Стислий зміст лекції

Поняття суб'єкта права і правоздатності. Суб 'єкт права — це той, хто може бути носієм права, особою. Ця здатність залежить від соціально-економічного розвитку суспільства, це не було природженою властивістю людини. Зокрема, раби були не суб'єктами, а об'єктами права. Суб'єктом права були фізичні й юриди­чні особи, які тоді не розмежовувалися. У той час знаряддя праці поді­лялися на німі, мукаючі й обдаровані мовою. Юрист Ульпіан ствер­джував, що "з точки зору цивільного права раби вважаються ніким". В свою чергу, вільні члени суспільства мали неоднакову правоздат­ність і дієздатність. Повна правоздатність складалася з трьох основ­них елементів - стан свободи, стан громадянства, сімейний стан. Ли­ше особа з повним набором вказаних елементів (вільний, громадянин Риму, "батько сімейства") користувалася цивільними правами в пов­ному об'ємі. Ці права полягали: 1) в праві вступати в законний римсь­кий шлюб; 2) праві торгувати, тобто укладати будь-які угоди та бути власником рухомого та нерухомого майна. Римський громадянин міг користуватися усіма політичними правами, обиратися на найвищі посади в державному апараті (консула, претора) і при тому не корис­туватися повним об'ємом цивільних прав, якщо він продовжував пе­ребувати під батьківською владою. Римський громадянин, висланий за злочин у місцевість, населену перегрінами, своє громадянство втрачав, хоча і без втрати стану свободи. Можливим був і зворотний варіант, коли латин, перебравшись на постійне місце проживання до Риму, автоматично отримував римське громадянство. Особа могла або набувати певного об'єму прав, або втрачати частину правоздатно­сті чи й усю правоздатність (продаж у рабство).

При народженні вільного або при наданні рабу свободи виникала їх правоздатність. В окремих випадках правоздатність могла виникну­ти і до народження дитини (поділ спадщини, при якому до уваги бра­лися діти спадкодавця, народжені після його смерті). Цивільна смерть - це припинення правоздатності зі смертю вільного чи його продажем у рабство. Іноді при вирішенні майнових спорів важливо було точно визначити момент втрати правоздатності, наприклад, для визначення наступності спадкування у разі смерті кількох членів ро­дини, кожний з яких міг бути спадкоємцем.

Поступово, зі становленням Риму як світової держави, відмінності правового статусу вільних - громадян, латинів, перегрінів, вільновід­пущеників - згладжувалися, однак прірва між вільними і рабами збе­рігалася.

Дієздатність - це здатність користуватися своїми правами само­стійно, здійснювати юридично значимі дії та нести відповідальність за них. Дієздатність залежала від стану психічного здоров'я, а також способу життя громадянина (пияцтво, марнотратство тощо). Вона також наступала з певного віку: перша група вважалася абсолютно недієздатною, від їх імені діяв опікун - це діти, хлопчики і дівчата у віці до 7 років. Друга група вважалася обмежено дієздатною, вона могла здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж, дарування, обмін) -це дівчата у віці 7-12 років і хлопці від 7 до 14. В момент укладення важливих угод, особливо пов'язаних з нерухомістю, потрібна була згода опікуна. Третя група - молоді люди у віці до 25 років, які могли укладати будь-яку угоду від власного імені, але, у разі укладення від­верто невигідної для себе угоди, мали змогу просити претора застосу­вати реституцію, тобто розірвання такої дії і повернення у вихідний стан. Пізніше представники цієї вікової групи отримали право проси­ти для себе призначення куратора-піклувальника, який здійснював керівництво їх цивільними діями. Без згоди куратора представники третьої вікової групи могли вступати у шлюб (дівчата - з 12, хлопці -з 14 років) і складати заповіт.

Слабоумні і душевнохворі були абсолютно недієздатними. За рішенням суду особу могли офіційно визнати "марнотратником", тоб­то нездатним розпоряджатися майном. Марнотратнику призначався піклувальник, без згоди якого відбувалося лише набуття майна (наприклад, дарунок, прийняття спадщини, не обтяженої боргами). Марнотратник ніс також майнову відповідальність за власні делікти (штраф за крадіжку чи образу). Витрати здійснювалися піклувальни­ком; без його згоди марнотратник не міг також скласти заповіт - цим запобігалася можливість брати у борг під майбутню спадщину. Осо­би, визнані безчесними, не могли вступити у законний римський шлюб, обмежувалися у праві отримання спадщини.

Римляни визнавали безчесними і деякі професії: гладіатори, звідники, повії, актори, мати з якими торгівельні справи чи, тим паче, вступати у шлюб "доброчесний" римлянин вважав для себе недопустимим.

Жінка постійно перебувала під опікою своїх родичів чоловічої статі - батька, потім - чоловіка, після його смерті - чоловікових роди­чів чи навіть власних дорослих дітей.

Для малолітніх, жінок, слабоумних та марнотратників призначали­ся опікуни (для неповнолітніх) і піклувальники (для інших). До опіку­нів були високі вимоги — певний майновий стан, повага в суспільстві тощо. Завдання, що ставилися для опікуна (піклувальника), не зводи­лися лише до захисту майнових інтересів підопічного, але й включали його виховання, здоров'я, контроль за суспільними контактами тощо.

Правове становище римських громадян та інших верст населення.

Стати римським громадянином можна було шляхом народження у законному римському шлюбі, де батько і мати були повноправними громадянами Риму. В разі народження поза шлюбом дитина розділяла статус матері на момент свого народження. Дитина римської громадя­нки отримувала і громадянство Риму - мати завжди достовірно відо­ма. Кожний римський громадянин, в залежності від свого цензу, був зобов'язаний нести військову службу, приносить присягу, яка не мо­же бути порушена. Римський громадянин міг звільнити свого раба з наданням йому статусу громадянина. Як виняток, за особливі заслу­ги, Римським громадянином міг стати перегрій чи латин, якщо пере­їжджав на постійне мешкання у Рим.

Громадянство втрачалося у разі: а) смерті особи; б) продажу у раб­ство (цивільна смерть); в) потрапляння у полон (у випадку повернен­ня з полону громадянство поверталося); г) засудження за найтяжчі злочини; д) вигнання з Риму у, місцевості, населені перегрінами.

Повна правоздатність громадянина охоплювала політичну, майно­ву і сімейну сфери. У політичній сфері вона означала право нести військову службу, право брати участь у народних зборах та право висувати свою кандидатуру для обрання на посади магістратів. Полі­тична правоздатність не залежала від сімейного стану. Цивільна пра­воздатність поєднувала право вступати у законний римський шлюб та право "торгувати". Податками на римських громадян обкладалися лише звільнення рабів, усі форми работоргівлі та усі форми спадку­вання. Весь тягар прямих податків лягав на жителів провінцій.

Рівність громадян Риму була декларованою, існували суттєві від­мінності в об'ємі їх громадянських прав, включаючи і цивільні права. Так, аж до періоду пізньої Республіки функції суддів здійснювалися виключно представниками сенаторського стану. Незаможні громадя­ни, особливо вільновідпущеники, а також низи плебейства, перебува­ли у клієнтській залежності від своїх патронів - багатих і знатних покровителів. В обмін на підтримку патрона клієнт був зобов'язаний йому послугами і навіть військовою службою. Особливо ці відміннос­ті були відчутними у галузі державної служби та публічного права. Так, діти вершників розпочинали військову службу відразу з офіцер­ських посад, а представники низів могли дослужитися максимум до центуріонів. Представництво в суді інтересів землевласника міг здійс­нювати лише землевласник, а безземельного - будь-хто.

Латинами первісно називалися жителі Лаціуму тобто території Італії від долини нижньої течії р. Тібр до Альбанської гори на узбе­режжі Центральної Італії. Пізніше статус латина надавався особливи­ми актами Римської держави населенню позаіталійських общин і ці­лих провінцій. Статус латина міг набуватися різними шляхами. По-перше, латинами ставали діти, народжені від шлюбу латинів. Дитина, народжена поза шлюбом у матері-латинки, отримувала її статус. По-друге, статус латина присвоювався актами державної влади. Жителі латинських міст користувалися урізаними правами латинського гро­мадянства. У сфері публічного права латини не могли служити в рим­ських легіонах, а також обиратися на посади магістратів. На час пере­бування у Римі мали право взяти участь у роботі народних зборів і навіть віддавати свій голос на підтримку того чи іншого законопроек­ту. Латини мали не повний об'єм цивільних прав.

Перегріни – це вільни люди, що володіли правами римського громадянина чи латина. Згодом перегрінами вважалися жителі підко­рених Римом територій, яких не обертали у рабів, а також чужоземці, що прибували з держав, з якими Рим мав відповідні договори (чужоземця з ворожої країни можна було обернути в рабство). Спер­шу перегріни були безправними, користувалися найменшим захистом Римської держави. Поступово потреби налагодження економічного життя Імперії вимусили законодавців визнати і цю групу населення та визначити її правовий статус. Для перегрінів діяло природне право, антична форма права народів. Існували окремі общини перегрінів, які користувалися римським шлюбним правом або правом торгівлі. На­буття статусу перегріна досягалося народженням у сім'ї перегріна або внаслідок висилки римського громадянина у місцевості, населені пе­регрінами, за злочини чи інші провинності.

Перегріни в галузі цивільно-правових відносин у себе, на батьків­щині, користувалися власним національним правом. Відносини пере­грінів з римськими громадянами або відносини перегрінів за межами їх територіальних общин (наприклад, єгиптян з галлами) регулював перегрінський претор на основі права народів, тобто обирав саме ліп­ше з правових систем підкорених Римом народів.

Перегріни могли отримати статус громадян Риму. Найчастіше цей статус надавався цілим територіальним общинам з метою поповнення легіонів, де, як відомо, могли служити лише повноправні громадяни.

Раб вважався річчю і не мав жодних прав ні за публічним, ні за цивільним правом. Джерелами рабства служили: полон, народження від рабині, пожиттєве ув'язнення, зв'язок вільної з рабом. До 326 р. до н.е. в Римі існувало боргове рабство.

Пізніше громадянин Риму не міг бути проданий у рабство за бор­ги, але негромадянин-перегрін міг втратити свою свободу - за забор­гованість перед казною тощо. В ранній період римської історії батько мав право продати у рабство члена сім'ї за непослух, а господар май­на - упійманого злодія. Символічним продажем дочки у рабство міг укладатися шлюб з повною владою чоловіка.

Раб був не суб'єктом, а об'єктом права - власності, закладу тощо. Раб міг бути предметом будь-якої угоди - купівлі-продажу, обміну, майнового найму. Зв'язок раба з жінкою (вільною чи рабинею) шлю­бом не визнавався. Вигнаний раб волі не отримував, його статус при­рівнювався до викинутої речі, яку перший бажаючий міг обернути у свою власність. Над кількома рабами завжди мусив стояти наглядач, раби часто свідомо псували знаряддя праці, нищили худобу тощо. Зрозуміло, що рабська праця була малоефективною. Тому рабовлас­ники намагалися давати раб&м певні стимули для полегшення свого становища і завоювання прихильності пана. Вигідніше було експлуа­тувати не фізичну працю раба, а його розумові здібності (раціональне ведення господарства).

Рабський пекулій - це надання рабові земельної ділянки чи реміс­ничої майстерні для самостійного господарювання на певних умовах. Власник пекулія міг у будь-який момент відібрати його у раба (за провину, непослух, неефективне ведення господарства тощо). Раб, у свою чергу, був зацікавлений у роботі без наглядача та у можливості накопичити певну суму для подальшого викупу самого себе та влас­ної сім'ї. Але згідно з нормами цивільного права такий тримач пеку-лію залишався рабом, а отже, не міг мати жодної власності і відповід­но вступати у будь-які договірні відносини (купівля-продаж готової продукції чи сировини, оренда тощо). Це суперечило інтересам класу рабовласників, тому поступово за рабами починають визнавати певні цивільні права. Спочатку пекуліарій отримав змогу укладати угоди по набуттю майна. Пізніше законодавство зробило ще одну поступку -визнавалося, що пан, який надає рабові пекулій, одночасно бере на себе відповідальність за можливі зобов'язання, що їх укладає раб в межах пекулія. Таким чином, раби не набували правосуд'єктності, оскільки діяли лише від імені свого пана, але отримали реальну змогу приймати, хоча й обмежену участь у цивільному обігу.

Манумісії - це відпущення раба на свободу, такий раб називався лібертін. Причини відпуску на свободу могли бути різними. Форма­льно відпущений на свободу раб набував правового статусу свого колишнього господаря (тобто римського громадянина, латина чи пе-регріна). Фактично це було фікцією. В епоху Республіки лібертін не мав права вступати у шлюб з вільнонародженою римлянкою, брати участь у народних зборах. їм, зокрема, було заборонено нести війсь­кову службу у легіонах і лише у виняткових випадках їх брали на слу­жбу у військовий флот, вони не допускалися до будь-яких державних посад. Лібертін був зобов'язаний надавати певні послуги своєму ко­лишньому власнику та його нащадкам (часто об'єм зобов'язань ви­значався спеціальним договором, що укладався при відпуску на сво­боду). У будь-якому випадку патрон мав право на "виконання послуг", включаючи у певних випадках і військову службу, та на "майно", тобто успадкування частини майна вільновідпущеника, на алімеитування - як самого патрона, так і його дітей та родичів. Як бачимо, римське приватне право допускало можливість у плебеїв розширення чи звуження їх гро­мадянських прав, тобто раб міг зробити кар'єру. Спочатку колони були орендарями землі. Борги дрібних землевла­сників, неможливість ефективно конкурувати з латифундіями, де ви­користовувалася практично безплатна рабська праця, створили нову форму цивільно-правових відносин. Боржник передавав свій наділ кредитору у власність для оплати боргу. Кредитор, як правило, вели­кий землевласник, повертав земельний наділ попередньому власнику, але у держання, тому користування землею було пов'язане зі сплатою певного натурального чи грошового оброку та з виконан­ням тих або інших робіт держателем на користь юридичного власника землі. В цей час орендатори, орендодавці ще були юридично незалеж­ними, тому договір між ними міг бути розірваний. Додатковим дже­релом поповнення чисельності колонів ставали вільновідпущеники, позбавлені власних земельних наділів. Одночасно з волею їм міг бути нав'язаний і земельний пекулій. Діти колонів теж вважалися приписа­ними до певної ділянки, тобто успадковували становище своїх бать­ків. Історики проводять паралелі з феодальною епохою, коли селяни-кріпаки в цивільно-правовому відношенні були залежними від своїх поміщиків.

Юридичні особи в римському приватному праві

У римському праві не розроблено поняття юридичної особи як особливого суб'єкта права, протиставленого фізичній особі. У Зако­нах XII Таблиць перші юридичні особи визначені як професійні об'­єднання ремісників та релігійні корпорації. В праві ранньої Республі­ки не було поняття майна корпорації, існувала спільна власність чле­нів корпорації. У разі припинення діяльності такої корпорації все майно ділилося пропорційно між її членами. У римському праві ви­значається, що певне майно може належати організації в цілому, а не окремим її членам. Наприклад, у власності міської общини можуть перебувати бані, копальні тощо. Якщо община має раба, це не озна­чає, що кожен член общини має на нього якісь права. Згодом вирізня­ються два типи юридичних осіб: корпорації та товариства.

В корпоративному об'єднанні немає значення, чи залишаються в ньому одні й ті ж члени, чи тільки частина, чи навіть усі замінені но­вими; борги корпорації не є боргами її членів, а права такого об'єд­нання не належать окремим його членам (Ульпіан). Прикладом кор­порації може служити міська община - навіть фізична смерть усіх її членів протягом якогось періоду, притягнення нових членів (народження, надання громадянства тощо) не має жодного впливу на майно общини і її цивільно-правові відносини. Вихід з общини її члена не супроводжується виділенням частки майна і т.д. Юрист Гай (друга пол. II ст.) так формулює статус корпорації: а) в сфері цивіль­но-правових відносин вона прирівнюється до фізичних осіб; б) вихід зі складу членів корпорації окремих осіб не впливає на її становище; в) майно корпорації відособлене від майнових прав її членів; г) корпо­рація має право вступати у майнові відносини від свого імені, але че­рез представництво окремих осіб.

У товаристві у кожного члена є певна частка майна, яка при ви­бутті йому виділяється. Смерть чи вихід одного або кількох членів тягне за собою припинення договору товариства. Навіть якщо воно продовжує свою діяльність (місце померлого займає його спадко­ємець), таке продовження прирівнюється до укладення нового дого­вору. Закони XII Таблиць дозволяли створення будь-якого товариства з довільним статутом, аби лиш у своїй діяльності воно не порушувало діючих законів. В епоху Імперії влада з недовір'ям ставиться до будь-яких громадських об'єднань, включаючи й товариства. Юлій Цезар розпустив усі корпорації, крім найдавніших, Август заборонив ство­рення нових корпорацій без дозволу сенату та санкції імператора. Для створення юридичної особи вимагалося: а) дозвіл властей; б) ви­ділення самостійного майна; в) наявність установчого акту із зазна­ченням мети діяльності. Припинення діяльності юридичної особи від­бувалося у разі: а) досягнення мети діяльності; б) розпаду особового складу (мінімальна кількість членів - 3); в) протизаконного характеру діяльності; г) повної втрати майна.

Правоздатність юридичної особи дещо відрізняється від право­здатності особи фізичної - вона не має права на успадкування майна. Дієздатність юридичної особи відсутня, вона компенсується представни­цтвом фізичних осіб.

Висновки. Характерною рисою римського приватного права було те, що головним суб'єктом приватноправових відносин був римський громадянин, насамперед захищалися його інтереси, вони ставилися вище державних. Правовий статус римського грома­дянина визначався його майновим станом.

Сім'я. Агнатська і когнатська сім'я. Сім'я - це засноване на шлюбі чи кровній спорідненості невелике об'єднання людей, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомо­гою та моральною відповідальністю. Давня римська сім'я (фамілія) об'єднувала під владою її голови (патер) дружину, дітей, інших роди­чів, які проживали разом і вели спільне господарство, а також кабаль­них і рабів. Сам термін "фамілія" первісно означав не лише колектив людей, але й усю сукупність майна, тяглової худоби та інших матеріа­льних ресурсів цього колективу. Це об'єднання базувалося не стільки на кровній спорідненості його членів, скільки на владі домовладики-патера. Влада ця була практично необмеженою, він міг піддати кож­ного члена фамілії будь-якому покаранню, аж до позбавлення життя чи продажу у рабство. Повноправним громадянином Риму вважався лише глава сім'ї - квірит. Під його владу потрапляли не лише дружи­на, діти, раби, але й невістки та зяті його - звісно, за умови, що вони не стали членами іншої родини (тестя, свекра) під владою свого домо-влздики-квірита. Влада над членами сім'ї носила назву манус. Домо-владика мав право вимагати повернення членів своєї сім'ї та належ­ного йому майна за допомогою однакового віндикаційного позову, тобто тут законодавство не робило принципової різниці між, для прикладу, плугом, рабом, сином чи навіть зятем, який перебував під його владою. Лише поступово ця влада диференціювалася законодав­ством і зрештою була розділена на владу над дружиною, над дітьми та над рабами з різним об'ємом повноважень. За життя батька чи діда чоловіки, не кажучи вже про жінок, були підвладними, особами чужо­го права. Відповідно, домовладики - особами свого права. Причому можна було померти особою чужого права, а можна було стати осо­бою свого права в юнацькому віці — після смерті патера цей статус отримували усі повнолітні сини, незалежно від факту обзаведення окремою сім'єю. Особа чужого права не могла бути власником май­на, мала дуже обмежену цивільну правоздатність, будь-яке набуте нею майно автоматично розглядалося як власність патера; будь-яке майно, яким домовладика наділяв своїх домочадців, розглядалося лише як батьківський пекулій.

Пекулій - це частина майна, яку патер передавав синам чи рабам без того, щоб вони були юридично його власниками. Подарунок бать­ка підвладному сину також визнавався лише як пекулій.

Агнатська сім 'я - це спорідненість через осіб чоловічої статі. Сис­тема агнатського споріднення мала свої ступені, тобто була ієрархіч­ною, але - завдяки інституту усиновлення - відкритою. Агнатська сім'я грунтується не на принципі кровної спорідненості, а на владі глави сім'ї. Тільки домовладика був повністю правоздатним та мав право укладати правочини. Агнатська (цивільно-правова) спорідне­ність відрізнялася від "природного", кровного (когнатського) спорід­нення (яке включало й родичів по матері) тим, що зміст агнатства був передусім правовим (агнатство - поняття правове). Дочка, яка вийшла заміж і стала членом іншої родини, втрачала зв'язок з своєю попере­дньою сім'єю і не могла претендувати на спадщину. І, навпаки, при­ймак стає членом нової родини і після смерті патера претендує на свою частку спадщини на рівних підставах з синами (якщо успадку­вання відбувається за законом, а не за заповітом).

Оскільки такий юридичний підхід суперечив природному бажан­ню батьків турбуватися про майбутнє своїх дітей, з часом агнатська родина була замінена когнатською сім'єю, де визначальним став принцип кровної спорідненості. Одруження перестало розривати май­нові відносини батьків і дітей, стало можливим успадкування і аліме-нтування між родичами, що формально перебували під владою різних домовладик.

Шлюб та його види

Модестін стверджував: "Шлюб є союз жінки і чоловіка, спільність усього життя, єдність божественного і людського права", однак на­справді жінка у той час займала підпорядковане становище.

Шлюб поділявся на види: законний римський шлюб та шлюб, що укладався між перегрінами та ін. вільними, які не мали права вступа­ти в законний римський шлюб. Діти від такого шлюбу не отримували прав римського громадянина. Категорично заборонялися шлюби між римськими громадянами (громадянками) і перегрінами та ін. категорі­ями населення.

Конкубінат - співжиття, фактичні відносини між чоловіком і жін­кою, які не були в іншому шлюбі та не могли вступити у шлюб з при­чини належності до різних громадянських станів. Конкубіна - це на­ложниця, це може бути і чужа відпущениця, і вільнонароджена, - осо­бливо, якщо вона темного походження або заробляла своїм тілом. А якщо хто бажатиме мати в наложницях жінку чесного життя і вільно-народжену, то без оголошення про це перед свідками таке не дозволя­ється. А отже, йому доводиться або мати її дружиною, або, відмовив­шись від цього, творити з нею блуд. Конкубінат слід відрізняти від випадкових статевих зв'язків (блуду), які всіляко осуджувалися мо­раллю і цивільним правом. Діти від конкубінату не набували статусу та імені батька, претендували на спадщину в останню, п'яту, чергу, але на них не поширювалася і батьківська влада. Це ж стосувалося і жінки. На дітей від конкубінату, як правило, поширювався статус ма­тері, якщо тільки батько не проводив складну процедуру усиновлен­ня. Для мужчини вважалося цілком допустимим разом з офіційним шлюбом перебувати в конкубінаті. На противагу, співжиття дружини з іншим мужчиною (незалежно від статусу цього останнього) давало її подружжю-чоловіку формальне право убити свою дружину або пе­редати зрадницю на суд її батька.

Умова шлюбу - добровільність намірів сторін. У випадку, якщо патер заперечував право своєї дочки чи сина укласти шлюб з їх влас­ними обранцями, його дії можна було оскаржити перед магістратами. Згода батька сімейства (досягнута навіть під тиском суспільної дум­ки), під чиєю владою перебував син сімейства, в принципі, вважалася вирішальною, оскільки невістка переходила під його владу. Проте тільки у найбільш ранній період римської історії шлюб укладався за взаємною згодою домовладик, без волі подружжя. Другою умовою служило досягнення сторонами шлюбного віку (12 років для дівчат і 14 - для хлопців). Третьою - неперебування в іншому законному шлюбі, а також дотримання траурного року для вдови. Оскільки дитина н ароджена аж до десятого місяця з моменту смерті включно, вважала­ся нащадком померлого чоловіка, шлюб протягом траурного року розглядався як доказ подружньої зради, а, в свою чергу, шлюб з ви­критим коханцем вважався недопустимим з моральних та релігійних міркувань. Пізніше подібний шлюб усе ж визнавався законним, але з безчестям для вдови. Ще умовою вважають відсутність близької спо­рідненості. Неможливим був шлюб батька з дочкою, нехай навіть і прийманою і звільненою згодом з-під батьківської влади. Не допуска­лися шлюби між опікуном і підопічною та викритими перелюбника­ми. Вище говорилося про недопустимість шлюбів між свояками та про обмеження для сенаторів і провінційних магістратів. За дотри­мання певних умов можливим було узаконення конкубінату і дітей від конкубіни.

Законний римський шлюб поділявся на два види. Шлюб кум ману встановлював владу чоловіка над жінкою зі владою.

Шлюб сіне ману не породжував влади чоловіка над жінкою та вза­галі не встанавлював юридичного зв'язку між ними. Жінка залишала­ся під владою попереднього домовладики або самостійною. Цей останній вид шлюбу згадується уже в Законах XII Таблиць. Щоправ­да, у цьому випадку дружина повинна була наприкінці кожного року проводити три дні у сім'ї свого батька, інакше чоловік отримував пра­во кум ману на неї за ...набувальною давністю. З часом шлюб сіне ману практично повністю витісняє кум ману, що пояснювалося економі­чними та ін. причинами.

Припинення шлюбу відбувалося по смерті одного з членів подруж­жя, втрати свободи чоловіком або дружиною (громадянська смерть), або розлучення. При шлюбі з чоловічою владою вимагати розлучення міг лише чоловік, що не виключало зловживань з його боку. Згодом законодавство чітко визначило достатні підстави для того, щоб чоло­вік у шлюбі міг поставити вимогу для розлучення. Такими підставами слугувало порушення подружньої вірності дружиною, чаклунство на дітей та ...утруднення чоловіку доступу до спиртного.

Розлучення в шлюбі сіне ману відбувалося спрощено - за взаєм­ною згодою сторін або шляхом подання односторонньої заяви про відмову від шлюбного життя. Але навіть у шлюбі кум ману жінку від безчестя рятували законні причини розлучення: а) імпотенція чолові­ка протягом 3-х років; б) полон чоловіка, якщо протягом 5-ти років немає звістки; в) постриження в черниці.

За Юстиніана було заборонене розлучення за спільною згодою подружжя. Односторонні заяви допускалися у випадку порушення подружньої вірності, замаху на життя подружжя, здійснення карного злочину іншим членом подружжя та постриження у ченці. Розводи за односторонніми заявами без таких законних підстав каралися знач­ним штрафом. Юридична формула розводу - від стола і ложа (відлучити). Щоб розлучення було визнане дійсним, потрібна присут­ність семи дорослих римських громадян, серед яких не повинно бути відпущеників ініціатора розлучення.

Пправові відносини подружжя, батьків та дітей. При шлюбі кум ману дружина підпадала під владу чоловіка і зна­ходилася на однаковому правовому становищі з його дітьми. Посту­пово чоловік був позбавлений права убити дружину, продати її в ка­балу тощо. Становище дружини до певної міри стимулювала суспіль­на думка - розправа чоловіка з нею без достатніх з точки зору римсь­кого громадянина підстав призводила до суспільного осуду. Як пра­вило, ступінь покарання винної (наприклад, у перелюбі) дружини визначала рада, яка складалася з когнатських родичів. Усе майно дру­жини, як придане, так і набуте під час шлюбу (дарування, спадщина), автоматично ставало власністю чоловіка.

У шлюбі сіне ману, якщо дружина була самостійною, цей статус зберігався за нею і надалі, а майно - придане і набуте - перебувало у її власності. Однак і у цьому випадку верховенство чоловіка зберіга­лося: дружина отримувала родове ім'я чоловіка; його місце прожи­вання було обов'язковим для неї; чоловік міг у судовому порядку ви­магати повернення своєї жінки від третьої особи тощо. Згідно з рим­ським цивільним законодавством обидва члени подружжя були зобо­в'язані з повагою ставитися один до одного. Тому у разі виникнення необхідності подання позову, пов'язаного з безчестям іншого члена подружжя, такий позов замінявся іншим. Чоловік був зобов'язаний належним чином утримувати дружину; критерієм оцінки служив вла­сний матеріальний статус чоловіка, його умови побуту та об'єм влас­них чоловікових витрат на поточні потреби.

При шлюбі кум ману майно дружини відразу ж переходило у влас­ність чоловіка і у випадку розводу продовжувало залишатися у цій власності. Падіння моралі, характерне для періоду пізньої Республіки, призвело до численних зловживань недобросовісних "женихів", з чим законодавство пробувало боротися. Претори, навіть у разі відсутності шлюбного контракту, надавали позовний захист вимогам колишньої дружини про повернення її приданого на основі принципу доброї со­вісті. В разі смерті чоловіка дружина завжди могла розраховувати на певну частку спільного майна; У шлюбі сіне ману майно продовжувало залишатися у роздільній власності членів подружжя, але дружина могла передати чоловікові право управління своїм майном шляхом укладення договору доручення.

Влада батька над дітьми була практично необмеженою. Ця влада встановлювалася як законнонародженням у шлюбі, так і узаконенням дітей від конкубінату чи усиновленням.

Законними дітьми вважалися діти, народжені у шлюбі, без огляду на генотип, зовнішню подібність тощо. Законними дітьми визнавали­ся діти, народжені до ЗОО-го дня по смерті чоловіка включно. Узако­нення дітей від конкубіни відбувалося або шляхом укладання закон­ного римського шлюбу після отримання одним (чи обома) членами фактичного шлюбного союзу права або на підставі імператорського рескрипту, виданого на прохання батька. Як правило, для отримання імператорської згоди вимагалася відсутність власних законнонаро-джених дітей, тобто неможливість продовження роду римського гро­мадянина засобами законного шлюбного союзу. У таких випадках батьківська влада над узаконеним сином від конкубіни встановлюва­лася лише зі згоди самого узаконеного.

Припинення батьківської влади стосовно дітей, узаконених нащад­ків та усиновлених, відбувалося або в результаті смерті батька, або в разі їх звільнення з-під батьківської влади. Фактично ж влада батька була пожиттєвою. Навіть син, звільнений батьком в односторонньому порядку (таке звільнення називалося емансипацією), був зобов'язаний своєму колишньому патеру половиною власного майна. Як правило, емансипація відбувалася з метою надання сину можливості перейти у стан сенаторів. Закони XII Таблиць встановлювали, що син, проданий батьком у рабство і звільнений на волю покупцем, повертався під ба­тьківську владу. Але тричі проданий у рабство і тричі звільнений на волю син уже під владу батька не повертався і ставав вільною осо­бою. В ранній період римської історії батько мав право життя і смерті (не кажучи уже про покарання) своїх нащадків, наприклад, міг просто викинути новонародженого. У питанні про відповідальність за причи­нений збиток син також прирівнювався до раба (чи тварини). Батько міг або виплатити суму збитку, або видати винного для покарання, він мав право убити підвладну йому (і навіть передану ним під владу чоловіка) дочку, упійману на перелюбі. Зрозуміло, що можливе бать­ківське свавілля чи, навпаки, його байдужість до долі сина-порушника завжди стримувалися засобами морального впливу з боку оточуючих. Та лише в період Імперії синовбивство було прирівняне до звичайного убивства. Навпаки, батьковбивство вважалося особли­во тяжким злочином, винних у якому топили в мішках. У майновому аспекті панував принцип безроздільної влади батька над усім майном, придбаним його дітьми.

Висновок. Відповідно до римського приватного права не було рівності між чоловіком і жінкою, подружжям, батьком і дітьми. Патер (домовладика) мав повну владу над родиною. Право рабовлас­ницького суспільства мало свій відбиток і на сімейні відносини.

Лекція 2

Тема: Захист цивільних прав

План