5. Міжнародні акти про права людини і законодавство України

З огляду на особливу важливість прав і свобод лю­дини, що містяться в міжнародних актах, та їхнє наступне закріплення в конституційному і поточному законодав­стві України у формі прав і свобод людини і громадя­нина, представляється доцільним провести порівняль­ну характеристику сприйняття Україною міжнародних стандартів прав і свобод людини.

Такий аналіз вважається актуальним не тільки з пізнавальної точки зору (що є дуже важливим, з огляду на соціальну апатію наших громадян), але і з метою усвідомлення кожним громадянином України демок­ратичності Основного Закону держави, його спрямова­ності на забезпечення і реалізацію прав і свобод люди-

293

ни і громадянина і виконання ними обов'язків у прак­тично повній відповідності з найвищими міжнародни­ми мірками.

Рівність прав і свобод людини і громадянина Рівність прав і свобод людини і громадянина означає насамперед рівність усіх перед законом і судом. . «Всі люди рівні перед законом і мають право без усякої дискримінації на рівний захист закону. У цьо­му відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена, і закон повинний гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-якою ознакою, як-от: раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національ­ного або соціального походження, майнового станови­ща, народження або іншої обставини» (стаття 26 Між­народного пакту про громадянські та політичні права). «1. Всі особи рівні перед судами і трибуналами. Кож­ний має право при розгляді будь-якого карного обвину­вачення, пред'явленого йому, або при визначенні його прав і обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підста­ві закону. Преса і публіка можуть не допускатися на весь судовий розгляд або частину його із міркувань мо­ралі, суспільного порядку або державної безпеки в демо­кратичному суспільстві або коли того вимагають інтере­си приватного життя сторін, або — у тій мірі, у якій це, на думку суду, строго необхідно, — при особливих обста­винах, коли публічність порушувала б інтереси правосуд­дя; проте будь-яка судова постанова по карній або циві­льній справі повинна бути публічною, за винятком тих випадків, коли інтереси неповнолітніх вимагають іншо­го або коли справа стосується матримоніальних супере­чок або опіки над дітьми» (стаття 14 Міжнародного па­кту про громадянські та політичні права).

«Громадяни мають рівні конституційні права і сво­боди та є рівними перед законом. Не може бути приві­леїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, по­літичних, релігійних та інших переконань, статі, етні-

294

чного та соціального походження, майнового стану, міс­ця проживання, за мовними або іншими ознаками» (чч. 1, 2 статті 24 Конституції України).

«Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непоруш­ними» (стаття 21 Конституції України).

Рівність усіх перед законом означає: що закон, його розпорядження рівною мірою обов'язкові для усіх; що суд рівною мірою доступний для всіх і повинний керу­ватися тільки законом, а не якимись сторонніми мірку­ваннями; що не приймаються до уваги не передбачені законом особливості особи, яка звертається за судовим захистом або відповідає перед судом за свої дії. Обо­в'язок притримуватися закону, його виконання, право використовувати закон у своїх інтересах, а також юри­дична відповідальність перед законом за його порушен­ня є рівним для всіх громадян.

Рівність прав і свобод людини і громадянина озна­чає, що вони признаються за всіма людьми рівною мі­рою, не припускається дискримінація в користуванні правами на яких-небудь підставах, що залежить від природних особливостей особистості і її соціального статусу. Конституція України фіксує широкий перелік таких підстав, що не носить остаточний характер.

Рівність прав і свобод признається за людиною неза­лежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового становища, місця проживання, відношення до релігії, переконань, приналежності до су­спільних об'єднань, а також інших обставин. У залеж­ності від перерахованих вище й інших особистих і со­ціальних ознак людини їй не можуть бути надані які-небудь привілеї або допущено обмеження в правах у порівнянні з іншими.

Рівність прав і свобод містить у собі рівноправність чоловіка і жінки.

Треті статті Міжнародного пакту про економічні, со­ціальні і культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права вказують на те, що дер­жави, котрі беруть участь у даних пактах зобов'язу­ються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право

295

користуватися всіма економічними, соціальними, полі­тичними, громадянськими і культурними правами, пе­редбаченими в пактах.

«Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: на­данням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здо­бутті освіти і професійній підготовці, у праці та винаго­роді за неї; спеціальними заходами щодо охорони пра­ці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєд­нувати працю з материнством; правовим захистом, ма­теріальною і моральною підтримкою материнства і ди­тинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям» (ч. З статті 24 Конституції України).

Специфіка захисту прав жінок на рівність обумов­люється рядом чинників. Справа в тому, що коло груп населення, що мають потребу у підтримці з боку суспіль­ства, держави і навіть міжнародного співтовариства, достатньо велике. Це, зокрема, молодь і пенсіонери, ін­валіди і безробітні, біженці, представники національ­них меншин та ін. И тут особливої уваги вимагають жінки, оскільки саме вони нарівні з чоловіками набагато частіше бувають обмежені у використанні своїх кон­ституційних прав.

Відповідно до міжнародної Конвенції «Про ліквіда­цію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок» 1979 року, учасником якої є Україна, дискримінація у відношенні до жінок означає будь-яке розрізнення, ви­ключення або обмеження за ознакою статі, що направ­лене на ослаблення або зводить нанівець визнання, ко­ристування або здійснення жінками, незалежно від їх­нього родиного стану, на основі рівноправністі чолові­ків і жінок, прав людини й основних свобод у політич­ній, економічній, соціальній, культурній, цивільній або будь-якій іншій галузі.

Вкрай загострюється це питання в умовах переходу до ринкової економіки, коли становище жінок усклад­нюється. Зараз уже добре відомі такі визначення, як «фемінізація безробіття», «фемінізація бідності». Мож-

296

на зазначити і зменшення кількості шлюбів, різке па­діння народжуваності, велику дитячу і материнську смертність і т.д. Тому в ч.З статті 24 Конституції Укра­їни перерахована достатньо велика кількість вимог, умов і пільг, що, на думку законодавця, можуть допомогти розв'язати вкрай складне становище, у якому виявила­ся жінка в нашому суспільстві.

Рівність прав і свобод людини і громадянина Кон­ституція розуміє як рівність можливостей, а не як фак­тичну рівність, що у житті реально недосяжно. Кожна людина в силу суб'єктивних і об'єктивних причин і обставин по-різному реалізує свої можливості, розкри­ває свій творчий потенціал, тому що має неоднакові здіб­ності до ініціативної, самостійної діяльності, що забез­печує відповідний рівень життя.

Зрозуміло, держава повинна використовувати право­ві засоби для зменшення різкої різниці в прибутках громадян. У цих цілях застосовується диференційова­на система податків. Найважливіше значення в цьому плані має ефективна боротьба з кримінальними джере­лами прибутків, що мають широке поширення в житті суспільства на даному етапі. Проте ця боротьба ведеть­ся дуже слабко і неефективно, що призводить до неви­правданого збільшення розшарування населення за прибутками і матеріальним забезпеченням.

Законодавство може закріплювати особливі права для тієї або іншої категорії громадян. Держава надає пере­важне сприяння тим, хто з різних причин не в змозі нарівні з іншими використовувати свої права і свободи (діти, пенсіонери, інваліди, учасники війни та ін.). На­дані цим верствам і категоріям громадян переваги при­родні і ні в якій мірі не порушують принципу рівності прав і свобод людини і громадянина.

Гарантованість прав і свобод особи

Цей принцип одержує правове вираження в різнома­нітних формах — і як спільний початок, властивий ре­алізації всього обсягу прав і свобод особи, і за допомо­гою закріплення конкретних гарантій. Як загальна під­става правового статусу зазначений принцип закріпле-

297

ний у ряді статей Конституції. Стаття 3 Конституції України встановлює в якості однієї з основ конститу­ційного ладу обов'язок держави за затвердженням і забезпеченням прав і свобод людини. У ч.2 статті 22 Конституції України також установлено, що «Консти­туційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані».

Ці загальні принципи конкретизовані через консти­туційну вимогу неможливості звуження змісту й обся­гу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення в неї змін, що порушують права і свободи громадян (стаття 157 Конституції України). У випадку представлення у Верховну Раду законопроек­ту про внесення в Конституцію змін, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, на Конституційний Суд України покладений обов'язок з надання висновку сто­совно конституційності такого законопроекту. При від­сутності позитивного висновку Конституційного Суду законопроект відхиляється. Крім цих загальних норм про гарантії, закріплення фактично кожного конкрет­ного права і свободи людини і громадянина супровод­жується вказівкою на умови і засоби гарантій його реалізації.

Суб'єктом, на котрого насамперед покладаються га­рантії здійснення прав і свобод, є держава. Ці гарантії здійснюються через усю систему державних органів. Частина 2 статті 102 Конституції України закріплює, що «Президент України є гарантом державного сувере­нітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадя­нина». Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод, закріплення їхніх гарантій за допомогою зако­нодавчої діяльності.

Відповідно до ч. З статті 55 Конституції України «Ко­жен має право звертатися за захистом своїх прав до Упов­новаженого Верховної Ради України з прав людини». Кожен громадянин України або інша особа, яка знахо­диться на законних підставах в Україні, має право зве­ртатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини, який здійснює пар-

298

ламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (див. статтю 101 Конституції України).

Відповідну діяльність у забезпеченні гарантій прав і свобод здійснює Кабінет Міністрів України й інші дер­жавні органи. Проте передбачена Конституцією держав­на система, що покликана забезпечити гарантії прав людини, не завжди спрацьовує. Причиною тому є: від­сутність необхідних механізмів і умов для реалізації багатьох конституційно закріплених прав і свобод гро­мадян; відсутність у ряді випадків необхідної законо­давчої бази; бюрократизм державного апарату, що до-сяг величезних розмірів; непрофесіоналізм багатьох його працівників та ін.

Завдання зі створення умов реалізації прав і свобод виконують не тільки державні структури. У систему та­кого роду суб'єктів входять і органи місцевого самовря­дування. Свою роль грають суспільні об'єднання і, на­самперед, профспілки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські організації. Конституція України розшири­ла рамки участі і самої людини в захисті своїх прав і свобод. Статтею 62 Конституції України гарантується принцип презумпції невинності. Підозрюваний, обвину­вачуваний або підсудний не зобов'язаний доводити свою невинність, усі сумніви в справі тлумачаться на його користь. Обвинувачення не може грунтуватися на дока­зах, отриманих незаконним шляхом. Підозрюваний, об­винувачуваний або підсудний вважаються невинними, поки їхня провина не буде доведена в судовому порядку і встановлена судовим вироком, що вступив у силу. Ні­хто не може бути засуджений інакше ніж за вироком суду. У випадку скасування судового рішення як непра­восудного, держава відшкодовує матеріальний або мора­льний збиток тим, кому він заподіяний.

Право громадян на юридичний захист від незакон­них дій посадових осіб і державних органів

«3. Кожна держава, що бере участь у дійсному Пакті зобов'язується:

299

1. забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої, визнані в дійсному Пакті, порушені, ефективний за­ сіб правового захисту, навіть якщо це порушення було зроблено особами, що діяли в офіційній якості;

2. забезпечити, щоб право на правовий захист будь- якої особи, яка потребує такого захисту, установлю­ валося компетентними судовою, адміністративною або законодавчою владою або будь-яким іншим компе­ тентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;

3. забезпечити застосування компетентною вла­ дою засобів правового захисту, коли вони надають­ ся» (п. З статті 2 Міжнародного пакту про грома­ дянські і політичні права).

«Права і свободи людини і громадянина захищають­ся судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службо­вих осіб» (чч. 1,2 статті 55 Конституції України).

«Кожен має право після використання всіх національ­них засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних органі­зацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими зако­ном засобами захищати свої права і свободи від пору­шень і протиправних посягань» (чч. 4, 5 статті 55 Конституції України).

Серед засобів захисту суб'єктивних прав і свобод лю­дини і громадянина дуже важлива роль належить суду. Конституцією передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У залежності від характеру порушень захист може здійснюватися в по­рядку конституційного, цивільного, карного або адміні­стративного судочинства.

Вперше в Конституції України передбачене і гаран­тується право на оскарження в суді рішень, дій або без­діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і посадових осіб. Цим самим створе-

300

ний реальний механізм відповідальності держави пе­ред людиною за свою діяльність, здійснення нею обо­в'язків по визнанню, забезпеченню, реалізації й охоро­ні прав і свобод людини.

З моменту вступу України в Раду Європи громадя­нам України стало доступно, після повного викорис­тання національних засобів захисту своїх суб'єктивних прав і свобод, використання міжнародного механізму, що уже довгий час застосовується в країнах — членах Ради Європи. Це можливість звертання в Європейський суд з прав людини.

Проте право кожного на захист своїх прав і свобод не обмежується тільки європейськими регіональними спостережними, правозахисними інститутами. Існують різні форми захисту і на глобальному міжнародному рівні. Крім судового захисту на національному та між­народному рівнях, особа має можливість захищати свої права і свободи від порушень і протиправних зазіхань також іншими, не забороненими законами засобами, зокрема звертанням до громадськості, використовуючи засоби масової інформації.

У положеннях Конституції України виявляється тен­денція підвищення ролі самої людини в забезпеченні ма­ксимально повного використання своїх прав, збільшення її самостійності в їх реалізації і захисті. Це є наслідком затвердження нових початків взаємовідносин людини і держави, відмови від оцінювання держави як патрона, що направляє діяльність пасивної особистості. Нові орієнти­ри в цій сфері спрямовані на розвиток творчого потенці­алу кожної людини, подолання соціального утриманства, що є важливою умовою історичного прогресу.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина, зви­чайно, не обмежуються їхнім конституційним закріп­ленням. Реальне втілення прав і свобод потребує бага­тьох умов, у тому числі таких, що знаходяться за рам­ками права.

Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні, юридичні гарантії прав і свобод.

Соціальноекономічні гаранти передбачають відпо­відне середовище і матеріальну основу, що забезпечу-

301

ють вільне використання прав і свобод. У числі цих умов — соціальна стабільність, економіка, що ефектив­но розвивається, наявність відповідних виробничих по­тужностей, широкої соціальної інфраструктури — сис­теми різних установ, що дають можливість обслугову­вати усі види соціальних потреб суспільства.

Під політичними гарантіями розуміються: відповід­ним чином орієнтована політика держави, її спрямо­ваність на створення умов, що забезпечують гідне жит­тя і вільний розвиток людини; стійкість політичних структур, їхня здатність до досягнення громадянської згоди, виключення чинників дестабілізації в суспільст­ві; належний рівень політичної культури громадян.

Юридичні гарантії охоплюють усі правові засоби, що забезпечують здійснення й охорону прав і свобод люди­ни і громадянина. До них належать насамперед консти­туційне закріплення як загального принципу гарантій прав і свобод людини і громадянина, так і конкретних гарантій кожного права і свободи. В усіх галузях діючо­го права ці гарантії одержують детальне обгрунтуван­ня. В охороні правових розпоряджень важливу роль ві­діграють правоохоронні органи і, насамперед, суд.

Таким чином, механізм реалізації прав і свобод лю­дини і громадянина покликаний охопити всі сфери ді­яльності із закріплення і забезпечення використання прав і свобод і усі її напрямки, що включають:

• юридичне закріплення гарантій прав і свобод;

• широку систему охорони і захисту державою прав і свобод, як у забезпеченні їхнього реального викорис­ тання, так і в боротьбі з різноманітного роду їхніми порушеннями;

• розвиток суспільно-політичної активності грома­ дян;

• розвиток свідомого ставлення до використання прав і свобод;

• державний і суспільний контроль, спрямований на охорону прав і свобод;

• підвищення рівня знань кожним своїх прав, сво­ бод і обов'язків;

302

— розвиток громадських організацій, покликаних охороняти і захищати права і свободи людини і громадянина.

Принцип презумпції невід'ємності прав і свобод лю­дини і громадянина, неприпустимості їх обмеження

Цей принцип виходить з визнання прав і свобод невідчужуваними і приналежними людині від народ­ження. Конституція України закріплює, що «конститу­ційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конститу­цією України» (ч. 1 статті 64).

Даною статтею підтверджується невідчужуваність і непорушність закріплених Конституцією прав і свобод людини і громадянина, а також неприпустимість їх зву­ження. Проте, з огляду на можливі об'єктивні обстави­ни, що можуть виникнути в державі і суспільстві, Кон­ституція України все ж припускає можливість обме­ження прав і свобод людини і громадянина. Конститу­ція встановлює жорсткі вимоги стосовно їх обмеження: вони можуть уводитися тільки в умовах надзвичайно­го або воєнного стану і тільки тимчасово, на визначе­ний законом термін.

Відповідно до Закону України «Про надзвичайний стан» від 26 червня 1992 року, надзвичайний стан — це передбачений Конституцією особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого само­врядування, підприємств, установ і організацій, що тим­часово допускає встановлені даним законом обмежен-ня~в здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, і покладає на них додат­кові обов'язки.

Правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у разі стихійних лих, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на за­хист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють за­грозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоп­лення державної влади чи зміни конституційного ладу України насильницьким шляхом.

303

Метою введення надзвичайного стану є якнайшвидша нормалізація обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, нормального функціонування конституційних органів влади, органів місцевого і регіонального самоврядуван­ня й інших інститутів громадянського суспільства. Тому надзвичайний стан вводиться лише при наявності реа­льної загрози безпеці громадян або конституційному ладу, усунення котрої іншими засобами неможливо.

На період надзвичайного стану можуть уводитися наступні заходи:

1. встановлення особливого режиму в'їзду і виїз­ ду, а також обмеження свободи пересування терито­ рією, де впроваджений надзвичайний стан;

2. обмеження руху транспортних засобів і їх огляд;

3. посилення охорони суспільного порядку й об'єк­ тів, що забезпечують життєдіяльність населення і на­ родного господарства;

4. заборона проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій, а також видовищних, спортив­ них та інших масових заходів;

5. заборона страйків.

У разі потреби також можуть бути додатково вжиті наступні заходи:

1. введення комендантської години (заборона зна­ ходитися на вулицях і в інших суспільних місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень осо­ би у встановлені години доби);

2. призупинення після відповідного попереджен­ ня діяльності політичних партій, громадських орга­ нізацій, масових рухів і самодіяльних об'єднань гро­ мадян, якщо ця діяльність перешкоджає нормаліза­ ції обстановки;

3. перевірка документів у громадян, а в необхід­ них випадках — проведення особистого огляду, огля­ ду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів, службових помешкань і житла громадян;

4. обмеження або тимчасова заборона продажу зброї, отрутних і сильнодіючих хімічних речовин, спиртних напоїв;

304

5. тимчасове вилучення в громадян зареєстрова­ ної вогнепальної і холодної зброї і боєприпасів, а в підприємств, установ і організацій — також навчаль­ ної військової техніки, вибухових, радіоактивних речовин і матеріалів, що отруюють, і сильнодіючих хімічних речовин;

6. введення цензури, обмеження на випуск газет;

7. висилка порушників суспільного порядку, що не є жителями даної місцевості, у місце їхнього про­ живання або за межі місцевості, де введений надзви­ чайний стан, за їхній рахунок;

8. заборона виготовлення і поширення інформа­ ційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обста­ новку;

9. особливі правила користування зв'язком.

В умовах стихійних лих, епідемій, епізоотій можуть бути застосовані наступні заходи:

1. тимчасове виселення людей із місць, небезпеч­ них для проживання, з обов'язковим наданням їм стаціонарних або тимчасових житлових помешкань;

2. тимчасова заборона будівництва нових, розши­ рення чинних підприємств та інших об'єктів;

3. установлення карантину і проведення інших обов'язкових санітарно-протиепідемічних заходів;

4. введення особливого порядку розподілу продук­ тів харчування і предметів першої необхідності;

5. мобілізація ресурсів державних підприємств, установ, організацій, зміна режиму їхньої роботи, пе­ реорієнтування на виробництво необхідної в умовах надзвичайного стану продукції, інші зміни виробни­ чої діяльності, необхідні для проведення аварійно- рятувальних і відбудовних робіт;

6. використання ресурсів підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності для від­ ведення небезпеки і ліквідації наслідків надзвичай­ них обставин;

7. відсторонення від роботи на період надзвичай­ ного стану керівників державних підприємств, уста­ нов і організацій, від діяльності яких залежить нор-

305

малізація обстановки в районі надзвичайного стану, у зв'язку з неналежним виконанням ними своїх обов'язків; призначення інших осіб тимчасово вико­нуючими обов'язки зазначених керівників. З метою ліквідації наслідків стихійного лиха, ава­рій і катастроф у мирний час може проводитися цільо­ва мобілізація, обсяги і термін проведення якої визна­чаються Президентом України.

У виняткових випадках, пов'язаних із необхідністю проведення невідкладних аварійно-рятувальних робіт, припускається притягнення працездатного населення і транспортних засобів громадян для виконання зазна­чених робіт за умови обов'язкового забезпечення без­пеки праці. Забороняється притягнення неповнолітніх, а також вагітних жінок до робіт, до можуть негативно вплинути на стан їхнього здоров'я.

Але навіть у таких умовах незаконні дії і переви­щення посадовими особами своїх повноважень, вклю­чаючи порушення гарантій прав громадян, установле­них законом, спричиняють відповідальність, передбаче­ну законом.

Друга частина статті 64 Конституції України перед­бачає неможливість навіть в умовах військового або над­звичайного стану обмеження перерахованих у ній прав. Мова йде про право на: рівність громадян перед зако­ном (стаття 24); громадянство і його зміну (стаття 25); життя (ст.27); повагу гідності людини (стаття 28); сво­боду й особисту недоторканність (стаття 29); звертання в органи державної влади (стаття 40); житло (стаття 47); шлюб (стаття 51); рівність дітей у їхніх правах (стаття 52); захист прав і свобод (стаття 55); на відшко­дування збитку (стаття 56); знання своїх прав і обов'яз­ків (стаття 57); невиконання явно злочинних розпоряд­жень і наказів (стаття 60); відмову від дачі показань стосовно себе, членів своєї сім'ї або близьких родичів (стаття 63), а також про відсутність зворотної сили за­кону (стаття 58); про неможливість повторного притяг­нення до юридичної відповідальності за одне і те ж

306

правопорушення (стаття 61); про презумпцію невинно­сті (стаття 62).

Неприпустимість обмеження прав і свобод цілком закономірно не означає абсолютизації цього принципу, їхнє використання повинно грунтуватися на дотриман­ні загальновизнаних і природних правил людського спів­існування.

У статті 23 Конституції України передбачається, що здійснення прав і свобод людини і громадянина не по­винно порушувати права і свободи інших осіб. З цього випливає необхідність правомірного використання сво­їх прав кожною людиною, без порушення приписів за­кону, виходу за рамки, насамперед, конституційного поля.

Принцип максимального зрівнювання прав і обов'яз­ків іноземців і осіб без громадянства з правами грома­дян України

«Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, вста­новленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без грома­дянства може бути надано притулок у порядку, встанов­леному законом» (стаття 26 Конституції України).

Під іноземцями слід розуміти осіб, які мають гро­мадянство іноземних держав, а під особами без грома­дянства (апатридами, аполідами) — тих, які взагалі не мають громадянства якоїсь держави. Права іноземців і осіб без громадянства на території України відповіда­ють загальновизнаним нормам міжнародного права. «Гранично можливо наближення правового статусу і режиму проживання осіб без громадянства й інозем­них громадян до національного режиму і правового становища громадян. Це, звичайно, не означає усунення «усіченого» складу політичних прав «негромадян», що не можуть бути в політичній сфері рівноправними з громадянами, — пише М.П. Орзіх, — але передбачає практично рівний обсяг всіх інших прав і свобод».

307

Більш детально основні права, свободи й обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які мешка­ють або знаходяться тимчасово в Україні, закріплені в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців».

Пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права і міжнародних договорів, ратифікованих Украї­ною

«Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною на­ціонального законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення від­повідних змін до Конституції України» (стаття 9 Кон­ституції України).

Ці положення мають велике зовнішньополітичне і ' правове значення особливо в умовах активного входжен­ня України у світове співтовариство. По-перше, вони свід­чать про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов'язанням, що по своїй правовій силі дорівнюються до національного законодавства і є обов'язковими до ви­конання на її території, а також про повагу норм міжна­родного права. По-друге, вони до деякої міри дають від­повіді на питання практичного використання положень міжнародних договорів в Україні і розкривають їхнє спів­відношення з чинним законодавством України.

Україна, будучи державою-правонаступницею Укра­їнської РСР і однією із держав-правонаступниць Сою­зу РСР, зобов'язалася після конституювання незалеж­ної держави виконувати міжнародні договори, прийня­ті не тільки УРСР, але і СРСР, у випадку, якщо вони не суперечать Конституції й інтересам республіки, і ще у 1991 році прийняла Закон «Про дію міжнародних до­говорів на території України». Цей закон містив поло­ження, відповідно до яких усі «схвалені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною складовою частиною національного зако­нодавства України і застосовуються в порядку, перед­баченому для норм національного законодавства».

308

Право народів на самовизначення «Всі народи мають право на самовизначення. У силу цього права вони вільно установлюють свій політич­ний статус і вільно забезпечують свій економічний, со­ціальний і культурний розвиток» (стаття 1 Міжнарод­ного пакту про економічні, соціальні і культурні права; стаття 1 Міжнародного пакту про громадянські та по­літичні права).

Ці принципи, настільки актуальні в сучасному світі, були проголошені і незмінно проводяться в життя Укра­їнською державою. Його перші конституційні акти про­голосили державний суверенітет і незалежність Украї­ни, виходячи з права народу на самовизначення. Верхов­на Рада Української РСР у прийнятій 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, висловлюючи волю української нації, усього народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, а також незалеж­ність і рівноправність у зовнішніх зв'язках.

У Декларації підкреслювалося, що «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в іс­нуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення». Україна здійснює захист і охорону національної держав­ності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку полі­тичних партій, громадських організацій, інших об'єд­нань або окремих осіб переслідуються за законом.

Таким найважливішим етапом на шляху затверджен­ня суверенітету українського народу стало проголошен­ня Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року незалеж­ності України і створення самостійної держави.

Право на життя

«1. Право на життя є невід'ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

2. У країнах, що не скасували страти, смертні ви­роки можуть виноситися тільки за самі тяжкі зло-

309

чини відповідно до закону, що діяв під час учинення злочину... Це покарання може бути здійснено тіль­ки у виконання остаточного вироку, винесеного ком­петентним судом.

3. Коли позбавлення життя полягає у злочині ге­ ноциду, варто мати на увазі, що ніщо в даній статті не надає право державам, котрі приймають участь у данім Пакті, відступати від будь-яких зобов'язань, прийнятих відповідно до Конвенції про попереджен­ ня злочину геноциду і покарання за нього.

4. Кожний, хто присуджений до страти, має право просити про помилування або про зм'якшення ви­ року. Амністія, помилування або заміна смертного вироку можуть бути даровані у усіх випадках.

5. Смертний вирок не виноситься за злочини, ско­ єні особами молодше вісімнадцяти років, і не приво­ диться у виконання у відношенні до вагітних жінок.

6. Ніщо в даній статті не може служити підста­ вою для відстрочки або недопущення скасування страти державою, що приймає участь у даному Пак­ ті» (стаття б Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожна людина має невід'ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, жит­тя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (стаття 27 Конституції України).

Основним правом людини є право на життя. Це при­родне право людини, захист якого охоплює широкий ком­плекс активних дій усіх державних і суспільних струк­тур, кожної конкретної людини зі створення і підтрим­ки безпечних соціального і природного середовища про­живання, умов життя. До такого роду чинників нале­жать, насамперед, політика держави, що забезпечує від­мову від війни, військових засобів вирішення соціаль­них і національних конфліктів, цілеспрямована боротьба зі злочинами проти особистості, незаконним збережен­ням і поширенням зброї й ін.

310

Важливе значення мають і заходи медичного хара­ктеру: належне медичне обслуговування, служба швид­кої допомоги, боротьба з наркоманією. Забезпечення права на життя прямо пов'язано зі збереженням і від­новленням природного середовища проживання лю­дини.

Розширяючи гарантії права на життя, Конституція України включає норму, що значно звужує можливість застосування страти. Ця виняткова міра покарання збе­рігалася тимчасово, тому що з вступом України в Раду Європи наша держава прийняла умову про відмову за­стосування страти.

Право на повагу людської гідності

«Ніхто не повинен піддаватися катуванням або жо­рстоким, нелюдським чи таким, що принижуюють його гідність поводженню або покаранню. Зокрема, жодна особа не повинна без її вільної згоди піддаватися медич­ним або науковим дослідам» (стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстоко­му, нелюдському або такому, що принижує його гідність, приниженню чи покаранню.

Жодна людини без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам» (стат­тя 28 Конституції України).

Повага людської гідності — невід'ємна ознака ци­вілізованого суспільства. Ніщо не може бути основою для її приниження. Будь-які заходи впливу на непра­вомірну поведінку особи не повинні бути сполучені з приниженням людської гідності. Повага особистості, її гідності повинна містити в собі не тільки уважне став­лення до задоволення прав і законних інтересів люди­ни, але й етику поведінки працівників державних орга­нів при спілкуванні з людьми, поважне до них ставлен­ня, чуйну увагу до людини у важких для неї життєвих ситуаціях, особливу шанобливість до осіб похилого віку. Право безперешкодно дотримуватися своєї думки і вільно її виражати.

311

«1. Кожна людина має право безперешкодно дотри­муватися своєї думки.

2. Кожна людина має право на вільне вираження своєї думки; це право включає свободу шукати, отримувати і поширювати всякого роду інформацію й ідеї незалеж­ но від державних кордонів, усно, письмово або за допо­ могою преси чи художніх форм вираження, або інши­ ми засобами за своїм вибором.

3. Користування передбаченими в пункті 2 даної стат­ ті правами накладає особливі обов'язки й особливу від­ повідальність. Отже, воно може бути сполучене з де­ якими обмеженнями, що, проте, повинні бути встанов­ лені законом і бути необхідними:

1. для поваги прав і репутації інших осіб;

1. для охорони державної безпеки, суспільного по­ рядку, здоров'я або моральності населення» (стаття 19 Міжнародного пакту про громадянські та полі­ тичні права).

«Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, викорис­товувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісно­сті або громадського порядку з метою запобігання заво­рушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населен­ня, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної кон­фіденційно, або для підтримання авторитету і неуперед­женості правосуддя» (стаття 34 Конституції України)

Підписавши Заключний акт Наради з безпеки і спів­робітництва в Європі 1975 року, у якому зафіксовано, що «держави-учасниці ставлять своєю метою полегши­ти більш вільне і широке поширення усіх форм інфор­мації, заохочувати співробітництво в галузі інформації й обмін інформацією з іншими країнами», Україна, по­ряд з іншими державами, тим самим проголосила свій намір сприяти:

312

а) поширенню усної інформації;

б) поширенню на своїй території газет і друкарсь­ ких видань з інших держав-учасниць;

в) поліпшенню доступу громадськості до друкар­ ських видань і розширенню можливості передплати на основі правил, властивих кожній стороні;

г) поширенню радіоінформації так, щоб це відпо­ відало інтересам порозуміння між народами. Погляди, думки, міркування людини залежать від її

світогляду, розуміння прав і обов'язків. Тому справж­ня свобода думки являє собою не всяке безперешкодне поширення ідей, думок, а лише вільний виклад гуман­них поглядів, думок, що відповідають інтересам кож­ного громадянина і загальних інтересів суспільства і держави. Тому Конституція України, гарантуючи гро­мадянам свободу думки і слова, свободу вираження своїх поглядів і переконань, вимагає, щоб вони здійснювали­ся в інтересах усього народу України. Особливої уваги Конституція України приділяє забезпеченню свободи критики. У частині 3 статті 15 Конституції України закріплено: «цензура заборонена». У той же час, і гро­мадяни України, висловлюючи критичні зауваження, не повинні допускати навмисних перекручувань фактів, поширювати неправильні відомості, під виглядом кри­тики ганьбити чесних людей.

Кожен громадянин України має можливість викла­дати в пресі свої думки. Це означає, що право свободи створює для громадянина юридичну можливість подіб­ної дії, але не зобов'язує його. Свобода слова і преси в умовах бурхливого розвитку засобів масової інформа­ції доповнюється свободою виступу по радіо і телеба­ченню.

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року закріплює загальні правові основи одержання, використання, поширення і збереження інформації, уста­новлює право громадянина на інформацію в усіх сфе­рах цивільного і державного життя. Він закріплює та­кож систему інформації, її джерела, визначає статус учас­ників інформаційних відносин, регулює доступ до інфор-

313

мації і забезпечує її охорону, захищає громадянина і суспільство від неправдивої інформації.

Інформація — це документовані або публічно прого­лошені відомості про події і явища, що відбуваються в суспільстві, державі і природній сфері. Основними ви­дами інформації є: статистична інформація, масова ін­формація, інформація про діяльність державних орга­нів, правова інформація, інформація про особистість, ін­формація довідково-енциклопедичного характеру.

Громадяни й організації мають право доступу до ін­формації про них, а в період збору інформації мають право знати, які відомості про них, ким і з якою метою збираються, а також оспорювати правильність, повноту, доцільність такої інформації. Право на інформацію охо­роняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості до­ступу до інформації. Інформація не може бути викори­стана з метою, що заподіює шкоду правам і свободам громадян України.

Не підлягають розголошенню відомості, що скла­дають державну або іншу передбачену законом таєм­ницю.

Право на свободу, особисту недоторканність, свободу від свавільного втручання в особисте життя людини, недоторканність житла і таємницю кореспонденції

«1. Ніхто не може піддаватися свавільному або не­законному втручанню в його особисте і сімейне життя, свавільним або незаконним зазіханням на недоторкан­ність його житла або таємницю його кореспонденції або незаконним зазіханням на його честь і репутацію.

2. Кожна людина має право на захист закону від та­кого втручання або таких зазіхань» (стаття 17 Міжна­родного пакту про громадянські та політичні права).

«1. Кожна людина має право на свободу й особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий свавіль­ному арешту або утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений свободи інакше ніж на та­ких підставах і відповідно до такої процедури, що встановлені законом.

2. Кожному заарештованому повідомляються при аре­шті причини його арешту й у терміновому порядку по­відомляється будь-яке запропоноване йому обвинува­чення» (п. 1 і 2 статті 9 Міжнародного пакту про гро­мадянські та політичні права).

«Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених зако­ном.

У разі нагальної необхідності запобігти злочину чи його перепинити, уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тим­часовий запобіжний захід, обгрунтованість якого про­тягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вру­чено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затри­мання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та корис­туватися правовою допомогою захисника,

Кожний затриманий має право у будь-який час ос­каржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого» (стаття 29 Конституції України).

«Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого во­лодіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інак­ше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуван­ням життя людей та майна чи з безпосереднім пере­слідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочи­ну, можливий інший, встановлений законом, порядок про­никнення до житла чи до іншого володіння особи, про-

314

315

ведення в них огляду і обшуку» (стаття ЗО Конституції України).

«Кожному гарантується таємниця листування, теле­фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випад­ках, передбачених законом, з метою запобігти злочино-ві чи з'ясувати істину під час розслідування криміналь­ної справи, якщо іншими способами одержати інфор­мацію неможливо» (стаття 31 Конституції України).

«Ніхто не може зазнавати втручання в його особис­те і сімейне життя, крім випадків, передбачених Консти­туцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробу­ту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в орга­нах державної влади, органах місцевого самоврядуван­ня, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таєм­ницею.

Кожному гарантується судовий захист права спросто­вувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформа­ції, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації» (стаття 32 Конституції України).

Недоторканість особи як особиста свобода полягає в тому, що ніхто не вправі насильно обмежити свободу людини розпоряджатися в рамках закону своїми діями і вчинками, користуватися свободою пересування. Ні­хто не може бути підданий арешту, ув'язненню й утри­манню під вартою інакше як на підставі судового рі­шення. Підстави для арешту регламентовані криміналь­но-процесуальним і іншим законодавством, що перед­бачає розгорнуту систему гарантій від безпідставного арешту.

316

Гарантія недоторканності житла означає, що ніхто не має права без законної підстави ввійти в житло, а також залишатися в ньому проти волі проживаючих у ньому осіб. Законодавство чітко регламентує випадки, коли це допускається, і коло уповноважених на те ор­ганів.

Передбачено різні форми відповідальності за без­підставне вторгнення в особисте життя громадян, роз­голошення таємниці листування, телефонних перего­ворів і телеграфних повідомлень. Тільки в чітко ви­значених випадках може бути накладений арешт на кореспонденцію і зроблена її виїмка з поштово-теле­графних установ.

Право на свободу совісті

«1. Кожна людина має право на свободу думки, сові­сті і релігії. Це право включає свободу мати або при­ймати релігію або переконання за своїм вибором і свободу сповідати свою релігію і переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічним або приватним порядком, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів і вчень.

2. Ніхто не повинен піддаватися примусу, що примен­ шує його свободу мати або приймати релігію або пере­ конання за своїм вибором.

3. Свобода сповідати релігію або переконання підля­ гає лише обмеженням, установленим законом і необ­ хідним для охорони суспільної безпеки, порядку, здо­ ров'я і моралі, так само, як і основних прав і свобод інших осіб.

4. Ті держави, які беруть участь у даному Пакті, зо­ бов'язуються шанувати свободу батьків і у відповідних випадках законних опікунів забезпечувати релігійне і моральне виховання своїх дітей у відповідності зі свої­ ми власними переконаннями» (стаття 18 Міжнародно­ го пакту про громадянські та політичні права; аналогічні вимоги містяться в статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, а також у п. VII розділу І Заключного акта Наради з безпеки і спів­ робітництва в Європі).

317

«Кожен має право на свободу світогляду і віроспо­відання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене зако­ном лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремле­ні від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо вико­нання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'яз­ку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою» (стаття 35 Конституції України).

Важливе місце в системі особистих прав займає сво­бода совісті, свобода віросповідання. Більш детально вона регулюється Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року.

Україна є світською державою. Ніяка релігія не може встановлюватися в якості державної або обов'язкової. Наявність у багатонаціональній Україні різноманіт­них конфесій, релігійних вірувань надає цій конститу­ційній нормі особливу значимість. Вона забезпечує сво­боду вибору релігії, не стиснуту ніякими зовнішніми, сторонніми мотивами. Наявність релігійних переконань заборонено фіксувати в офіційних анкетах.

Особистим правом людини є прийняття або не­прийняття релігійних вірувань, сповідати індивідуаль­но або разом з іншими будь-яку релігію або не сповіда­ти ніякої, вільно вибирати, мати і поширювати релігій­ні й інші переконання і діяти відповідно до них.

Держава не втручається в питання визначення лю­диною свого відношення до релігії. Свободі вибору ре­лігійних або атеїстичних поглядів сприяє і світський

318

характер освіти. Вона не переслідує мети формування того або іншого ставлення людини до релігії. Викла­дання віровчень може здійснюватися в недержавних навчальних і виховних закладах, приватно вдома або при релігійних об'єднаннях.

Право громадян на участь у веденні державних справ «1. Кожна людина має право брати участь у керуван­ні своєю країною безпосередньо або за посередництвом вільно обраних представників.

2. Кожна людина має право рівного доступу до дер­ жавної служби у своїй країні.

3. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна знаходити собі вираження в періодич­ них і нефальсифікованих виборах, що повинні проводи­ тися при загальному і рівному виборчому праві, шля­ хом таємного голосування або ж за допомогою інших рівнозначних форм, що забезпечують свободу голосу­ вання» (стаття 21 Загальної декларації прав людини).

«Кожен громадянин повинен мати без якоїсь дис­кримінації, що згадується в статті 2, і без необгрунтова­них обмежень право і можливість:

1. брати участь у веденні державних справ як без­ посередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників;

2. голосувати і бути обраним на справжніх пері­ одичних виборах, що відбуваються на основі загаль­ ного і рівного виборчого права при таємному голосу­ ванні і забезпечують вільне волевиявлення виборців;

3. допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби» (стаття 25 Міжнарод­ ного пакту про громадянські та політичні права).

«Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до орга­нів державної влади та органів місцевого самовряду­вання.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місце­вого самоврядування» (стаття 38 Конституції України).

319

Одним з інститутів безпосередньої демократії, що гарантує пряме народовладдя, реалізацію права грома­дян на участь у керуванні державними справами на всіх рівнях, є референдум. Референдум — це засіб при­йняття громадянами України шляхом голосування за­конів, інших рішень з важливих питань загальнодер­жавного і місцевого значення. У залежності від пред­мета розгляду, референдуми підрозділяються на кон­ституційні, законодавчі і консультативні. За сферою застосування референдум може бути загальнодержав­ним або в адміністративно-територіальних одиницях. Порядок їх підготовки і проведення регулюється Кон­ституцією України і Законом України «Про всеукраїн­ський і місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року зі змінами і доповненнями від 19 червня 1992 року.

Державна служба в Україні, відповідно до Закону України «Про державну службу» від 12 грудня 1993 ро­ку ^ — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах і їх апараті з практичного виконання задач і функцій держави і отримують заро­бітну плату за рахунок державних коштів. Право на державну службу (у державних органах і в органах місцевого самоврядування) мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового ста­ну, расової і національної приналежності, статі, полі­тичних поглядів, релігійних переконань, місця прожи­вання, ті, які одержали відповідну освіту і фахову під­готовку і пройшли у встановленому порядку конкурс­ний відбір, вибори або призначення.

Право громадян на об'єднання в громадські органі­зації (право асоціацій)

«1. Кожна людина має право на свободу асоціацій з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати в такі для захисту своїх інтересів.

2. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що передбачаються законом і котрі необхідні в демократичному суспільстві в інтере­сах державної або суспільної безпеки, суспільного по-

рядку, охорони.здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб. Дана стаття не пере­шкоджає введенню законних обмежень користування цим правом для осіб, які входять до складу збройних сил і поліції.

3. Ніщо в даній статті не надає право державам, кот­рі приймають участь у Конвенции Міжнародної орга­нізації праці 1948 року щодо свободи асоціацій і захи­сту права на організацію, приймати законодавчі акти на шкоду гарантіям, що передбачаються в зазначеній Конвенції, або застосовувати закон таким чином, щоб наносився збиток цим гарантіям» (стаття 22 Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права).

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, зобо­в'язуються забезпечити:

a) право кожної людини створювати для здійс­ нення і захисту своїх економічних і соціальних ін­ тересів професійні спілки і вступати в такі за своїм вибором при єдиній умові дотримання правил від­ повідної організації. Користування зазначеним пра­ вом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що передбачаються законом і котрі необхідні в демок­ ратичному суспільстві в інтересах державної безпе­ ки або суспільного порядку або для захисту прав і свобод інших;

2. право професійних спілок утворювати національ­ ні федерації або конфедерації і право цих останніх засновувати міжнародні професійні організації або приєднуватися до таких;

3. право професійних спілок функціонувати без­ перешкодно, без яких-небудь обмежень, крім тих, що передбачаються законом і котрі необхідні в демок­ ратичному суспільстві в інтересах державної безпе­ ки або суспільного порядку або для захисту прав і свобод інших;

4. право на страйки за умови його здійснення від­ повідно до законів кожної країни.

2. Дана стаття не перешкоджає введенню законних обмежень користування цими правами для осіб, які

320

321

входять до складу збройних сил, поліції або адмініст­рації держави.

3. Ніщо в даній статті не дає права державам, що беруть участь у Конвенції Міжнародної організації праці 1948 року щодо свободи асоціацій і захисту пра­ва на організацію, приймати законодавчі акти на шко­ду гарантіям, що передбачаються в зазначеній Конвен­ції, або застосовувати закон таким чином, щоб наносив­ся збиток цим гарантіям» (стаття 8 Міжнародного па­кту про економічні, соціальні і культурні права).

«Громадяни України мають право на свободу об'єд­нання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громад­ського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у полі­тичних партіях встановлюються виключно цією Кон­ституцією і законами України.

Громадяни мають право на участь у професійних спі­лках з метою захисту своїх трудових і соціально-еко­номічних прав та інтересів. Професійні спілки є гро­мадськими організаціями, що об'єднують громадян, по­в'язаних спільними інтересами за родом їх професій­ної діяльності. Професійні спілки утворюються без попе­реднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об'єднання громадян рів­ні перед законом» (стаття 36 Конституції України).

322

«Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Порядок здійснення права на страйк встановлюєть­ся законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.

Ніхто не може бути примушений до участі або до

неучасті у страйку.

Заборона страйку можлива лише на підставі зако­ну» (стаття 44 Конституції України).

Таким чином, право громадян на об'єднання перед­бачає:

а) можливість створювати різні організації, що сприяють розвитку політичної активності громадян;

б) добровільно і на рівних з іншими громадянами умовах вступати і бути членами вже існуючих орга­ нізацій;

в) безперешкодно виконувати завдання організа­ цій, користуватися їхнім захистом;

г) через громадські організації, партії і рухи, згід­ но з їхніми статутними задачами, брати участь у ке­ руванні державними і суспільними справами, у вирі­ шенні політичних, господарських і соціально-куль­ турних питань.

Об'єднання громадян незалежно від назви (рух, спілк , конгрес, асоціація, фонд) вважається політичною партією або громадською організацією.

Відповідно до Закону України «Про об'єднання гро­мадян» від 16 червня 1992 року (із змінами і доповнен­нями), політичною партією є об'єднання громадян — при­хильників певної загальнонаціональної програми сус­пільного розвитку, для яких головною метою є участь у виробленні державної політики, формуванні органів вла­ди, місцевого і регіонального самоврядування. Політич­ні партії створюються з ініціативи громадян України, яким виповнилося 18 років і які не обмежені судом у дієздатності і не перебувають у місцях позбавлення волі. Членами політичних партій можуть бути тільки грома­дяни України, яким виповнилося 18 років.

323

Громадська організація — це об'єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних і інших спільних інтересів. Вона може мати міжнародний, всеукраїнський або місцевий статус. Фун­даторами громадських організацій можуть бути грома­дяни України, громадяни інших держав, особи без гро­мадянства, яким виповнилося 18 років, а молодіжних і дитячих організацій — із 15-літнього віку.

Громадяни мають право на участь у професійних спіл­ках із метою захисту своїх трудових і соціально-еконо­мічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадсь­кими організаціями, що об'єднують громадян, пов'яза­них спільними інтересами, за родом їхньої професійної діяльності і затверджуються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Всі професійні спіл­ки мають рівні права. Професійні спілки діють відповідно до статутів, що вони приймають, і не підлягають реєстра­ції в державних органах. Професійні спілки представ­ляють інтереси громадян у сферах виробництва, праці, побуту, культури та ін. їм надане право здійснювати нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю і правил з охорони праці, вони контролюють житло-побутове обслуговування працівників, утримують санаторії, профілакторії, будинки відпочинку, культосвітні, туристичні та спортивні установи.

Обмеження, що стосуються членства в політичних партіях і професійних спілках, установлюються винят­ково Конституцією і законами України. Обмеження у відношенні діяльності політичних партій і громадсь­ких організацій встановлені в статті 37 Конституції України. Зокрема, встановлено, що політичні партії і громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань, членами політичних партій не можуть бути іноземці, а також державні службовці органів виконав­чої і судової влади, органів місцевого самоврядування й інші категорії громадян. Крім того, не допускається легалізація, а діяльність легалізованих об'єднань гро­мадян забороняється в судовому порядку, якщо їхньою

324

метою є зміна шляхом насильства конституційного ладу або в якийсь протизаконній формі територіальної цілі­сності держави та ін.

Конституція передбачає, що ніхто не може бути при­мушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян або обмежений у правах і свободах за приналежностю або неприналежністю до політичної партії чи громадської організації. Приналежність або неприналежність до якоїсь політичної партії чи громадської організації не може бути основою для надання державою окремих пільг і переваг.

Право на страйк належить тільки тим, хто працює, і може бути використано ними для захисту своїх еконо­мічних і соціальних інтересів, що порушуються робото­давцем, у тому числі і державою.

Право на мирні збори

«Признається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що накладаються відповідно до закону і котрі необхід­ні в демократичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

Це ж право закріплене в статті 11 Європейської кон­венції про захист прав і основних свобод людини.

«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи вико­навчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може вста­новлюватися судом відповідно до закону і лише в інте­ресах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей» (стаття 39 Конституції України).

Норми статті 39 Конституції України дещо відріз­няються від міжнародних норм і стандартів: в остан-

• 325

ніх мова йде про «кожну людину», а в Конституції — тільки про громадян України. Таким чином, установ­люються певні обмеження для іноземців і осіб без гро­мадянства при реалізації цього права.

Дана стаття Конституції містить деякі вимоги до ор­ганізаторів таких заходів для забезпечення їхнього мир­ного характеру, а також передбачає випадки обмеження цього права, що можуть бути встановлені судом на основі закону і тільки в інтересах національної або суспіль­ної безпеки з метою попередження заворушень і злочинів, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Відповідальність за порушення встановленого поряд­ку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій передбачається Кодексом Украї­ни про адміністративні правопорушення.

Право на звернення

«Усі мають право направляти індивідуальні чи ко­лективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого само­врядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунто­вану відповідь у встановлений законом строк» (стаття 40 Конституції України).

Суть цього конституційного права полягає в гаран-тованості державою можливості кожного безпосередньо звертатися, направляти індивідуальні та колективні письмові звернення в державні органи, органи місцево­го самоврядування й іншим посадовим особам, під яки­ми варто розуміти також пропозиції про поліпшення їхньої діяльності або критику прорахунків у їхній ро­боті, що є важливим засобом виявлення і виправлення порушень закону, допомоги в їхньому усуненні і попе­редженні. Порядок розгляду звернень, пропозицій, заяв і скарг регламентується Законом України «Про звер­нення громадян» від 2 жовтня 1996 року.

Право на працю

«1. Держави, котрі беруть участь у даному Пакті, ви­знають право на працю, що включає право кожної лю-

дини на одержання можливості заробляти собі на жит­тя працею, яку він вільно вибирає або на яку він вільно погоджується, і будуть вживати належних заходів до забезпечення цього права.

2. Міри, що повинні бути прийняті державами, котрі беруть участь у даному Пакті з метою повного здійс­нення цього права, включають програму професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи до­сягнення неухильного економічного, соціального і куль­турного розвитку і повної виробничої зайнятості в умо­вах, що гарантують основні політичні й економічні сво­боди людини» (стаття 6 Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні і культурні права).

«Держави, що беруть участь у даному Пакті, визна­ють право кожного на справедливі та сприятливі умо­ви праці, включаючи, зокрема:

a) винагороду, що забезпечує як мінімум усім пра­ цюючим:

• справедливу зарплату і рівну винагороду за пра­ цю рівної цінності без будь-якої різниці, причому, зокрема, жінкам повинні гарантуватися умови пра­ ці не гірше тих, якими користуються чоловіки, із рівною платою за рівну працю;

• задовільне існування для них самих і їхніх сі­ мей, відповідно до постанов даного Пакту;

2. умови роботи, що відповідають вимогам безпе­ ки і гігієни;

3. однакову для усіх можливість просування в ро­ боті на відповідні більш високі щаблі винятково на підставі виробничого стажу і кваліфікації» (стаття 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«3. а) Ніхто не повинний примушуватися до приму­сової або обов'язкової праці;

b) у тих країнах, де у виді покарання за злочин може призначатися позбавлення волі, сполучене з като­ ржними роботами, пункт 3 (а) не вважається пере­ шкодою для виконання каторжних робіт за вироком компетентного суду, що призначив таке покарання;

326

327

с) терміном «примусова або обов'язкова праця» у даному пункті не охоплюються:

І) будь-яка робота або служба, що не згадується в підпункті «Ь», котру, зазвичай, повинна виконувати особа, яка знаходиться в ув'язненні на підставі за­конного розпорядження суду, або особа, умовно звіль­нена від такого ув'язнення;

II) будь-яка служба військового характеру, а в тих країнах, у яких признається відмова від військової слу­ жби за політичними або релігійно-етнічними мотива­ ми, будь-яка служба, передбачена законом для осіб, які відмовляються від військової служби за такими моти­ вами;

3. будь-яка служба, обов'язкова у випадках над­ звичайного стану або лиха, що загрожують життю чи добробуту населення;

4. будь-яка робота або служба, що входить у зви­ чайні громадянські обов'язки» (п. З статті 8 Міжнарод­ ного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення гро­мадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтер­нативна (невійськова) служба, а також робота чи служ­ба, яка виконується особою за вироком чи іншим рі­шенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умо­ви праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небез­печних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

328

Право на своєчасне одержання за працю захищаєть­ся законом» (стаття 43 Конституції України).

«Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів мі­сцевого самоврядування обмежується законом.

Держава забезпечує захист конкуренції у підприєм­ницькій діяльності. Не допускаються зловживання мо­нопольним становищем на ринку, неправомірне обме­ження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межи монополії визначаються законом.

Держава захищає права споживачів, здійснює конт­роль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організа­цій споживачів» (стаття 42 Конституції України).

Право на працю — одне з основних соціально-еко­номічних прав громадян України. Воно полягає в мож­ливості одержання роботи з оплатою праці відповідно до її кількості і якості не нижче визначеного держа­вою мінімального розміру, включаючи право на віль­ний вибір роботи, що означає виключне право особи на розпорядження своїми здібностями і талантом у твор­чій і продуктивній роботі.

Дуже важливою є норма Конституції, що передбачає обов'язок держави створювати умови для повного здій­снення громадянами права на працю, гарантувати рівні можливості у виборі професії і роду трудової діяльнос­ті, реалізовувати програми професійно-технічного на­вчання, підготовки і перепідготовки кадрів.

Необхідно звернути увагу на деяку неузгодженість положень частин першої і другої статті 43 Конституції України. У першій частині вказується на право кожної людини, а в другій частині — говориться про обов'язки держави стосовно громадян. Цим самим підкреслюєть­ся, що принцип рівних можливостей у виборі професії або роду трудової діяльності, зокрема, однакова для усіх можливість просування по роботі на більш високі посади, не стосується іноземців або осіб без громадянства.

329

Тим часом подібне редакційне звуження права на працю не відповідає вимогам статей 6 і 7 Міжнародно­го пакту про економічні, соціальні і культурні права, ратифікованого Україною.

Заборону примусової праці передбачено в статті 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що знайшло свій відбиток у ч. З статті 43 Конституції України. Термін «примусова або обов'язкова праця» означає виконання будь-якої роботи або служби особи під загрозою якогось покарання, роботи, на виконання котрої ця особа не дала своєї згоди або не запропонува­ла послуг стосовно неї.

Юридичні гарантії права на працю закріплені в тру­довому, адміністративному і карному законодавстві.

Зокрема, трудове законодавство України встановлює гарантії права на працю, до яких належать: неприпус­тимість необгрунтованої відмови в прийнятті на робо­ту; заборона переведення працівника на іншу постійну роботу без його згоди; чітка регламентація умов і по­рядку звільнення від роботи; заборона на звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди профспілкового комітету, за ви­нятками, передбаченими законодавством; встановлення особливих гарантій реалізації права на працю для жі­нок, неповнолітніх, молодих робітників, спеціалістів і деяких інших категорій працівників; забезпечення де­яким категоріям працівників переважного права на залишення на роботі при звільненні працівників у зв'яз­ку зі змінами в організації виробництва і праці, у тому числі при скороченні чисельності або штату; юридичні гарантії зайнятості населення.

Забороняється необгрунтована відмова в прийнятті на роботу, так само як і інше пряме або непряме обме­ження прав або встановлення переваг при прийнятті на роботу в залежності від походження, соціального і май­нового стану, расової або національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігії, місця прожи­вання й інших обставин.

Керівник підприємства або інша посадова особа на підприємстві, винні в порушенні трудових прав грома-

330

дян, можуть притягатися до дисциплінарної, адмініст­ративної або кримінальної відповідальності.

Законодавство України про працю передбачає гаран­тії, спрямовані на збереження існуючого рівня умов праці. Працівнику гарантується збереження місця ро­боти або посади при обранні його на виборну посаду, а також збереження середнього заробітку і місця роботи за час, коли він не працював з причин, що признаються законодавством поважними. При направленні праців­ників на підвищення кваліфікації з відривом від вироб­ництва за ними зберігається місце роботи (посада) і здіснюються виплати, передбачені законодавством. Пе­редбачено гарантії зі збереження заробітної плати від незаконного утримання при накладенні матеріальної відповідальності на працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації. Норми трудового права передбачають компенсаційні виплати, спрямова­ні на відшкодування працівником матеріальних витрат у зв'язку з виконанням трудових обов'язків.

Підприємництво, відповідно до Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року, — це гаран­тована Конституцією України самостійна ініціатива, си­стематична, на власний ризик і не заборонена законом діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг і заняттю торгівлею з метою одержан­ня прибутку. Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути: громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені в правоздатності або діє­здатності, що виступають безпосередньо або через ство­рених ними юридичних осіб.

Право на соціальне забезпечення

«Держави, що беруть участь у даному Пакті, визна­ють право людини на соціальне забезпечення, включа­ючи соціальне страхування» (стаття 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, частко­вої або тимчасової втрати працездатності, втрати году-

331

'

вальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим держав­ним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забез­печення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рі­вень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, вста­новленого законом» (стаття 46 Конституції України).

Конституція України закріплює право громадян на соціальний захист і встановлює види соціального забез­печення. Основні з них передбачені Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року (із змінами і доповненнями): трудові пенсії за віком, по інвалідності, у разі втрати годувальника, за вислугу ро­ків, а також соціальні пенсії, що призначаються і ви­плачуються непрацездатним громадянам при відсут­ності в них права на трудову пенсію.

Закон України «Про зайнятість населення» від 1 бе­резня 1991 року визначає правові, економічні й органі­заційні основи захисту населення України від безробіт­тя. Безробітними вважаються працездатні громадяни, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших прибутків, зареєстровані в державній службі зайнятості, які дійсно шукають роботу і здатні її вико­нувати.

Громадянам України гарантується право на матері­альне забезпечення при тимчасовій непрацездатності, при вагітності, при народженні дитини і по догляду за нею та ін.

Соціальний захист непрацездатних громадян здійс­нюється шляхом створення спеціальних державних установ по догляду за непрацездатними (територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів, інвалі­дів та ін.).

Що стосується захисту громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, то він здійснюється шляхом пенсійного забезпечення і надання їм відповід­них компенсацій і пільг. Соціальні права громадян України забезпечуються системою загальнообов'язко­вого державного соціального страхування. Джерелом коштів соціального страхування є головним чином асиг­нування з державного бюджету, страхові внески грома­дян, підприємств, установ і організацій. Реалізація і фінансування чинної системи соціального забезпечен­ня населення України спирається переважно на держав­не забезпечення і управління.

Водночас поглиблення економічних реформ, свобода підприємництва, вільний вибір виду діяльності, регу­лювання оплати праці через тарифні угоди обумовлю­ють необхідність виробітки відповідного механізму со­ціального забезпечення. Концепція соціального забез­печення населення України, схвалена постановою Вер­ховної Ради України від 21 грудня 1993 року, виходить із того, що соціальне забезпечення поширюється на гро­мадян, які працюють за наймом, членів їх сімей і непра­цездатних осіб. На громадян, що самостійно забезпечу­ють себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайня­тих творчою діяльністю, фермерів та ін., поширюються тільки ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь.

Право на найвищий досяжний рівень фізичного і пси­хічного здоров'я

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, ви­знають право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я.

2. Заходи, що повинні бути вжиті державами, котрі беруть участь у даному Пакті, для повного здійснення цього права, включають заходи, необхідні для:

1. забезпечення скорочення мертвонароджуванос­ ті і дитячої смертності і здорового розвитку дитини;

2. поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища та гігієни праці в промисловості;

332

333

3. попередження і лікування епідемічних, профе­ сійних і інших хвороб і боротьби з ними;

4. створення умов, що забезпечували б усім медич­ ну допомогу і медичний догляд у випадку хвороби» (стаття 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (стаття 48 Конституції України).

«Кожен має право на охорону здоров'я, медичну до­помогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінан­суванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У дер­жавних і комунальних закладах охорони здоров'я ме­дична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спо­рту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя» (стат­тя 49 Конституції України).

«Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до ін­формації про стан довкілля, про якість харчових про­дуктів і предметів побуту, а також право на її по­ширення. Така інформація ніким не може бути засек­речена» (стаття 50 Конституції України).

Відповідно до міжнародних норм Конституція Укра­їни закріплює право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї. Основним елементом, що визначає життєвий рівень громадян, є отримана ними заробітна плата — винагорода, що за трудовим догово­ром власник або уповноважений ним орган виплачує працівнику за виконану ним роботу. З метою гаранту­вання визначеного розміру оплати працівника за ви-

334

конану ним роботу держава в законодавчому порядку встановлює мінімальну заробітну плату.

Право громадян на охорону здоров'я визначається Основами законодавства України про охорону здоро­в'я. Це право, крім того, передбачає життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний огляд і соціаль­не обслуговування і забезпечення, що необхідний для підтримки здоров'я людини; безпечне для життя і здо­ров'я навколишнє природне середовище; безпечні і здо­рові умови праці, навчання, побуту і відпочинку; кваліфіковану медику-санітарну допомогу; правовий захист від яких-небудь незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я, і інші права громадян в галузі охорони здоров'я.

Право на житло

«Держави, котрі беруть участь у даному Пакті, ви­знають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на безперервне поліпшення умов життя» (стаття 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, жит­ло надається державою та органами місцевого са­моврядування безоплатно або за доступну для них пла­ту відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду» (стат­тя 47 Конституції України).

Кожна особа, яка мешкає в Україні, має право на жит­ло. Вона може побудувати будинок і обслуговуючі його спорудження, придбати їх у власність на основі цивіль­но-правових угод або узяти під оренду. Громадяни Укра­їни мають право на одержання у встановленому поряд­ку жилого помешкання (квартири) у будинках держав­ного житлового фонду, у будинках суспільного житло­вого фонду, фонду житло-будівельних кооперативів.

335

Право громадян на житло гарантується шляхом сти­мулювання державного будівництва і реконструкції як державного та суспільного, так і приватного житлового фонду: розширення обсягу спорудження більш комфортного житла, малоповерхових будинків садового типу; розширення малих і середніх населених пунктів; забезпечення державним житлом громадян, яким потрібно поліпшення Житлових умов; надання пільгових кредитів для спорудження або придбання власного житла, у першу чергу громадянам, які довгий час знаходяться на обліку для поліпшення житлових умов, а також молодим сім'ям; сприяння збільшенню обсягів будівництва, поліпшенню якості і підвищення рівня благоустрою житла в сільських населених пунк­тах, створення житло-комунальної служби села; по­дальшого, у міру реформування системи заробітної плати, переходу на самоокупну систему оплати за ко­ристування житлом і за комунальні послуги і надання адресних субсидій на ці витрати громадянам, які по­требують соціального захисту.

Житлові права громадян України охороняються за­коном. Ніхто не може бути виселений із жилого помеш­кання, що займається, або обмежений у праві користу­вання жилим помешканням інакше ніж на основі й у порядку, передбаченому законом.

Право на освіту

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, ви­знають право кожної людини на освіту...

2. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визна­ють, що для повного здійснення цього права:

1. початкова освіта повинна бути обов'язковою і безкоштовною для усіх;

2. середня освіта в її різноманітних формах, вклю­ чаючи професійно-технічну середню освіту, повинна бути вікрита і зроблена доступною для всіх шляхом прийняття всіх необхідних заходів і, зокрема, посту­ пового введення безкоштовної освіти;

3. вища освіта повинна бути зроблена однаково доступною для усіх на основі здібностей кожного

336

шляхом прийняття всіх необхідних заходів і, зокре­ма, поступового введення безкоштовної освіти;

d) елементарна освіта повинна заохочуватися або інтенсифікуватися, по можливості, для тих, хто не проходив або не закінчив повного курсу своєї поча­ткової освіти;

є) повинен активно здійснюватися розвиток мере­жі шкіл усіх ступіней, повинна бути встановлена за­довільна система стипендій і повинні постійно по­ліпшуватися матеріальні умови викладацького пер­соналу» (стаття 13 Міжнародного пакту про еконо­мічні, соціальні і культурні права). «Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою.

Держава забезпечує доступність і безоплатність до­шкільної, повної загальної середньої, професійно-техніч­ної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної серед­ньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і після-дипломної освіти, різних форм навчання; надання дер­жавних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закла­дах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через націо­нальні, культурні товариства» (стаття 53 Конституції

України).

Реалізація права на освіту дає можливість одержа­ти загальноосвітню і професійну підготовку, необхідну для здійснення трудової діяльності, для змістовного ду­ховного життя. У цьому зацікавлені не тільки сама людина, але і держава, суспільство в цілому, у зв'язку з потребами виробництва, що розвивається, та інших сфер у спеціалістах, здатних у силу загальної різнобічної підготовки опановувати складні сучасні професії. Тому Кбнституція України закріпила обов'язковість повної

337

загальної середньої освіти. Батьки або особи, які їх за­міняють, зобов'язані забезпечити одержання дітьми цієї освіти. Кожний управі на конкурсній основі безплатно одержати вищу освіту в державній або муніципальній освітній установі або підприємстві. Учням і студентам у відповідних випадках даються державні стипендії і різного роду пільги.

Поряд із державними, розвивається і система прива­тних платних освітніх установ різного роду. Вони є ва­жливим доповненням державної системи і покликані сприяти використанню різних моделей навчання, вра­хуванню потреб тих, хто навчається, в одержанні бажа­ного ними обсягу знань.

Підтримуючи різні форми освіти і самоосвіти, дер­жава встановлює державні освітні стандарти.

Право на участь у культурному житті Право на користування результатами наукового прогресу

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, ви­знають право кожної людини на:

1. участь у культурному житті;

2. користування результатами наукового прогре­ су і їх практичного застосування;

3. користування захистом моральних і матеріаль­ них інтересів, що виникають у зв'язку з будь-якими науковими, літературними або художніми працями, автором яких вона є.

2. Заходи, що повинні вживатися державами, котрі беруть участь у даному Пакті, для повного здійснення цього права, включають ті, що необхідні для охорони, розвитку і поширення досягнень науки і культури.

3. Держави, що беруть участь у даному Пакті, зобо­ в'язуються шанувати свободу, безумовно необхідну для наукових досліджень і творчої діяльності.

4. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визна­ ють користь, що добувається з заохочення і розвитку міжнародних контактів і співробітництва в науковій і

338

культурній галузях» (стаття 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; це право закріплене також у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року — розділ «Навко­лишнє середовище»).

«Громадянам гарантується свобода літературної, ху­дожньої, наукової і технічної творчості, захист інтелек­туальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різ­ними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може ви­користовувати або поширювати їх без його згоди, за ви­нятками, встановленими законом.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню на­укових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає за­ходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами» (стаття 54 Кон­ституції України).

Держава Україна гарантує доступність усіх досяг­нень культури для громадян, де б вони не мешкали. Це забезпечується загальнодоступністю цінностей вітчиз­няної і світової культури, що знаходяться в державних і суспільних фондах, розвитком і рівномірним розмі­щенням культурно-просвітніх установ на території країни, розвитком телебачення і радіо, видавничої спра­ви і періодичної преси, мережі безкоштовних бібліо­тек; розширенням культурного обміну з закордонни­ми державами. Свобода наукової, технічної і художньої творчості виявляється в знятті ідеологічних обмежень, котрі існували колись і торкалися не тільки науки, але і насамперед громадського життя, мистецтва, художніх напрямків, репертуару театрів і т.д.

Право на використання результатів науково-техніч­ного прогресу в інтересах людини належить до числа найбільш загальних прав особистості. Слід виділити два

339

основних комплекси правових норм, покликаних регу­лювати застосування результатів науково-технічного прогресу в інтересах особистості і таких, що отримали закріплення в українському законодавстві: норми, спря­мовані на поліпшення і гуманізацію умов праці відповід­но до можливостей, що відкриваються науково-техніч­ним прогресом, і з урахуванням його негативних нас­лідків; норми, спрямовані на охорону навколишнього середовища від шкідливих наслідків НТР в інтересах людини і на базі новітніх досягнень науки і техніки.

Право на,відпочинок

«Держави, що беруть участь у дійсному Пакті, визна­ють право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи, зокрема: ...а) відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу й оплачувану пері­одичну відпустку, так само як і винагороду за святкові дні» (п. «і», статті 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижне­вого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпуст­ки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної від­пустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здій­снення цього права визначаються законом» (стаття 45 Конституції України).

У забезпеченні права на відпочинок задіяне широ­ке коло суб'єктів, покликаних створювати необхідні умови для реалізації цього права. Велику роль віді­грає і діяльність самої людини, яка повинна раціонально і грамотно використовувати час відпочинку. Функції держави в цій сфері полягають у встановленні за до­помогою закону розумної тривалості робочого часу, ви­хідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпус­тки.

340

Право власності

«Кожна людина має право володіти майном як од­ноосібно, так і разом з іншими.

Ніхто не повинний бути свавільно позбавлений свого майна» (стаття 17 Загальної декларації прав людини).

«Кожен має право володіти, користуватися і розпо­ряджатися своєю власністю, результатами своєї інте­лектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть ко­ристуватися об'єктами права державної та комуналь­ної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної влас­ності може бути застосоване лише як виняток з моти­вів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, вста­новлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження та­ких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи над­звичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключ­но за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, вста­новлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам сус­пільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі» (стаття 41 Конституції України).

Затвердження права приватної власності в Консти­туції України означало відхід від найважливішого по­стулату соціалістичної ідеології про необхідність зосе­редження усієї власності в руках держави. Формально вона об'являлася загальнонародною, проте людина була відчужена від власності.

Економічною основою соціалізму була і конститу­ційно закріплювалася суспільна, соціалістична власність

341

у формах державної (загальнонародної) і кооператив­но-колгоспної. Причому ставилася задача підняти остан­ню до рівня загальнонародної.

Приватна власність розглядалася як основа експлу­атації людини людиною. У Конституції СРСР 1936 року (Конституції соціалізму, що переміг) уже було зафіксо­вано, що соціалістична система господарства і соціаліс­тичної власності на знаряддя і засоби виробництва за­твердилися в результаті ліквідації капіталістичної си­стеми господарства, скасування приватної власності на знаряддя і засоби виробництва і знищення експлуата­ції людини людиною.

У період Радянської влади за громадянином при­знавалося лише право особистої власності, об'єктом якої могли бути трудові прибутки і заощадження, житло­вий будинок, підсобне домашнє господарство, предмети домашнього ужитку й особистого споживання. Таким чином, власність громадянина була фактично цілком виключена зі сфери суспільного виробництва.

Конституція України 1978 р. у початковій редакції залишила в силі ці принципові положення про право власності громадянина, лише незначно розширивши сферу легалізації індивідуальної трудової діяльності, заснованої знову ж винятково на особистій праці гро­мадян і членів їх сімей і використовуваної в інтересах суспільства.

Перебудова економічних відносин, що почалася у 90-х роках XX століття у СРСР, повинна була одержати кон­ституційне закріплення, що стосується, зокрема, форм власності, котрі допускаються для громадянина. Цей процес проходив поступово. Спочатку з Конституції УРСР була вилучена стаття про соціалістичну власність і введена норма про те, що держава створює умови, необхідні для розвитку різноманітних форм власності, і забезпечує їм рівний захист. Підкреслювалася також роль держави в створенні умов і заохоченні господар­ської ініціативи, у забезпеченні розвитку ринкового механізму. У результаті наступних змін і доповнень у Конституцію УРСР були включені норми, що конкретно

342

говорять про приватну власність, про право кожного бути власником, тобто володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном і іншими об'єктами власності як індивідуально, так і разом з іншими особами. Конституція України 1996 року визнання і захист приватної власності, так само як і інших форм (наприклад, державної і муніципальної), віднесла до основ конституційного ладу, розширила гарантії її охо­рони, у тому числі судом.

Зворотна сила закону

«1. Ніхто не може бути визнаний винним у вчинен­ні якогось карного злочину внаслідок якоїсь дії або недогляду, що, відповідно до внутрішньодержавного за­конодавства або міжнародного права, котре діяло на той момент, не було карним злочином. Так само не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, що під­лягало застосуванню в момент учинення карного зло­чину. Якщо після вчинення злочину законом установ­люється більш м'яке покарання, дія цього закону по­ширюється на даного злочинця» (п. 1 статті 15 Міжна­родного пакту про громадянські та політичні права).

«Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'як­шують або скасовують відповідальність особи».

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушен­ня» (стаття 58 Конституції України).

За загальним правилом закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної сили в часі, тобто не поширюються на дії, що мали місце в той період, коли відповідний акт ще не був прийнятий або не набув за­конної сили. Не має зворотної сили закон, що уперше встановлює юридичну відповідальність за певні дії, а та­кож акти, що посилюють відповідальність на певні не­правомірні дії. Виняток складають закони або інші нор­мативно-правові акти, що пом'якшують або виключають відповідальність і саме тому мають зворотну силу.

343

Обов'язок захищати права й інтереси дітей «1. Кожна дитина без усякої дискримінації за озна­кою раси, кольору шкіри, статі, релігії, національного або соціального походження, майнового стану або народження має право на такі засоби захисту, що вимагаються в її становищі як малолітньої з боку її сім'ї, суспільства і держави.

3. Кожна дитина повинна бути зареєстрована негай­ но після її народження і повинна мати ім'я.

4. Кожна дитина має право на придбання громадян­ ства» (стаття 24 Міжнародного пакту про громадянсь­ кі та політичні права).

«Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повно­ліття» (ч.2 статті 51 Конституції України).

Законодавство України про сім'ю містить положен­ня, відповідно до яких батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги. При від­мові батьків від цього обов'язку кошти на утримання дітей стягуються з них у судовому порядку (стст. 82-89, 91-94 Кодексу про шлюб і сім'ю України).

Обов'язок захищати Вітчизну

«Захист Вітчизни, незалежності та територіальної ці­лісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону» (стаття 65 Кон­ституції України).

Конституція України встановлює в якості одного з найважливіших і почесних обов'язків громадян Украї­ни захист Батьківщини, її незалежності і територіаль­ної цілісності. Насамперед мається на увазі захист України від збройної агресії, що є найважливішою функ­цією держави і справою честі всього українського на­роду, обов'язком кожного її громадянина.

Правові основи діяльності органів державної влади у відношенні забезпечення оборони України визначені Законом «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року. Але захист Батьківщини не повинний обмежуватися

344

тільки цим аспектом. Одночасно він означає, що ко­жен громадянин України, незалежно від національнос­ті, расової приналежності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової й іншої діяльності, зобов'язаний захищати і відстоювати її суспільний лад від будь-яких зазіхань, підтримувати громадянський порядок, збері­гати національну культуру та ін.

Саме тому які-небудь зазіхання на незалежність України, її територіальну цілісність, спроби змінити на­сильницьким шляхом державний лад, скинути держав­ну владу належать до державних злочинів і суворо ка­раються законом.

Порядок і правила проходження військової служби визначаються законами України «Про загальний вій­ськовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року (із змінами і доповненнями), «Про альтерна­тивну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 року та ін. Загальний військовий обов'язок установлюється з метою забезпечення комплектування Збройних Сил України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, Цивільної оборони України, Управління охо­рони вищих посадових осіб України та інших військо­вих формувань, створених відповідно до законодавства, а також підготовки населення до захисту держави.

Обов'язок не завдавати шкоди навколишньому при­родному середовищу

«Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду приро­ді, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (стаття 66 Конституції України).

Цей обов'язок конкретизований Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року. У його зміст входять обов'яз­ки громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи із запобігання, псування, забруднення, виснаження природних ресурсів, негатив­ного впливу на стан навколишнього природного сере­довища.

345

Якщо об'єктам природи нанесена шкода, то її роз­мір визначається за спеціальними таксами щодо об'єк­тів тваринного світу, лісів; за спеціальними методика­ми визначаються збитки, нанесені рибному господарст­ву, водним ресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного простору. В інших випадках розмір збит­ків визначається за фактичними витратами, необхідни­ми для відновлення порушеного стану природних ресурсів. Чинне законодавство України встановлює пра­вило, за яким, у випадку відмови в добровільному від­шкодуванні збитків, заподіяних порушенням порядку використання й охорони природних ресурсів, пам'ят­ників історії і культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку.

Обов'язок кожного сплачувати податки

«Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Усі громадяни щорічно подають до податкових інспек­цій за місцем проживання декларації про свій майно­вий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановле­ному законом» (стаття 67 Конституції України).

Одним з конституційних обов'язків осіб, які одер­жують прибутки від трудової, інтелектуальної і твор­чої діяльності, а також з інших джерел, є обов'язок бра­ти участь у формуванні державного і місцевих бюдже­тів шляхом сплати податків і зборів.

Відповідно до Закону України «Про бюджетну сис­тему України» у редакції від 29 червня 1995 року за­гальнодержавний бюджет забезпечує необхідними ко­штами фінансування заходів у галузі економічного і соціального розвитку, що мають загальнодержавне зна­чення, бюджет Автономної Республіки Крим, місцеві бюджети — заходів економічного і соціального розвит­ку, здійснюваного державними органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій. .

Принципи побудови системи оподаткування в Укра­їні, види податків, зборів і інших обов'язкових плате-

жів, напрямки їх зарахування і використання, перелік платників податків і об'єктів оподаткування і відпові­дальність за порушення податкового законодавства ви­значається Законом України «Про систему оподатку­вання» у редакції від 18 лютого 1997 року.

Відповідно до Конституції України всі громадяни України зобов'язані подавати в податкові адміністра­ції за місцем проживання декларації про свій майно­вий стан і прибутки за минулий рік. На основі декла­рацій, документальних перевірок за місцем отриманих прибутків, податкова адміністрація у випадку виявлен­ня порушень податкового законодавства вимагає їх усу­нення, а при наявності підстав накладає адміністратив­ні стягнення на громадян, винних у неподанні або в невчаснім наданні декларацій про прибутки або у вклю­ченні в декларації невірних даних, а також у випадках інших порушень податкового законодавства.

Обов'язок кожного дотримуватися Конституції і законів України

«Кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Кон­ституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відпові­дальності» (стаття 68 Конституції України).

Юридична відповідальність — це особливі, передба­чені й урегульовані нормами права відносини між гро­мадянами і державою, що виникають у випадку вчи­нення правопорушення. Головна мета юридичної від­повідальності — охорона правопорядку, правове вихо­вання людей і покарання винних осіб за вчинене.

Юридична відповідальність може бути (у залежнос­ті від виду правопорушення) карною, адміністративною, цивільною і дисциплінарною, що передбачається нор­мами відповідного законодавства. При цьому усі види юридичної відповідальності встановлюють передбачені санкції за правопорушення, а правопорушник терпить державний примус за допомогою позбавлення певних благ (позбавлення волі, виплата штрафу та ін.).

346

347

Література:

1. Дженіс М., Кей P., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини. — К., 1997.

2. Карташкин В.А. Международная защита прав человека. Основные вопросы сотрудничества госу­ дарств. — М., 1976.

3. Карташкин В.А. Международная защита прав человека. — М., 1985.

4. Карташкин В.А. Права человека в международ­ ном и внутригосударственном праве. — М., 1995.

5. Мовчан А.П. Права человека и международные отношения. — М., 1982.

6. Манов Б.Г. ООН и содействие осуществлению со­ глашений о правах человека. — М., 1986.

7. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. — М., 1991.

8. Энтин М.Л. Международные гарантии прав чело­ века. Практика Совета Европы. — М., 1992.