45.Нормативно-правовий акт: загальна характеристика. Види нормативно-правових актів.

Нормати́вно-правови́й а́кт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

Іншими словами, нормативно-правовий акт — це документ, прийнятий у визначеному порядку компетентним державним органом, у якому містяться норми права. У нашій правовій системі нормативно-правовий акт є основним джерелом права.

Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями: 1. За юридичною силою: закони та підзаконні нормативні акти. 2. За сферою дії: загальні, спеціальні та локальні. 3. За часом дії: постійні і тимчасові. 4. За характером волевиявлення: акти встановлення норм права, акти зміни норм права та акти скасування норм права. 5. За суб'єктами ухвалення: акти органів держави; акти, прийняті народом у процесі референдуму; спільні акти органів держави і недержавних утворень. 6. За галузевою належністю: цивільні; кримінальні; адміністративні; кримінально-процесуальні та ін. 7. За зовнішньою формою вираження: закони; укази; постанови; рішення; розпорядження; накази тощо.

Відповідно до Конституції в Україні система законодавства має таку будову: — Закони України та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України; — Укази та розпорядження Президента України; — постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України; — накази, інструкції міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; — рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим; — рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим; — рішення органів місцевого самоврядування; — рішення голів місцевих державних адміністрацій тощо.

Головною ознакою, що характеризує систему законодавства в нашому суспільстві, виступає її поділ на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

46.Закон та його види.

Правотворчість— це діяльність компетентних державних органів або самого народу зі встановлення, зміни чи скасування правових норм.

Види правотворчості:

Процес правотворення є складним і багатогранним явищем, тому для з'ясування його дійсного змісту важливе значення має класифікація правотворчості за різними критеріями. Залежно від способів створення норм права правотворчість поділяється на наступні види:

а) санкціонування органами державної влади норм, які склалися, реально існують у вигляді звичаю або у вигляді нормативних положень, які виникли в результаті узагальнення практики діяльності людей або громадських організацій;

б) прийняття нормативно-правових актів суб'єктами правотворчої діяльності, що знаходить прояв у вигляді нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів;

в) надання рішенням органів державної влади (судів, органів адміністративної юрисдикції) загальнообов'язкового значення при розгляді наступних аналогічних справ, створення, таким чином, правових прецедентів, які відповідно можуть бути судовими чи адміністративними.

Залежно від суб'єктів правотворчість поділяється на:

1) правотворчість народу в процесі проведення референдуму (референдум є безпосередньою формою участі народу в правотворчості, тобто прийнятті законів шляхом всенародного голосування). Як правило, законодавством країни закріплюється вища юридична сила законів, прийнятих на референдумі, крім того, такі закони не потребують додаткового затвердження і обов'язкові до виконання на всій території країни. Змінити правові акти, прийняті у такому порядку, можна лише в результаті проведення повторного референдуму.

2) правотворчість представницького органу державної влади — парламенту (наприклад, Верховної Ради України);

3) делеговану правотворчість як нормотворчу діяльність уповноважених органів державної влади, здійснювану за дорученням вищого представницького органу державної влади — парламенту;

(повноваження на видання правових нормативних актів визначаються у Конституції та інших законодавчих актах заежно від місця, яке займає кожний орган державної влади у механізмі держави);

4) правотворчість органів місцевого самоврядування;

5) правотворчість громадських організацій (наприклад, профспілок);

6) локальна правотворчість (наприклад, на підприємстві, в установі та організації).

Залежно від юридичної сили актів, правотворчість поділяється на:

1) законотворчість (правотворчість вищого представницького органу, у процесі якої парламентом видаються нормативно-правові акти вищої юридичної сили — закони);

2) підзаконну правотворчість (її змістом є видання норм права Президентом, Урядом, міністерствами, відомствами, державними комітетами, місцевими органами державного управління, мерами, главами адміністрацій, керівниками підприємств, установ, організацій).

Далеко не всім юридичним нормам необхідно надавати форму законів. Є ряд суспільних відносин, які можуть бути врегульовані підзаконними актами, нормативними договорами тощо. Крім всього іншого, підзаконна правотворчість характеризується більшою оперативністю, гнучкістю, меншою формальністю, більшою компетентністю конкретних суб'єктів, які її здійснюють.