§ 3. Прийом та облік засуджених в установах виконання покарань

Важливим фактором у процесі виконання покарання у вигляді позбавлення волі є правильна організація роботи з прийому прибу­лих в установу, а також чіткий і повний їх облік, що відображає як якісний, так і кількісний склад усього контингенту, який утримуєть­ся в даній установі.

Штатним органом установи, на який покладається організація роботи з прийому засуджених і здійснення їх обліку, є відділ спеці­ального обліку. У відповідності з Інструкцією з організації праці спеціальних відділів установ виконання покарання на них поклада­ються:

— перевірка правильності оформлення документів на засудже­них при їх прийомі в установу;

— ведення персонального і кількісного обліку засуджених, скла­дання звіту за їх чисельністю, складом і переміщенням;

— облік і збереження особових справ засуджених;

— оформлення обліково-реєстраційних матеріалів на засудже­них для направлення їх в управління (відділи) оперативної інформа­ції МВС, ГУ, УМВС України в областях.

Кримінально-виконавчим законодавством і відомчими норматив­ними актами передбачені підстави і порядок прийому, а також види і форми обліку засуджених. Підставою для відбуття покарання в установах виконання покарань є лише вирок суду, що вступив у за­конну силу. Але оскільки засуджені повинні розміщуватися в уста­нові диференційовано, одного вироку для правильного вирішення питання про доцільність і законність розміщення засуджених недос­татньо. Потрібні деякі інші документи управлінського характеру. До них належать: особова справа засудженого з вироком суду, що всту­пив у законну силу; наряд на етапування засудженого в зазначену установу; шляховий список.

1. Особова справа, насамперед, містить вирок суду як підставу для виконання покарання і здійснення виправно-трудового впливу. В особовій справі, крім вироку, є:

— анкета засудженого з упізнавальними фотокартками;

211

14*

— дактилокарта;

— протокол затримання;

— характеристика й інші документи, які відображають поведін­ку і переміщення засудженого в період перебування у місцях попе­реднього ув'язнення, а в подальшому — і відбуття покарання.

2. Наряд на етапування є наказом вищестоящого органу управ­ління (Державного департаменту з питань виконання покарань) на переведення засудженого із слідчого ізолятора або з однієї установи покарань в іншу.

3. Шляховий список відображає, хто конкретно, звідки і куди етапується. У ньому вказуються короткі судово-установчі дані на кожного етапуючого, звідки і куди етапується, і на якій підставі.

Прийом та реєстрація засуджених. Прийом засуджених являє собою надходження засуджених в УВП і пов'язаний з цим комплекс режимних, організаційних і виховних заходів, встановлених норма­ми кримінально-виконавчого права. Прийом засуджених умовно можна розділити на два етапи.

Усі засуджені до позбавлення волі, незалежно від того, звідки вони прибувають — із слідчого ізолятора чи з іншої установи вико­нання покарання, доставляються в установу під конвоєм. Порядок дій адміністрації установи на цьому етапі регламентовано наказами і вказівками Державного департаменту з питань виконання пока­рань і він повинен здійснюватися у такій послідовності:

— прийняття особової справи та шляхового списку засуджених, які прибули до установи. Перевірка наявності на попутному списку підпису представника конвойного підрозділу про прийом засудже­них під охорону;

— звірка кількості прибулих засуджених з їх числом, указаним у шляховому списку, та перевірка наявності особових справ на при­булих засуджених;

— встановлення належності особової справи конкретному засу­дженому шляхом опитування засудженого та перевірки його відпо­відей з анкетами та іншими відомостями, які є в особовій справі, по пізнавальній фотокартці, особистим прикметам, а в необхідних ви­падках — по дактилоскопічній карті;

— відмітка працівника спецвідділу у шляховому списку про прийняття особових справ на прибулих засуджених.

Відомості про кожного засудженого, прийнятого до установи, за­носяться до журналу обліку пересувань засуджених і реєстрації осо­бових справ.

На засуджених, які згідно з рішенням суду зобов'язані відшкоду­вати матеріальні збитки та виплачувати аліменти, спецвідділом

212

складається у двох примірниках список, в якому вказується прізви­ще, ім'я та по батькові засуджених, назва та адреса суду, який виніс ці рішення. Перший примірник списку передається до бухгалтерії під розписку на його копії. Список у двох примірниках з указаними прізвищами, ім'ям та по батькові складається також на засуджених, щодо яких судом винесені рішення про примусове лікування від ал­коголізму або наркоманії. Перший примірник цього списку у триден­ний строк передається у медичну частину під розписку на його копії.

На кожного засудженого, який прибув до установи, спецвідділ у триденний строк оформляє повідомлення, яке надсилає в суд, що виніс вирок, та повідомлення про місце перебування засудженого, з адресою установи, яке направляє його сім'ї.

На другому етапі комісія, до складу якої входять начальник уста­нови — голова комісії, його заступники, начальники відділів і служб (нагляду й безпеки, виробничої, спеціальної (секретар комісії), бух­галтерії та офіцери служби охорони). З кожним засудженим прово­диться бесіда і на її підставі, з урахуванням вивчення матеріалів особистої справи, стану здоров'я, спеціальності засудженого та ін­ших даних, визначається, в яке соціально-психологічне відділення його направити і де він працюватиме. Розподіл засуджених по соці-ально-психологічним відділенням закріплюється наказом начальни­ка установи.

Облік, засуджених. Облік є невід'ємним елементом діяльності будь-якого органу управління. Сутність обліку полягає в тому, що він дозволяє отримати, обробити і систематизувати відомості про різні сторони діяльності того чи іншого органу управління, як пра­вило, в кількісних показниках. Ці показники вказують на стан і змі­ни в суб'єктів (об'єктів) управління, а також про результати діяль­ності всієї системи. Враховуючи результати своєї діяльності за який-небудь період в минулому і аналізуючи помилки, людина вчиться їх уникати. Результати обліку, крім того, дають можливість на основі їх аналізу прогнозувати ті чи інші зміни в системі управ­ління і в середовищі його оточення.

У сфері боротьби зі злочинністю облік завжди був спрямований на повне охоплення всіх осіб, які вчиняють злочини, заарештова­них, засуджених, осіб, які ховаються від слідства і суду. Протягом багатьох років в органах, які ведуть боротьбу зі злочинністю, посту­пово склалася єдина система обліку вказаних категорій осіб і відпо­відні звітності. Важливе місце в цій системі посідає облік засудже­них в УВП. За його допомогою збирається, аналізується і узагаль­нюється інформація, яка характеризує процеси, що проходять в

213

УВП. Цей облік включає в себе відомості про кількість, рух засу­джених, їх соціально-демографічний склад, стан дисципліни серед них, злочинність і багато іншого.

Потреба такого обліку в кожній установі спричинена тим, що система його показників, яка характеризує окрему установу, є пер­винною стадією побудови статистичних звітів про діяльність усіх УВП в Україні. Значення обліку ще і в тому, що система його показ­ників дозволяє виявляти й усувати недоліки при здійсненні карно-виховного процесу і прогнозувати заходи щодо удосконалення діяль­ності УВП.

Належним чином організований облік дозволяє адміністрації по­стійно мати відомості про кількість засуджених, що відбувають по­карання, у встановлені строки виконувати передбачені законом дії з виконання вироків суду, виконувати акти амністії і помилування, своєчасно звільняти засуджених. Облік дозволяє глибоко і всебічно вивчити особу засудженого, сприяє розкриттю раніше вчинених злочинів, ефективно проводити розшук осіб, які ховаються від пока­рання за скоєння тяжких злочинів в УВП і вирішувати багато інших важливих питань боротьби із злочинністю.

Для здійснення обліку створена система облікових апаратів, які поділяються на центральні та місцеві. До центральних належать: уп­равління оперативної інформації МВС України і відділ спецобліку Державного департаменту України з питань виконання покарань. До місцевих — відділи оперативної інформації ГУ, УМВС областей, відділи (відділення) спецобліку управлінь (відділів) Державного де­партаменту України з питань виконання покарань, а також відділи спецобліку установ виконання покарань. Таким чином, існує два ви­ди обліку засуджених: центральний і місцевий, кожен з яких, у свою чергу, поділяється на персональний і кількісний.

Персональний облік. — це відображення в облікових докумен­тах достатньо повних соціально-демографічних і кримінологічних да­них про кожного засудженого.

Кількісний облік. — це реєстрація в облікових документах кіль­кох одиниць обліку (відомості про кількість засуджених, про їх рух, склад тощо).

Відділи спецобліку установ ведуть персональний і кількісний об­лік засуджених. Персональний облік ведеться за особовою справою засудженого, за обліковою карткою; за журналом обліку пересувань засуджених і реєстрацією особових справ. Кількісний — за п'яти­денними звітами про пересування засуджених, за встановленими формами статистичної звітності.

214

Особова справа. Особова справа на засудженого є основним об­ліковим документом в установі. Вона формується ще в ізоляторі тимчасового тримання чи в СІЗО, надходить разом з засудженим до УВП і зберігається в архіві після його звільнення.

З метою забезпечення повного й точного обліку засуджених встановлені певні правила ведення цього облікового документа. Ос­новним нормативним документом, який регламентує порядок веден­ня особових справ, є Інструкція про роботу спеціальних відділів (від­ділень, груп, частин) УВП Державного департаменту з питань вико­нання покарань.

Особова справа на засудженого містить дві частини. Перша ком­плектується документами, які визначають чи змінюють правове ста­новище особи, засудженої до позбавлення волі, а також документа­ми, які фіксують факти цих змін. До першої частини особової спра­ви підшиваються документи, які перераховані в додатку № 5.

Друга частина комплектується документами, які відображають хід процесу відбування покарання, а також виправлення засудже­них. Особові справи нумеруються в порядку їх надходження, почи­наючи з 1 січня кожного року, їх номер складається з реєстраційно­го номера по прибуттю до УВП, першої літери прізвища засуджено­го і двох останніх цифр року прибуття (156-М-99).

Особові справи засуджених зберігаються у сейфах (металевих шафах) в алфавітному порядку. Для тимчасового користування (на строк не більше п'яти днів) особові справи видаються тільки праців­никам оперативного відділу. Видача і повернення особових справ здійснюється під розписку у відповідному журналі. Інші посадові особи (начальники соціально-психологічних відділень, вихователі та ін.) знайомляться з особовими справами безпосередньо у примі­щенні спеціального відділу, де обладнується окрема кімната чи ро­боче місце. Видача особових справ цим категоріям співробітників також здійснюється під розписку.

Особові справи на засуджених з УВП можуть бути відправлені лише за запитом органів прокуратури і суду. У всі інші органи осо­бові справи можуть бути направлені з дозволу керівництва УВП. Контроль за їх своєчасним поверненням ведеться за копіями супро­воджувальних листів. Особові справи засуджених, які скоїли втечу з УВП, терміново передаються в оперативний відділ під розписку.

При потребі ознайомлення засудженого з матеріалами особової справи, йому вголос зачитуються певні документи, про що в цих до­кументах робиться запис.

У випадку заведення кримінальної справи стосовно засудженого в осіб, які проводять попереднє розслідування, може виникнути по-

215

треба вилучення з особової справи якихось документів. Вони мо­жуть бути вилучені на підставі постанови слідчого про проведення виїмки (ст. 178 КПК). Усі вилучені документи мають бути перерахо­вані в протоколі виїмки чи опису вилученого, і один примірник про­токолу залишається в УВП. Якщо особова справа на засудженого була втрачена, вона підлягає відновленню. Для цього треба провес­ти дактилоскопування і фотографування засудженого, детально опи­тати його з одночасним звіренням його відповідей з допоміжними обліковими документами на нього в УВП. У суді негайно запросити копії судових рішень, які є підставою для його тримання в місцях по­збавлення волі. У першу чергу потрібно відновити справи на осіб, які підлягають звільненню. На підставі матеріалів опиту й інших об­лікових документів виноситься письмовий висновок, який затвер­джується вищестоящим керівництвом і є підставою для тримання засудженого в УВП до відновлення копії вироку суду. На обгортці відновленої особової справи робиться надпис "відновлена".

З метою збереження особових справ і усунення можливих не­точностей у персональному обліку засуджених адміністрація УВП зобов'язана не менше одного разу на рік звіряти особові справи і об­лікові картки з фактичною наявністю самих засуджених.

Після звільнення засуджених особові справи на них зберігають­ся в архівах УВП. Строки їх зберігання визначаються відомчими нормативними актами ДДУПВП.

Облікові картки заповнюються на підставі документів особових справ засуджених, які прибули до установи. Облікові картки бува­ють двох видів: алфавітні та контрольно-строкові.

Алфавітні картки заводяться на кожного засудженого по при­бутті його в установу виконання покарання і відображають основні судово-встановлювальні дані: прізвище, ім'я та побатькові, стать, вік, місце проживання, ким і коли засуджений, за якими статтями, на який строк, початок його відрахування, коли і ким заарештова­ний, минулі засудження та інші дані. З алфавітних карток форму­ється алфавітна картотека, в якій вони розміщуються в чіткому ал­фавітному порядку.

Облікові картки засуджених, знятих з обліку, з картотеки вилу­чаються. На них робиться відмітка про підставу зняття з обліку. З цих карток складається архівна картотека в алфавітному порядку.

Контрольно-строкові картки заповнюються на всіх засудже­них, які підлягають звільненню в поточному році, і з них формуєть­ся окрема контрольно-строкова картотека, в якій картки розміщу­ються по місяцях і днях звільнення засудженого — зі січня по 31 грудня. Контрольно-строкова картотека слугує також для здійснен-

216

ня контролю за проходженням строків, після відбуття яких можна подати до умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої части­ни строку позбавлення волі м'якшим покаранням і переведенням до колонії-посе л ення.

Наприкінці кожного року для особливого контролю з неї вилуча­ються картки на засуджених, які підлягають звільненню у наступно­му році; ці картки розміщуються по датах закінчення строку пока­рання (місяць, день). При етапуванні в інше місце позбавлення волі, звільнення або смерті засудженого, контрольно-строкова картка ви­лучається з картотеки та прилучається до його особової справи.

На засуджених, яким у поточному році виповнюється 18 років, заповнюються контрольні картки, з яких складається картотека на один рік. Картки розташовуються за датами виповнення 18 років (місяць, день). При етапуванні неповнолітнього в іншу установу картка прилучається до його особової справи, а в інших випадках вибуття — вона вилучається з картотеки і знищується.

Якщо засуджений змінив своє прізвище у зв'язку з одруженням, на нього заповнюється сигнальна картка за обраним ним прізви­щем. В обліковій картці робиться запис про наявність сигнальної картки на нове прізвище. У випадках розриву шлюбу засудженим та відновлення його дошлюбного прізвища сигнальна картка після вне­сення до неї виправлення заноситься у картотеку.

Картки зберігаються у спеціально обладнаних для цієї мети ме­талевих шафах або ящиках. При надходженні з Міністерства внут­рішніх справ або управлінь внутрішніх справ копії висновків про встановлення засудженому родового або зміненого у встановленому законом порядку прізвища та інших, спецвідділ сповіщає про це за­судженому під розписку, заводить на нього нову облікову і конт­рольно-строкову картки та вносить відповідні зміни в інші облікові документи. Нову облікову картку після відповідних записів в неї за­носять в архівну картотеку, а стару — знищують.

При надходженні документів про зміну засудженому строку по­карання в обліковій і контрольно-строковій картках робляться відпо­відні позначки. На документі, який надійшов, роблять позначку про дату та прізвище працівника спецвідділу, який вніс зміни в обліко­во-реєстраційні документи.

Відомість про наявність і пересування засуджених складається Щодня за минулу добу за станом на 24 годину на підставі даних про засуджених, які перебувають на обліку, та документів про надхо­дження та вибуття засуджених за минулу добу. Одержані дані зві­ряються з результатами перевірок наявності засуджених та реєстра­ції особових справ за кожну минулу добу. Дані кількісного обліку

217

засуджених мають збігатися з кількістю документів особистого облі­ку та фактичною наявністю в установі засуджених.

Облікові документи та повідомлення про засуджених складають­ся та надсилаються до управління (відділів) оперативної інформації МВС, ГУ, УМВС України в областях згідно з Інструкцією "Про по­рядок ведення алфавітного оперативно-довідкового та дактилоско­пічного обліків в ОВС".

Обліково-реєстраційні матеріали на засуджених, яким відновле­ні родові або змінені в установленому законом порядку прізвища та інші дані, надсилаються в управління (відділи) оперативної інформа­ції МВС, ГУ, УМВС України областей за місцем їх утримання та за­судження разом з копіями висновків з цього питання.

На засуджених, які змінили прізвища у зв'язку з одруженням, в управління (відділи) оперативної інформації МВС, ГУ, УМВС Украї­ни областей за місцем утримання та засудження цих осіб надсила­ється повідомлення, в якому вказуються повні відомості про суди­мості за попередніми анкетними даними, коли і де одружився, яке при цьому обране прізвище. На осіб, засуджених неодноразово, не­залежно від того, зняті чи погашені попередні судимості, такі відо­мості надсилаються до всіх управлінь (відділів) оперативної інфор­мації, на території яких вони були раніше засуджені. Щодо осіб, які стоять на централізованому оперативно-довідковому обліку, пові­домлення про зміну прізвища при реєстрації шлюбу надсилаються, крім того, до головного управління оперативної інформації.

При народженні дитини у засудженої жінки реєстрація її прово­диться у найближчому органі запису актів громадського стану на під­ставі заяви матері і довідки лікаря в строк, що не перевищує одного місяця з дня народження дитини. У заяві матері мають бути вказані ім'я та по батькові дитини, ім'я, по батькові, прізвище, національ­ність і вік заявника. Підпис заявника і правильність вказаних нею про себе даних завіряються адміністрацією установи. Дані про бать­ка записуються згідно з вимогами Кодексу про шлюб та сім'ю.

Посвідчення про народження дитини отримує працівник спецвід­ділу, який здав заяву матері в органи РАГСу. Це посвідчення збері­гається у конверті особової справи засудженої і видається їй при звільненні з установи.

Засуджені, які вибули в інші місця позбавлення волі або помер­ли, звільнені та такі, які втекли з установи, з обліку знімаються. За­суджені, які направляються на лікування до лікарень органів охоро­ни здоров'я та ті, які дістали дозвіл на короткостроковий виїзд за межі установи у зв'язку з винятковими особистими обставинами, з обліку не знімаються.

218

Крім названих форм обліку засуджених, в установах ведеться ряд додаткових обліків, необхідних для роботи окремих частин і служб.

Література

1. Конституція України.

2. Кримінальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

3. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К., 1999.

4. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­тар. — К., 2000.

5. Закон України "Про внесення змін і доповнень до законодавчих актів України щодо врегулювання деяких питань, пов'язаних з умовами відбування покарання засудженими" від 27.07.1994 р. //Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 37.

6. Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­дексу України" від 11.01.2001 р.

7. Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 13 січня 2000 р. № 1381-XIV.

8. Положення про Комісію з питань розподілу і направлення осіб, засуджених до позбавлення волі, із слідчих ізоляторів (тюрем) до виправно-трудових установ, затверджене наказом ДДУПВП від ЗО серпня 2001 р. № 157.

9. Інструкція про порядок розподілу і направлення осіб, засуд­жених до позбавлення волі, зі слідчих ізоляторів (тюрем) до виправно-трудових установ, затверджена наказом ДЦУПВП від ЗО серпня 2001 р. № 157.

10. Уголовно-исполнительное право: Учебник / Под ред. д-ра юр. наук Й. В. Шмарова. — М., 1996.

11. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг. ред. О. М. Джужи. — К., 2000.

12. Стручков Н. А. , Брьізгалов В. Н. Классификация осужденньїх к лишению свободи й определение им вида исправительно-тру-довой колонии.— К., 1967.

13. Ліненко М. О., Рудник В. І. Взаємообумовленість причин пені­тенціарної злочинності та негативних кримінологічних наслідків застосування покарання у вигляді позбавлення волі //УАВС. Науковий вісник. Вип. 2. — К., 1996.

14. Інформаційний бюлетень, № 1 //Оперативно-службова і вироб­ничо-господарська діяльність установ кримінально-виконавчої системи України. — К., 1999.

219

Глава XI

Основні засоби ресоціалізації засуджених до позбавлення волі

§ 1. Поняття та правове регулювання режиму в установах виконання покарань.

§ 2. Суспільне корисна праця як засіб ресоціалізації засуджених.

§ 3. Правова природа і основні завдання виховної роботи із засу­дженими.

§ 4. Правове регулювання та організація загальноосвітнього навчан­ня і професійної підготовки засуджених.

§ 1. Поняття та правове регулювання режиму в установах виконання покарань

На наш погляд, питання режиму позбавлення волі — одне з най­важливіших у кримінально-виконавчому праві. Термін "режим" час­то зустрічається в нормах діючого кримінального і кримінально-ви­конавчого законодавства. Проте в законі поняття режиму не визна­чене, а сам термін "режим" у законодавчих актах застосовується в різних значеннях. Таке неоднозначне вживання законодавцем термі­ну вимагає з'ясування його смислу.

Спроба визначити поняття режиму була зроблена ще у 20-ті ро­ки XX ст. проф. С. В. Познишевим: "Пенітенціарний режим, у ши­рокому смислі цього слова, обіймає всю систему заходів, за допомо­гою яких пенітенціарні установи прагнуть до досягнення своїх ці­лей". Професор Б. С. Утевський дав визначення режиму у вузькому смислі цього слова: "Режим складається з розпорядку дня, з регулю­вання порядку пересування в місцях позбавлення волі; із правил, які встановлюють форми спілкування засуджених із зовнішнім сві­том, із системи заходів заохочення і заходів дисциплінарного стяг­нення".

В юридичній літературі існує точка зору, згідно з якою норми ре­жиму, що мають каральний характер, входять до змісту покарання, а решта норм вказують на режим як на один з основних засобів ре­соціалізації засуджених. Дослідження норм притаманних режиму відбування покарання, показує, що їх можна розділити на чотири групи:

— норми, які встановлюють права і обов'язки засуджених;

— норми, які визначають межу ізоляції й інших правообмежень засуджених;

220

— норми, які регламентують або так чи інакше впливають на по­бут засуджених;

— норми, які обмежують конституційні й цивільні права засу­джених.

Отже, можна стверджувати, що норми, які регламентують ре­жим відбування покарання, визначають зміст кримінального пока­рання, тобто конкретизують кару. Цілком очевидно, що конкретиза­ція кари повинна мати на меті не лише спричинення засудженому певних позбавлень та обмежень фізичного, майнового, морального й іншого характеру, а й здійснювати позитивний вплив на суспільну думку з точки зору практичного втілення у життя окремих поло­жень кримінально-виконавчої політики, а також мати виховне зна­чення для засудженого.

В загальному значенні слово "режим" (франц. гедіте, від лат. ге^ітеп — управління) розуміється як встановлений розпорядок життя (роботи, харчування, відпочинку тощо) або сукупність пра­вил, і норм для досягнення якоїсь мети¹. Коли ж йдеться про режим засудженого до позбавлення волі, то цей термін вживається у спеці­альному, пенітенціарному значенні — як розпорядок життя людини, яка відбуває покарання в місцях позбавлення волі (тосіиз уіуєпсіі). У цьому разі режим визначає специфіку умов, привнесених у життя засуджених до кримінального покарання притаманним йому ком­плексом правообмежень.

Поміщення осіб, які скоїли злочини, в місця позбавлення волі ставить потребу врегулювання правом їх спосіб життя, в тому числі й такого, який на волі регулюється просто нормами загальнолюд­ської моралі. Це особливо важливо тому, що різні елементи пока­рання (кари) навмисне спрямовані на спричинення засудженому страждань, переживань (ізоляція від суспільства, тримання під вар­тою, обмеження в побаченнях тощо). Тому при визначенні юридич­ної природи режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі потрібно виходити насамперед з того, що це правовий інститут, який регламентує спосіб життя засудженого в УВП. І сьогодні в нормах кримінально-виконавчого права закріплено, що засуджені зобов'язані проживати в спеціально обладнаних установах під вар­тою і цілодобовим наглядом, дотримуватися суворих правил пове­дінки й розпорядку дня. Вони підлягають обшуку і догляду, в уста­новленому порядку ведуть листування, дістають побачення з рідни­ми тощо.

Словник Іноземних слів. — М., 1985. — С. 423.

221

Тому всю сукупність правил, які визначають конкретний поря­док відбування покарання, встановлених кримінально-виконавчим законодавством і обов'язкових для засуджених, і слід вважати ре­жимом відбування покарання.

Разом з тим, можна дати і таке поняття режиму: це керований, регульований нормами кримінально-виконавчого права, реалізований у певній організаційно-правовій формі карально-виховний процес.

У літературі найбільш поширеними є три точки зору про понят­тя режиму. Він визначається як порядок діяльності виправно-трудо­вих установ (М. О. Бєляєв); як регламентування порядку тримання засуджених у виправно-трудових установах (М. Я. Гінзбург); як урегульований нормами кримінально-виконавчого права порядок ви­конання і відбування покарання (М. О. Стручков, І. О. Сперан-ський). Представники останньої точки зору характеризують поняття режиму неоднаково: як порядок реалізації позбавлення волі; сукуп­ність правил поведінки засуджених; порядок, що встановлений при відбуванні покарання; порядок тримання засуджених; сукупність правил, що регулюють обсяг обмежень, встановлених для засудже­них, і порядок їх реалізації.

На наш погляд, режим позбавлення волі складається з двох час­тин: 1) правил, які виражають правообмеження, що обумовлені ви­могами безпеки, і тому належать до змісту покарання; 2) правил особистої поведінки в жилому приміщенні, побуті, стосовно інших осіб (розпорядок дня, заборона лежати одягненим у ліжку і т. ін.), що входять до системи заходів виправного впливу, які не містять у собі елементів кари.

Звідси можна зробити висновок, що режим позбавлення волі — це встановлені нормами кримінально-виконавчого права порядок і умови відбування (виконання) покарання, які забезпечують реалі­зацію кримінально-правової кари, створюють умови для застосуван­ня заходів виправно-трудового впливу до засуджених для досягнен­ня цілей покарання.

Режим є структурним управлінським елементом цілісної систе­ми засобів виправлення засуджених або, як прийнято говорити в теорії управління, її підсистемою. Структурний елемент системи створюється для виконання певної функції. У функціях режиму про­являється його сутність.

Серед функцій режиму в місцях позбавлення волі важливо вміти розрізняти основні — ті, для яких він створений і врегульований за­коном, і ті, які забезпечують їх виконання. Функції можуть виступа­ти як завдання, які формулюються відповідними положеннями закону.

222

До основних функцій режиму необхідно віднести: каральну; за­безпечення ефективного застосування заходів виправного впливу; виховну; функцію регулювання кримінально-правової кари; функцію спеціального та загального попередження.

Каральна функція. Закріплена в ст. 1 ВТК, де вказується, що виправно-трудове законодавство має своїм завданням забезпечення виконання кримінального покарання. Каральний вплив режиму міс­титься в самому факті позбавлення волі і в тих обмеженнях, які встановлені для засуджених. Характер обмежень залежить від виду УВП і може змінюватися під час відбування покарання. Каральна функція режиму покликана стримувати засуджених від скоєння но­вих злочинів не лише залякуванням, а й стимулюванням їх прагнен­ня до отримання тих благ, що, відповідно до закону, можуть бути надані особам, які стали на шлях виправлення.

Функція забезпечення ефективного застосування заходів виправного впливу. Складні та різноманітні завдання виправлення засуджених не можуть бути вирішені тільки засобами кари. Тому у кримінально-виконавчому законодавстві закріплене принципове по­ложення про необхідність застосування до осіб, які відбувають по­карання, заходів виправного впливу (ст. 2, 4 ВТК), що не мають оз­нак кари. Ці заходи в процесі застосування поєднуються з покаран­ням, активно взаємодіють з режимом. А режим створює умови для їх ефективної реалізації.

Відбування покарання у місцях позбавлення волі викликає по­требу врегулювання правом багатьох сторін життя, в тому числі й тих, які на волі регламентуються не так детально. Згідно із законом, в УВП засуджені обов'язково повинні працювати, відвідувати вихов­ні заходи, навчатися в школі чи на виробництві. Забезпечення цих обов'язків відповідає меті виправного впливу. За ухилення від захо­дів виправного характеру засуджені можуть бути піддані дисциплі­нарним стягненням.

Режим для заходів виправного впливу виступає немов би "точ­кою опори", завдяки якій організація і сприйняття виправного впли­ву проходить предметніше і полегшує цілеспрямованість виховання. Більше того, правообмеження в низці благ, що містяться в режимі, спонукають засуджених до намагання поповнити ці блага у сфері виправного впливу. У взаємодії з режимом, заходи виправного впли­ву сприяють правильному сприйняттю покарання засудженими, пе­реконують в його справедливості та необхідності відбути без пору­шень встановлених правил поведінки.

Виховна функція. У процесі виконання покарання, реалізації кари досягається завдання виправлення засуджених. У законі (ст. 7

223

ВТК) прямо вказується, що режим — один з основних засобів ви­правлення засуджених.

В юридичній літературі зазначається, що виховні можливості ка­ри суттєво обмежені. А якщо до режиму віднести тільки правила, що виражають кару, то тоді він втрачає самостійне значення. Саме режим у цілому, тобто в сукупності його каральних елементів і тих, що не носять ознак кари, становить один з основних засобів виправ­лення засуджених.

Реалізація виховної функції режиму дозволяє посилити його роль, підкріпити виховання за допомогою кари власне вихованням. Саме з цих позицій можна глибше зрозуміти можливості режиму, який передбачає формування належної поведінки засуджених.

Виховна функція режиму зводиться до того, що він

1) може бути поштовхом до морального удосконалення особи че­рез спричинення засудженому переживань і страждань, які пов'яза­ні з втратою волі;

2) сприяє формуванню в засудженого необхідних не тільки в УВП, а й на волі корисних навичок і якостей, оскільки привчає його до систематичного, довготривалого та суворого дотримання встанов­лених правил поведінки;

3) сприяє в сукупності з іншими засобами виправлення вихован­ню у засуджених високої правосвідомості;

4) допомагає подолати негативні риси особи, які призвели її до скоєння злочину, усвідомити цінність втрачених благ;

5) сприяє вихованню у засуджених стійкості проти скоєння зло­чинів у майбутньому.

Аналіз поведінки засуджених в УВП показує, що порушення ре­жиму допускаються, як правило, у початковий період відбування по­карання, коли засуджені сприймають режим тільки як примус. Уся діяльність працівників УВП повинна бути спрямована на те, щоб пе­реконати засудженого в доцільності й необхідності дотримуватися встановлених для них правил поведінки. Заходами переконання в цьому разі є не тільки слово (агітаційно-пропагандистська робота), а й сама обстановка в УВП, застосування заходів заохочення до осіб, які дотримуються вимог режиму, і заходів стягнення до його порушників.

Функція регулювання кримінально-правової кари. Режим по­збавлення волі не тільки конкретизує це покарання, а й є регулято­ром його каральної сили, виступає основним критерієм при визна­ченні виду позбавлення волі. Регулятивна функція режиму реалізу­ється через створення різних умов тримання залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки скоєного злочину, особи і поведінки

224

засудженого. Ці умови дістали своє відображення у відповідних нор­мах кримінально-виконавчого законодавства (статті 45—47 ВТК).

Функція спеціального і загального попередження. Криміналь­но-правова кара, яка виражена в режимі позбавлення волі, відповід­но до ст. 1 ВТК застосовується для попередження нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Караючи засудженого, режим одночасно виконує функції виховання, спеціальної і загальної пре-венції.

Спеціально-попереджувальна функція режиму полягає в тому, що, по-перше, завдяки організаційно-правовому впливу на засудже­ного в процесі відбування покарання створюються такі умови, з до­помогою яких вчинення злочину надзвичайно важко або неможли­во; по-друге, кара, виражена в режимі, чинить на свідомість і волю засудженого винятковий за своєю силою вплив, викликає у нього моральні переживання і страждання, такий психічний стан, який здатний стримати засудженого від скоєння нового злочину.

Ця функція реалізується шляхом ізоляції засуджених і постійно­го нагляду за ними, точного і неухильного виконання ними своїх обов'язків, перегляду кореспонденції, огляду посилок, передач, бан­деролей, застосування заходів стягнення і безпеки, проведення опе-ративно-розшукових та інших заходів, які безпосередньо спрямовані на профілактику злочинів з боку засуджених.

Безпосередній загальнопревентивний вплив режиму позбавлен­ня волі здійснюється на осіб, які вже відбули цей вид покарання, і перебуває у прямій залежності від рівня організації і забезпечення процесу виконання покарання. В цьому плані важливе загальнопре-вентивне значення має реалізація таких вимог режиму, як обов'яз­кова ізоляція засуджених, точне і неухильне виконання ними своїх обов'язків. Поряд з цим засобом вирішення завдань загального по­передження виступають різні правообмеження засуджених, тобто прослідковується тісний взаємозв'язок загальнопревентивної і спе­ціально-превентивної функцій.

Отже, всі функції режиму спрямовані на досягнення однакової мети — виховати у засуджених дисциплінованість, почуття добро­вільного виконання вимог режиму, виключити можливість скоєння в подальшому правопорушень і в кінцевому підсумку — щоб кож­ний засуджений став законослухняним громадянином.

Зміст режиму виражається в його вимогах, закріплених у кримі­нально-виконавчому праві. У ст. 28 ВТК України вони позначені словами "основні вимоги режиму в місцях позбавлення волі".

Вимоги — це правила, що накладаються кимсь або чим-небудь. Стосовно режиму — це правила, що містяться в нормах криміналь-

225

15 — 2-659

но-виконавчого права. Коли законодавець встановлює основні вимо­ги, він має на увазі основні правила у сфері відбування (виконання) покарання, що регламентують принципові положення змісту режи­му. Однак вони не можуть забезпечити регулювання всіх різнома­нітних аспектів життєдіяльності засуджених в умовах позбавлення волі і визначають тільки головне в режимі, служать базою для вста­новлення інших вимог, що конкретизують загальне правило. Разом з основними вимогами вони утворюють цілісний зміст режиму від­бування покарання у вигляді позбавлення волі.

Основними вимогами режиму в місяцях позбавлення волі є:

— обов'язкова ізоляція засуджених і постійний нагляд за ними з тим, щоб виключалася можливість вчинення ними нових злочинів чи інших антисуспільних вчинків;

— точне і неухильне виконання ними своїх громадянських обов'язків;

— різні умови тримання залежно від характеру та ступеня сус­пільної небезпечності вчиненого злочину, особи й поведінки засу­дженого.

Безумовно, без деталізації і конкретизації цих найважливіших вимог режиму не можна скласти уявлення про режим відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Тому законодавець, закріп­люючи основні вимоги режиму в ст. 28, одночасно деталізує їх у гл. 5 ВТК України — "Режим у місцях позбавлення волі".

Відповідно до закону, засуджені носять одяг єдиного зразка, їх піддають обшукові; особистий обшук проводиться особами однієї статі з обшукуваним. Кореспонденція засуджених, а також посилки, передачі і бандеролі, що надходять на їх ім'я, підлягають перегляду.

У виправно-трудових колоніях встановлюється суворо регламен­тований внутрішній розпорядок.

Зберігання засудженими при собі грошей і цінних речей, а та­кож предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудо­вих установах, не допускається. Виявлені у засуджених гроші та цінні речі вилучаються і, як правило, передаються в дохід держави за мотивованою постановою начальника виправно-трудової устано­ви, санкціонованою прокурором.

Перелік і кількість предметів та речей, які засуджені можуть ма­ти при собі, а також порядок вилучення предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

У порядку, встановленому ВТК, засудженим дозволяється купу­вати за безготівковий розрахунок продукти харчування і предмети першої потреби, мати побачення, одержувати посилки, передачі,

226

бандеролі, грошові перекази, листування, відправляти грошові пере­кази родичам.

Наукою кримінально-виконавчого права вимоги, що складають зміст режиму, діляться на:

— вимоги, пов'язані з обмеженням волі пересування засуджених;

— вимоги, які регламентують життя і побут засуджених;

— вимоги, спрямовані на ізоляцію засуджених;

— вимоги загальногромадянського характеру.

Вимоги, пов'язані з обмеженням волі пересування засудже­них в УВП. Тут варто виділити передусім заборону самовільно за­лишати місце позбавлення волі. Забороняється порушувати лінію охорони об'єктів УВП, виходити без дозволу адміністрації за межі ізо­льованих одна від одної ділянок і локальних зон, виробничих об'єктів і цехів, перебувати без дозволу адміністрації в гуртожитках, в яких во­ни не проживають, або на виробничих об'єктах, на яких не працю­ють. Засуджені зобов'язані пересуватися по території УВП лише групами і тільки строєм.

Вимоги, які регламентують життя і побут засуджених. Пе­редусім — це організація в кожній установі розпорядку дня, вста­новлення різних умов тримання і правил розміщення засуджених, їх матеріально-побутового забезпечення, правил користування гроши­ма, а також правил, що регулюють питання взаємин адміністрації і засуджених, засуджених між собою і з іншими особами.

Вимоги, спрямовані на ізоляцію засуджених. Обов'язкова ізо­ляція передбачає виключення можливості здійснення засудженими нових злочинів або правопорушень, забезпечення точного й не­ухильного виконання ними своїх обов'язків. Вона виражається в ізо­ляції:

1) засуджених — від суспільства;

2) засуджених — один від одного відповідно до вимог ст. 21 ВТК про роздільне тримання в УВП чоловіків і жінок, неповнолітніх і до­рослих, вперше засуджених до позбавлення волі і тих, які раніше відбували це покарання; вперше засуджених за злочини, що не є тяжкими, і вперше засуджених за тяжкі злочини.

Ступінь ізоляції досягається поміщенням засудженого на підста­ві вироку чи ухвали суду в УВП відповідного виду режиму і здій­сненням охорони протягом усього періоду відбування покарання.

Роздільне тримання засуджених всередині УВП досягається шляхом покамерного тримання у тюрмах і колоніях особливого ре­жиму. Особи, які злісно порушують режим, можуть бути ізольовані від інших засуджених шляхом поміщення у штрафний (дисциплінар­ний) ізолятор, у карцер або переведені в приміщення камерного ти-

227

пу (в колоніях загального, посиленого, суворого режиму) або в оди­ночні камери (в колоніях особливого режиму). Засуджені, які відбу­вають покарання в колоніях і які злісно порушують режим, з метою посилення карального впливу на них, можуть бути переведені для подальшого відбування покарання у тюрму на строк до трьох років.

Вимоги ізоляції також включають правила режиму, які регулю­ють надання засудженим побачень, одержання ними посилок, пере­дач, бандеролей, листування засуджених. Сюди ж належать норми, які регламентують питання організаційно-технічного характеру, ос­кільки від них безпосередньо залежить ступінь ізоляції засуджених.

Вимоги загальногромадянського характеру. Вони характери­зують моральні основи режиму. До них належать обов'язок працю­вати, підвищувати свій загальноосвітній рівень, здобувати професію, дотримуватися правил поведінки у взаєминах із співробітниками УВП і один з одним, утримувати в чистоті житлові та робочі примі­щення, дотримуватися правил особистої гігієни.

Реалізація названих вимог режиму передбачає створення систе­ми спеціальних заходів, які в літературі дістали найменування "за­соби забезпечення режиму" або "способи забезпечення режиму". У юридичній науці ця проблема ще недостатньо досліджена. Насампе­ред, немає єдності поглядів на те, які елементи варто віднести до за­собів забезпечення режиму.

Окремі автори розглядають засоби забезпечення режиму як еле­менти змісту режиму. Так, на думку О. О. Рябініна, до елементів ре­жиму належить охорона засуджених і нагляд за ними. М. О. Бєляєв у зміст режиму включає застосування заходів заохочення і стягнен­ня, а також заходів безпеки. І. О. Сперанський нагляд відносить до елементів режиму і засобів його забезпечення.

На наш погляд, таке змішання навряд чи обгрунтоване, елемен­ти змісту режиму повинні бути чітко відмежовані від засобів його забезпечення, оскільки вони мають різну цільову спрямованість, не­однакову правову природу. Якщо режим є сутністю і змістом пока­рання у вигляді позбавлення волі, виражає передбачену в ньому ка­ру, то засоби забезпечення режиму спрямовані саме на забезпечен­ня його основних вимог, і тим самим не можуть розглядатися як обов'язкові елементи кари, оскільки вони в разі відсутності погрози чи порушень вимог режиму взагалі не застосовуються (наприклад, заходи стягнення, заходи безпеки). Отже, засоби забезпечення ре­жиму не входять до його змісту, а необхідні для його підтримки й охорони.

Виходячи з цього, засоби забезпечення режиму з урахуванням їхньої правової природи можна класифікувати так:

228

1. Засоби забезпечення режиму, які носять характер переконання:

— правове виховання засуджених;

— агітаційна і пропагандистська робота;

— індивідуальна виховна робота;

— заходи заохочення;

— суспільний вплив.

2. Засоби забезпечення режиму, які носять характер примусу:

— охорона і нагляд за засудженими;

— дисциплінарна практика (заходи стягнення);

— робота оперативно-режимної служби;

— застосування технічних засобів, за допомогою яких попере-джується проникнення до засуджених заборонених предметів;

— заходи безпеки (вогнепальна зброя, спецзасоби).

3. Засоби забезпечення режиму, які носять контрольно-правовий характер:

— відомчий, судовий, прокурорський контроль;

— адміністративна, матеріальна і кримінальна відповідальність.