Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Bajmuratov-Mіzhnarodne-pravo.doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
16.11.2019
Размер:
3.89 Mб
Скачать

8. Правовий режим Арктики й Антарктики

Арктика — частина земної кулі, обмежена Пів­нічним полярним колом, що включає у себе околиці материків Євразія і Північна Америка, а також Північ­ний Льодовитий океан.

Арктика національно привласнена, її територія под­ілена між США, Канадою, Данією, Норвегією і Росією на полярні сектори. Система північних полярних сек-

439

торів установилася з ініціативи Канади і СРСР, що во­лодіють найбільшими приполярними узбережжями, їхньою верхньою точкою є Північний полюс, а точками основи — виходи національного кордону до морського узбережжя Північного Льодовитого океану.

Водночас США не розділяють позицію Канади і СРСР у відношенні Арктики і продовжують виступати проти секторальної системи і в даний час. Такої ж позиції дотримується Норвегія. Обидві держави думають, що за межами територіальних вод в Арктиці повинні дія­ти свободи відкритого моря. Данія, будучи сувереном Гренландії, схиляється до точки зору США і Норвегії. Постановою Президії ЦБК СРСР від 15 квітня 1926 року проголошуються територією Союзу РСР (у даний час — Росії) усі як відкриті, так і здатні бути відкритими надалі землі й острови, розташовані в Північному Льодовитому океані, до Півночі від узбе­режжя Союзу РСР (Росії) до Північного полюса в ме­жах між меридіанами 32°04"35" східної довготи і 168°49"30" західної довготи, крім земель і острова арх­іпелагу Шпіцберген, що належить Норвегії за Міжна­родним договором від 9 лютого 1920 року.

Канада в 1921 році офіційно нотифікувала Данію про те, що всі землі й острів до Півночі від канадської континентальної частини підпадають під суверенітет Канади. Королівський указ від 1926 року в додаток до Акта про північно-західні території Канади встановив правило, відповідно до якого іноземні громадяни, які бажають відвідати сухопутні райони, що прилягають до узбережжя Канади в Арктиці, повинні спочатку от­римати на це дозвіл канадської влади.

Стосовно морських просторів Арктики діють норми міжнародного морського права (Конвенція ООН з морсь­кого права 1982 року). Відповідно до Конвенції прибе­режні держави мають право приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил із за­побігання, скорочення і збереження під контролем заб­руднення морського середовища із суден у покритих льодами районах у межах виняткової економічної війни.

440

У районі Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можливі стоянки військових підводних ко­раблів, що мають ядерну зброю. Північний морський путь, що проходить уздовж арктичного узбережжя Росії, є головною національною комунікацією в Росії. Припо­лярні держави встановлюють дозвільний порядок ве­дення господарської діяльності в районі Полярного кола, правила охорони навколишнього середовища і т.п.

Договір про Шпіцберген 1920 року встановлює ста­тус цього, розташованого в Арктиці архіпелагу. Відпов­ідно до договору Шпіцберген (Свальбард) є демілітари­зованою і нейтралізованною територією, що знаходить­ся під суверенітетом Норвегії. Договором також пе­редбачається вільний доступ на острови і води архіпе­лагу громадян усіх держав-учасниць договору для про­ведення господарської, наукової або іншої діяльності.

Новий імпульс співробітництву арктичних держав і усього світового співтовариства з арктичних питань був даний у вересні 1996 року, коли 8 арктичними держа­вами (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Швеція), на основі підписаної в Оттаві (Ка­нада) декларації, була створена нова регіональна міжна­родна організація — Арктична Рада.

Відповідно до статутних документів її цілями є:

— здійснення співробітництва, координації і взає­ модії арктичних держав при активній участі корін­ них народів Півночі й інших жителів Арктики із загальноарктичних питань;

  • контроль і координація виконання екологіч­ них програм;

  • розробка, координація і контроль за виконан­ ням програм стійкого розвитку;

— поширення інформації, заохочення інтересу й освітніх ініціатив із питань, пов'язаних з Арктикою. Неарктичні держави можуть брати участь у діяль­ ності Арктичної Ради в якості спостерігачів. Україна, що має свої інтереси в Арктиці, як велика морська і наукова держава, повинна використовувати потенційні можливості цієї організації з метою створення нового

441

правового режиму в цьому регіоні, який би враховував і її законні інтереси.

Антарктика — це материк Антарктида, розташова­ний навколо Південного полюса Землі, що обмежений із півночі 60° південної широти і включає прилягаючі до нього шельфові льодовики, острови і прилягаючі моря.

Антарктика була відкрита в ході експедиції російсь­ких судів під командою М.П. Лазарева і Ф.Ф. Беллінс-гаузена в 1818-1821 роках.

Правовий режим цієї зони визначається Вашинг­тонським договором про Антарктику від 1 грудня 1959 року, що спочатку був підписаний дванадцятьма дер­жавами, включаючи СРСР. Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритий характер. Він відкри­тий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН або будь-якої іншої держави, що може бути запро­шена приєднатися до Договору за згодою всіх договір­них сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах.

За цим договором (стаття 1) Антарктида оголошена демілітаризованою і нейтралізованною територією. Там не можна проводити ядерні випробування і здійснюва­ти викидання радіоактивних відходів (стаття 5). Проте договір не забороняє використання військового персо­налу або устаткування для наукових досліджень або для будь-яких мирних цілей. Антарктида повинна ви­користовуватися міжнародним співтовариством у мир­них цілях. Встановлено свободу наукових досліджень і співробітництва. Спостерігачі та науковий персонал станцій в Антарктиці знаходиться під юрисдикцією держави, що направляє. Води Антарктики є відкритим морем.

Відповідно до положень Договору 1959 року всі те­риторіальні претензії держав в Антарктиці «заморо­жувалися». Але після підписання договору вони були заявлені. Причиною стало припущення, що надра кон­тиненту містять великі мінеральні багатства. На пре­тензіях особливо наполягають Великобританія, Фран-

442

ція, Аргентина, Австралія, Чилі, Норвегія і Нова Зелан­дія. Положення загострилося в зв'язку зі зростанням кількості учасників Договору: на 1 липня 1996 року в договорі вже брала участь 41 держава. Вихід був знай­дений досить оригінальний: держави-учасниці Дого­вору на спеціальній Консультативній нараді 4 жовтня 1991 року підписали в Мадриді (Іспанія) документ по врегулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарк­тики — Протокол про охорону навколишнього середо­вища, що став практично складовою частиною Догово­ру про Антарктику. Ним фактично заморожується (за­бороняється) ведення в Антарктиці усіх видів геолого­розвідувальних робіт, включаючи експлуатаційні, тер­міном на 50 років, а сама Антарктида проголошена міжнародним заповідником.

Україна, відповідно до положень Договору 1959 року, із 1996 року має на цьому материку свою науково-дос­лідну станцію «Академік Вернадський» (колишню «Фа­радей»), розташовану на острові Галіндес (архіпелаг Арджентайн), що була подарована їй Великобританією.

Література:

  1. Бабурин С.Н. Территория государства. Правовые и геополитические проблемы. — М., 1997.

  2. Барсегов Ю.Г. Территория в международном пра­ ве. — М., 1958.

  3. Голицын В.В. Антарктика: тенденции развития режима. — М., 1989.

  4. Гуреев С.А., Тарасова И.М. Международное реч­ ное право. — М., 1993.

  5. Клименко Б.М. Государственная территория. — М., 1974.

  6. Клименко Б.М. Мирное решение территориаль­ ных споров. — М., 1982.

  7. Тимченко Л.Д. Шпицберген: история и современ­ ность. Международно-правовой аспект. — Харьков, 1992.

443