4. Види держав

Держава являє собою сполучення трьох елементів:

а) визначеної території;

б) населення, на ній проживаючого;

в) організації публічної влади. Територіально-організаційна структура держави

може бути різноманітною. Розрізняють прості і склад­ні держави.

Прості (унітарні) держави являють собою єдину систему вищих органів державної влади, якій цілком підпорядковані органи влади на місцях. Територія уні­тарної держави підрозділяється на адміністративно-те­риторіальні одиниці, що не мають політичної самостій­ності і тому не можуть від свого імені виступати на

міжнародній арені. Вважається, що якщо мова йде про унітарну державу, то питання про міжнародну правосу-б'єктність його частин узагалі не існує. Тому унітарна держава як єдине утворення виступає як єдиний су­б'єкт міжнародного права, що має повну міжнародну правосуб'єктність.

Більшість з існуючих у даний час держав, у тому числі й Україна, є унітарними.

Складні держави являють собою об'єднання декіль­кох територіальних одиниць, що користуються певною політико-правовою самостійністю (деякими суверенни­ми властивостями).

До історичних форм складних держав належать:

особиста унія — об'єднання двох або декількох дер­жав під скіпетром одного монарха. При цьому суб'єк­том міжнародного права є не унія, а кожна з держав, що входить у її склад. Держави, що входять до складу осо­бистої унії, користуються правом вступу в зносини з іншими державами незалежно одна від одної і від унії в цілому. Історичними прикладами особистої унії мо­жуть слугувати: польсько-литовська унія 1386-1669 років; англо-ганноверська унія 1714-1838 років; нідер-ландо-люксембурзька 1815-1890 років.

реальна унія — це об'єднання держав не тільки під владою єдиного глави держави, але і спільними орга­нами влади й управління, тобто реальне об'єднання держав. Суб'єктом міжнародного права при реальній унії виступає унія в цілому, а не держави, що в неї входять. Прикладами реальної унії можуть служити шведсько-норвезька унія 1814-1905 років; австро-угор-ська з 1867 року до 1918 року; датсько-ісландська 1918-1944 років.

У сучасних умовах зустрічаються такі види склад­них держав:

федерація (від француз, federation — об'єднання, союз) — це союзна держава, яка має постійні загально­союзні органи влади й управління, складається з дер­жавних утворень, виступає в якості єдиного суб'єкта міжнародного права.

72

73

Федерація має такі ознаки:

територія федерації складається з територій її су­б'єктів;

верховна законодавча, виконавча і судова влада на­лежить федеральним державним органам;

компетенція між суб'єктами федерації і самою фе­дерацією розмежовується союзною Конституцією;

суб'єкти федерації мають свої конституції, свої вищі законодавчі, виконавчі і судові органи;

вищий законодавчий (представницький) орган феде­рації має двопалатну структуру (є палата, що представ­ляє інтереси суб'єктів федерації, і палата, що представ­ляє інтереси населення всієї країни).

Таким чином, державні утворення, що складають фе­деративну державу (штати, землі, провінції та ін.), є су­б'єктами федерації і, маючи свій адміністративно-тери­торіальний поділ, володіють певною самостійністю. Вод­ночас самостійність суб'єктів федерації не доходить до того, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнарод­ного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у власнім смислі слова:

вони не мають суверенітету;

не мають право сецесії — право одностороннього ви­ходу з федерації;

юридично позбавлені права самостійної участі в між­народних відносинах.

Водночас державні утворення, що входять у федера­цію, можуть мати більший або менший ступінь право-суб'єктності. Так, суб'єкти Російської Федерації воло­діють певною Міжнародною правосуб'єктністю, що при­пускає їхню участь у міжнародних економічних, куль­турних, соціальних та інших контактах договірного характеру; землі ФРН за Конституцією Німеччини за згодою федерального уряду можуть укладати договори з іноземними державами; штати США в цьому відно­шенні мають меншу правосуб'єктність.

Міжнародна діяльність суб'єктів федерацій розви­вається в таких основних напрямках: укладання між­народних угод; відкриття представництв в інших дер-

74

жавах; участь у діяльності міжнародних міжурядових організацій макро— і субреґіонального характеру (на­приклад, Спілка регіонів Європи, рух Єврорегіонов і т.д.).

Обсяг міжнародної правосуб'єктності суб'єктів фе­дерації залежить від виду федерації. Розрізняють: те­риторіальні і національні федерації.

Територіальна федерація має такі ознаки:

• державні утворення, що складають даний вид фе­ дерації, не є суверенними утвореннями;

• суб'єкти такої федерації позбавлені конституці­ єю права прямого представництва в міжнародних від­ носинах;

• установлена заборона одностороннього виходу зі спілки;

• управління збройними силами здійснюється фе­ деральними органами.

Територіальними федераціями є СІЛА, Мексика, ФРН. Національна федерація, на відміну від територіаль­ної, характеризується наступними ознаками:

• її суб'єкти є національно-державними утворення­ ми;

• суб'єкти федерації об'єднуються відповідно до принципу добровільності;

• гарантованість суверенітету великих і малих на­ цій;

• формування вищих органів державної влади в пев­ ній частині з представників суб'єктів федерації;

— закріплення в конституції або інших документах (наприклад, договорах про поділ компетенції між феде­ рацією та її суб'єктами і т.д.) права суб'єктів федера­ ції на зовнішні зносини в певних сферах, за винятком політичної;

— затвердження права націй на самовизначення. До національних федерацій можна віднести Росій­ ську Федерацію,Індію.

У даний час у світі існує більше 20 федеративних держав, в яких обсяг міжнародної праводієздатності їхніх суб'єктів коливається від володіння правом укла­дати міжнародні договори або угоди з дуже обмежено-

75

го кола питань з аналогічними або нижчестоящими суб'єктами інших держав (економічні, прикордонні, культурні, поліцейські зв'язки міжнародного, регіона­льного, субрегіонального характеру) під контролем фе­деральних урядів (Австрія, Канада, Швейцарія, ФРН), до заборони на будь-яку зовнішньополітичну діяльність. Комісією міжнародного права ООН у 1966 році було вироблене наступне правило: «Держави-члени феде­ративного союзу можуть мати правоздатність уклада­ти міжнародні договори, якщо така правоздатність до­пускається федеральною конституцією, й у межах нею встановлених». І хоча це правило в такому виді не було прийнято Віденською конференцією з права між­народних договорів 1968-1969 років, воно залишаєть­ся єдиним достатньо авторитетним правилом з цього питання.

Історії відомі дві федерації — Союз РСР і Соціалі­стична Федеративна Республіка Югославія, суб'єкти яких були за конституцією суверенними державами і могли претендувати на статус суб'єктів міжнародного права. Правосуб'єктність двох союзних радянських республік — України і Білорусії — хоча й одержала міжнародне визнання, завдяки їхній участі в створенні ООН і наступному членству в цій міжнародній універ­сальній організації, але на практиці в значній мірі но­сила формально-юридичний характер.

Конфедерація (лат. — confoederatio — спілка, об'єд­нання) — це така форма об'єднання держав, при якій держави, що входять в союз, зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедеративний союз держав но­сить тимчасовий характер, створюється для розв'язан­ня яких-небудь спільних задач, у ньому будь-яка з дер-жав-учасниць не перестає бути самостійним суб'єктом міжнародного права і новий єдиний суб'єкт міжнарод­ного права у виді конфедерації не утвориться.

Зазначена характеристика дає можливість виділити наступні риси конфедерації:

— конфедерація утворюється на основі відповідних міжнародних договорів;

76

• суб'єкти конфедерації мають право сецесії — пра­ во безумовного і вільного виходу зі складу конфедера­ ції в будь-який час;

• суверенітет у конфедерації належить державам, що входять у її склад, і тому ніякі рішення союзної влади не мають обов'язкової сили без згоди суб'єктів конфедерації;

• у предмет ведення конфедерації входить невели­ ке коло питань (зазвичай, питання війни і миру, зовніш­ ньої політики, формування єдиної системи безпеки, єди­ ної армії і т.п.), крім яких суб'єкти конфедерації збе­ рігають повну самостійність;

• у конфедерацію входять не всі органи державної влади й управління держав-суб'єктів конфедерації, а тіль­ ки ті, що необхідні для вирішення задач, котрі лежать в основі створення такого союзу (міністерства оборони, міністерства закордонних справ і т.д.). Причому серед таких органів ніколи немає органів судової влади;

• постійно діючі органи конфедерації позбавлені владних повноважень і приймають рішення на погод­ жувальній основі;

• парламент конфедерації формується представниць­ кими органами (парламентами) її суб'єктів, що зобов'я­ зують свої делегації точно слідувати виданим їм ін­ струкціям і вказівкам;

• суб'єктам конфедерації належить право нуліфі­ кації — право відмови у визнанні або відмови в засто­ суванні актів союзної влади. Причому за таку відмову правова відповідальність суб'єктів не передбачена;

• на відміну від федерації: бюджет конфедерації форт мується за рахунок добровільних внесків її суб'єктів; у конфедерації, як правило, відсутня єдина система гро­ шового обігу; у ній немає єдиного союзного громадянс­ тва; військові формування конфедерації набираються її суб'єктами, причому нерідко зберігається їхнє подвійне підпорядкування органам конфедерації і її суб'єктів.

Таким чином, можна зробити висновок, що конфеде­рація сполучає у собі риси як міжнародно-правового об'єднання, так і державної організації. В даний час, на

77

думку більшості вчених, у світі існує тільки одне утво­рення, що володіє ознаками конфедерації, — Європейсь­кий Союз, у котрому його держави-члени зберігають повну міжнародну правосуб'єктність. Правда, після під­писання 17 червня 1997 року Амстердамського дого­вору, Європейський Союз, як уявляється, вступив у ста­дію створення федеративної держави.

У історичній ретроспективі в різний час конфедераці­ями були: США — із 1776 по 1787 роки, Німеччина — 1815-1866 роки, Швейцарія — із 1815 по 1848 роки. Новій історії відома конфедерація Об'єднана Арабська Республіка, яку із 1958 по 1961 роки складали Єгипет і Сирія, і Сенегамбія, в яку із 1982 по 1989 роки входили Гамбія і Сенегал.

З часової характеристики конфедерацій, які існува­ли, видно, що такий союз носить дуже нестійкий харак­тер. На практиці він функціонує як перехідна форма від співіснування незалежних держав до їхньої феде­рації або до утворення унітарної держави. Через етап конфедерації у своєму розвитку пройшли США, Нідер­ланди, Швейцарія, що і зараз офіційно називається кон­федерацією, хоча практично вже давно стала федера­цією. У 1990 році Корейська Народно-Демократична Республіка запропонувала в якості перехідної стадії до об'єднання двох корейських держав створити конфеде­рацію.

5. Міжнародна правосуб'єктність націй і народів, що борються за національне визволення

Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосу­б'єктність держав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі.

Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті прин­ципу рівності і самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріп-

78

лений у якості загальновизнаної норми міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліетнічних народів було б некоректним.

Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більше 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової прак­тики здійснення права народів на самовизначення, у тому числі й у тих випадках, коли це проходило під спостереженням ООН, поняття «народ» містить у собі плем'я, групу племен, народність, етнічну націю, релі­гійну спільність, мовну спільність.

Тому, говорячи про право народів, ми фактично гово­римо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічно-сті народу), що претендує на реалізацію свого права на

самовизначення.

Нація — це історична спільність людей, які мешка­ють на певній території і володіють єдністю політич­них, економічних, соціально-культурних укладів жит­тя і спільністю мови. Таке спільне функціонування протягом тривалого історичного відтинка часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єд­ності і фіксовану самоназву. У такого співтовариства з'являється менталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств.

Політико-юридичною основою міжнародної право-суб'єктності націй слугує національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, що ще не мають вла­сної державності і котрі ще не реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держа­ви або у формі добровільного входження до складу яко­їсь держави.

У Декларації про надання незалежності колоніаль­ним країнам і народам, прийнятій Генеральною Асам-

79

блеєю ООН 14 грудня 1960 року, підкреслюється, що народи відіграють вирішальну роль у досягненні своєї незалежності, що в силу права на самовизначення вони у відповідності зі своєю вільно вираженою волею уста­новлюють свій політичний статус. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року ці положен­ня знайшли своє розширювальне тлумачення. У доку­менті говориться: «Всі народи мають право вільно ви­значати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культур­ний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до положень Статуту ООН».

У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих відносин слугу­ють головним чином питання утворення суверенної держави. Відповідно, основні права нації, народу, що бо-реться, безпосередньо виникають із принципу самови­значення. У їх числі виділяються права:

вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями;

направляти офіційних представників для ведення

переговорів із державами і для їхньої участі в роботі

міжнародних організацій і міжнародних конференцій;

брати участь у створенні міжнародно-правових норм

і самостійно реалізовувати чинні норми;

застосовувати в будь-якій формі опір проти метро­полії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від ін­ших націй і народностей, що борються.

Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, що окупував арабські території, домагається задоволення своїх законних національних прав і ство­рення самостійної Палестинської держави відповідно до рішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від 29 листопада 1947 року). Організація визволення Палестини, що реалізує міжнародну право-суб'єктність свого народу, одержала статус постійного спостерігача ООН, стала членом Ліги арабських дер­жав, по цьому колу проблем вона підтримує зв'язки і

80

співробітничає з Ізраїлем — державою, що контролює цю територію, багатьма міжнародними міжурядовими організаціями і державами. Беручи участь у конкрет­них міжнародних відносинах, нація, що бореться, набу­ває додаткових прав і захисту.

Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам:

повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави;

повинна мати в наявності військові формування;

повинна мати політичний центр або організацію, ви­знану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування;

повинна бути визнана певним чином міжнародни­ми структурами.

Розрізняють права, котрими уже володіє нація (вони витікають із національного суверенітету), і права, за во­лодіння якими вона бореться (витікають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самови­значення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені в якості держави.

Таким чином, суверенітет нації, що бореться за наці­ональне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного пра­ва з боку інших держав; права такої нації охороняють­ся міжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету.