Ситуаційний менеджмент

А. Рейлі, Д. Томпсон, Д. Міллер, Р. Стогділл, П. Фрізен. Ситуаційний менеджмент ґрунтується на пристосуванні певних теорій, рішень досвіду до конкретних обставин, за яких вимушений діяти менеджер. У цьому зв'язку ситуаційний підхід схожий на системний, оскільки він також має інтеграційний характер. Тобто ця концепція не включає конкретних методик, а формує мислення.

У цьому зв'язку цілком доречно згадати сформульований М.П. Фоллєт "закон ситуації", який можна вважати основою ситуаційного підходу. Відповідно до закону ситуації менеджери тривалий час аналізують обставини, що складаються в організаціях, і використовують відповідно до них управлінські концепції.

У практичному плані методологію ситуаційного менеджменту можна розглядати у вигляді чотири крокового процесу:

1. Усвідомлення, опанування керівником інструментів професійного менеджменту, які довели свою ефективність у подібних ситуаціях.

2. Передбачення ймовірних позитивних і негативних наслідків застосування обраних інструментів в організації.

3. Правильна інтерпретація поточної ситуації (провідні фактори, ймовірний ефект ланцюгових змін та ін.).

4. Використання обраних інструментів і способів у процесі вирішення конкретної проблеми з урахуванням найменшого негативного ефекту і досягнення цілей організації найбільш продуктивним шляхом у ситуації, що склалася.

Ключові ідеї:

- ситуаційні ймовірності факторів враховуються в стратегіях, структурах і процесах, завдяки чому досягається якісне виконання роботи;

- існує більше одного способу досягнення мети;

- менеджери можуть пристосувати свої організації до ситуації або змінити ситуацію відповідно до вимог організації.

Внесок:

- виявлено основні випадковості;

- аргументація проти універсальних принципів менеджменту.

Обмеження:

- не всі критичні випадковості було виявлено;

- теорія не може бути застосована в усіх управлінських ситуаціях.

Науковці виділяють сім етапів розвитку управлінської науки за радянських часів.

І етап (жовтень 1917 р. – березень 1921 р.). Розроблено форми й методи державного централізованого управління виробництвом, обґрунтовано принципи централізованого управління виробництвом, центризму, організаційні методи управління, диктатури та державного регулювання.

II етап (1921-1928). Здійснювалося подальше удосконалення адміністративного управління виробництвом, зроблено спроби застосування так званого госпрозрахунку як основи економічних методів управління, з'явилися трести й синдикати, а також формально вивчалася можливість участі трудящих в управлінні.

ІІІ етап (1929-1945) пов'язаний з організацією індустріальної бази суспільного виробництва і присвячувався удосконаленню структур управління, методів підбору та підготовки кадрів, плануванню й організації виробництва.

IV етап (1946-1965) характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спробою переходу до територіальної і територіально-галузевої системи управління, що врешті-решт призвело до поглиблення адміністрування.

V етап (1965-1975). Здійснено спробу господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Цей етап підтвердив неефективність економічних реформ у рамках адміністративно-командної системи.

VI етап (1975-1985) характеризується все глибшим усвідомленням неможливості реформування адміністративно-командної системи. Він підтвердив необхідність радикальної зміни економічних відносин і корінних економічних реформ, проведення яких слід віднести до VII етапу.

В свою чергу, VII етап можна поділити на п'ять під етапів, започаткованих у 1985р.:

1-й під етап – робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованою за нормативним розподілом прибутку.

2-й під етап – застосування другої моделі господарського розрахунку, побудованої за нормативним розподілом доходу, розвиток орендних відносин.

3-й під етап – впровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, збільшення економічної свободи.

4-й під етап – впровадження територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління.

5-й під етап – початок ринкових реформ. Реалізація цього під етапу здійснюється вже в умовах розвитку незалежної національної економіки України.

Управління господарським механізмом і суспільним виробництвом являє собою сукупність методів, форм ведення господарства, взаємопов'язаних та планомірно діючих структур, що забезпечують найбільш ефективний розвиток усього народногосподарського комплексу України, який сьогодні повинен об'єднувати державні та приватні формування.