6. Допоміжні джерела міжнародного права

До допоміжних джерел, що відіграють важливу роль у становленні і розвитку загального міжнародного пра­ва, належать правотворчі рішення міжнародних органі­зацій (встановлюють і формулюють правило поведін­ки), що досить часто, за рішенням тих же міжнародних організацій, носять рекомендаційний характер і не обо­в'язкові для виконання їхніми членами; судові рішен­ня (рішення Міжнародного суду ООН, вироки Нюрн-бергського і Токійського трибуналів, а також рішення національних судів зі спорів між державами або їхні­ми органами та ін. ); доктрини «найбільш кваліфіко­ваних фахівців із публічного права різних націй», до яких слід віднести Броунлі, Гугенхейма, Оппенгейма, Руссо, Фердросса, Хайда і деяких інших, а також вітчизняних учених — В. Денисова, Ф. Кожевникова, В. Корецького, І. Лукашука, Р. Мюллерсона, Г. Тункіна та ін. Важливим допоміжним джерелом є діяльність Комісії з кодифікації і прогресивного розвитку міжна­родного права ООН.

До допоміжних джерел також слід віднести міжна­родні звичаї і міжнародну ввічливість. У історичній ретроспективі міжнародний звичай передував звичаю, їхнє розходження полягає в тому, що при застосуванні звичаю в держави немає впевненості в тому, що вона поступає правильно, а при застосуванні звичаю така

40

впевненість є. Хоча міжнародна ввічливість і виступає в якості неправової категорії, вона усе ж є особливим джерелом міжнародного права. її розцінюють як акт доброї волі (дружелюбності, добросусідства, підкресле­ної поваги, скасування формальностей, надання пільг, привілеїв і послуг іноземним державам і їхнім грома­дянам не в силу вимог міжнародно-правових норм, а з доброї волі держави), що дотримується у взаємному спілкуванні держав. Особливість цього джерела обумов­лена насамперед тим, що воно найбільш близьке до звичаю, але з тією відмінністю, що всіма членами між­народного співтовариства міжнародна ввічливість не признається звичаєвим правом, але відмова від додер­жання її засуджується. Водночас припинення тих або інших актів міжнародної ввічливості не обов'язково є недружелюбною дією і не може слугувати підставою для виникнення міжнародної відповідальності. Тому міжнародну ввічливість можна, скоріше, віднести до норм міжнародної моралі.

7. Кодифікація міжнародного права

Під кодифікацією міжнародного права розуміється систематизація міжнародно-правових норм, здійснюва­на суб'єктами міжнародного права.

Перші згадки в літературі з міжнародного права про корисність кодифікації відносяться до періоду бур­жуазних революцій. Вважається, що першим, хто ви­ступив з ідеєю кодексу міжнародного права, був англій­ський юрист і філософ І. Бентам. Він, зокрема, писав, що «мало можна знайти в житті речей більш необхідних, ніж кодекс міжнародного права».

Кодифікація припускає не тільки приведення в єди­ну систему чинних міжнародно-правових норм, але і більш точне їхнє формулювання, відбиток у договірній формі міжнародних порядків. Таким чином, сучасна кодифікація міжнародного права здійснюється шляхом:

41

а) установлення точного змісту і чіткого форму­ лювання вже існуючих і діючих (звичаєвих або до­ говірних) принципів і норм міжнародного права в певній сфері відносин між державами (галузі між­ народного права);

б) зміни або перегляду застарілих норм;

в) розробки нових принципів і норм з урахуван­ ням науково-технічного прогресу, актуальних потреб міжнародних відносин, особливо в контексті вирішен­ ня глобальних проблем людської цивілізації;

г) закріплення в узгодженому вигляді всіх цих принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому акті (у конвенції, договорі, угоді) або в ряді актів (у конвенціях, деклараціях і резолюціях конферен­ цій).

У науковій літературі з міжнародного права доте­пер зустрічається поділ кодифікації міжнародного права на офіційну і неофіційну. Приводом до такого поділу послужили кількаразові спроби неофіційної або докт-ринальної (наукової) кодифікації міжнародного права, початі окремими юристами (наприклад, Бустаманте, Блюнчлі, Каченовським) і деякими міжнародними і національними неурядовими установами й організаці­ями (наприклад, Інститутом міжнародного права, Асо­ціацією міжнародного права, латиноамериканськими організаціями юристів-міжнародників). Однак міжна­родна практика свідчить про те, що кодифікація між­народного права є складним політико-правовим про­цесом нормотворчості в міжнародних відносинах і тому завжди виетупає в якості міждержавної діяльності. Отже, кодифікація міжнародного права може носити тільки офіційний характер.

Офіційна кодифікація міжнародного права реалізу­ється у формі міжнародних договорів. Особливе місце в кодифікаційному процесі посідає Організація Об'єд­наних Націй. Статут ООН містить положення про те, що «Генеральна Асамблея (ГА ООН) організує досліджен­ня і робить рекомендації з метою: а)... заохочення про­гресивного розвитку міжнародного права і його коди-

42

фікації» (стаття 13 Статуту). Таким чином, слід зазна­чити, що поняття «кодифікація» і «прогресивний роз­виток міжнародного права» є складовими, взаємозалеж­ними й такими, що взаємопроникають, елементами єди­ного кодифікаційного процесу.

Практичною діяльністю з кодифікації міжнародно­го права в рамках ООН займається Комісія міжнарод­ного права (повне найменування — Комісія з прогресив­ного розвитку і кодифікації міжнародного права), що є допоміжним органом ГА ООН, їй підзвітна і підконт­рольна. Комісія заснована резолюцією ГА ООН 174 (II). Діяльність Комісії регулюється Положенням 1947 року (із наступними змінами), затвердженим ГА ООН. У її склад входять 34 (до 1981 року — 25) юриста-міжнарод-ника, «які користуються визнаним авторитетом у га­лузі міжнародного права». Члени Комісії обираються ГА на 5-літній термін і виступають в особистій якості. У задачу Комісії входить заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. По­ложення про Комісію передбачає, що весь процес її діяль­ності повинний бути підпорядкований задачі досягнен­ня таких результатів, що були б прийнятні для заціка­влених держав.

Хоча Комісія займається переважно питаннями між­народного публічного права, вона розглядає і питання приватного права. В основному Комісія займається під­готовкою проектів статей і конвенцій у цілому. На по­чатку роботи вона звертається до урядів держав-членів ООН із проханням направити їй тексти законів, судо­вих рішень, договорів, дипломатичного листування та інших документів, необхідних для глибокого і доклад­ного вивчення питання, що кодифікується. Після цього передбачається видання документа Комісії, у якому міс­тяться проекти статей або конвенцій разом із поясню­вальними і допоміжними матеріалами й інформацією. Цей документ направляється урядам від імені Комісії з проханням представити з приводу нього свої заува­ження. Згодом Комісія враховує ці зауваження урядів

43

при упорядкуванні остаточного проекту, що рекомен­дується в ГА ООН для прийняття відповідного рішення. Найбільш суттєві результати кодифікації досягнуті Комісією в галузі права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, дипломатичного і консульсь­кого права, міжнародного права в період збройних кон­фліктів.

Література:

1. Василенко В.А. Основы теории международного права. — Киев, 1988.

2. Левин Д.Б. Актуальные проблемы теории между­ народного права. — М., 1974.

3. Лукашук И.И. Нормы международного права. — М., 1997.

4. Лукин П.И. Источники международного права. — М., 1960.

5. Минасян Н.М. Источники современного между­ народного права. — Ростов-на-Дону, 1960.

6. Мовчан А.П. Кодификация и прогрессивное раз­ витие международного права. — М., 1982.

7. Черниченко СВ. Международное право: современ­ ные теоретические проблемы. — М., 1993.

Розділ З

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ

МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА