Розділ 13

ДИПЛОМАТИЧНЕ І КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО

1. Право зовнішніх зносин

Є загальновідомим, що міжнародне право регулює вза­ємовідносини між своїми суб'єктами — державами, між­народними організаціями й іншими міжнародними ін­ституціями. У процесі міжнародного спілкування вони ведуть переговори й укладають міжнародні угоди. Про­те для цього їм необхідно бути належним чином пред­ставленими управомоченими на це органами або особа­ми, а також не бути підпорядкованими правопорядку держави, на території її вони знаходяться і діють, щоб вільно і безперешкодно здійснювати свої функції, тобто користуватися визначеними імунітетами та привілеями. Отже, суб'єкти міжнародного права, і насамперед держа­ви, об'єктивно беруть участь у таких зовнішніх зноси­нах, прагнучи до найбільш повної реалізації своїх еко­номічних, політичних та інших потреб та інтересів.

Практичне здійснення державами зовнішніх зносин порушує питання про їхні поняття і характеристику.

Прийнято розрізняти зовнішні зносини держав у ши­рокому і вузькому значеннях. У широкому значенні під ними розуміється система зовнішніх зв'язків усіх суб'єктів національної приналежності, що діють на те­риторії держави: її органів і посадових осіб, усіх її фі-

зичних, юридичних осіб, а також інших асоціацій ін­дивідів. Така система зовнішніх зв'язків кожної дер­жави, взята в сукупності всіх держав, в основному фор­мує в широкому розумінні систему міжнародних відно­син. Зовнішні зносини у вузькому значенні можна ви­значити як ту частину загальної системи міжнародних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особ­ливих державних органів зв'язку і відносини між дер­жавами й іншими суб'єктами міжнародного права, із метою здійснення їхніх зовнішніх функцій мирними засобами, відповідно до міжнародного права. Таким чином, основною метою зовнішніх зносин у вузькому значенні є здійснення зовнішніх функцій держави — сукупності основних напрямків її діяльності, що здійс­нюються за її межами.

Слід мати на увазі, що юридичний статус і правовий режим інших, крім держав, суб'єктів міжнародного права, органи і посадові особи яких неминуче знаходяться і діють на території якоїсь держави, регулюються спеціальними договорами, що укладають­ся з державою їхнього перебування, і тому загальним міжнародним правом не регулюються. У число таких договорів входять, наприклад, Конвенція про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй від 13 жовтня 1946 року і Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ від 21 листопада 1947 року.

Таким чином, загальне міжнародне право регулює тільки представництво держав, стосовно до їхніх закор­донних органів зовнішніх зносин. Предметом його ре­гулювання за допомогою укладання багатосторонніх конвенцій є, зокрема, дипломатичне і консульське пра­во. Державами укладена також значна кількість дво­сторонніх договорів, що стосуються юридичного стату­су і режиму їхніх закордонних органів зовнішніх зно­син. Крім того, варто вказати і на звичайні норми загаль­ного міжнародного права, норми універсальних і лока­льних міжнародних договорів, що також регулюють ши­роке коло питань представництва держав у міжнарод-

444

445

ному спілкуванні. У своїй сукупності ці міжнародно-правові акти і норми складають право зовнішніх зносин.

Право зовнішніх зносин являє собою галузь загально­го міжнародного права, що складається із системи юри­дичних норм, які виражають узгоджені волі суб'єктів міжнародного права щодо прав і обов'язків їхніх офі­ційних органів, що виступають у міжнародному спілку­ванні, і регламентуючих їхній стан і діяльність зі здійс­нення зовнішніх зносин відповідно до загальновизнаних принципів і норм сучасного міжнародного права.

Право зовнішніх зносин охоплює чотири основні сфе­ри дії органів зовнішніх зносин:

1. дипломатичну — на рівні традиційних каналів (міністерство закордонних справ — посольства і мі­ сії за кордоном);

2. консульську сферу;

3. дипломатичну діяльність на рівні спеціальних місій;

4. здійснення зовнішніх зносин у ході діяльності з представництва держав у їхніх відносинах із між­ народними організаціями.

Слід зазначити, що в даний час уся сфера зовнішніх зносин держав є достатньо добре розробленою й упоряд­кованою в правовому відношенні. У рамках світового співтовариства прийнятий ряд багатосторонніх актів, що стали результатом великої і кропіткої роботи з кодификації і прогресивного розвитку норм міжнарод­ного права в цій галузі. Це Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року (набра­ла сили з 1964 року), Віденська конвенція про консуль­ські зносини від 24 квітня 1963 року (набрала сили з 1967 року), Конвенція про спеціальні місії від 16 груд­ня 1969 року (набрала сили з 1985 року), Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що ко­ристуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів від 14 грудня 1973 року (набра­ли сили з 1977 року) і Віденська конвенція про пред­ставництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня

1975 року (в силу ще не вступила). Україна є учасником усіх перерахованих вище конвенцій.

Відповідно до цих міжнародно-правових актів мож­на визначити структуру права зовнішніх зносин, що складається умовно з чотирьох компонентів: диплома­тичного права; консульського права; права спеціаль­них місій; так званого дипломатичного права міжнарод­них організацій.

Зовнішні зносини держави прямо пов'язані з правом на участь у міжнародному спілкуванні. В основі цього права лежить юридична можливість держав діяти само­стійно на міжнародній арені, за допомогою реалізації їхньої міжнародної правосуб'єктності в галузі офіцій­них відносин з іншими державами й іншими суб'єкта­ми міжнародного права. Одночасно тут мова йде не тіль­ки про можливість діяти відповідно до власного волеви­явлення, але і про захист такої можливості за допомо­гою юридичних обов'язків із боку держав-контрагентів, передбачених нормами права зовнішніх зносин.

Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи од­ним з основних прав держав, що випливають із їхнього суверенітету, у свою чергу, складається з ряду елемен­тів. До них насамперед належить так зване право посоль­ства, що є серцевинною частиною загального основного права на участь у зовнішніх зносинах (право на міжна­родне спілкування). Розрізняють активне право посоль­ства — право держави спрямовувати своїх дипломати­чних і консульських представників у закордонні дер­жави і пасивне право посольства — право приймати в себе дипломатичних і консульських представників закордонних держав.

Право посольства активно використовує Україна. На сьогоднішній день Україну в якості суверенної держа­ви визнали більше 150 держав. Зі 138 із них установле­ні дипломатичні відносини. У більш ніж 70 державах відкриті посольства України. Понад 60 держав відкри­ли свої посольства в Україні, посли 41 країни світу вико­нують сьогодні свої функції в нашій країні за сумісниц-

446

447

твом, у Львові, Ужгороді, Сімферополі й Одесі відкрито більше 15 консульських установ закордонних держав. Іншими елементами права держави на участь у між­народному спілкуванні виступають: членство держав у міжнародних організаціях; участь держав у роботі міжнародних конференцій; входження держав у між­народні органи ad hoc. При розширювальному тлума­ченні права держав на участь у міжнародному спілку­ванні сюди ж можна віднести: право на участь у ство­ренні норм міжнародного права; право на участь у за­гальних міжнародних договорах; право на виклад офі­ційної позиції кожної держави з тих або інших пи­тань, що торкаються її законних прав та інтересів в міжнародному спілкуванні, у зовнішньополітичних за­явах, нотах та інших актах дипломатії. Всі ці права фактично виступають у якості елементів міжнародної правосуб'єктності держави.