Стислий зміст лекції

Виникнення державного розгляду цивільних справ

Саморозправа була нестерпною для розвинутого суспільства, коли захист майнових прав та інтересів здійснювався власними силами потерпілого або його родом. Спочатку був встановлений порядок за­стосування сили щодо порушника, з часом приватна розправа була остаточно заборонена, усі суперечки між громадянами передані ви­ключно у компетенцію державного суду. Виняток існував тільки при застосуванні порушником сили, визнавався лише принцип - Насилля дозволено відбивати силою. При порушенні майнових прав без засто­сування порушником сили законом встановлювалися найтяжчі ре­зультати для кредитора. Право в Римі захищалося лише тоді, коли органи держави встановлювали для певної категорії спорів можли­вість висунення позову. Якщо ж позов не було встановлено, немає і захисту державою права. Наприклад, група т.зв. безіменних контрак­тів пізніше отримала визнання в цивільному праві (наприклад, дого­вір міни), а до того часу виконання укладеного зобов'язання такого типу було лише моральним обов'язком сторін.

Судовий процес у Римі поділявся на кримінальний і цивільний. Циві­льний процес в період Республіки складався з двох стадій: підготовка довинесення рішення та винесення рішення. Перша стадія зводилася до розгляду справи у претора. Сторони викладали свої вимоги. Якщо відповідач визнавав вимогу і зобов'язувався її виконати — подальший розгляд справи припинявся. В разі його незгоди претор просив свідків засвідчити зроблені сторонами заяви і передавав справу на розгляд судці. Крім суддів, що призначалися претором, існували ще й т.зв. арбітри. У стародавній період вони вирішували на свій розсуд конф­лікти між сусідами і родичами. Спеціальні колегіальні (у складі 3, 5 чи 7 судців) суди розглядали приватні спори громадян з перегрінами, а також питання про шкоду, заподіяну міжнародними договорами, і питання про статус свободи. Членів судів призначали претори. За за­здалегідь несправедливе рішення суддя відповідає власним майном. Виявлена неповага до суду тягне за собою карну або матеріальну від­повідальність.

Деякі загальні правила (принципи) цивільного процесу: Ніхто не може бути суддею у власній справі. Слід вислухати й іншу сторону. Коли права сторін неясні, слід підтримувати відповідача, а не пози­вача. В сумнівних випадках - більш м 'яке рішення. Якщо є сумнів, пі­дозрюваний звільняється від переслідування. Один свідок - не свідок, ніхто не може бути двічі покараний за один і той самий делікт.

Загальне поняття про легісакційний, формулярний та екстраординарний процеси. Легісакційний процес означає позивати за допомогою закону шля­хом проголошення певних, фіксованих слів. Це найдавніша форма судочинства, яка позначалася обтяжливим формалізмом - при відсту­пі від форми процес припинявся, його застосування обмежувало гос­подарський оборот. Стадія починалася з того, що обидві сторони з'яв­лялися до претора (кредитор був зобов'язаний забезпечити явку борж­ника, навіть силою). Далі позивач виголошував суворо визначену сло­весну формулу і торкався спеціальною паличкою, т.зв. віндиктою, спірної речі чи її символічної частини (наприклад, шматка дерну, як­що спір йшов про земельну ділянку). Якщо відповідач не погоджував­ся з вимогою, він виголошував свою формулу і покладав на спірну річ контрвіндикту (згода, тобто судове визнання, вела до припинення да­льшого розгляду справи). Найменше порушення у виголошенні фор­мул вело до втрати права на висунення позову. Якщо ж порушень процедури не було, претор пропонував сторонам внести заклад. Це ставило на меті запобігання сутяжництву: якщо переможець у суді отримував свій заклад назад, то переможена сторона свого закладу позбавлялася, він йшов у дохід держави. До винесення судового рішення спірна річ зберігалася - за розсудом претора - у позивача, відповідача чи навіть у третьої особи. Претор звертався до свідків з проханням засвідчити невирішений спір.

На другій стадії запропонований претором і схвалений сторонами суддя одноосібно, без жодних формальностей, вислуховував покази сторін та свідків, розглядав матеріальні докази тощо. Рішення судді було остаточним і оскарженню не підлягало - судове рішення повинно прийматися за істину.

Після винесення рішення кредитор в присутності посадової особи і свідків накладав руку на боржника і виголошував відповідну форму­лу та судове рішення вступало у законну силу.

Формулярний процес як більш гнучка, досконала форма судочин­ства виникає за часів пізньої Республіки. Претор подавав справу у письмовому вигляді, цим самим закликаючи суддю засудити обвину­ваченого, якщо він визнає певні твердження доведеними, або виправ­дати його за належних обставин. Обов'язок формулювати позовні вимоги перекладається на претора, а з позивача зняті формальності. Стадія завершувалася складанням претором спеціальної записки -формули - для судді. В цій записці вказувалися умови, за яких позов мав бути задоволений чи, навпаки, можливі застереження, які робили неможливим задоволення такого позову. Претор отримав право ви­кладати позов, не дотримуючись форми, це дозволяло йому давати свою підтримку новим нормам цивільного життя. В своєму едикті при вступі на посаду претор виголошував, яким позовам він буде на­давати позовний захист, а яким - ні. Такий едикт відігравав роль своє­рідної передвиборної платформи (претори, як й інші посадові особи Риму, обиралися центуріатними народними зборами), тобто можна гово­рити про своєрідний зворотний зв'язок законодавця і народу Риму.

У формулярному процесі вимога в позові визначалася у грошовій формі. Магістрат міг арештувати боржника до повної сплати боргу, застосувати публічний розпродаж з торгів усього або частини належ­ного йому майна.

Екстраординарний процес виник з періоду Імперії, процедуру фор­мулювання замінила процедура розслідування, у рамках якої відмови­лися від непрофесіоналів, і всю справу слухав призначений державою суддя, який і вирішував спір згідно з законом і відповідно до фактів. Демократія тоді обмежувалася, тому був обмежений і принцип публі­чності, скасовані виборні судді. Набуває поширення практика одно­особового розгляду цивільних справ магістратами. У провінціях справу вирішував її правитель чи муніципальні магістрати, в столи­цях - Римі і Візантії - начальник міської поліції. Позивач подавав скаргу, після цього відповідачу надходив виклик до суду. У випадку неявки однієї із сторін допускався заочний розгляд справи, але діяла презумпція вини того, хто не прибув на судове засідання. Суд втратив публічний характер, але почали вестися протоколи судового засідан­ня. Допускалася апеляція на винесене рішення. Останньою апеляцій­ною інстанцією був сам імператор. Якщо протягом двох місяців від­повідач не повертав присудженої речі чи грошової суми, рішення су­ду виконувалося силою зброї. Вперше було запроваджено мито для покриття судових витрат.