- •Навчально-методичний комплекс з спецкурсу «Основи римського права» (посібник для студентів)
- •Стислий зміст лекції
- •§ 3. Публічно-правові засоби забезпечення боєздатності армії
- •Стислий зміст лекції
- •Семінарське заняття №1 Тема: Джерела, кодифікація і рецепція римського цивільного|громадянського| права Питання для обговорення
- •Методичні вказівки для студентів
- •Основна література
- •Самостійна робота Дайте правильні відповіді
- •Теми рефератів
- •Законспектувати одну із нижче наведених статей
- •Тема 2
- •Стислий зміст лекції
- •Позовна давність
- •Стислий зміст лекції
- •Захист права власності
- •Стислий зміст лекції
- •Основна література
- •Основна література
- •Основна література
- •Самостійна робота Розв’язати казуси до семінарів
- •Казус 1.
- •Казус 2.
- •Казус 3.
- •Казус 4.
- •Казус 5.
- •Казус 1.
- •Казус 1.
- •Казус 2.
- •Казус 3.
- •Казус 4.
- •Казус 5.
- •Казус 6.
- •Казус 7.
- •Казус 8.
- •Казус 9.
- •Казус 10.
- •Казус 11.
- •Казус 17
- •Казус 18.
- •Казус 19.
- •Казус 20.
- •Казус 21.
- •Казус 28
- •|Річ|Індивідуальне творче завдання Теми рефератів
- •Законспектувати три статті на вибір із нижче наведених
- •Стислий зміст лекції
- •Стислий зміст лекції
- •Основна література
- •Семінарське заняття №2 Тема: Спадкове право Питання для обговорення
- •Методичні вказівки для студентів
- •Основна література
- •Самостійна робота Розвязати тести та логічні завдання (казуси)
- •Казуси:
- •Казуси:
- •Теми рефератів
- •Законспектувати одну із нижче наведених статей
- •Контроль знань з теми
- •Приклади завдань підсумкової контрольної роботи Підсумкові завдання
- •Питання для самоконтролю та самоперевірки
- •Список літератури з курсу
- •Короткий термінологічний словник
- •Додатки Латинські терміни Ab actu ad potentiam від дійсного до можливого.
Стислий зміст лекції
Поняття суб'єкта права і правоздатності. Суб 'єкт права — це той, хто може бути носієм права, особою. Ця здатність залежить від соціально-економічного розвитку суспільства, це не було природженою властивістю людини. Зокрема, раби були не суб'єктами, а об'єктами права. Суб'єктом права були фізичні й юридичні особи, які тоді не розмежовувалися. У той час знаряддя праці поділялися на німі, мукаючі й обдаровані мовою. Юрист Ульпіан стверджував, що "з точки зору цивільного права раби вважаються ніким". В свою чергу, вільні члени суспільства мали неоднакову правоздатність і дієздатність. Повна правоздатність складалася з трьох основних елементів - стан свободи, стан громадянства, сімейний стан. Лише особа з повним набором вказаних елементів (вільний, громадянин Риму, "батько сімейства") користувалася цивільними правами в повному об'ємі. Ці права полягали: 1) в праві вступати в законний римський шлюб; 2) праві торгувати, тобто укладати будь-які угоди та бути власником рухомого та нерухомого майна. Римський громадянин міг користуватися усіма політичними правами, обиратися на найвищі посади в державному апараті (консула, претора) і при тому не користуватися повним об'ємом цивільних прав, якщо він продовжував перебувати під батьківською владою. Римський громадянин, висланий за злочин у місцевість, населену перегрінами, своє громадянство втрачав, хоча і без втрати стану свободи. Можливим був і зворотний варіант, коли латин, перебравшись на постійне місце проживання до Риму, автоматично отримував римське громадянство. Особа могла або набувати певного об'єму прав, або втрачати частину правоздатності чи й усю правоздатність (продаж у рабство).
При народженні вільного або при наданні рабу свободи виникала їх правоздатність. В окремих випадках правоздатність могла виникнути і до народження дитини (поділ спадщини, при якому до уваги бралися діти спадкодавця, народжені після його смерті). Цивільна смерть - це припинення правоздатності зі смертю вільного чи його продажем у рабство. Іноді при вирішенні майнових спорів важливо було точно визначити момент втрати правоздатності, наприклад, для визначення наступності спадкування у разі смерті кількох членів родини, кожний з яких міг бути спадкоємцем.
Поступово, зі становленням Риму як світової держави, відмінності правового статусу вільних - громадян, латинів, перегрінів, вільновідпущеників - згладжувалися, однак прірва між вільними і рабами зберігалася.
Дієздатність - це здатність користуватися своїми правами самостійно, здійснювати юридично значимі дії та нести відповідальність за них. Дієздатність залежала від стану психічного здоров'я, а також способу життя громадянина (пияцтво, марнотратство тощо). Вона також наступала з певного віку: перша група вважалася абсолютно недієздатною, від їх імені діяв опікун - це діти, хлопчики і дівчата у віці до 7 років. Друга група вважалася обмежено дієздатною, вона могла здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж, дарування, обмін) -це дівчата у віці 7-12 років і хлопці від 7 до 14. В момент укладення важливих угод, особливо пов'язаних з нерухомістю, потрібна була згода опікуна. Третя група - молоді люди у віці до 25 років, які могли укладати будь-яку угоду від власного імені, але, у разі укладення відверто невигідної для себе угоди, мали змогу просити претора застосувати реституцію, тобто розірвання такої дії і повернення у вихідний стан. Пізніше представники цієї вікової групи отримали право просити для себе призначення куратора-піклувальника, який здійснював керівництво їх цивільними діями. Без згоди куратора представники третьої вікової групи могли вступати у шлюб (дівчата - з 12, хлопці -з 14 років) і складати заповіт.
Слабоумні і душевнохворі були абсолютно недієздатними. За рішенням суду особу могли офіційно визнати "марнотратником", тобто нездатним розпоряджатися майном. Марнотратнику призначався піклувальник, без згоди якого відбувалося лише набуття майна (наприклад, дарунок, прийняття спадщини, не обтяженої боргами). Марнотратник ніс також майнову відповідальність за власні делікти (штраф за крадіжку чи образу). Витрати здійснювалися піклувальником; без його згоди марнотратник не міг також скласти заповіт - цим запобігалася можливість брати у борг під майбутню спадщину. Особи, визнані безчесними, не могли вступити у законний римський шлюб, обмежувалися у праві отримання спадщини.
Римляни визнавали безчесними і деякі професії: гладіатори, звідники, повії, актори, мати з якими торгівельні справи чи, тим паче, вступати у шлюб "доброчесний" римлянин вважав для себе недопустимим.
Жінка постійно перебувала під опікою своїх родичів чоловічої статі - батька, потім - чоловіка, після його смерті - чоловікових родичів чи навіть власних дорослих дітей.
Для малолітніх, жінок, слабоумних та марнотратників призначалися опікуни (для неповнолітніх) і піклувальники (для інших). До опікунів були високі вимоги — певний майновий стан, повага в суспільстві тощо. Завдання, що ставилися для опікуна (піклувальника), не зводилися лише до захисту майнових інтересів підопічного, але й включали його виховання, здоров'я, контроль за суспільними контактами тощо.
Правове становище римських громадян та інших верст населення.
Стати римським громадянином можна було шляхом народження у законному римському шлюбі, де батько і мати були повноправними громадянами Риму. В разі народження поза шлюбом дитина розділяла статус матері на момент свого народження. Дитина римської громадянки отримувала і громадянство Риму - мати завжди достовірно відома. Кожний римський громадянин, в залежності від свого цензу, був зобов'язаний нести військову службу, приносить присягу, яка не може бути порушена. Римський громадянин міг звільнити свого раба з наданням йому статусу громадянина. Як виняток, за особливі заслуги, Римським громадянином міг стати перегрій чи латин, якщо переїжджав на постійне мешкання у Рим.
Громадянство втрачалося у разі: а) смерті особи; б) продажу у рабство (цивільна смерть); в) потрапляння у полон (у випадку повернення з полону громадянство поверталося); г) засудження за найтяжчі злочини; д) вигнання з Риму у, місцевості, населені перегрінами.
Повна правоздатність громадянина охоплювала політичну, майнову і сімейну сфери. У політичній сфері вона означала право нести військову службу, право брати участь у народних зборах та право висувати свою кандидатуру для обрання на посади магістратів. Політична правоздатність не залежала від сімейного стану. Цивільна правоздатність поєднувала право вступати у законний римський шлюб та право "торгувати". Податками на римських громадян обкладалися лише звільнення рабів, усі форми работоргівлі та усі форми спадкування. Весь тягар прямих податків лягав на жителів провінцій.
Рівність громадян Риму була декларованою, існували суттєві відмінності в об'ємі їх громадянських прав, включаючи і цивільні права. Так, аж до періоду пізньої Республіки функції суддів здійснювалися виключно представниками сенаторського стану. Незаможні громадяни, особливо вільновідпущеники, а також низи плебейства, перебували у клієнтській залежності від своїх патронів - багатих і знатних покровителів. В обмін на підтримку патрона клієнт був зобов'язаний йому послугами і навіть військовою службою. Особливо ці відмінності були відчутними у галузі державної служби та публічного права. Так, діти вершників розпочинали військову службу відразу з офіцерських посад, а представники низів могли дослужитися максимум до центуріонів. Представництво в суді інтересів землевласника міг здійснювати лише землевласник, а безземельного - будь-хто.
Латинами первісно називалися жителі Лаціуму тобто території Італії від долини нижньої течії р. Тібр до Альбанської гори на узбережжі Центральної Італії. Пізніше статус латина надавався особливими актами Римської держави населенню позаіталійських общин і цілих провінцій. Статус латина міг набуватися різними шляхами. По-перше, латинами ставали діти, народжені від шлюбу латинів. Дитина, народжена поза шлюбом у матері-латинки, отримувала її статус. По-друге, статус латина присвоювався актами державної влади. Жителі латинських міст користувалися урізаними правами латинського громадянства. У сфері публічного права латини не могли служити в римських легіонах, а також обиратися на посади магістратів. На час перебування у Римі мали право взяти участь у роботі народних зборів і навіть віддавати свій голос на підтримку того чи іншого законопроекту. Латини мали не повний об'єм цивільних прав.
Перегріни – це вільни люди, що володіли правами римського громадянина чи латина. Згодом перегрінами вважалися жителі підкорених Римом територій, яких не обертали у рабів, а також чужоземці, що прибували з держав, з якими Рим мав відповідні договори (чужоземця з ворожої країни можна було обернути в рабство). Спершу перегріни були безправними, користувалися найменшим захистом Римської держави. Поступово потреби налагодження економічного життя Імперії вимусили законодавців визнати і цю групу населення та визначити її правовий статус. Для перегрінів діяло природне право, антична форма права народів. Існували окремі общини перегрінів, які користувалися римським шлюбним правом або правом торгівлі. Набуття статусу перегріна досягалося народженням у сім'ї перегріна або внаслідок висилки римського громадянина у місцевості, населені перегрінами, за злочини чи інші провинності.
Перегріни в галузі цивільно-правових відносин у себе, на батьківщині, користувалися власним національним правом. Відносини перегрінів з римськими громадянами або відносини перегрінів за межами їх територіальних общин (наприклад, єгиптян з галлами) регулював перегрінський претор на основі права народів, тобто обирав саме ліпше з правових систем підкорених Римом народів.
Перегріни могли отримати статус громадян Риму. Найчастіше цей статус надавався цілим територіальним общинам з метою поповнення легіонів, де, як відомо, могли служити лише повноправні громадяни.
Раб вважався річчю і не мав жодних прав ні за публічним, ні за цивільним правом. Джерелами рабства служили: полон, народження від рабині, пожиттєве ув'язнення, зв'язок вільної з рабом. До 326 р. до н.е. в Римі існувало боргове рабство.
Пізніше громадянин Риму не міг бути проданий у рабство за борги, але негромадянин-перегрін міг втратити свою свободу - за заборгованість перед казною тощо. В ранній період римської історії батько мав право продати у рабство члена сім'ї за непослух, а господар майна - упійманого злодія. Символічним продажем дочки у рабство міг укладатися шлюб з повною владою чоловіка.
Раб був не суб'єктом, а об'єктом права - власності, закладу тощо. Раб міг бути предметом будь-якої угоди - купівлі-продажу, обміну, майнового найму. Зв'язок раба з жінкою (вільною чи рабинею) шлюбом не визнавався. Вигнаний раб волі не отримував, його статус прирівнювався до викинутої речі, яку перший бажаючий міг обернути у свою власність. Над кількома рабами завжди мусив стояти наглядач, раби часто свідомо псували знаряддя праці, нищили худобу тощо. Зрозуміло, що рабська праця була малоефективною. Тому рабовласники намагалися давати раб&м певні стимули для полегшення свого становища і завоювання прихильності пана. Вигідніше було експлуатувати не фізичну працю раба, а його розумові здібності (раціональне ведення господарства).
Рабський пекулій - це надання рабові земельної ділянки чи ремісничої майстерні для самостійного господарювання на певних умовах. Власник пекулія міг у будь-який момент відібрати його у раба (за провину, непослух, неефективне ведення господарства тощо). Раб, у свою чергу, був зацікавлений у роботі без наглядача та у можливості накопичити певну суму для подальшого викупу самого себе та власної сім'ї. Але згідно з нормами цивільного права такий тримач пеку-лію залишався рабом, а отже, не міг мати жодної власності і відповідно вступати у будь-які договірні відносини (купівля-продаж готової продукції чи сировини, оренда тощо). Це суперечило інтересам класу рабовласників, тому поступово за рабами починають визнавати певні цивільні права. Спочатку пекуліарій отримав змогу укладати угоди по набуттю майна. Пізніше законодавство зробило ще одну поступку -визнавалося, що пан, який надає рабові пекулій, одночасно бере на себе відповідальність за можливі зобов'язання, що їх укладає раб в межах пекулія. Таким чином, раби не набували правосуд'єктності, оскільки діяли лише від імені свого пана, але отримали реальну змогу приймати, хоча й обмежену участь у цивільному обігу.
Манумісії - це відпущення раба на свободу, такий раб називався лібертін. Причини відпуску на свободу могли бути різними. Формально відпущений на свободу раб набував правового статусу свого колишнього господаря (тобто римського громадянина, латина чи пе-регріна). Фактично це було фікцією. В епоху Республіки лібертін не мав права вступати у шлюб з вільнонародженою римлянкою, брати участь у народних зборах. їм, зокрема, було заборонено нести військову службу у легіонах і лише у виняткових випадках їх брали на службу у військовий флот, вони не допускалися до будь-яких державних посад. Лібертін був зобов'язаний надавати певні послуги своєму колишньому власнику та його нащадкам (часто об'єм зобов'язань визначався спеціальним договором, що укладався при відпуску на свободу). У будь-якому випадку патрон мав право на "виконання послуг", включаючи у певних випадках і військову службу, та на "майно", тобто успадкування частини майна вільновідпущеника, на алімеитування - як самого патрона, так і його дітей та родичів. Як бачимо, римське приватне право допускало можливість у плебеїв розширення чи звуження їх громадянських прав, тобто раб міг зробити кар'єру. Спочатку колони були орендарями землі. Борги дрібних землевласників, неможливість ефективно конкурувати з латифундіями, де використовувалася практично безплатна рабська праця, створили нову форму цивільно-правових відносин. Боржник передавав свій наділ кредитору у власність для оплати боргу. Кредитор, як правило, великий землевласник, повертав земельний наділ попередньому власнику, але у держання, тому користування землею було пов'язане зі сплатою певного натурального чи грошового оброку та з виконанням тих або інших робіт держателем на користь юридичного власника землі. В цей час орендатори, орендодавці ще були юридично незалежними, тому договір між ними міг бути розірваний. Додатковим джерелом поповнення чисельності колонів ставали вільновідпущеники, позбавлені власних земельних наділів. Одночасно з волею їм міг бути нав'язаний і земельний пекулій. Діти колонів теж вважалися приписаними до певної ділянки, тобто успадковували становище своїх батьків. Історики проводять паралелі з феодальною епохою, коли селяни-кріпаки в цивільно-правовому відношенні були залежними від своїх поміщиків.
Юридичні особи в римському приватному праві
У римському праві не розроблено поняття юридичної особи як особливого суб'єкта права, протиставленого фізичній особі. У Законах XII Таблиць перші юридичні особи визначені як професійні об'єднання ремісників та релігійні корпорації. В праві ранньої Республіки не було поняття майна корпорації, існувала спільна власність членів корпорації. У разі припинення діяльності такої корпорації все майно ділилося пропорційно між її членами. У римському праві визначається, що певне майно може належати організації в цілому, а не окремим її членам. Наприклад, у власності міської общини можуть перебувати бані, копальні тощо. Якщо община має раба, це не означає, що кожен член общини має на нього якісь права. Згодом вирізняються два типи юридичних осіб: корпорації та товариства.
В корпоративному об'єднанні немає значення, чи залишаються в ньому одні й ті ж члени, чи тільки частина, чи навіть усі замінені новими; борги корпорації не є боргами її членів, а права такого об'єднання не належать окремим його членам (Ульпіан). Прикладом корпорації може служити міська община - навіть фізична смерть усіх її членів протягом якогось періоду, притягнення нових членів (народження, надання громадянства тощо) не має жодного впливу на майно общини і її цивільно-правові відносини. Вихід з общини її члена не супроводжується виділенням частки майна і т.д. Юрист Гай (друга пол. II ст.) так формулює статус корпорації: а) в сфері цивільно-правових відносин вона прирівнюється до фізичних осіб; б) вихід зі складу членів корпорації окремих осіб не впливає на її становище; в) майно корпорації відособлене від майнових прав її членів; г) корпорація має право вступати у майнові відносини від свого імені, але через представництво окремих осіб.
У товаристві у кожного члена є певна частка майна, яка при вибутті йому виділяється. Смерть чи вихід одного або кількох членів тягне за собою припинення договору товариства. Навіть якщо воно продовжує свою діяльність (місце померлого займає його спадкоємець), таке продовження прирівнюється до укладення нового договору. Закони XII Таблиць дозволяли створення будь-якого товариства з довільним статутом, аби лиш у своїй діяльності воно не порушувало діючих законів. В епоху Імперії влада з недовір'ям ставиться до будь-яких громадських об'єднань, включаючи й товариства. Юлій Цезар розпустив усі корпорації, крім найдавніших, Август заборонив створення нових корпорацій без дозволу сенату та санкції імператора. Для створення юридичної особи вимагалося: а) дозвіл властей; б) виділення самостійного майна; в) наявність установчого акту із зазначенням мети діяльності. Припинення діяльності юридичної особи відбувалося у разі: а) досягнення мети діяльності; б) розпаду особового складу (мінімальна кількість членів - 3); в) протизаконного характеру діяльності; г) повної втрати майна.
Правоздатність юридичної особи дещо відрізняється від правоздатності особи фізичної - вона не має права на успадкування майна. Дієздатність юридичної особи відсутня, вона компенсується представництвом фізичних осіб.
Висновки. Характерною рисою римського приватного права було те, що головним суб'єктом приватноправових відносин був римський громадянин, насамперед захищалися його інтереси, вони ставилися вище державних. Правовий статус римського громадянина визначався його майновим станом.
Сім'я. Агнатська і когнатська сім'я. Сім'я - це засноване на шлюбі чи кровній спорідненості невелике об'єднання людей, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомогою та моральною відповідальністю. Давня римська сім'я (фамілія) об'єднувала під владою її голови (патер) дружину, дітей, інших родичів, які проживали разом і вели спільне господарство, а також кабальних і рабів. Сам термін "фамілія" первісно означав не лише колектив людей, але й усю сукупність майна, тяглової худоби та інших матеріальних ресурсів цього колективу. Це об'єднання базувалося не стільки на кровній спорідненості його членів, скільки на владі домовладики-патера. Влада ця була практично необмеженою, він міг піддати кожного члена фамілії будь-якому покаранню, аж до позбавлення життя чи продажу у рабство. Повноправним громадянином Риму вважався лише глава сім'ї - квірит. Під його владу потрапляли не лише дружина, діти, раби, але й невістки та зяті його - звісно, за умови, що вони не стали членами іншої родини (тестя, свекра) під владою свого домо-влздики-квірита. Влада над членами сім'ї носила назву манус. Домо-владика мав право вимагати повернення членів своєї сім'ї та належного йому майна за допомогою однакового віндикаційного позову, тобто тут законодавство не робило принципової різниці між, для прикладу, плугом, рабом, сином чи навіть зятем, який перебував під його владою. Лише поступово ця влада диференціювалася законодавством і зрештою була розділена на владу над дружиною, над дітьми та над рабами з різним об'ємом повноважень. За життя батька чи діда чоловіки, не кажучи вже про жінок, були підвладними, особами чужого права. Відповідно, домовладики - особами свого права. Причому можна було померти особою чужого права, а можна було стати особою свого права в юнацькому віці — після смерті патера цей статус отримували усі повнолітні сини, незалежно від факту обзаведення окремою сім'єю. Особа чужого права не могла бути власником майна, мала дуже обмежену цивільну правоздатність, будь-яке набуте нею майно автоматично розглядалося як власність патера; будь-яке майно, яким домовладика наділяв своїх домочадців, розглядалося лише як батьківський пекулій.
Пекулій - це частина майна, яку патер передавав синам чи рабам без того, щоб вони були юридично його власниками. Подарунок батька підвладному сину також визнавався лише як пекулій.
Агнатська сім 'я - це спорідненість через осіб чоловічої статі. Система агнатського споріднення мала свої ступені, тобто була ієрархічною, але - завдяки інституту усиновлення - відкритою. Агнатська сім'я грунтується не на принципі кровної спорідненості, а на владі глави сім'ї. Тільки домовладика був повністю правоздатним та мав право укладати правочини. Агнатська (цивільно-правова) спорідненість відрізнялася від "природного", кровного (когнатського) споріднення (яке включало й родичів по матері) тим, що зміст агнатства був передусім правовим (агнатство - поняття правове). Дочка, яка вийшла заміж і стала членом іншої родини, втрачала зв'язок з своєю попередньою сім'єю і не могла претендувати на спадщину. І, навпаки, приймак стає членом нової родини і після смерті патера претендує на свою частку спадщини на рівних підставах з синами (якщо успадкування відбувається за законом, а не за заповітом).
Оскільки такий юридичний підхід суперечив природному бажанню батьків турбуватися про майбутнє своїх дітей, з часом агнатська родина була замінена когнатською сім'єю, де визначальним став принцип кровної спорідненості. Одруження перестало розривати майнові відносини батьків і дітей, стало можливим успадкування і аліме-нтування між родичами, що формально перебували під владою різних домовладик.
Шлюб та його види
Модестін стверджував: "Шлюб є союз жінки і чоловіка, спільність усього життя, єдність божественного і людського права", однак насправді жінка у той час займала підпорядковане становище.
Шлюб поділявся на види: законний римський шлюб та шлюб, що укладався між перегрінами та ін. вільними, які не мали права вступати в законний римський шлюб. Діти від такого шлюбу не отримували прав римського громадянина. Категорично заборонялися шлюби між римськими громадянами (громадянками) і перегрінами та ін. категоріями населення.
Конкубінат - співжиття, фактичні відносини між чоловіком і жінкою, які не були в іншому шлюбі та не могли вступити у шлюб з причини належності до різних громадянських станів. Конкубіна - це наложниця, це може бути і чужа відпущениця, і вільнонароджена, - особливо, якщо вона темного походження або заробляла своїм тілом. А якщо хто бажатиме мати в наложницях жінку чесного життя і вільно-народжену, то без оголошення про це перед свідками таке не дозволяється. А отже, йому доводиться або мати її дружиною, або, відмовившись від цього, творити з нею блуд. Конкубінат слід відрізняти від випадкових статевих зв'язків (блуду), які всіляко осуджувалися мораллю і цивільним правом. Діти від конкубінату не набували статусу та імені батька, претендували на спадщину в останню, п'яту, чергу, але на них не поширювалася і батьківська влада. Це ж стосувалося і жінки. На дітей від конкубінату, як правило, поширювався статус матері, якщо тільки батько не проводив складну процедуру усиновлення. Для мужчини вважалося цілком допустимим разом з офіційним шлюбом перебувати в конкубінаті. На противагу, співжиття дружини з іншим мужчиною (незалежно від статусу цього останнього) давало її подружжю-чоловіку формальне право убити свою дружину або передати зрадницю на суд її батька.
Умова шлюбу - добровільність намірів сторін. У випадку, якщо патер заперечував право своєї дочки чи сина укласти шлюб з їх власними обранцями, його дії можна було оскаржити перед магістратами. Згода батька сімейства (досягнута навіть під тиском суспільної думки), під чиєю владою перебував син сімейства, в принципі, вважалася вирішальною, оскільки невістка переходила під його владу. Проте тільки у найбільш ранній період римської історії шлюб укладався за взаємною згодою домовладик, без волі подружжя. Другою умовою служило досягнення сторонами шлюбного віку (12 років для дівчат і 14 - для хлопців). Третьою - неперебування в іншому законному шлюбі, а також дотримання траурного року для вдови. Оскільки дитина н ароджена аж до десятого місяця з моменту смерті включно, вважалася нащадком померлого чоловіка, шлюб протягом траурного року розглядався як доказ подружньої зради, а, в свою чергу, шлюб з викритим коханцем вважався недопустимим з моральних та релігійних міркувань. Пізніше подібний шлюб усе ж визнавався законним, але з безчестям для вдови. Ще умовою вважають відсутність близької спорідненості. Неможливим був шлюб батька з дочкою, нехай навіть і прийманою і звільненою згодом з-під батьківської влади. Не допускалися шлюби між опікуном і підопічною та викритими перелюбниками. Вище говорилося про недопустимість шлюбів між свояками та про обмеження для сенаторів і провінційних магістратів. За дотримання певних умов можливим було узаконення конкубінату і дітей від конкубіни.
Законний римський шлюб поділявся на два види. Шлюб кум ману встановлював владу чоловіка над жінкою зі владою.
Шлюб сіне ману не породжував влади чоловіка над жінкою та взагалі не встанавлював юридичного зв'язку між ними. Жінка залишалася під владою попереднього домовладики або самостійною. Цей останній вид шлюбу згадується уже в Законах XII Таблиць. Щоправда, у цьому випадку дружина повинна була наприкінці кожного року проводити три дні у сім'ї свого батька, інакше чоловік отримував право кум ману на неї за ...набувальною давністю. З часом шлюб сіне ману практично повністю витісняє кум ману, що пояснювалося економічними та ін. причинами.
Припинення шлюбу відбувалося по смерті одного з членів подружжя, втрати свободи чоловіком або дружиною (громадянська смерть), або розлучення. При шлюбі з чоловічою владою вимагати розлучення міг лише чоловік, що не виключало зловживань з його боку. Згодом законодавство чітко визначило достатні підстави для того, щоб чоловік у шлюбі міг поставити вимогу для розлучення. Такими підставами слугувало порушення подружньої вірності дружиною, чаклунство на дітей та ...утруднення чоловіку доступу до спиртного.
Розлучення в шлюбі сіне ману відбувалося спрощено - за взаємною згодою сторін або шляхом подання односторонньої заяви про відмову від шлюбного життя. Але навіть у шлюбі кум ману жінку від безчестя рятували законні причини розлучення: а) імпотенція чоловіка протягом 3-х років; б) полон чоловіка, якщо протягом 5-ти років немає звістки; в) постриження в черниці.
За Юстиніана було заборонене розлучення за спільною згодою подружжя. Односторонні заяви допускалися у випадку порушення подружньої вірності, замаху на життя подружжя, здійснення карного злочину іншим членом подружжя та постриження у ченці. Розводи за односторонніми заявами без таких законних підстав каралися значним штрафом. Юридична формула розводу - від стола і ложа (відлучити). Щоб розлучення було визнане дійсним, потрібна присутність семи дорослих римських громадян, серед яких не повинно бути відпущеників ініціатора розлучення.
Пправові відносини подружжя, батьків та дітей. При шлюбі кум ману дружина підпадала під владу чоловіка і знаходилася на однаковому правовому становищі з його дітьми. Поступово чоловік був позбавлений права убити дружину, продати її в кабалу тощо. Становище дружини до певної міри стимулювала суспільна думка - розправа чоловіка з нею без достатніх з точки зору римського громадянина підстав призводила до суспільного осуду. Як правило, ступінь покарання винної (наприклад, у перелюбі) дружини визначала рада, яка складалася з когнатських родичів. Усе майно дружини, як придане, так і набуте під час шлюбу (дарування, спадщина), автоматично ставало власністю чоловіка.
У шлюбі сіне ману, якщо дружина була самостійною, цей статус зберігався за нею і надалі, а майно - придане і набуте - перебувало у її власності. Однак і у цьому випадку верховенство чоловіка зберігалося: дружина отримувала родове ім'я чоловіка; його місце проживання було обов'язковим для неї; чоловік міг у судовому порядку вимагати повернення своєї жінки від третьої особи тощо. Згідно з римським цивільним законодавством обидва члени подружжя були зобов'язані з повагою ставитися один до одного. Тому у разі виникнення необхідності подання позову, пов'язаного з безчестям іншого члена подружжя, такий позов замінявся іншим. Чоловік був зобов'язаний належним чином утримувати дружину; критерієм оцінки служив власний матеріальний статус чоловіка, його умови побуту та об'єм власних чоловікових витрат на поточні потреби.
При шлюбі кум ману майно дружини відразу ж переходило у власність чоловіка і у випадку розводу продовжувало залишатися у цій власності. Падіння моралі, характерне для періоду пізньої Республіки, призвело до численних зловживань недобросовісних "женихів", з чим законодавство пробувало боротися. Претори, навіть у разі відсутності шлюбного контракту, надавали позовний захист вимогам колишньої дружини про повернення її приданого на основі принципу доброї совісті. В разі смерті чоловіка дружина завжди могла розраховувати на певну частку спільного майна; У шлюбі сіне ману майно продовжувало залишатися у роздільній власності членів подружжя, але дружина могла передати чоловікові право управління своїм майном шляхом укладення договору доручення.
Влада батька над дітьми була практично необмеженою. Ця влада встановлювалася як законнонародженням у шлюбі, так і узаконенням дітей від конкубінату чи усиновленням.
Законними дітьми вважалися діти, народжені у шлюбі, без огляду на генотип, зовнішню подібність тощо. Законними дітьми визнавалися діти, народжені до ЗОО-го дня по смерті чоловіка включно. Узаконення дітей від конкубіни відбувалося або шляхом укладання законного римського шлюбу після отримання одним (чи обома) членами фактичного шлюбного союзу права або на підставі імператорського рескрипту, виданого на прохання батька. Як правило, для отримання імператорської згоди вимагалася відсутність власних законнонаро-джених дітей, тобто неможливість продовження роду римського громадянина засобами законного шлюбного союзу. У таких випадках батьківська влада над узаконеним сином від конкубіни встановлювалася лише зі згоди самого узаконеного.
Припинення батьківської влади стосовно дітей, узаконених нащадків та усиновлених, відбувалося або в результаті смерті батька, або в разі їх звільнення з-під батьківської влади. Фактично ж влада батька була пожиттєвою. Навіть син, звільнений батьком в односторонньому порядку (таке звільнення називалося емансипацією), був зобов'язаний своєму колишньому патеру половиною власного майна. Як правило, емансипація відбувалася з метою надання сину можливості перейти у стан сенаторів. Закони XII Таблиць встановлювали, що син, проданий батьком у рабство і звільнений на волю покупцем, повертався під батьківську владу. Але тричі проданий у рабство і тричі звільнений на волю син уже під владу батька не повертався і ставав вільною особою. В ранній період римської історії батько мав право життя і смерті (не кажучи уже про покарання) своїх нащадків, наприклад, міг просто викинути новонародженого. У питанні про відповідальність за причинений збиток син також прирівнювався до раба (чи тварини). Батько міг або виплатити суму збитку, або видати винного для покарання, він мав право убити підвладну йому (і навіть передану ним під владу чоловіка) дочку, упійману на перелюбі. Зрозуміло, що можливе батьківське свавілля чи, навпаки, його байдужість до долі сина-порушника завжди стримувалися засобами морального впливу з боку оточуючих. Та лише в період Імперії синовбивство було прирівняне до звичайного убивства. Навпаки, батьковбивство вважалося особливо тяжким злочином, винних у якому топили в мішках. У майновому аспекті панував принцип безроздільної влади батька над усім майном, придбаним його дітьми.
Висновок. Відповідно до римського приватного права не було рівності між чоловіком і жінкою, подружжям, батьком і дітьми. Патер (домовладика) мав повну владу над родиною. Право рабовласницького суспільства мало свій відбиток і на сімейні відносини.
Лекція 2
Тема: Захист цивільних прав
План