Стислий зміст лекції

Поняття та види спадкування. Спадкове право - це сукупність правових норм, що регулюють перехід спадщини померлого власника до інших осіб.

Спадкування - це перехід спадщини власника після його смерті до інших осіб. Зі смертю особи припиняються її особисті відносини. Ті майново-правові відносини, які тісно пов'язані з особою померлого (шлюб, аліменти тощо), припиняються, а інші продовжують існувати, переходячи на спадкоємців. До спадкоємців переходило не лише май­но померлого, але й його борги - помирає боржник, а не борг.

Спадкова маса, спадщина - це сукупність речей, майнових прав і обов'язків померлого, його активи і пасиви.

Універсальне наступництво - коли борги виявлялися більшими, ніж успадковане майно, та спадкоємець відповідав власним майном.

Сингулярне наступництво - коли особа, згідно із заповітом помер­лого, одержувала лише окремі права чи частини майна померлого та відповідальності за його борги не несла.

Заповіт (тестаментум) - це односторонній правочин, розпоряджен­ня спадкодавця щодо свого майна на випадок смерті. Тоді у Римі діяв принцип свободи заповіту, хоч і існувало ще й т.зв. необхідне спадку­вання, коли близькі родичі померлого гарантовано отримували певну частку майна, незалежно від того, на чию користь було складено за­повіт.

Обов'язкові вимоги до заповіту:

1. Заповіт виключав спадкування за законом, але поступався міс­цем необхідному спадкуванню.

2. Спадкування за законом могло поєднуватися з необхідним успад­куванням.

3. Якщо один або кілька призначених за заповітом спадкоємців відмовлявся від своєї частки, вона розподілялася серед інших спадкоємців за заповітом.

4. Якщо заповітом передавалася лише частина майна, то й решта спадщини передавалася спадкоємцю за заповітом, а успадкування за законом відхилялося.

За законами XII таблиць успадкування одночасно за заповітом і по закону не допускалося.

Спадкування за законом. Спадкування за законом відбувалося: якщо померлий не залишав заповіту, якщо особи, вказані у заповіті, померли раніше чи одночас­но із спадкодавцем або відмовилися від спадщини, або заповіт не вступав у законну силу. Законом був закріплений принцип: кожна попередня черга спадкоємців виключає наступну. Спадщина поділя­ється між спадкоємцями у рівних частках. В разі відмови спадкоємців від прийняття спадщини майно вважалося виморочним і переходило до держави. Юстиніан розподілив усіх родичів померлого на п'ять черг залежно від ступеня спорідненості. Преторські едикти розширю­ють коло можливих спадкоємців. Якщо ближчий спадкоємець відмов­лявся від спадщини, покликався наступний. У першу чергу право на спадкування за законом мають усі низхідні родичі: діти без різниці віку і статі, онуки і онучки. За життя дітей спадкодавця їх діти (онуки і онучки померлого) не спадкували. У разі смерті дітей спадкодавця до відкриття спадщини між його дітьми (онуками і онучками спадко­давця) розподілялася та частка спадщини, яка б належала їх померло­му батьку чи матері. Таке успадкування називається спадкуванням за правом представництва. Спадкоємці за правом представництва є спадкоємцями не своїх батьків (вони померли раніше), а основного спадкодавця - діда, баби. Можлива і т.зв. спадкова трансмісія, коли син (дочка) основного спадкодавця помирають уже після його смерті, а їх діти успадковують спадщину, що включає у себе й дідове (бабине) майно. Другу чергу складали висхідні родичі, а також повно-рідні брати й сестри та їх діти. Подальші черги складають більш даль­ні родичі.

Спадкування за заповітом. Існування заповіту виключало успадкування за законом. Спадку­вання за заповітом - одностороній правочин на випадок смерті з обов'язковим призначенням спадкоємця. Цей акт може у будь-яку мить бути відкликаний спадкодавцем. Вступ у спадщину відбувається лише з волі спадкоємця, яка виражається після прийняття спадщини. Заповіт буде дійсним при правоздатності спадкодавця. Приватний заповіт складався через манципацію — спадкодавець передавав майно окремій особі, яка брала на себе обов'язок виконати його розпоря­дження. Нарешті, приватний заповіт можна було скласти шляхом за­несення прийнятого рішення в протоколи суду чи іншого державного органу. В заповіті обов'язково мав бути призначений спадкоємець (один або кілька). Можливим було також призначення додаткового спадкоємця - на випадок смерті основного ще до відкриття спадщини.

Заповіт визнавався недійсним, якщо спадкоємець втрачав статус свободи, а з ним і цивільну правоздатність; якщо спадкоємець втрачав своє право на спадщину (наприклад, був убивцею заповідача) або гинув раніше від спадкодавця; якщо спадкодавець сам анулював скла­дений заповіт шляхом заяви у суд або приватним порядком у присут­ності трьох свідків; якщо було складено новий заповіт.

Прийняття спадщини. Щоб спадок перейшов до спадкодавця, спадкоємець здійснює не­обхідні юридичні дії: повне виявлення й охорону спадкової маси; ви­значення кредиторів і боржників, об'єму їх вимог та зобов'язань; ви­явлення інших потенційних спадкоємців. Не існувало якогось визна­ченого терміну перехідного періоду, але кредитори померлого нама­галися якомога швидше задовольнити свої вимоги. Спадщина відкри­вається смертю спадкодавця, однак спадкоємці з цього моменту ще не стають власниками. Для цього ще вимагалася здатність покликаних спадкоємців прийняти спадщину та їх певне волевиявлення. Таким волевиявленням виступала відповідна заява або вступ у фактичне володіння. Після прийняття спадщини спадкоємець відповідає вже по усіх боргах померлого, навіть по тих, про які він не знав у момент вступу у спадкування. В разі, якщо опис спадщини був складений, спадкоємець відповідав перед кредиторами тільки в межах вартості майна померлого спадкодавця. У випадку, якщо спадкоємець мав вла­сні борги, кредитори спадкодавця могли вимагати розмежування май­на спадкоємця і спадкової маси з метою першочергового задоволення власних вимог. Кредитори спадкоємця могли задовольнити свої вимо­ги до нього за рахунок отримуваної спадкової маси лише після того, як був проведений остаточний розрахунок з кредиторами померлого спадкодавця. Задоволення вимог кредиторів спадкодавця відбувалося у порядку висунення претензій. В першу чергу задовольнялася раніше висунена вимога, тобто першому у часі - перевага у праві. Якщо спад­кова маса була вичерпана, а борги ще залишалися, ті, хто запізнився, не отримували нічого.

Поділ майна між спадкоємцями відбувався через взаємну угоду або у судовому порядку. При поділі майна між спадкоємцями пропор­ційно ділилися і борги.

Виморочне майно - те, що неприйняте жодним із законних спадко­ємців, первісно ним міг скористатися будь-хто. В період пізньої Рес­публіки таке майно переходило у власність держави, в період Імперії встановлено переважне право церкви чи муніципального сенату. Зро­зуміло, що набувач такого майна повинен був домовитися з кредито­рами померлого. Поширеною практикою заповідання майна у Римі ставало його заповідання імператору.

Легати і фідеікоміси

Заповідальний відказ (легат) - це розпорядження спадкодавця про надання певній особі якоїсь вигоди за рахунок спадкової маси. Легетарій - не спадкоємець, він одержує не частку, а конкретне право (наприклад, право проживання) або річ уже безпосередньо від спадко­ємця. Зрозуміло, що відповідальності за борги померлого він не несе. Легетарій має право на висунення позову до спадкоємця, який прийн­яв спадщину. Усі легати поділялися на: 1) спадкоємець передає певну річ певній особі; 2) спадкоємець купує певну річ для певної особи; 3) спадкоємці додають одному із спадкоємців додатково до належної йому по закону частки певну річ; 4) спадкоємець має віддати вказаній особі свою власну річ.

Фідеікоміси - доручення совісті, їх можна було накладати без зай­вого формалізму, як до, так і після складання заповіту. Це доручення могло покладатися на спадкоємців за законом або за заповітом. За часів Августа магістрати забезпечують виконання фідеікомісів.

Висновок до теми. Римське право розглядало успадкування як універсальне спадкоємство, при якому спадкоємець, вступивши у спадок, одним актом набував всю сукупність прав та обов'язків помер­лого.

Семінарське заняття №1

Тема: Окремі види договорів

Питання для обговорення

1. Поняття та види договорів

2. Реальні договори: поняття і види.

3. Договір позики|позички|.

4. Договір позики.

5. Договір зберігання (поклажі).

6. Договір застави.

7. Консенсусні договори: поняття і види.

8. Договір купівлі-продажу.

9. Договори найму (речей, послуг, роботи).

10. Договір доручення.

11. Договір товариства.

12. Безіменні контракти.

13. Поняття і види пактів.

Методичні вказівки для студентів

Поняття та види договорів. Договір за римським правом — це двостороння угода, спрямована на досягнення певного правового результату, яким є виникнення, зміна або припинення правовідносин. Договір є виявом взаємної волі. Більшість договорів в Римі були двосторонніми угодами, але траплялися й багатосторонні. Сторони в договорі називалися контрагентами. Предметом договору був обов’язок вчинити якусь дію або відмовитися від вчинення певних дій. Існували такі види договорів:

Контракти. Це ті договори, форми яких були передбачені правом (купівля-продаж, найм, позика тощо). Система контрактів була замкнутою. Крім зазначених у ній видів угод, всі інші до контрактів не належали. Угоди, що не були контрактами, юридичного значення не мали. Контракти забезпечувалися судовим захистом.

Пакти. Це неформальні договори (домовленості), тобто ті, що існували за межами кола контрактів. Вони не забезпечувалися судовим захистом і не мали юридичної сили. Укладаючи пакти, сторони покладалися не на норми права, а на совість та моральні якості контрагента. За невиконання пакту сторони не притягалися до юридичної відповідальності. Проте з розвитком господарського обороту суб’єкти вже не могли задовольнитися обмеженим колом контрактів, а тому римляни були змушені визнати за деякими пактами юридичну силу, а тому й надати їм можливість судового захисту.

Контракти, своєю чергою, також поділялися на види:

1. Вербальні (усні, наприклад, обіцянка посагу).

2. Літеральні (письмові).

3. Консенсуальні. Для укладення цих договорів достатньо лише згоди сторін. Передача речі або грошей може відбуватися пізніше (купівля-продаж, найм тощо).

4. Реальні. Обмежені в часі. Виконувались в момент укладення. Передача речі або грошей відбувалася одразу ж після укладення (позика, застава).

Всі ці групи містили в собі чітко визначені переліки контрактів і контракти не могли переходити з однієї групи до іншої. Але траплялося, що виникали нові види контрактів, і їх необхідно було віднести до певної групи. Таким чином з’являється п’ята група контрактів — безіменні.

Крім поділу договорів на пакти і контракти, вони також класифікувалися як:

1. Договори суворого права — сторони зобов’язані чітко дотримуватися всіх вказівок договору.

2. Договори доброї совісті — тут важливішим визнається не те, що сказано, а те, що сторони мали на увазі, коли укладали такий договір.

Договори поділялися на односторонні та двосторонні.

1. Односторонні — коли одна сторона має тільки права, а інша тільки обов’язки (договір дарування);

2. Двосторонні — всі сторони мають і права, і обов’язки. Розрізнялися платні і безоплатні договори.

Реальні контракти. Реальні контракти - це правочини, які вважалися укладеними з моменту досягнення згоди та з моменту фактичної передачі речі, до них відносяться: а) позика; б) позичка; в) поклажа; г) договір застави.

Позика - це передача позикодавцем позичальнику певної кількос­ті родових речей (найчастіше грошей, але також муки, посівного зер­на, вина тощо) у власність. Позичальник повинен повернути таку ж суму грошей чи інших родових речей. Ознаки договору позики:

• власник передає родові речі (ніхто не може передати більше прав, ніж має сам);

• вказані родові речі передаються у власність, тобто позичальник має право вільно розпоряджатися ними: купити (за гроші) якусь річ, продати позичені родові речі за довільною ціною, перепозичити їх третій особі на будь-яких умовах тощо;

• повернути позичені речі позичальник зобов'язаний у тій же кіль­кості і тієї ж якості;

• моментом виникнення договору є момент фактичної передачі речей;

• строк повернення визначається точно або за вимогою позикодавця;

• ризик випадкової загибелі речей з моменту передачі лягає на пози­чальника, бо він стає власником.

Зобов'язання позики одностороннє. Після отримання самої речі боржник не має права нічого додатково вимагати у позикодавця. З договору позики випливає обов'язок позичальника виплачувати від­сотки по боргу (часто це питання обумовлювалося окремими додатко­вими угодами). Заборонялося нарахування відсотків на відсотки. Оформлявся договір позики, як правило, стипуляцією або видачею боргової розписки.

Позичка - реальний контракт, при якому передається певна річ у тимчасове і безоплатне користування. Друга сторона зобов'язана по­вернути цю ж саму річ у визначений термін у тій же цілісності та яко­сті. Предметом договору є річ індивідуальна, повернути слід саме її. Користування річчю повинне бути безоплатне, інакше це уже буде договір найму. Оскільки користування річчю безоплатне, тим самим отримувач позички несе посилену відповідальність за її збереженість. Він відповідає не лише за умисел і тяжку необережність, але й за ненавмисну необережність, що зумовили втрату чи пошкодження взятої у позичку речі. Його звільняє від відповідальності за взяту у позичку річ казус (випадкова загибель речі) чи непереборна сила. Тут діє правило, що ризик випадкової загибелі речі лежить на власнику, а річ, передана в позичку, перебуває де-юре у власності отримувача позички.

Якщо у користування передана дефектна річ та кредитор знав про ці дефекти, він несе відповідальність за можливі збитки, що будуть завдані отримувачу позички або третім особам. Кредитор також не має права вимагати дострокового повернення речі, наданої у позичку.

Договір зберігання або поклажі. Поклажедавець передає зберіга-чеві на безоплатне зберігання будь-яку рухому річ (не тільки власну) з обов'язком її повернення на першу вимогу з усіма прибутками і ви­годами (скажімо, корова під час перебування на зберіганні привела теля). Оскільки договір зберігання був безоплатний, укладався в інте­ресах поклажодавця, зберігач ніс відповідальність лише за умисел та грубу вину. Відповідальність за легку вину наступає для зберігача лише у випадку відмови видати віддану на зберігання річ на першу вимогу покладодавця. Не може зберігач поклажі відмовити у видачі переданої йому речі у зв'язку з правом притримання чи для зараху­вання зустрічного боргу.

Договір поклажі двосторонній, нерівний. Зберігач був зобов'яза­ний у більшій мірі - зберегти річ у належному стані, вчасно поверну­ти. Поклажедавець має оплатити витрати, пов'язані зі зберіганням та з покриттям можливої шкоди, завданої внаслідок недоліків речі, пере­даної на зберігання. Зберігання родових речей з умовою їх повернен­ня у тій же кількості і якості має суттєву відмінність від договору по­зики. Вона, на відміну від позики, укладається в інтересах поклажедавця. Отже, по-перше, неможливо вимагати відсотки, а по-друге, можна висунути позов проти зберігача у випадку, якщо він починає користу­ватися чужою річчю і отримувати від неї плоди.

Договір застави полягав у тому, що заставодавець передавав за-ставотримачу річ для забезпечення боргу на умовах, що ця заставлена річ буде повернена в момент сплати боргу чи припинення застави. Договір застави двосторонній. Заставотримач зобов'язаний дбайливо поводитися із заставленою річчю, а якщо вона дала плоди, то після виконання зобов'язання передати їх заставодавцю. Заставотримачу забороняється експлуатувати корисні якості речі для власних потреб. У разі несвоєчасного виконання зобов'язання заставодавцем заставотри­мач має право продати річ за середньоринковою ціною, стягнути з отри­маної суми борг, а решту - зобов'язаний повернути заставодавцю.

Консенсуальні контракти. Консенсуальні контракти набували чинності на момент досягнен­ня угоди про предмет договору, та з цього моменту кредитор мав право вимагати від боржника виконання договору (тобто незалежно від передання речі).

Договір купівпі-продажу - типовий приклад консенсуального кон­тракту. Продавець бере на себе зобов'язання передати покупцю певну річ у власність, а покупець - сплатити визначену ціну. Момент укла­дення угоди, момент передачі речі і момент передачі грошей за річ можуть і не збігатися у просторі і часі, сторони можуть довільно, на свій розсуд обумовити терміни виконання взаємних зобов'язань. Об'єктом договору виступає товар. Товаром є речі, не вилучені з обігу, - індиві­дуальні чи родові, власні чи чужі (крім крадених), і навіть речі, які ще тільки мають появитися.

В угодах купівлі-продажу ціна обов'язково виражалася у грошовій сумі. Якщо договір купівлі-продажу був оформлений за менш ніж півціни від ринкової, продавець міг згодом вимагати сплати повної суми або відмовитися від договору.

Продавець обов'язково повинен був бути власником (не злодієм, не неправо- чи недієздатним тощо), оскільки лише власник міг пере­дати право власності на річ. Продавець ніс відповідальність за евік­цію, тобто гарантував, що ніхто не відсудить придбану річ у покупця. У разі, якщо покупець був змушений повертати річ її справжньому власни­ку, продавець такої чужої речі відшкодовував усі збитки, що їх зазнав покупець і додатково ніс відповідальність за незаконно продану річ. На покупця лягав обов'язок у разі судового спору з можливим власником речі представити суду її продавця. Цим заходом намагалися запобігти скупці краденого за півціни у сумнівних випадкових продавців.

Покупець мав право з часом відмовитися від договору або від сплати повної суми, якщо річ не відповідала характеристикам, нада­ним їй продавцем. Продавець звільнявся від відповідальності, якшо міг довести, що дефекти речі були відомі покупцю або могли бути легко виявлені при зовнішньому огляді. В обов'язки продавця входи­ла передача речі в обумовлений строк у вказаному місці.

Договір найму - наймодавець за певну плату надає наймачеві у користування якусь річ (раб теж вважався річчю) або працю вільної людини. Договір цей двосторонній, рівний. Існували три види догово­ру наймання: а) найм речей; б) найм робочої сили вільної людини; в) замовлення, або підряд. Договір вважався укладеним, якщо сторони домовилися про предмет замовлення, строки виконання і ціну цієї послуги.

Договір найму речей полягав у тому, що наймодавець надавав най­мачеві у тимчасове користування певну річ за певну плату. Ця річ не обов'язково повинна бути власною (наймач речі, наприклад, будинку, міг, у свою чергу, передати її - усю чи частинами - у піднайму, часто на­віть без відома власника), але обов'язково - не вилученою з обороту (так, не можна було надати у найм предмети релігійного культу). Тер­мін дії договору встановлювався контрагентами.

Обов'язки наймодавця: вчасно надати річ у справному стані; нести відповідальність за приховані дефекти речі; здійснювати, у разі по­треби, ремонт речі; сплачувати податки. Він повертав наймачеві усі необхідні і корисні витрати на здану у найм річ. У свою чергу, він мав право: вимагати у наймача бережного ставлення до речі, своєчасної сплати домовленої суми, своєчасного повернення речі цілісною і неушкодженою.

Обов'язки наймача: своєчасно сплачувати платню за користуван­ня, повернути річ після завершення строку цілісною і неушкодженою. Мав право передати річ у користування третій особі, якщо тільки про це не було спеціального застереження в договорі; вимагати від наймо­давця повернення своїх затрат, викликаних господарською необхідні­стю (зрозуміло, якщо у найм здавалися тварини чи раби, витрати на харчування покладалися на наймача). Наймач відповідав за усяку ви­ну, що призвела до втрати чи погіршення речі, але не за випадок чи неподолану силу.

Припинення договору найму: закінчення визначеного терміну, за взаємною згодою сторін; за заявою однієї зі сторін, якщо строк найму не був визначений у договорі; якщо надана річ виявлялася непридат­ною до користування; у випадку неналежного ставлення до речі з бо­ку наймача. Наймодавець чи наймач не могли в односторонньому порядку припиняти без вагомих підстав дію договору, оскільки це могло принести збитки контрагенту.

Договір підряду - підрядчик береться за певну плату виготовити для замовника певну річ за планом роботи підрядчика. Замовник на­дає матеріал (якщо матеріал належить підрядчику, то, за правом Юстиніана, це не підряд, а купівля-продаж), він же висловлює свої поба­жання щодо готової речі. Підрядчик несе відповідальність за усяку вину, навіть за випадок. Ризик випадкової загибелі речі, аж до її пере­дачі замовнику, лежить на підрядчику. Якщо виконати підряд завадив випадок, відповідальність підрядчика не наступає, але він має право вимагати оплати лише фактично виконаної роботи.

Договір доручення - довіритель доручав іншій особі - довіреному виконання певних дій чи послуг. Договір доручення вважався безо­платним. Довіритель був зобов'язаний повернути усі витрати довіре­ного, а також подяку за успішно виконане доручення - гонорар. Дору­чені дії повинні були бути фізично можливими, дозволеними законом, не суперечити суспільній моралі. Довіритель міг відмовитися від вико­нання послуг - або ще до початку активної діяльності довіреного, або в разі незадовільного виконання. У цьому останньому випадку усі ви­трати довіреного повинні бути покриті. Довірений може відмовитися від виконання доручення відразу або в процесі роботи - якщо тільки це не завдасть шкоди довірителю. Виконувати доручення довірений має, керуючись інструкціями довірителя. Він може передоручити справу третій особі, але у цьому випадку зберігає повну відповідаль­ність за можливі збитки довірителя.

Договір товариства - учасники об'єднувалися для досягнення певної господарської мети. Договір базувався на взаємній впевненості в порядності його учасників. Встановлювалася спільність майна -усього, що належала членам товариства (наприклад, домовленість братів-спадкоємців не дробити отримане у спадок господарство), чи тільки того, яке вимагалося для спільного ведення зазначеної госпо­дарської діяльності. Розміри внесків могли бути рівними або ні, гро­шовими, майновими тощо. Встановлювалося товариство на певний строк або безстрокове. Кожен з членів мав право вимагати покриття власних затрат на корисні і необхідні витрати, здійснені ним для по­треб товариства. За випадкову загибель чи пошкодження спільного майна усі члени несли солідарну відповідальність. Пошкодження або втрата майна внаслідок несумлінності або конкретної вини співучас­ника товариства передбачали його індивідуальну відповідальність. Припинялося товариство: а) за рішенням членів; б) у випадку повної втрати майна; в) досягнення мети господарської діяльності; г) смерті одного чи кількох членів. Розпад товариства призводив до поділу спі­льного майна.

Безіменні контракти. Види безіменних контрактів:

а) "даю, щоб ти дав" - передаю право власності на свою річ, щоб ти передав мені право власності на іншу річ (договір міни);

б) "даю, щоб ти зробив" - передаю право власності на річ в обмін на послугу;

в) "роблю, щоб ти дав" - певна моя дія на твою користь в обмін на право власності на твою річ;

г) "роблю, щоб ти зробив" - певна дія на твою користь в обмін на дію на мою користь.

Сторона, яка виконала своє зобов'язання, мала право вимагати від контрагента, який свого зобов'язання не виконав, не тільки виконання умов контракту, але й повернення усіх, пов'язаних з угодою, затрат - як незаконного збагачення іншої сторони.

Зобов'язання з ніби-договорів, з деліктів та з ніби-деліктів. Зобов'язання з ніби-договорів виникали за відсутністю між сторо­нами формального договору, але у ситуаціях, коли відносини між ними за своєю суттю і змістом були адекватними тим, що виникають при договірних відносинах. Наприклад, у випадку, якщо одна із сто­рін з власної ініціативи брала на себе турботу про матеріальні чи інші важливі інтереси іншої, така одностороння дія повинна була бути правомірною.

Види ніби-договорів

1. Ведення чужих справ без доручення - певна особа (гестор) ви­являє турботу про майнові інтереси іншої особи (домінус) - власника даного майна - без доручення або прохання останнього. Мотиви у кожному подібному випадку неважливі. Гестор, узявшись за справу, повинен її вести сумлінно. Плоди від речі повинні бути повернуті господарю. В свою чергу домінус мав відшкодувати усі витрати гестору, але тільки за умови, що вони були необхідні й обґрунтовані, навіть якщо вони не принесли належного результату.

Зобов'язання - з деліктів: а) виникали з неправомірних дій; б) не переходили у спадок; в) при кількох учасниках відповідальність була не дольовою, а повною для кожного; г) не збігалася дієздатність (неповнолітній ніс відповідальність за образу, шкоду тощо).

Для виникнення зобов'язань вимагалося:

• наявність відповідного закону, який би забороняв певні дії;

• порушення цього закону з умислу або необережності;

• спричинення потерпілому фактичної шкоди.

Делікти зводилися до двох груп: 1) порушення майнових прав; 2) образа.

Зобов'язання з ніби-деліктів виникали у тому випадку, якщо вчин­ки особи не підпадали під дію закону, але спричинили незручності для людей чи погрожують настанням непередбачуваних наслідків (власник несе відповідальність за собаку, яка лякає перехожих).