- •1. Поняття і визначення міжнародного права
- •2. Особливості міжнародного права
- •3. Міжнародне право та міжнародна система
- •4. Основні риси сучасного міжнародного права
- •5. Міжнародне публічне і міжнародне приватне право
- •6. Галузі й інститути міжнародного права
- •1. Поняття норми міжнародного права
- •2. Структура норм міжнародного права
- •3. Види міжнародно-правових норм
- •4. Джерела міжнародного права
- •5. Договір і звичай — основні джерела міжнародного права
- •6. Допоміжні джерела міжнародного права
- •7. Кодифікація міжнародного права
- •1. Юридична природа основних принципів міжнародного права
- •2. Принцип суверенної рівності держав
- •4. Принцип територіальної цілісності держав
- •5. Принцип непорушності
- •6. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів
- •7. Принцип невтручання у внутрішні справи
- •8. Принцип поваги прав людини
- •9. Принцип рівноправністі та самовизначення народів і націй
- •10. Принцип міжнародного співробітництва
- •11. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань
- •Розділ 4
- •1. Поняття і властивості суб'єкта міжнародного права
- •2. Види суб'єктів міжнародного права
- •3. Держави — основні суб'єкти міжнародного права
- •4. Види держав
- •6. Правосуб'єктність міжнародних організацій
- •7. Обмеження міжнародної
- •Розділ 5
- •1. Поняття визнання
- •2. Форми визнання
- •3. Види визнання
- •2. Правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів
- •3. Правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів
- •4. Правонаступництво України
- •1. Поняття і підстави міжнародно-правової відповідальності
- •3. Види міжнародних правопорушень
- •4. Види і форми відповідальності
- •5. Обставини, що виключають відповідальність держав
- •6. Санкції в міжнародному праві
- •1. Кодифікація права міжнародних договорів
- •2. Поняття міжнародного договору
- •3. Види міжнародних договорів
- •4. Порядок і стадії укладання міжнародних договорів
- •5. Законодавство України про міжнародні договори
- •Розділ 9
- •1. Історичні аспекти створення міжнародних організацій
- •2. Поняття і види міжнародних організацій
- •3. Правосуб'єктність міжнародних організацій
- •4. Організація Об'єднаних Націй: історія створення, правовий статус, головні органи
- •5. Спеціалізовані органи Організації Об'єднаних Націй з прав людини.
- •6. Спеціалізовані установи Організації Об'єднаних Націй
- •7. Регіональні міжнародні організації
- •8. Міжнародні конференції
- •1. Проблема міжнародної
- •2. Основні міжнародно-правові акти про права людини
- •3. Класифікація міжнародних актів про права людини
- •5. Міжнародні акти про права людини і законодавство України
- •Розділ 11
- •1. Громадянство та його значення для міжнародного права
- •2. Способи набуття громадянства
- •3. Припинення громадянства
- •4. Подвійне громадянство і безгромадянство
- •5. Правовий стан іноземців
- •6. Правовий статус біженців і переміщених осіб
- •7. Право притулку
- •3. Способи придбання державної території
- •4. Державні кордони
- •4) Повітряні судна й інші літальні апарати, що перетнули державний кордон України без відповід-
- •5. Міжнародна (недержавна) територія
- •6. Міжнародні і багатонаціональні ріки
- •7. Правовий режим Дунаю
- •8. Правовий режим Арктики й Антарктики
- •Розділ 13
- •1. Право зовнішніх зносин
- •2. Органи зовнішніх зносин держави
- •3. Поняття дипломатичного і консульського права та їхні джерела
- •5. Функції дипломатичного представництва
- •6. Глава і персонал
- •7. Дипломатичні привілеї та імунітети
- •8. Торгові представництва
- •9. Консульські представництва
- •10. Глава і персонал консульської установи
- •II розділ. Функції консула стосовно юридичних осіб і громадян України.
- •11. Консульські привілеї та імунітети
- •12. Постійні представництва держав при міжнародних організаціях
- •1. Поняття і просторова дія
- •2. Кодифікація міжнародного морського права
- •3. Внутрішні морські води і їхній правовий режим
- •4. Територіальне море (територіальні води) і його правовий режим
- •5. Прилегла зона та її правовий режим
- •6. Відкрите море і його правовий режим
- •7. Континентальний шельф
- •8. Міжнародний район морського дна (Район)
- •10. Міжнародні протоки і міжнародні канали
- •11. Води держав-архіпелагів (води архіпелагу)
- •1. Міжнародне право в період збройних конфліктів — галузь міжнародного права
- •3. Початок війни і його правові наслідки. Театр війни
- •4. Учасники збройних конфліктів
- •7. Режим воєнного полону
- •9. Захист цивільних об'єктів і культурних цінностей під час збройних конфліктів
- •10. Нейтралітет у війні
- •11. Закінчення війни і його міжнародно-правові наслідки
- •Розділ 16
- •1. Поняття і джерела міжнародного повітряного права
- •2. Міжнародні польоти та їхнє правове регулювання
- •3. Міжнародне космічне право та його джерела
- •4. Основні принципи космічної діяльності
- •5. Міжнародно-правова регламентація умов космічної діяльності
- •Розділ 17 міжнародне екологічне право
- •1. Поняття міжнародного спору
- •2. Засоби вирішення міжнародних спорів
- •4. Міжнародна процедура з примирення
- •6. Міжнародна судова процедура
- •7. Розв'язання спорів
- •61022, Харків-22, пр. Правди, 7, кв. 31.
4. Учасники збройних конфліктів
Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина — так звані законні учасники війни, діям яких надається державний характер. Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне населення).
У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін:
воюючі (комбатанти);
ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти). Комбатанти — це особи, які входять до складу
збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених.
Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюючої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це — військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом воєнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Некомбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для
597
самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набувають статусу комбатантів.
Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать:
особовий склад регулярних збройних сил;
ополчення, добровольчі загони, як вхідні, так і не вхідні до складу регулярних збройних сил;
особовий склад рухів опору і партизанських фор мувань;
особи, які надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не приймають;
члени екіпажів торгових суден і цивільних літа ків, які надають допомогу воюючим;
населення, що при наближенні противника взяло ся за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотри мується законів і звичаїв війни.
Отже, комбатанти повинні відповідати таким умовам:
а) мати на чолі особу, відповідальну за своїх під порядкованих;
б) мати визначений і видимий здалеку знак від мінності;
в) відкрито носити зброю;
г) додержуватися у своїх діях законів і звичаїв війни.
У міжнародному праві тривалий час продовжувалася дискусія з проблеми правового статусу партизан, яких не визнавали комбатантами. Це пояснювалося насамперед тією шкодою, що партизани завдавали регулярним силам противника у нього в тилу, і бажанням потерпілої сторони розправитися з ними, як із бандитами, що не підпадають під охорону норм міжнародного права. Результатом цього довгого процесу усе ж стало визнання партизан у якості комбатантів. Партизани і бійці національно-визвольних рухів є комбатантами за умови дотримання ними певних умов (подібні з загальними умовами визнання комбатантів):
а) належать до якого-небудь воєнним способом організованого загону, на чолі якого стоїть відповідальна особа (зазвичай цивільна особа);
598
б) носять знаки відмінності (на відміну від воєн них комбатантів, що носять воєнну форму, погони, емблеми, партизани в основному носять цивільний одяг і мають певні знаки відмінності, наприклад, ра дянські партизани в період Другої світової війни носили червону стрічку на головному уборі);
в) відкрито носять зброю. Стаття 43 Додаткового протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року конкретизує це положення: партизани повинні вікрито носити зброю під час кожного воєн ного зіткнення й у той час, коли вони будуть знахо дитися на очах у противника в ході розгортання в бойові порядки, що передує початку нападу, у якому вони повинні взяти участь;
г) дотримуються законів і звичаїв війни.
При дотриманні цих умов члени партизанських загонів при потрапленні в полон признаються комбатантами.
Розвідники — особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що носять воєнну форму і проникають у розташування супротивника з метою збору відомостей про нього для свого командування. Захоплені в полон розвідники користуються статусом військовополонених. Розвідник не може нести кримінальну відповідальність за дії, вчинені ним раніше в попередні рейди в район дії ворожої армії.
Від розвідників слід відрізняти лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємною способом або під фальшивими приводами, збирають відомості в районі воєнних дій. На цих осіб режим воєнного полону не поширюється, вони можуть бути покарані воєнним судом і навіть засуджені до смерті.
Головна відмінність воєнного розвідника від лазутчика (шпигуна) — це воєнна форма розвідника, що свідчить про його приналежність до збройних сил своєї держави.
Іноземні воєнні радники й інструктори — це особи, які входять у збройні сили іншої держави, що відповідно до міжнародних угод знаходяться в іншій державі
599
для надання допомоги в освоєнні бойової техніки і навчанні особового складу збройних сил. Радники й інструктори не беруть участь у воєнних діях. Радники навчають веденню бойових дій. Інструктори допомагають в освоєнні бойової техніки. Проте, якщо ці особи беруть участь у бойових діях, вони прирівнюються до комбатантів.
Не є комбатантами найманці. Визначення ознак най-манства і його правового статусу в останні роки набуло гострої практичної необхідності через поширення цього явища, що шириться, що викликає з боку міжнародного співтовариства осуд. Міжнародне право вважає найманцем особу, яка завербована на місці або частіше усього за кордоном спеціально для того, щоб воювати в збройному конфлікті, і яка фактично приймає в ньому участь. Поняття найманців міститься в статті 47 Додаткового протоколу І від 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Відповідно до цього документу найманець не має статусу комбатанта або військовополоненого. Можна виділити такі ознаки найманця:
він спеціально завербований на місці або за кор доном для того, щоб воювати в збройному конфлікті;
він фактично приймає безпосередню участь у во єнних діях;
він бере участь у воєнних діях, керуючись голов ним чином бажанням одержати особисту вигоду, і йому дійсно обіцяна стороною або з доручення сторони, що знаходиться в конфлікті, матеріальна винагорода, що істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачува ну комбатантам такого ж рангу, і функцій, які входять в особовий склад збройних сил даної сторони;
він не є ні громадянином сторони, що знаходиться в конфлікті, ні особою, яка постійно мешкає на території, контрольованою стороною, що знаходиться в конфлікті;
не входить в особовий склад збройних сил сторо ни, що знаходиться в конфлікті;
—і не посланий державою, котра не є стороною, що знаходиться в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків у якості особи, яка входить до складу її збройних сил.
ООН неодноразово висловлювалася проти найманст-ва, оголосивши його міжнародним злочином і призвавши всі держави прийняти закони, що карають найманців як кримінальних злочинців.
Відповідно до статті 63і Кримінального Кодексу України найманство визнається кримінальним злочином і кваліфікується як «вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання в збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади або порушення територіальної цілісності, а однаково використання найманців». Ці дії караються позбавленням волі терміном від 3 до 10 років. А сама «участь без дозволу відповідних органів державної влади в збройних конфліктах інших держав, з метою одержання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди» карається позбавленням волі терміном від 5 до 12 років.
Від найманців слід відрізняти добровольців (волонтерів) — іноземних громадян, які у силу політичних або інших переконань (а не з матеріальних міркувань) поступають на службу в армію якої-небудь воюючої сторони і включаються в особовий склад збройних сил.
5. Обмеження засобів і методів ведення війни
Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному конфлікті вибирати методи або засоби ведення війни не є необмеженим. Цей принцип, сформульований IV Гаазькою конвенцією 1907 року, знайшов своє підтвердження в І Додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Крім того, існує принцип, що забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму початковому виді — недопущення зайвих страждань —
600
601
j
був уперше сформульований Петербурзькою декларацією 1868 року.
Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби і методи ведення війни.
Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані збройними силами у війні для заподіяння шкоди і поразки супротивника.
Методи ведення війни — це способи застосування засобів війни.
Відповідно до міжнародного права цілком заборонені такі засоби ведення війни:
вибухові і запальні кулі (Санкт-Петербурзька де кларація про скасування використання вибухових і за пальних куль 1868 року);
кулі, що розвертаються або сплющуються в люд ському тілі (Гаазька декларація про заборону вживати кулі, що легко розвертаються або сплющуються в люд ському тілі, 1899 року);
отрути й отруєна зброя (IV Гаазька конвенція 1907 року);
задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси (Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та інших таких газів і бак теріологічних засобів 1925 року);
біологічна зброя (Конвенція про заборону розроб лення, виробництва і накопичення запасів бактеріоло гічної (біологічної) зброї і токсинів та їхнього знищен ня 1972 р. і Женевський протокол 1925 року);
засоби впливу на природне середовище, що мають широкі довгострокові наслідки в якості засобів руйна ції, завдання шкоди або заподіяння шкоди іншій дер жаві (Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на при родне середовище 1977 року);
будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесен ні ушкоджень осколками, що не виявляються в людсь кому тілі за допомогою рентгенівських променів, та ін.
Щодо можливості застосування ядерної зброї, як у міжнародному праві, так і воєнній доктрині більшості
І
держав існує така точка зору. Оскільки прямої заборони використовувати ядерну зброю в міжнародному праві немає, ядерні держави (признаючи в цілому згубність застосування такої зброї) обґрунтовують правомірність її використання при здійсненні права на колективну й індивідуальну самооборону, при нанесенні відповідного ядерного удару. Проте, з іншого боку, у міжнародному праві є норми про заборону засобів і методів ведення війни, що спричиняють надмірні руйнації, що мають невибіркову дію, норми про захист цивільного населення під час війни і т.д., положення яких непрямим чином можуть бути застосовані і до ядерної зброї. Тому вважається обгрунтованим віднесення ядерної зброї до заборонених засобів і методів ведення війни.
У 1981 році була підписана Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, що можуть вважатися такими, котрі наносять надмірні ушкодження або мають невибіркову дію (ратифікована СРСР у 1982 році).
До Конвенції додаються три Протоколи: Протокол про осколки, які не можна знайти (Протокол І), Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв (Протокол II), Технічний додаток до Протоколу про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, Протокол про заборону або обмеження застосування запальної зброї (Протокол III).
Відповідно до Протоколу І забороняється застосовувати будь-яку зброю, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів.
Протокол II (у зв'язку з внесенням поправок він одержав нову назву: «Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, із поправками, внесеними 3 травня 1996 року») стосується застосування на суші мін, мін-пасток та інших пристроїв, визначення яких міститься в даному документі, у тому числі мін, установлюваних із метою перешкодити подоланню прибережних смуг, водних шляхів
602
603
Під «мінами» розуміються будь-який боєприпас, установлений під землею, на землі або поблизу землі або іншої поверхні і призначений для детонації або вибуху від присутності, близькості або безпосереднього впливу людини або засобу, що рухається, і «дистанційно встановлювана міна» означає будь-яку в такий спосіб визначену міну, встановлену за допомогою артилерії, ракет, мінометів або аналогічних засобів або скинену з літального апарату.
«Міна-пастка» — це пристрій або матеріал, що призначений, сконструйований або пристосований для того, щоб вбивати або заподіювати ушкодження, і який спрацьовує зненацька, коли людина доторкається або наближається до предмету, що здається нешкідливим, або чинить дію, що здається безпечною.
Забороняється використовувати міни, міни-пастки у разі нападу, оборони або в порядку репресалій проти цивільного населення як такого або проти окремих цивільних осіб.
Забороняється також невибіркове застосування мін, тобто:
а) не на військовому об'єкті або не з метою, спрямо ваною на нього;
б) способом або засобом доставления, що не до зволяє спрямовану дію по конкретному військовому об'єкту;
в) якщо воно може спричинити випадкові втрати життя серед цивільного населення, поранення цивіль них осіб, шкоду цивільним об'єктам або те й інше разом, що були б надмірні стосовно очікуваної конк ретної і безпосередньої військової переваги. Забороняється застосування мін, що не є дистанцій но встановлюваними мінами, мін-пасток у будь-якому місті, селищі, селі або в іншому районі з аналогічним зосередженням цивільних осіб, де бойові дії між сухо путними військами не ведуться або не вважаються не минучими, крім випадків, коли:
а) вони встановлені на військовому об'єкті або в безпосередній близькості від військового об'єкта, що належить супротивній стороні або знаходиться під її контролем; або
б) прийняті заходи для захисту цивільних осіб від їхнього впливу, наприклад установлені попере джуючі знаки, виставлена варта, опубліковані попе редження або виставлене огородження.
Про будь-яку установку або будь-яке скидання дистанційно встановлюваних мін, що можуть мати наслідки для цивільного населення, провадиться ефективне завчасне оповіщення.
Забороняється при будь-яких обставинах застосовувати:
а) міни-пастки у вигляді переносного предмета, що здається нешкідливим, який призначений для по міщення в нього вибухової речовини і для вибуху при доторку або наближенні до нього;
б) міни-пастки, що яким-небудь чином з'єднані або асоціюються з міжнародно визнаними захисни ми сигналами; хворими, пораненими або мертвими; місцями поховання; медичними об'єктами, устатку ванням або транспортом; дитячими іграшками; про дуктами харчування; кухонним посудом; предмета ми явно релігійного характеру; історичними пам'ят никами і т.п.
Сторони в конфлікті повинні реєструвати розташування всіх попередньо запланованих мінних полів, установлених ними, і всіх районів, у яких вони в широких масштабах і відповідно до попереднього плану використовували міни-пастки.
Всі реєстраційні документи підлягають збереженню сторонами, що після припинення активних військових дій вживають усіх необхідних і відповідних заходів для захисту цивільних осіб від небезпеки мінних полів, мін і мін-пасток.
Протокол III поширюється на «запальну зброю», тобто зброю або боєприпаси, що у першу чергу призначені для підпалу об'єктів або заподіяння людям опіків за
604
605
допомогою дії полум'я, тепла або того й іншого разом, що виникають у результаті хімічної реакції речовини, доставленої до цілі (вогнемети, фугаси, снаряди, ракети, гранати, міни, бомби, ємкості з запальними речовинами).
Забороняється піддавати цивільне населення або цивільні об'єкти нападу з застосуванням запальної зброї.
Забороняється також перетворювати ліси або інші види рослинного покрову в об'єкт нападу з застосуванням запальної зброї, за винятком випадків, коли такі природні елементи використовуються для того, щоб укрити, сховати або замаскувати комбатантів або інші військові об'єкти, або коли вони самі є військовими об'єктами.
Використання авіації з погляду міжнародного права признається допустимим, проте її не можна використовувати проти невоєнних об'єктів, проти мирного населення і т.п.
Відповідно до міжнародного права заборонені також такі методи ведення війни:
зрадницьки вбивати або ранити мирне населення або супротивника;
вбивати або ранити супротивника, що здався і склав зброю;
повідомляти тому, хто обороняється, що у разі опору пощади нікому не буде;
незаконно користуватися парламентерським пра пором або прапором держави (нейтральної), що не бере участь у війні, прапором або знаками Червоного Хрес та та ін.;
примушувати громадян ворожої сторони брати участь у військових діях проти своєї держави;
геноцид під час війни;
убивство парламентера й осіб, які його супровод жують (трубача, сурмача, барабанщика);
атака, бомбардування або знищення санітарних установ, госпітальних суден, транспортів, літаків, сані тарного персоналу;
винищування або захоплення ворожої власності, крім випадків військової необхідності;
606
бомбардування незахищених міст, портів, селищ, жител, історичних пам'ятників, храмів, госпіталів, не ви користовуваних у воєнних цілях;
знищення культурних цінностей, історичних та інших пам'ятників, місць відправлення культів, або їхнє використання для забезпечення успіху у воєнних діях;
— деякі інші дії.
Щодо заборонених методів ведення війни Додатковий протокол І 1977 року до Женевських Конвенцій 1949 року закріплює концептуальне положення, що стає визначальним принципом стосовно таких методів ведення війни: «Забороняється вбивати, наносити поранення або брати в полон противника за допомогою віроломства». У п. 1 статті 37 даного протоколу віроломство визначається як «дії, спрямовані на те, щоб викликати довіру противника і змусити його повірити, що він має право на захист або зобов'язаний надати такий захист згідно з нормами міжнародного права, застосовуваного в період збройних конфліктів, з метою обману такої довіри». Отже, віроломство — це зобов'язання, що вселяють довіру противнику, але зумисне порушувані для одержання воєнної переваги.
Від віроломства слід відрізняти воєнну хитрість — дії відвертаючого характеру, спрямовані на дезорієнтацію противника. Прикладом таких хитрощів є: використання маскувань, пасток, несправжніх операцій і дезінформація (стаття 37 Додаткового протоколу). Воєнна хитрість у період збройних конфліктів припустима і не суперечить міжнародному праву.
6. Ведення морської війни ,
Певну специфіку має війна на морі. її комбатантами є не тільки особовий склад військово-морських сил, але і всі бойові кораблі всіх класів і типів (підводні і надводні), допоміжні судна військово-морського флоту, а також невоєнні судна, офіційно перетворені у воєнні відповідно до VII Гаазької конвенції 1907 року, і воєн-
607
і
ні літаки та інші літальні апарати, що входять до складу морської авіації.
Не користуються правом ведення війни на морі, а отже, не є комбатантами в морській війні судна, що хоча і входять до складу військово-морських сил держави, але призначені винятково для надання допомоги пораненим, хворим і особам, які потерпіли аварію корабля (госпітальні судна, санітарні транспорти, санітарні літальні апарати). Ці судна та їхні екіпажі не можуть бути об'єктом нападу і не підлягають захопленню.
До морської війни зазвичай застосовуються загальні правила сухопутної війни, у тому числі і правила щодо заборони на певні засоби і методи ведення воєнних дій. Але тут є і ряд суттєвих відмінностей: наприклад, дозволене захоплення майна торгових суден нейтральних держав, у випадках, якщо буде доведено, що вони перевозили вантажі для ворожої держави; режим військового полону поширюється на ворожих торгових моряків, захоплених разом із їхнім судном, які не є комбатантами. Є особливості в правилах для підводних човнів, проведення бомбардувань, встановлення мін, морської блокади та ін.
З 1856 року міжнародним правом у Декларації про морську війну було заборонене каперство, тобто перетворення торгових суден у військові, при якому власник торгового судна одержував каперське свідоцтво і на свій страх і ризик, піднявши військовий прапор, нападав у морі на військові судна противника. Слід зазначити, що каперство частіше усього носило характер піратства, тому що власник торгового судна використовував каперське свідоцтво для грабування торгових суден противника і нейтральних держав, що перевозять для нього вантажі.
За сучасним міжнародним правом озброєння торгових суден припустимо тільки у воєнний час, при цьому озброєне торгове судно не перетворюється у військовий корабель і не користується правом ведення воєнних дій. Проте воно може використовувати зброю для самооборони при нападі противника.
На підводні човни поширюються загальні правила ведення війни і норми, що стосуються надводних військових кораблів. Воєнна діяльність підводних човнів спеціально регламентується Правилами про дії підводних човнів стосовно торгових суден у воєнний час 1936 року (Україна є учасником цієї угоди). Правила передбачають, що у своїх діях стосовно торгових суден підводні човни повинні співвідноситися з нормами, що діють для надводних кораблів. Підводні човни вправі зупинити і піддати огляду вороже торгове судно, потопити його у разі відмови зупинитися, попередньо забезпечивши безпеку пасажирів і команди, захопити його в якості призу. Пасажири, команда і суднові папери повинні бути доставлені в безпечне місце. При цьому під безпечним місцем, з урахуванням навколишнього оточення і близькості берега або іншого судна, слід розуміти шлюпки корабля, що атакується.
Застосування морської мінної зброї VIII Гаазька конвенція 1907 року (Україна не бере участь у Конвенції) дозволяє при дотриманні таких правил. Забороняється ставити міни:
а) не закріплені на якорях (за винятком тих, що стають безпечними через час після того, як той, хто їх поставить, утратить над ними контроль);
б) якірні, що залишаються небезпечними і після відриву їх від своїх мінрепів;
в) біля берегів противника, із єдиною метою — зашкодити торговому судноплавству. Конвенція 1907 року зобов'язує всіх держав-учас-
ниць вживати заходів для забезпечення безпеки торгового судноплавства, вказувати в «Сповіщеннях мореплавцям» небезпечні від мін райони і повідомляти про них іншим державам дипломатичним шляхом. По закінченні будь-якої війни всі держави зобов'язуються обмінюватися відомостями про виставлені міни, мінні поля, передавати карти мінних полів, проводити тралення і знищення мін.
Допустимою з погляду міжнародного права є морська блокада.
608
609
Морська блокада — це система дій військово-морських сил і авіації, що перешкоджають доступу з моря до портів і берегів противника і виходові з цих портів і берегів у море.
Блокада, щоб бути законною, повинна відповідати визначеним вимогам, закріпленим у Декларації про збройний нейтралітет 1780 року, Паризькій декларації про морську війну 1856 року і Лондонській декларації про право морської війни 1909 року (Декларація 1909 року в силу не вступила, але її положення воюючі сторони приймають до відома).
Насамперед блокада повинна бути публічно оголошена державою, що блокує, з указівкою дати початку блокади району, що блокується, терміну для виходу з портів, що блокуються, суден нейтральних держав.
Блокада повинна бути дійсною (ефективною). Покаранням за спробу прориву блокади можуть бути захоплення або конфіскація судна і/або вантажу або знищення судна-блокадопроривача.
Здійснення блокади не повинно перешкоджати таким гуманним діям, як доставляння в порт, що блокується, посилок із ліками, одягом і продовольством для дітей до 15 років, вагітних жінок і породілей, за умови, що цим правом не зловживають. Крім цього, блокада повинна бути безпристрасною, тобто рівною стосовно всіх суден. Блокада, здійснювана державою-агресором, завжди протиправна.
Блокада припиняється у випадку її зняття державою, що блокує, знищення сил блокуюючих або неможливості забезпечити її ефективний характер.
У сучасних умовах блокада вважається законною, якщо вона здійснюється в порядку самооборони по статті 51 Статуту ООН або за рішенням Ради Безпеки ООН на підставі статті 42 Статуту ООН.
У міжнародному праві існує інститут морської (воєнної) контрабанди, пов'язаний із порушенням правил перевезення певних вантажів у період морської війни.
Воєнною контрабандою признаються вантажі нейтральних власників або противника на суднах нейтральних держав, котрі воююча сторона забороняє доставля-
610
ти своєму противникові. Згідно з Лондонською конвенцією 1909 року воєнна контрабанда поділяється на:
а) абсолютну (предмети і матеріали, що слугують винятково для воєнних цілей, наприклад зброя, боє припаси, військове обмундирування);
б) умовну (предмети і матеріали, що можуть слу гувати як для воєнних, так і для мирних цілей, наприклад медикаменти і медичне устаткування, про дукти харчування).
Абсолютна контрабанда підлягає захопленню і знищенню, якщо судно, що її перевозить, слідує у ворожий порт. Умовна контрабанда підлягає захопленню якщо вона призначена для збройних сил противника. Якщо воєнна контрабанда складає меншу частину вантажу судна нейтральної держави, саме судно захопленню не підлягає. У противному випадку захоплюється і судно, що перевозить його.
У війні на морі існує інститут призів, пов'язаьий із морською (воєнною) контрабандою, та інститут трофеїв.
Призом є будь-яке торгове судно противника поза залежністю від характеру того, що перевозиться, і вантажу. Таке судно може бути захоплено. Не підлягають захопленню невеликі рибальські судна, каботажні судна, судна, що виконують наукові і філантропічні доручен я, а також судна, що вийшли в море до оголошення вій? л. Це ж стосується і вантажів, перевезених на цих кораблях. Якщо на його борту знаходиться неконтрабандний вантаж нейтральної держави, власник вправі вимагати компенсації. Право захоплювати приз належить тільки військовим кораблям і літальним апаратам.
Той, хто захопив приз, має доставити його у свій порт. Законність захоплення може бути оскаржена в призовому суді, який засновується воюючими сторонами. Існують два види таких судів: портовий і вищий призовий суд. У разі визнання захоплення неправомірним, судно і вантаж підлягають поверненню, а безпідставно знищені — компенсації.
Трофеї — це захоплені під час морської війні військові кораблі противника і цінності, що знаходяться на
611
них. Трофеї переходять у власність держави, що захопила їх.
Бомбардування з моря військових об'єктів є законним методом ведення війни. Але бомбардування з моря незахищених об'єктів, портів, міст, селищ або будівель забороняється при всіх обставинах.