Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
навч.-мет. комплес р.п. 2012.docx
Скачиваний:
12
Добавлен:
13.11.2019
Размер:
391.65 Кб
Скачать

Стислий зміст лекції

Загальна характеристика системи врядування. Органи врядування мають подвійну природу. З одного бо­ку, їх можна розглядати як частину публічного порядку, що існує в державі й забезпечує функціонування державного ме­ханізму. З іншого, — оскільки коло, порядок формування, функції та характер діяльності таких інституцій є предметом правового регулювання, то норми, присвячені їм, становлять частину публічного права. Тому їх можна розглядати і при характеристиці елементів суспільного та державного устрою, і при характеристиці положень публічного права (правопо­рядку).

Оскільки ознайомлення з системою органів врядування для нас становить інтерес у контексті розгляду напрямів роз­витку Римського суспільства, держави і права, то спочатку обмежимося загальною характеристикою динаміки тих інсти­туцій, що безпосередньо впливали на правотворчий процес, визначаючи його тенденції та принципові засади. Потім, встановивши засади врядування та розуміння його сутності римською юриспруденцією, зможемо перейти до характерис­тики повноважень окремих державних інституцій та порядку їхнього здійснення.

І. В архаїчний період суспільно-політичний устрій мав ос­новою племінний лад, чим і визначалася система органів вря­дування:

• вищу виконавчу, військову, релігійну та судову владу мав Rех, якого обирали народні збори (куріатні комісії) довічно. Але вони ж могли і зміс­тити його у разі вчинення злочину За традицією Rех мав і вищу зако­нодавчу владу, про що свідчать згадки про закони Ромула, Нуми Помпілія, Сервія Тулія;

• куріатні коміції, так само як і Rех, мали законодавчу вла­ду, а також юрисдикцію у деяких карних та цивільних справах;

• сенат виконував функцію дорадчого органу при рексі, го­тував проекти законів для народних зборів, схвалював їхні рішення тощо;

• колегії жерців (зокрема колегії понтифіків) оберігали і тлумачили звичаї, а, відтак, і звичаєве право.

II. У період республіки органами врядування — державни­ми інституціями були:

• народні збори;

• сенат;

• ординарні патриціанські магістратури;

• екстраординарні патриціанські магістратури;

• плебейські магістратури.

Народні збори існували у вигляді коміцій — зборів патри­ціїв та плебеїв, які виконували законодавчі, управлінські та судові функції.

Вони поділялися на:

1) куріатні коміції (розглядали, насамперед, питання сімей­ного та спадкового права, а також деякі питання політичного і державного життя);

2) центуріатні коміції (вважалися найголовнішими зборами римського народу і вирішували всі важливі питання, їх рі­шення мав ратифікувати сенат);

3) трибутні коміції (вирішували ті питання, що залишили для них центуріатні коміції);

4) збори плебеїв, що скликалися для виборів плебейських трибунів та едилів і вирішення законо­давчих питань, їхні рішення називалися плебісцитам.

Крім того, скликалися неформальні збори, які могли обговорювати поточні питання, але не мали права приймати обов'язкові рішення.

Сенат складався з 300 найвідоміших патриціїв. Пізніше до його складу могли входити і плебеї. Списки сенаторів з числа колишніх магістратів складали цензори. Сенат визначав го­ловні напрями зовнішньої політики, а у галузі внутрішніх справ був дорадчим органом магістратів, визначаючи основні напрями їхньої діяльності, ратифікував рішення народних зборів.

Ординарні патриціанські магістратури (з часом стали патриціансько-плебейськими) включали такі види вищих ма­гістратів:

1) консули (виконували адміністративні й судові функції, обиралися центуріатними коміціями у кількості двох осіб: патриція і плебея);

2) претори (спочатку їх було двоє) управляли містом за відсутності консу­ла, мали універсальну юрисдикцію у «спірних справах» на відміну від консула, який мав юрисдикцію у «безспірних справах».

Крім того, існували нижчі магістрати (для виконання спе­ціальних функцій):

1) цензори (складали цензи — податкові та військові спис­ки, а також списки сенаторів);

2) курульні едили (наглядали за порядком і розглядали су­перечки на ринках);

3) квестори (спочатку виконували роль помічників консу­лів, з часом на них було покладено функції скарбників, хранителів державного архіву та інтендантів у провінціях);

4) колегії жерців (крім виконання суто релігійних обов'яз­ків на них покладалося судочинство у справах, що мали сак­ральний характер);

5) допоміжні колегії (обиралися для виконання окремих адміністративних функцій — організації карбування грошей, забезпечення стану доріг тощо).

Екстраординарні патриціанські (з часом стали патриціан­сько-плебейськими) магістратури:

1) диктатор (призначався з числа консулів, на час існуван­ня загрози державним інтересам, але не довше, ніж на 6 мі­сяців. Мав сукупну владу всіх ординарних магістратур);

2) начальник кінноти, підпорядкований був лише диктатору;

3) «правитель міста», консул, що відпові­дав за забезпечення функціонування міста, як соціального організму. Мав останнім покидати місто, коли тому загрожу­вала небезпека)

До плебейських магістратур входили:

1) трибуни (обиралися зборами плебеїв на один рік у кіль­кості спочатку двох, потім — десяти осіб. Захищали інтереси плебсу, для чого були наділені правом вето на закони, прий­няті народними зборами);

2) плебейські едили (допоміжні посадовці при трибунах; обиралися зборами плебеїв і виконували функції, аналогічні функціям курульних едилів).

III. У період принципату система державних органів зали­шилася майже без зовнішніх змін. Разом з тим, представ­ницькі законодавчі та управлінські органи поступово втрача­ли реальне значення, оскільки влада акумулювалася в руках принцепса, котрий управляє країною за допомогою низки до­поміжних органів та служб та спеціалізованих канцелярій принцепса.

Тривалий час зберігав свою життєздатність інститут преторів: останні виступали як суб'єкт правотворчості аж до створення «постійного едикту».

IV. Істотно змінюються державні інституції у період домінату.

Вищим органом влади й управління стає імператор. Влад­ні функції він здійснює за допомогою спеціальних органів: центральних та регіональних (місцевих).

До центральних державних органів належали:

1) Священна рада — постійний до­радчий орган при імператорі;

2) вищі бюрократи: секретар імпе­ратора, або ж міністр юстиції, керуючий державною скарбницею, або ж міністр фінансів, керуючий імператорським май­ном, керуючий центральними імпера­торськими установами (Імператорською адміністрацією);

3) військові начальники (їх очолював сам імператор).

Перелік регіональних державних органів визначався структурою римської держави доби домінату.

У цей час держава була розділена на 2 імперії, 4 префек­тури, далі — на діоцези (округи) і провінції.

На чолі префектур були префекти, які виконували функції організації врядування та судочинства на території префектур. Міські префектури очолювали префекти урбі, що виконували аналогічні функції. Діоцези очолювали вікарії, провінції — ректори.

Громади та великі володіння імператора й окре­мих заможних сенаторів (салтуси і трактуси) мали хоч і об­межене, але самоврядування.

У громадах самоврядування здійснювалося сенатом декуріонів або куріалами; салтусами і трактусами управляли прокуратори.

Елементи публічного правопорядку

Грошова система і державна скарбниця. Коли йдеться про фінансове право, то при цьому говорять про джерела надходження доходів у державну скарбницю, а також статті витрат. Через те, що обидва поняття мають на увазі грошовий обіг, почнемо з характеристики грошової сис­теми.

Важко сказати, коли саме з'явилася карбована монета в Римі. Для її появи мав скластися належний рівень торгівлі та лихварства. Монета спочатку була мідною, а пізніше — сріб­ною і золотою. До того, як в обігу з'явилися перші мідні мо­нети, жителі Римської держави користувалися злитками неопрацьованої міді. Мідні аси стали карбувати в другій половині IV століття до н. е., а срібні монети з 268 р. до н. е. Динарій дорівнював деся­тьом бронзовим асам. Сестерцій складав одну чверть динарія. Римський динари став най популярнішою монетою всієї за­хідної Римської імперії. Золота монета увійшла в регулярний обіг лише при Цезарі. Спочатку монополія на карбування мо­нети належала столичному монетному двору. Наприкінці принципату при імператорі Авреліані діяльність монетного двору в Римі скоротилася, тоді як діяльність провінціальних монетних дворів розширилася. У період імперії час від часу гостро відчувалася нестача монети, що перебувала в обігу. Причина була в тім, що імпорт у Рим та Італію переважав над експортом. Італійська торгівля давала пасивний баланс і че­рез це дорогоцінні метали «перетікали» у східні провінції, а звідти — за межі Імперії.

У 301 р. Діоклетіан видав едикт про ціни на товари, в яко­му встановлювалися максимальні ціни на різні товари, пред­мети споживання. Ціни було встановлено для всієї імперії, без урахування регіональних умов. Передбачалася також регламентація оплати праці осіб різних занять і професій, у тому числі поденникам, адвокатам і архітекторам (останні дві категорії одержували гонорар — Ьопогагішп). В едикті встановлювалася смертна кара за його порушення. Було сказано: «І нехай ніхто не вважає цю постанову жорстокою, тому що легко надається можливість уникнути покарання її дотриманням». Однак едикт, очевидно, не мав особливих практичних наслідків і незабаром після видання його положень уже не додержувалися.

Важливе місце у фінансовій системі відводилося державній скарбниці. Спочатку вона була у віданні рекса. За доби рес­публіки для управління скарбницею запроваджуються посади помічників консулів (квесторів), яким консули повинні були ; передавати частину своїх повноважень. Але без дозволу се­нату тепер ні квесторам, ні консулу, ні диктатору не дозво­ляється торкатися скарбниці. Отже, сенат прибрав до рук уп­равління фінансами, і його право дозволяти видачу із скарб­ниці коштів можна порівняти за наслідками з правом затвер­дження податків у конституційних монархіях.

На початку принципату існували дві скарбниці. При Октавіані Августі паралельно зі старою республіканською скарб­ницею починає функціонувати нова скарбниця, імператорська. Пізніше поняттям фіску почали також охоплюватися поняття «неру­хомість» і «податки». Фіском керував сам принцепс. Доходи цієї скарбниці складалися головним чином з податків, що надходили з імператорських провінцій.

Для контролю за фінансами у провінціях Октавіан Август почав призначати прокураторів. Ці фінансові чиновники ча­сом і самі наживали великі багатства. При Клавдії контролю­вали імператорські фінанси і майно два палацевих відділи спеціального «департаменту».

У добу республіки доходи визначалися витратами (хоч існує й інший принцип: витрати залежать від доходів). Дер­жава витрачала гроші на утримання війська, будівлю кораб­лів, зведення громадських будинків, на релігійні витрати, об­лаштування доріг. За часів імперії великі суми грошей витра­чалися на утримання чиновництва. Треба було утримувати також імператорський двір з його численною челяддю. В цей період левова частка коштів йшла на утримання війська. Май­же кожен імператор намагався задобрювати солдат подарун­ками.

Значними витратами для скарбниці були безкоштовні роз­дачі хліба, а часом і грошей плебейським низам міста Риму. Система роздач римським громадянам йде від Гая Гракха. При Цезарі число користувачів роздачами було зменшено з 320 до 150 тисяч чоловік. При Августі щомісяця понад 200 ти­сяч громадян одержували безкоштовне зерно. Незаможним римлянам роздавали і гроші. Однак, коли юрба зажадала ви­на, то Август відповів: «Агрипа провів гарний водопровід, у Римі не бракує води». Втім, за імператора Авреліана столич­ному населенню перепадав не тільки хліб, а й свинина.

Державні роздачі й годівлі доповнювалися приватними роздачами. Витрати римських магістратів чи тих, хто дома­гався магістратури, на влаштування ігор, іменувалися закон­ними витратами. Величезних коштів потребували розваги столичних низів, гаслом яких у пізню республіку було «хліба і видовищ» .

Втім, спроби заощаджувати гроші зазвичай не мали успіху, а іноді навіть були небезпечними для самого імператора. Приміром, імператор Пертинакс у 193 р. припинив видачу грошових подарунків варварам. Цей та інші подібні заходи викликали незадоволення придворної челяді та преторіанців і вони убили Пертинакса. При Олександрі Севері скорочення витрат на армію викликало серйозні заворушення у військах.

Тому багато імператорів шукали нові джерела надходжень до скарбниці. За свідченням СвєтонІя, Імператор Веспасіан установив податок на громадські туалети. Коли його син зне­важливо заговорив про це, батько підніс до його носа жменю грошей і запитав, чи пахнуть вони? Син відповів негативно. «Але ж це гроші з убиральні!» — сказав Імператор. Навіть едикт Каракали про надання громадянства усім жителям імперії мав певну фіскальну мету, оскільки відтепер нові рим­ські громадяни мусили платити ті самі податки, що й корінні жителі Риму.

Отже, однією з головних функцій публічно-правових інституцій були і залишалися організація і забезпечення надходжень до державної скарбниці. Цьому слугувала система оподаткування, яка постійно видозмінювалася і вдосконалю­валася.

Публічно-правові засоби поповнення державної скарбниці в ранньому Римі. Від початку існування Риму його добробут значною мірою ґрунтувався на виконанні громадських повинностей членами громад. Для впорядкування цієї діяльності його населення поділялося на курії, десять курій складали міську громаду. Саме по куріях здійснювався набір рекрутів та стягнення по­винностей. Повинності мали різний характер: військова служба, Інші особисті повинності (наприклад, побудова мі­ського муру, громадських споруд тощо). Однак постійного обкладання податками ще не було, як не було й регулярних державних видатків. Необхідності у витратах на покриття громадських видатків не Існувало тому, що держава не нада­вала винагороди ні за військову службу, ні за громадські ро­боти. Якщо ж така винагорода передбачалась, то сплачувала її та курія, на якій лежала повинність, або та особа, котра мала цю повинність виконувати. Крім того, видатки на управ­ління містом і державою були мінімальними, оскільки магіст­рати виконували свої обов'язки безкоштовно, Іноді докла­даючи своїх грошей, що вважалося за честь.

Про те, що громадяни повинні були постійно здійснювати якісь виплати рексу, відомостей немає. Рекс, натомість, отри­мував портове мито та доходи з коронних земель, а саме ми­то з пасовиська за худобу, що випасалася на громадському лузі, а також частину врожаю замість орендної платні від тих, хто користувався державними ланами. Рекс здійснював управління фінансами, однак державна власність не змішувалась з його власністю. Невідомо, чи об­межувалася влада правителя в управлінні громадським май­ном якимись встановленими звичаями і якщо так, то в яких межах, однак пізніший розвиток свідчить про те, що у спра­вах такого роду ніколи не питали думки громадян. Проте, очевидно, існував звичай радитися з сенатом при встановлен­ні вказаного податку і при розподілі орних ланів, набутих війною.

Внаслідок військових завоювань, появи підвладних людей та гостей, число мешканців Риму постійно зростало. Отже, виникла парадоксальна ситуація: населення Риму було вже чисельним, а обтяження, що виникали внаслідок воєнних дій, несли лише його громадяни, котрих ставало дедалі менше. Патриціат постійно постачав воїнів у військо, однак нові мешканці користувалися плодами перемог, не сплачуючи за них кров'ю. Отже, «безправна» частина мешканців міста фак­тично стала його привілейованою у цьому розумінні части­ною. Крім цього, влада рекса над громадянами залежала від їхньої доброї волі і йому необхідно було створити з клієнтів новий клас людей, що тісніше будуть пов'язані з ним. Таким чином виникла друга римська громада — плебс.

Першим кроком з метою злиття цих двох класів населення була реформа СервІя Тулія, що її іноді визначають передусім як податкову. Крім прямих, практикувалися і непрямі податки. На відміну від прямих податків, що покла­далися на особу платника податків, непрямі податки стягува­лися з предметів споживання. До непрямих податків можна віднести мито за товар, що перевозиться через кордон. Скарбниця поповнювалася і за рахунок виморочного майна, і за рахунок публічного продажу рабів. Податок на спадщину сплачував спадкоємець при прийнятті майна. У розпорядження скарбниці надходило також майно засудже­них. Деякі категорії населення несли спеціальні державні по­винності.

У процесі становлення республіканського державного ладу в Римі в галузі оподаткування було здійснено низку заходів з метою усунення податкового тиску. Всі види портового ми­та було знижено; через високу ціну на зерно його закупали за державний кошт, торгівля сіллю стала державною монопо­лією. Закупивши хліб та сіль, держава затим продавала їх на­селенню за нижчими цінами.

У цей же час формується система «відкупів». Сутність відкупної системи полягала в тому, що так звані публікани (відкупники), об'єднані у товариство, заздалегідь вносили до скарбниці певну суму грошей, а потім стягували її з місцевого населення. Таке право відкупні компанії діста­вали на основі аукціону, що проводився цензорами в Римі. Учасниками відкупних компаній звичайно були вершники — багаті плебеї. Система «відкупів» була вкрай обтяжливою для населення, оскільки відкупники, зазвичай, стягували внесену ними до скарбниці суму зі значним перевищенням

Становлення податкової системи (класичної доби). Важливим етапом у становленні податкової системи Риму були закони Ліцинія, прийняті у 367 р. до н. е. Дещо пізніше, у 397 р. до н. е., було встановлено податок «на визволення з рабства» — його сплачував рабовласник, що звільнив раба, у розмірі 5 відсотків від ціни відпущеного на волю раба.

Фінансовими справами завідували цензори — ординарні, патриціанські та вищі, але не постійні котрі ке­рували окремими ділянками державних фінансів (давали під­ряди на громадські роботи, управляли роботами у копальнях, надавали державні землі в оренду тощо). Вони ж займалися переписом населення і складанням списків з військовою, по­літичною та податковою метою.

Очевидно, саме з метою обмеження реальної влади, що її мали цензори, Корнелій Сула під час своєї диктатури замінив збирання податків публіканами на прямі внески провінцій у державну скарбницю.

Після приєднання провінцій для них було введено десятин­ний податок та спеціальне ввізне та вивізне мито. Постійно зростала кількість непрямих податків через роз­ширення римських володінь: поземельний податок з італій­ських державних земель на користь римської держави, збір з пасовиськ, орендна плата з державних земель, наданих дріб­ним орендарям, а також податки, що збирались із замор­ських підданих. Відкупи непрямих податків поступово замінювалися зби­ранням податків чиновниками держави.

При імператорах з династії Антонінів — Нерві та Траяні було засновано посаду міського куратора, що зобов'язаний був стежити за станом міських фінан­сів. Це відображає тенденцію до перенесення тягаря відпові­дальності за всі збори на міста. До міст ще на початку імперії переходить збір прямих податків.

Негативні явища у галузі оподаткування підсилюються не­достатньо чіткою системою податків. Зокрема, існувало де­кілька податних категорій. Деякі з провінцій сплачували фік­совану норму грошима, інші — у вигляді десятої, п'ятої тощо частини врожаю з правом переведення натуральної виплати у гроші. Незручності такої системи оподаткування виявились ще до фінансової катастрофи III ст. — внаслідок знецінення грошей та скорочення врожаїв фактична сума податку була жалюгідною. Імператори намагалися боротися зі сплатою податків низькопробною монетою, платники — шляхом за­провадження для розрахунків з державою спеціальної монети — з твердим курсом . Однак цей захід виявився з часом неефективним.

Загальна криза III ст. н. е. зумовила необхідність змін в усіх галузях суспільного життя. Проблеми, що накопичились, дали поштовх реформам, що відбулися наприкінці доби принципату. Найбільш значною з них у галузі оподаткування була реформа Діоклетіана, яка, зокрема, передбачала заміну грошових податків нату­ральними.

Заміну грошових податків натуральними підготовив увесь хід розвитку Римської економіки — зниження грошового курсу, зменшення числа платників та падіння ефективності праці. Вона здавалася тим більш доцільною, що у III ст. най­важливіші статті державних видатків покривались натурою і маса платників державних податків (колони та ін.) були орендарями з частини продукту.

Для вирівнювання податної суми, що була покладена на провінції, вводиться екстраординарне обкладення провінцій натурою, що стягувалась на підставі спеціальних імператор­ських декретів або постанов — індикцій.

Можна говорити й про певне стратегічне значення реформ Діоклетіана — Костянтина. На наш погляд, саме ці реформи започаткували ту систему податків, якою значною мірою по­слуговуються і до нашого часу.

Армія як елемент публічного правопорядку

Підвалини римського військового ладу було закладено ще реформами Сервія Тулія, котрий розумів, що з метою зміц­нення військової потужності Риму необхідно об'єднати дві громади, створивши римсько-плебейське ополчення. Після поділу країни на 20 округів (територіальних триб) не тільки члени римської міської, а й плебейської громади були залучені до активної участі в державному житті взагалі та участі в захисті держави зокрема.

У результаті реформ Сервія Тулія виникло римсько-пле­бейське військо, було забезпечено можливість подальших за­гарбницьких воєн та успішного захисту від вторгнення тих же етрусків.

Неявка на військовий призов каралася:

1) грошовим штрафом. Незрозуміле, однак, чи призначав­ся цей штраф за неявку на військову службу чи за ухилення взагалі від виконання громадських обов'язків; конфіскацією майна; тілесним покаранням; продажем у рабство.

Звільнялися від військової служби особи, які досягай гра­ничного віку (46—60 років), фізично не здатні до несення військової служби, а також ті, хто взяв участь у певній кіль­кості походів. Звільнення від військового обов'язку могло та­кож мати місце при прийнятті жрецького сану, за постано­вою сенату у вигляді нагороди за заслуги перед Римом. Пев­ною мірою звільняли від виконання військових обов'язків в епоху Республіки тимчасові і безстрокові відпустки.

Коли набір до армії було закінчено, солдати присягали у тому, що 'їх можна вести на будь-яку війну, що вони не зали­шать значків та прапорів легіону, не вчинять нічого протиза­конного і завжди виконуватимуть усі розпорядження і ко­манди консула.

Крім загальної присяги, були присяги спеціальні. Зокрема, існували:

а) присяга прапору;

б) табірна присяга, коли всі особи — вільні й раби, що перебували в таборі — присягали нічого не викрадати, все за­хоплене доставляти трибунам;

в) клятва не тікати, не залишати лав війська. Такого роду обіцянка мала місце, коли через не­безпеку, що загрожувала Риму, до армії залучали й тих, хто звичайно був звільнений від військової служби.

У II ст. до н. е. збройні сили Риму складалися з таких час­тин:

1) легіони римських громадян (у кожному легіоні близько 4200 осіб);

2) частини італійських союзників;

3) допоміжні загони, укомплектовані жителями позаіталійських областей.

Наприкінці періоду республіки італійські союзники були зрівняні у правах з римськими громадянами. Після цього римське військо стало поділятися на дві групи: римських гро­мадян і найманців.

Загальна чисельність збройних сил Римської республіки складала приблизно 20—24 тисяч осіб.

Командування збройними силами покладалося на консу­лів. З часів диктатури Сули консули взагалі втратили військову владу.

Армія, яка протягом багатьох століть мала характер пат­риціансько-плебейського ополчення, наприкінці республіки стає постійною. З 107 р. до н. е. римський полководець Гай Марій допускає до військової служби всіх бажаючих. Солда­ти одержують озброєння від держави і плату за службу, що стає їхньою професією. Наприкінці республіки римська армія налічує 70—75 легіонів. У кожнім легіоні було 6 тис. піхотин­ців і 700 кавалеристів. Загальна чисельність римської армії становила близько 500 тис. осіб. Процес формування постійного війська завершується за правління Октавіана Августа. Воно остаточно стає професій­ним, завдяки закріпленню таких засад його організації, як добровільність вступу до армії, тривалі терміни служби і до­сить висока платня. З політичних та фінансових міркувань Август скоротив армію майже вдвічі — до 250 тис. осіб, по­ловина з яких служила у римських легіонах, а половина — у допоміжних військах, що рекрутували за рахунок провінціа­лів (галлів, германців, фракійців та ін.).

Імператори намагалися всіляко заохочувати військові тра­диції, культивувати у війську дух корпоративності, прагнули зміцнити дисципліну і викоренити ледарство.

Внаслідок необхідності спеціальної регламентації життя війська виникає особлива гілка публічного права мілітарне, або ж військове право.

Статус воїнів. Значення римського війська не лише зумовило появу мілі­тарного права, як сукупності норм, що регулюють різні ас­пекти відносин всередині армії, а й потребувало чіткого ви­значення правового статусу вояків: надання їм, з одного бо­ку, привілеїв та гарантій, а з іншого — закріплення вимог до них з боку громади.

Для того, щоб забезпечити належне соціальне становище легіонерів, їх було наділено низкою привілеїв, зокрема:

1) при покараннях за правопорушення заборонялося від­давати їх на бій з дикими звірами, сікти різками, засилати у копальні і присуджувати до примусових робіт. До них не міг застосовуватися такий спосіб страти, як повішення, що вва­жалося ганебним, їх не дозволялося катувати під час допи­тів;

2) воїни мали право на так званий «табірний пеку лій» — майно, що формувалося за рахунок військової платні, пода­рунків від батьків чи родичів, спадщини від товариша, який загинув на полі бою. Пекулій вважався власністю сина, і його батько не мав жодних прав на це «табірне майно». Август ви­дав закон, що дозволяв сину заповідати табірний пекулії на свій розсуд. Цей закон підтвердили Нерва і Траян;

3) привілеї у галузі спадкування полягають також у тому, що солдат під час походу міг заповідати без будь-яких фор­мальностей. Він міг призначити собі спадкоємця тимчасово або за відкладальної умови. Солдатський заповіт вважався дійсним незалежно від його форми. Було потрібно лише, щоб заповідач ясно висловив свою волю;

4) ветеранам, що йшли у відставку, пенсії виплачувалися зі спеціальної військової каси, заснованої Августом, яка попов­нювалася за рахунок податку на спадщину і податку на ку­півлю-продаж;

5) ветерани платили податок з майна І несли корабельну повинність, але звільнялися від повинності зі спорудження кораблів;

6) після вислуги необхідної кількості років ветерани отри­мували право на земельні ділянки, що надавали їм у провін­ціях, на нових «римських територіях» від імені імператора.

Разом з тим, у деяких приватних відносинах права вояків було обмежено. Наприклад, до моменту відставки солдат не мав права укладати законний шлюб. Якщо він був одружений до моменту зарахування в армію, то шлюб розривався або, точніше, призупинявся на час військової служби. Імператор­ськими едиктами тим солдатам, термін служби яких минув, надавалося право укладати законний шлюб з жінкою, з якою вони перебували у фактичних шлюбних відносинах, або (як­що вони до служби у війську були одружені) поновити шлюб з колишньою дружиною.

Низка правових обов'язків покладалася на офіцерів.

Оскільки статус вояка був тимчасовим, а потім відбувалася його трансформація у статус «звичайного», цивільного рим­ського громадянина, підставою чого була відставка з війська, докладно регламентувалося питання залишення військової служби.

Відставка могла бути різних видів:

1) почесна, що надавалася після вислуги повного терміну служби;

2) з поважних причин, що надавалася у разі, якщо військо­вослужбовець виявлявся непридатним до подальшого несен­ня військової служби через поранення чи хворобу;

3) ганебна, що мала місце тоді, коли особа звільнялася у відставку за вчинення публічного делікту (злочину). Звільне­ний з війська за такою підставою позбавлявся пільг, які нале­жали ветеранам, не мав права залишатися у резиденції імпе­ратора й у місті Римі тощо.