹ Бостан С. К., Тимченко С. М. Державне право зарубіжних країн. — С. 310.

378

Народний депутат України

Зокрема, у Бельгії, наприклад, розгляд кримінальної справи щодо де­путата може бути припинений за вимогою палати парламенту на період сесії, а сам депутат тимчасово звільнений. Згідно з консти­туційними встановленнями, зокрема, члени Конгресу СШАу всіх ви­падках, окрім зради, тяжкого кримінального злочину і порушення миру, не можуть бути заарештовані під час присутності на сесії відповідної палати, а також на шляху до палати і під час повернення з неї (ст. 1 Конституції США).

Відповідно до Конституції України (ст. 80) депутатська недотор­канність народним депутатам України гарантується. Народні депута­ти не можуть без згоди Верховної Ради України бути притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Закон України «Про статус народних депутатів України» (ст. 27) передбачає, також що депутатська недоторканність гарантується народному депу­тату на весь строк здійснення його повноважень.

За рішенням Конституційного Суду України наведені консти­туційні положення треба розуміти так, що депутатська недотор­канність як елемент статусу народного депутата України є консти­туційною гарантією безперешкодного та ефективного здійснення ним своїх повноважень і передбачає звільнення його від юридичної відповідальності у визначених Конституцією України випадках та особливий порядок притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, його затримання, арешту, а також за­стосування інших заходів, пов'язаних з обмеженням його особистих прав і свобод.

Затримання як тимчасовий запобіжний кримінально-процесуаль­ний і як адміністративно-процесуальний заходи, а також арешт (взят­тя під варту) як кримінально-процесуальний запобіжний захід і арешт як адміністративне стягнення за вчинене правопорушення можуть бути застосовані до народного депутата України лише за згодою Верховної Ради України, на підставах та в порядку, встановлених Конституцією і законами України. Затримання чи арешт народного депутата України можливі за згодою Верховної Ради України неза­лежно від наявності її згоди на притягнення цього народного депута­та України до кримінальної відповідальності¹.

¹ Рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2003 р. (справа про гарантії депутатської недоторканності) (Конституція України (з офіційними тлумаченнями Конституційного Суду України). — С. 284—292.

379

Розділ 18

Процедура розгляду питань про згоду на притягнення до криміна­льної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата рег­ламентована Регламентом Верховної Ради України (глава 34).

Згідно з Регламентом подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата ініціюється відповідно органами досудового слідства. Воно повинно бути підтримане і внесене до Верховної Ради Генеральним прокурором України. При цьому щодо кожного виду запобіжного за­ходу подається окреме подання.

Відповідне подання повинно бути вмотивованим і достатнім, містити конкретні факти і докази, що підтверджують факт вчинення зазначеною в поданні особою суспільно небезпечного діяння, визна­ченого Кримінальним кодексом України, має чітко обґрунтовувати необхідність затримання чи арешту. Подання, шо не відповідає пе­редбаченим вимогам, Голова Верховної Ради повертає Генеральному прокуророві України, про що повідомляє на найближчому пленарно­му засіданні парламенту.

Голова Верховної Ради пропонує народному депутату, щодо якого внесено подання, про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт, подати протягом п'яти днів письмові пояснення комітету, до предмета відання якого належать питання регламенту, і доручає йому надати висновок щодо подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата згідно із законом. Комітет визначає достатність, законність і обгрунтованість подання, закон­ність одержання доказів, зазначених у поданні, і встановлює на­явність відповідних скарг. Підготовку цього питання комітет має здійснити у терміновому порядку, проте не більш як у 20-денний строк. На засідання комітету запрошується особа, щодо якої внесено подання, відсутність якої на засіданні без поважних причин не є пе­решкодою для розгляду питання і прийняття відповідного рішення комітетом. Якщо подання внесено Генеральним прокурором України, він (або ж виконувач його обов'язків) також бере участь у засіданнях комітету.

За потреби комітет може витребувати додаткові матеріали справи, заслухати пояснення осіб за клопотанням народного депутата, щодо якого внесено подання. У разі відсутності достатніх доказів щодо обгрунтування подання Голова Верховної Ради має право повернути його разом з вмотивованим висновком комітету Генеральному проку-

380

Народний депутат України

ророві України з пропозицією подати додаткові обгрунтування. У та­кому випадку відповідний комітет зупиняє перевірку, про що повідо­мляється Голові Верховної Ради, який інформує про це парламент. Подання залишається без розгляду до дня надходження до комітету відповідних матеріалів або вмотивованої відповіді.

Внесене подання про надання згоди на притягнення до криміна­льної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата Верховна Рада розглядає на пленарному засіданні у визначений нею день, але не пізніше семи днів з дня подання відповідного висновку комітетом. Розгляд зазначених питань починається з інформації го­ловуючого на пленарному засіданні про подання, яке надійшло, про­ведену роботу щодо підготовки висновку комітету, до предмета відан­ня якого належить його підготовка. Після оголошення подання на пленарному засіданні головуючий надає слово (до ЗО хвилин): 1) Ге­неральному прокуророві України для відповідей на запитання пред­ставників депутатських фракцій, народних депутатів; 2) народному депутату, щодо якого внесено подання, для пояснення. Якщо на пле­нарному засіданні буде встановлено, що такий депутат відмовляється надати пояснення, Верховна Рада розглядає питання про надання згоди на притягнення його до кримінальної відповідальності, затри­мання чи арешт без його пояснень.

Головуючий на пленарному засіданні відповідно до подання ста­вить на голосування питання про надання згоди на: 1) притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата; 2) затримання народного депутата; 3) арешт народного депутата. Рішення про на­дання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затри­мання чи арешт приймається відкритим поіменним голосуванням більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу парламенту і оформляється постановою Верховної Ради. Таке рішен­ня не переглядається Верховною Радою, крім випадку виявлення об­ставин, що не були їй відомі під час розгляду відповідного подання. Про прийняте рішення Голова Верховної Ради негайно повідомляє Генеральному прокуророві України.

Слід зазначити, що відповідно до чинного законодавства обшук, затримання народного депутата України чи огляд його особистих ре­чей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допуска-

381

Розділ 18

ються лише у разі, коли Верховною Радою надано згоду на притяг­нення його до кримінальної відповідальності і якщо іншими способа­ми одержати інформацію неможливо.

Дозвіл (згода) парламенту на арешт депутата — звичайна практика для зарубіжних країн. Водночас, наприклад, у Великій Британії пар­ламентарії не наділені імунітетом проти арешту у зв'язку з порушен­ням проти них кримінальної справи. Так, для арешту члена Палати представників (нижньої палати парламенту) достатньо лише фор­мальної згоди голови палати. За Конституцією Данії, наприклад, де­путат може бути заарештований без попередньої згоди парламенту за державну зраду, тяжкий злочин та злочини проти миру. Зокрема, арешт депутата і порушення проти нього кримінальної справи без згоди парламенту можливі у випадках, коли його дії кваліфікуються як злочин, за вчинення якого передбачено, наприклад, позбавлення волі: на два роки (Швеція), на три (Португалії) на п'ять років (Маке­донія, Словенія).

У багатьох країнах депутат позбавляється імунітету у разі затри­мання його на місці злочину (Австрія, Велика Британія, Греція, Данія, Іспанія, Італія, Франція, Швеція та ін.). Крім того, конституції європейських країн не передбачають поширення імунітету на обшук на законних підставах помешкання парламентарія, проте особистий його обшук, як правило, не допускається.

Аналіз конституційних моделей депутатського імунітету в більшості держав, що утворилися після розпаду СРСР, у тому числі України, свідчить про тенденцію щодо його абсолютизації (поширен­ня його на весь період повноважень, без огляду на склад вчинених правопорушень тощо)¹.

Численними є гаранти депутатської діяльності, спрямовані на створення належних умов для ефективної діяльності народного депута­та. До них, зокрема, належать забезпечення народного депутата необхідними інформаційними матеріалами, консультаціями відпо-

¹ Науковцями звертається увага на неприпустимість абсолютизації депутатського імунітету, оскільки це може призвести до своєрідної індульгенції для парламен­таріїв. У зв'язку з цим пропонується, зокрема, така редакція ст. 80 Конституції Ук­раїни: «Народні депутати України не можуть без згоди Верховної Ради України бути притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані на період сесії, окрім затримання на місці скоєння злочину чи за скоєння злочину, що передба­чає позбавлення волі не менш як на три роки» (Федоренко В. Л., Середа Ю.А. Інститут депутатського імунітету: порівняльно-правові аспекти // Держава і право: 36. наук, праць. Вип. 9. — К., 2001. — С. 116-117).

382

Народний депутат України

відних фахівців, безоплатна допомога з правових питань, що вини­кають у зв'язку з виконанням депутатських повноважень; можли­вості використання засобів масової інформації, технічних засобів (за законом, наприклад, окремий службовий кабінет народного депутата повинен бути обладнаний персональним комп'ютером з підключенням його до інформаційних мереж та наданням адреси електронної пошти); встановлений законодавством обов'язок апара­ту Верховної Ради, органів державної влади, місцевого самовряду­вання, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та їх підпорядкування, забезпечувати умови для здійснення народним депутатом своїх по­вноважень у межах та в порядку, визначених Конституцією та інши­ми законами України; забезпечення народному депутату умов для підвищення професійного рівня (підвищення кваліфікації, навчання у навчальних закладах, у тому числі магістратурах та аспірантурах, вивчення іноземних мов у вільний від виконання депутатських обов'язків час за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України) та ін.

Гарантією ефективного здійснення повноважень є передбачена за­конодавством можливість народного депутата мати до 31 помічника-консультанта. Він самостійно визначає кількість помічників-кон-сультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.

До таких гарантій належить також передбачена законодавством відповідальність: за невиконання законних вимог народного депутата України або створення перешкод у його роботі, відмову або ухилення посадових осіб органів державної влади, а також посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності й підпорядкування від своєчасного надання на вимогу народного депу­тата необхідної інформації та документації або подання завідомо не­достовірної інформації; за посягання на честь, гідність народного де­путата України та вплив на нього, членів його сім'ї та родичів, його помічників-консультантів (ст. 36 Закону «Про статус народних депу­татів України»).

383

Розділ 18

Зокрема, за образу народного депутата або наклеп на нього, а так само вплив у будь-якій формі на народного депутата з метою пере­шкодити виконанню ним депутатських повноважень, погрозу вбив­ством, насильством, знищенням чи пошкодженням майна щодо народного депутата, а також щодо його близьких родичів (батьків, дружини (чоловіка), дітей, рідних братів і сестер, діда, баби, онуків) та його помічників-консультантів у зв'язку з виконанням ним службо­вих обов'язків, умисне заподіяння народному депутату, а також його близьким родичам та його помічникам-консультантам тілесних уш­коджень, нанесення побоїв чи вчинення інших насильницьких дій у зв'язку з виконанням ним депутатських повноважень винні особи не­суть відповідальність, встановлену законом.

Відповідно до Кримінального кодексу України незаконний вплив у будь-якій формі на, зокрема, народного депутата України, а також погроза вбивством, заподіянням шкоди здоров'ю, знищенням або пошкодженням майна, а також викраденням або позбавленням волі щодо, в тому числі народного депутата, і його близьких родичів, вчи­нена у зв'язку з їх діяльністю, визнаються злочинами, що карається позбавленням волі (статті 344, 346 КК).

Соціальними гарантіями депутатської діяльності є, зокрема, відповідно до законодавства: створення належних житлових умов; бе­зоплатне забезпечення медичним обслуговуванням та путівками для санаторно-курортного лікування; державне страхування народного депутата України; гарантії трудових прав народного депутата та ін.

Зокрема, народний депутат, незалежно від місця постійного проживання, за його бажанням має право на отримання одноразової грошової компенсації витрат для створення належних житлових умов (грошова компенсація), або на строк його повноважень службового жилого приміщення, або жилого приміщення для постійного прожи­вання відповідно до норм чинного житлового законодавства. Грошо­ва компенсація виплачується одноразово у розмірі вартості житла для нього та членів його сім'ї, які проживали разом з ним на день його об­рання народним депутатом, відповідно до норм жилої площі, визна­чених законодавством. Крім того, за народним депутатом, обраним повторно і який одержував службове жиле приміщення у поперед­ньому (попередніх) скликанні (скликаннях), зберігається право на його отримання у новому скликанні або на жиле приміщення для постійного проживання чи грошову компенсацію (ст. 37 Закону «Про статус народного депутата України»).

384

Народний депутат України

До надання грошової компенсації або службового жилого примі­щення, або жилого приміщення для постійного проживання народ­ному депутату надається номер у готелі для проживання його і членів його сім'ї, який оплачується за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради. Службові жилі приміщен­ня, призначені для заселення народними депутатами та членами їх сімей, перебувають у державній власності. Воно має бути розташова­не поблизу адміністративних будинків Верховної Ради і являти со­бою умебльовану квартиру з телефоном, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам та бути обладнаним побутовою технікою. При наданні службового жилого приміщення народний депутат має право на додаткову жилу площу у вигляді окремої кімнати.

Життя і здоров'я народного депутата підлягають обов'язковому державному страхуванню за рахунок бюджетних призначень на забез­печення діяльності Верховної Ради на суму десятирічного грошового утримання народного депутата.

Народному депутату надається щорічна оплачувана відпустка у міжсесійний період тривалістю 45 календарних днів з виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі подвійної місячної заробітної плати.

Час роботи народного депутата у Верховній Раді зараховується до стажу державної служби, а також зараховується до його загального і безперервного стажу роботи, стажу роботи (служби) за спеціальністю, стажу роботи, який дає право на встановлення процентних надбавок до заробітної плати та одержання одноразової винагороди за вислугу років (за стаж роботи за спеціальністю наданому підприємстві), про­центної надбавки за вислугу років, виплату винагороди за підсумками роботи. Час роботи у Верховній Раді поширюється на строки при­своєння військових та спеціальних звань.

На строк виконання своїх повноважень народний депутат, зокре­ма, звільняється від призову на військову або альтернативну (невій­ськову) службу, а також від призову на навчальні (або перевірні) та спеціальні збори.

Після закінчення строку повноважень, а також у разі достроково­го їх припинення за особистою заявою про складення депутатських повноважень народному депутату надається попередня робота (поса­да), а в разі неможливості цього він зараховується до резерву кадрів Головного управління державної служби України.

13-8152

385

Розділ 18

За дострокового припинення повноважень Верховної Ради депу­тат має право на отримання одноразової грошової допомоги у трикратному розмірі його місячної заробітної плати на день припи­нення депутатських повноважень.

Колишньому народному депутату Верховна Рада забезпечує безпосередньо після закінчення строку його повноважень, на період його працевлаштування, виплату матеріальної допомоги у розмірі за­робітної плати з урахуванням всіх доплат та надбавок, яку отримують працюючі народні депутати, але не більше одного року, а в разі навчання чи перекваліфікації — не більше двох років після закінчен­ня строку повноважень народного депутата.

У разі неможливості працевлаштування після зазначеного строку за колишнім народним депутатом зберігається виплата матеріальної допомоги у розмірі 50 відсотків заробітної плати з урахуванням всіх доплат та надбавок, яку отримують працюючі народні депутати, до досягнення ним пенсійного віку за умови, що трудовий стаж його пе­ревищує 25 років для чоловіків і 20 років для жінок.

При досягненні встановленого законом пенсійного віку за наяв­ності трудового стажу для чоловіків — не менше 25 років, для жінок — не менше 20 років, а також у разі визнання інвалідом І або II групи на­родному депутату призначається пенсія в розмірі 80 відсотків місяч­ної заробітної плати працюючого народного депутата на момент призначення пенсії. За кожний повний рік роботи понад 25 років для чоловіків і 20 років для жінок пенсія за віком та по інвалідності збільшується на один відсоток наведеного вище заробітку, але не більше 90 відсотків зазначеного заробітку, без обмеження граничного розміру пенсії.

Пенсія народному депутату виплачується в повному розмірі неза­лежно від його заробітку (прибутку), одержуваного після виходу на пенсію. У разі виходу на пенсію народному депутату виплачується грошова допомога в розмірі 12 місячних посадових окладів працюю­чого народного депутата за рахунок бюджетних призначень на забез­печення діяльності Верховної Ради України.

Народний депутат, який є військовослужбовцем, атестованим працівником органів Міністерства внутрішніх справ України, Служ­би безпеки, органів і установ виконання покарань, інших правоохо­ронних органів, на строк виконання депутатських повноважень при-командировується до Верховної Ради із залишенням на цей строк на службі в зазначених органах і установах. Після складання депутатсь-

386

Народний депутат України

ких повноважень він направляється в установленому порядку в роз­порядження відповідних органів і установ для подальшого проход­ження служби на попередній або, за його згодою, на іншій, не нижчій ніж попередня, посаді.

При досягненні народним депутатом під час строку його депу­татських повноважень віку або вислуги років, встановлених законом про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальниць­кого і рядового складу органів внутрішніх справ, він має право на пенсію, що обчислюється із суми заробітної плати працюючого на­родного депутата без обмеження граничного розміру пенсії.

За народним депутатом, строк повноважень якого закінчився, зберігаються безоплатне медичне обслуговування у тих закладах охо­рони здоров'я, до яких він був прикріплений у період виконання де­путатських повноважень, забезпечення путівками для лікування, встановлені для народних депутатів, а після виходу на пенсію він за­безпечується транспортом для поїздки в лікарню, поліклініку та для інших потреб у зв'язку із оздоровленням та лікуванням при ліміті ви­користання автомобіля не більше десяти годин на місяць за рахунок бюджетних коштів, передбачених законом про Державний бюджет України.

Законом «Про статус народного депутата України» встановлюють­ся також інші соціальні та матеріальні гарантії депутатської діяль­ності¹. Слід зауважити, що в умовах конституційної реформи, практи­ки формування парламенту України на засадах суто пропорційної виборчої системи нагальною є проблема приведення конституційно-правового статусу народного депутата України у відповідність до цих процесів. Зазначене зумовлює необхідність розробки та прийняття якісно нового законодавства про статус народних представників. і-і.

¹ У літературі висловлюється думка, що встановлений законодавством обсяг соціаль­них, матеріальних гарантій, а також депутатської недоторканності, наданих парла­ментарію України, є безпрецедентним порівняно з іншими країнами, особливо розви­неної демократії (Напр.: Органи державної влади України / За ред. В. Ф. По-горілка. — К., 2002. — С. 177).

387

Розділ 17

Конституційно-правовий статус Верховної Ради України