1. Право власності.

2. Набуття права власності.

3. Захист права власності

4. Права на чужі речі

Основна література

Азімов Ч. Сервітути в цивільному праві України // Вісник Академії правових наук України. – 1(20). – С.107-113.

Алексеева С. Развитие правових основ земельного сервитута // Підприємництво, господарство та право. - 2005. - № 10. - с. 33-37.

Благая І. Історія правового інституту застави // Право України. -1999. -№1.-С. 39-41.

Благая І. Обмеження права власності (з історії проблеми) // ПравоУкраїни. - 2000. - № 1. - С. 121 -124.

Благая І. Історія правового інституту застави // Право України. -1999.-№1.-С. 39-41.

Вахонеєва Т. Набувальна давність: історія та сучасність // Підпри­ємництво, господарство та право. - 2004. - № 6. - С. 36-38.

Гутьєва В. Рецепція емфітевзису в праві України // Підприємництво,господарство та право. - 2003. - № 9. - С. 105-109.

Дождев Д.В. Римское частное право. - М.: Юнион, 1996. - 270 с.

Михайленко О. Емфітевтичне право - традиція класичної цивілістики // Право України. - 2005. - № 6. - С. 44-47.

Підопригора О. Захист володіння за римським приватним пра­вом // Право України. - 1999. - № 7. - С. 29-31.

Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студен­тів юрид. спец, вищих навч. закладів.-3-те вид. - К.: Ін Юре,2001.-440 с.

Стислий зміст лекції

Поняття та види речей

Річ - це частина природи, яка становить певну цінність для свого володільця чи власника. Це може бути об'єкт, створений природою (вода, дикий мед), або те, що створено працею людини з сировинного матеріалу (цегла, мебля). Поняття "річ" і "товар" не є тотожними. Товаром може бути і те, чого в природі поки що не існує (не виготов­лена продукція).

Поділ речей. Манціпні речі - речі, що вимагають виконання спе­ціальних формальних обрядів при їх відчуженні, засоби виробництва, ті предмети, які становили економічну основу суспільства: земля, раби, робоча худоба, земельні сервітути тощо. Перехід майнових прав міг здійснюватися лише через манципацію - обряд з виконанням пев­них ритуальних дій у присутності 5-7 свідків. Неманціпні речі - це предмети споживання.

Тілесні і безтілесні речі - це поділ за матеріальним тілом. Тілес­них речей можна торкнутися. Безтілесні - це ті, що містяться тільки у праві та не мають у власному сенсі матеріального змісту — авторське, спадкове тощо. Можна "продати безтілесне", а також захистити його від посягань третіх осіб (наприклад, покарати плагіатора).

Речі рухомі і нерухомі Нерухомі речі - це: а) земля, будівлі, до­роги тощо; б) надра, а також повітряний простір над земельною ділян­кою; в) усе, створене чужою працею на землі власника (будинок юри­дично належав власнику земельної ділянки, аналогічно - засіяне не-власником поле тощо), це не тільки земля, але й ті речі, для яких зміна місця без пошкодження була неможливою. Всі інші речі — рухомі.

Речі складні і прості Проста річ - та, усі частини якої створю­ють щось фізично зв'язане й однорідне. Частини цієї речі неістотні і не мають самостійного значення (статуя, картина, кінь). Складні речі створені зі штучно з'єднаних різнорідних речей, які утворюють між собою зв'язок і мають спільну назву (ткацький станок). Окремі елемен­ти такої речі не могли належати різним особам.

Речі подільні і неподільні. Подільні - це речі, які після поділення не змінюють ні свого роду, ні цінності. Кожна частина після такого поділу становить окреме ціле, тільки в меншому об'ємі (пляшка вина, бочка меду). Подільними вважалися також земельні ділянки і навіть будинки - по вертикалі. Неподільні - це речі, які при розділенні на окремі частини втрачають значну частину своєї цінності або й усю цінність (золотий ланцюжок тощо). Розділ згаданої речі може бути лише уявним; частини, що утворюються при такому поділі, назива­ються ідеальними частинами або ідеальними долями, поділу підлягає не річ, а її цінність.

Речі споживчі і неспоживчі. Споживчі - це речі, які при користу­ванні знищуються або значно зменшуються. Неспоживчі речі зношу­ються поступово або не втрачають цінність взагалі (будівля, коло­дязь). Зрозуміло, що позики (позичка) речі споживної (мішок борош­на) і неспоживної (плуг) суттєво відрізняються між собою за способа­ми повернення, мішок борошна повертається не той самий, а інший, з такими ж саме ознаками.

Речі, визначені родовими ознаками, та індивідуальні. Речі родові в обороті індивідуальної цінності не мають. Оцінка їх йде на вагу, міру, число, наприклад, зерно, раби-будівельники - це замінимі речі. Речі, наділені індивідуальними ознаками (раб-гладіатор), категоріями ваги, міри, числа, визначити неможливо (однак це не заважає за кож­ного раба-гладіатора давати свою ціну). Цей поділ мав принципово важливе значення при питанні про відшкодування випадкової загибе­лі речі. Існувало правило "рід не гине", тобто річ з родовими ознака­ми можна замінити. Ризик випадкової загибелі родової речі лежав на зберігачеві, а індивідуальної речі - на її власникові.

Витрати - будь-які затрати на річ. Серед них виділяли витрати необхідні - ті, без яких річ не може існувати (наприклад, харчування раба чи худоби); корисні - ті, які поліпшують річ, збільшують її цін­ність; витрати, зроблені заради примхи. При позовах про повернення речі добросовісний і недобросовісний володільці несли різну відпові­дальність, відповідно, ті чи інші витрати підлягали або не підлягали компенсації.

Речі в обороті та речі, вилучені з обороту. Речі в обороті могли бути предметом приватної власності й угод, вилучені з обороту - відповідно, ні. До останніх належали, по-перше, речі, присвячені богам (храми, олта­рі), або ті, що перебували під заступництвом богів (кладовища, храми); по-друге, речі спільного користування (дороги, школи, ринки тощо).

Майно — сукупність цивільних прав і обов'язків, актив і пасив, вимо­ги і борги, що належали одній особі. Це було важливо при прийнятті спадщини, адже за римським приватним правом "умирає людина, а не борг".

Головні та побічні речі. Головні - це ті речі, які дають назву ціло­му. Побічні - залежать від головної і підпорядковуються юридичному становищу останньої (наприклад, при купівлі-продажу, успадкуванні і т.д.). До побічних відносяться: частини речі, приналежності, плоди і витрати. Приналежність - це річ, пов'язана з головною не фізично, а економічно - замок і ключ. Усі правові відносини, встановлені на головну річ, як правило, поширюються і на приналежність. Разом з тим, оскільки приналежність може існувати самостійно, вона може бути і предметом самостійних прав на неї.

Плоди виникають у ході експлуатації речі та поділяються на нату­ральні (фрукти, потомство тварин і рабів) та цивільні, набуті шляхом господарської діяльності (орендна плата).

Володіння

За римським правом володіння — це факт, а не право. Правовий захист володіння надавався тільки юридичному володільцеві, воло­діння і власність не були поняттями тотожними.

Юридичне володіння - це фактичне володіння річчю, поєднане з наміром володіти від свого імені. Власник речі практично завжди був її володільцем (якщо тільки добровільно не поступався правом воло­діння чи не губив річ внаслідок делікту чи власної необережності). Володілець не завжди був власником речі - наприклад, злодій. Крім того, володілець повинен був зберігати можливість впливу на річ, що для власника було необов'язковим (передана в оренду земля юридич­но залишалася власністю).

Володіння мало два елементи: об'єктивне володіння річчю (річ фактично є); суб'єктивне володіння (вважаю річ своєю). Фізичний володілець речі - це особа, яка мала змогу безпосередньо впливати на річ. Володіння не втрачалося і у випадку тимчасової передачі речі третій особі. Але у випадку, якщо річ випадково була загублена, на­віть в межах маєтку володільця, можливість впливу на неї втрачалася, а отже, зникав і один з двох елементів володіння. Другий елемент полягав у намірі вважати річ своєю, здійснювати володіння (орендатор визначається тільки держателем речі).

Держання (посідання) - це не буде привласненням, це фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю. Володільці захищалися від незаконних посягань на річ самостійно, з допомогою системи чітко визначених позовів, а держателі - лише через посередництво юридич­ного власника (володільця) речі. Це дозволяло тримати держателів (орендаторів, колонів тощо) в постійній залежності.

Володіння поділялося на види залежно від його набуття. Законне володіння може бути придбане будь-яким дозволеним способом (купівля, обмін). Законне володіння часто ототожнюють з правом вла­сності, що в основному вірно, за одним винятком земельного володін­ня, що юридично приватною власністю не вважалося.

Незаконне володіння - це володіння, надбане незаконним способом.

Незаконне добросовісне володіння - якщо набувач помилково впевне­ний у законності набуття речі (купив крадене, не знаючи, що продавець -злодій; загублену або залишену річ сприйняв за викинуту тощо).

Незаконне недобросовісне володіння — володіння, яке набувач при­дбав насильно, таємно, він усвідомлює незаконність свого володіння (шахрайство тощо). Добросовісний володілець міг за давністю воло­діння стати власником, незаконний - прав власності не набував ніко­ли. Різною була і цивільна відповідальність добросовісного і недобро­совісного незаконного володільця перед законним власником (володільцем). Наприклад, у випадку повернення речі добросовісний незаконний володілець відповідав лише за плоди від речі, отримані після висунення позову; недобросовісний - навіть за не отримані пло­ди, які законний власник міг би отримати від украденої речі.

Похідне володіння - це володіння, набуте за договором на визначе­ний час, наприклад, при заставі річ повертається після сплати боргу. Формула прав володільця - користуйся і використовуй, тобто май усю можливу вигоду з корисних якостей речі. Існувало правило - Ні­хто не може передати більше прав, ніж має сам.

У римському праві існувала презумпція збігу володіння і власнос­ті: Ніхто не питає, звідки він взяв, досить того, що він має. Це ви­правдовувалось не лише з точки зору боротьби з самоуправством. Від позивача вимагалося довести лише факт володіння і його порушення третьою особою. Якщо доказів права на річ не вимагалося, захист носив назву посесорного; якщо такі докази вимагалися (наприклад, при захисті права власності) - петіторного. Довести право власності часто було складніше, ніж порушення володіння.

Володіння захищалося інтердиктами - наказами претора припини­ти самоуправні дії. Звернутися за захистом до претора міг як закон­ний володілець, так і незаконний. Володіння мало преторський за­хист, для здійснення якого володільцю достатньо було лише довести факт неправомірного порушення володіння третьою особою, якою частіше був представник експлуатованої більшості. Спрощений воло­дільницький захист був заходом боротьби з самоуправством.

Право власності.

Першоджерело власності - привласнення, фактичне володіння. Право власності — це виключне право особи володіти, користувати­ся, розпоряджатися річчю у власних інтересах, це абсолютне пануван­ня особи над річчю, воно неподільне і належить тільки власнику, ні­хто не може його порушувати.

Право власності включає в себе:

• право володіння річчю. Здійснюється як особисто, так і передачею речі у тримання іншим особам. При цьому право власності збері­гається;

• право користування річчю. Тобто отримання вигоди і прибутку від корисних якостей речі. Єдине обмеження - таке користування неповинно порушувати закон чи завдавати шкоди іншим людям (власник меча використовує його для грабунку). І цим правом мож­на поступитися (позичка), не втрачаючи права власності;

• право розпоряджатися річчю усіма дозволеними способами: про­дати, заповісти, позичити, встановити сервітут на користь третіх осіб тощо;

• право одержання плодів, натуральних і цивільних. Приплід від вівці, фрукти з дерева, відсотки з капіталу тощо автоматично ста­ють власністю власника речі, що ці плоди (прибутки) приносить;

• право вимагати повернення своєї речі у будь-якого невласника.

Форми права власності за суб'єктним складом:

• Квіритська власність - це власність римських громадян, які належа­ли до стародавнього роду. Матеріальні об'єкти квіритської власності -речі, що підлягали манципації на особливо важливі господарські речі.

• Преторська, або бонітарна, власність — це власність, яка одержа­ла захист претора, якщо покупець набув її без дотримання встановле­них формальностей. Претор за допомогою фікції пропонував судді уявити, що володілець бонітарної власності вже встиг проволодіти нею протягом набувального терміну. Претор захищав добросовісного (тобто такого, що не вдавався до обману, насильства, угоди з непов­нолітнім і т.д.) покупця. Покупець ставав власником, але не квіритсь-ким, а преторським. Після спливу терміну набувальної давності ця бонітарна власність перетворювалася у квіритську.

• Власність перегріте (неримських громадян) первісно законом не захищалася. З розширенням кордонів Риму та швидким прогресом економічних відносин такий юридичний підхід почав суперечити ін­тересам самих римських громадян. Набуте перегрінами майно захи­щалося перегрінськими преторами за допомогою все тих же "позовів з фікцією". Перегрінський претор наказував судді зробити припущен­ня, ніби перегрій за якісь заслуги набув римського громадянства, і якщо немає інших перепон (обман, насильство тощо), вирішити конф­лікт громадянина з перегріном так, начебто обидва уже є римськими громадянами.

• Провінційна власність - це власність на землю в провінціях, заво­йованих Римом. Ця земля вважалася державною власністю, її умовно ділили на дві частини. Першу - складав державний земельний фонд, який надавався у користування римським громадянам, де-факто земля була їх власністю. Друга частина землі юридично вважалася власніс­тю Римської держави, яка надавалася попереднім власникам у воло­діння відповідно до норм місцевого законодавства. Такий земельний наділ міг у будь-яку мить бути вилученим з користування. Крім цьо­го, провінційні власники мали платити особливий податок на користь казни натурою. У сфері приватного обороту власники землі в провін­ціях користувалися правом народів, що прискорювало оборот провін­ційної власності.

• Спільна власність - де кожний з власників має часткове право власності на всю річ у цілому, не на частину речі, а на частку в праві на річ, яку можна було осягнути лише думкою, а не фізично.

• Речі, вилучені з обороту, не могли бути предметом приватної вла­сності. Відчуження священних предметів у будь-якій формі: купівля-продаж, пограбування могил тощо каралося смертю. Могли бути

предметом приватної власності, але не могли бути предметом обігу отрути, заборонені книги, предмети, призначені для здійснення релі­гійного культу, зокрема, культу домашніх богів.

Набуття права власності. Первісний спосіб - право власності набувається вперше або всупе­реч волі попереднього власника. Похідний - право власності перехо­дить від однієї особи до іншої за їх взаємною угодою і бажанням. При цьому необхідно, щоб правопопередник був дійсним власником - ніхто не може передати більше прав, ніж має сам.

Первісні способи поділяються на:

1. Заволодіння. Річ, яка перебуває в обороті, але не має власника,переходить у власність того, хто її перший захопить. Можна привлас­нити як рухомі, так і нерухомі речі. Власником нерухомості ставав той, хто починав її першим обробляти. Юридично в становищі нічий­ної речі опинялися трофеї, захоплені на війні, а також речі, викинуті їх попереднім власником. Від речей викинутих відрізняються речі загублені, в цьому випадку втрачається володіння, а право власності зберігається.

2. Давність володіння - це добросовісне заволодіння чужим майном, відкрите та безперервне. Строки набувальної давності встанов­лювалися різні у різні періоди. Існували три певні умови набуття пра­ва власності за давністю володіння: а) таке володіння спирається назаконну основу - купівля, дарування, придане; б) вимагається добро­совісність володільця (лише на момент укладання угоди), наприклад,покупець приймає продавця за власника; в) володіння є безперервним протягом визначеного терміну.

3. Переробка речі (специфікація) - це створення з вихідного мате­ріалу нової речі для себе (вино з винограду, ваза з глини тощо). Рим­ським юристам часто доводилося розглядати вирішення спорів, коли нова річ (помилково чи зумисно) була створена з чужого, наприклад,краденого матеріалу. За Юстиніана було постановлено: якщо виробник діяв не за злим наміром і якщо немає змоги повернути матеріал у вихідний стан (вино - у виноград), потрібно винагородити власника матеріалу.

4. Придбання плодів. Право власності належить тому, хто на мо­мент відділення був власником плодоносної речі (віддана у позичку корова принесла теля, його власником буде господар корови, а не її держатель).

Похідні способи набуття основною правовою формою мали дого­вір, зокрема купівлі-продажу, міни, застави. Право власності набувача базується на праві власності відчужувача. Також до похідних спосо­бів відноситься манципація (фактична передача речі у присутності свідків), уступка права (процедура перенесення права власності, на­приклад, на борг, на чужі речі), передача (виконання умов договору купівлі-продажу, дарування).

Ззахист права власності

Вінднкацшиий позов застосовувався для повернення власнику речі, яка опинилася у неправомірному володінні третьої особи. Його можна було застосовувати як проти недобросовісного (злодій, насиль­ник) володільця, так і добросовісного (купив чуже, не підозрюючи, що має справу з невласником). При цьому тягар доказу лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує. У разі, якщо своє право власності позивач отримав похідним способом, необхідно було довести і законне право власності свого правопопередника. При задо­воленні віндикаційного позову відповідач зобов'язаний повернути річ з прибутком від неї. Причому добросовісний володілець повертає лише прибуток, отриманий після висунення позову, недобросовіс­ний - увесь прибуток з моменту неправомірного позбавлення власни­ка можливості здійснення його прав на річ і навіть покриває спричи­нені його діями збитки власника (не отриманий внаслідок крадіжки плугу або посівного зерна врожай). Сама річ поверталася, незалежно від добросовісності володільця. Але добросовісний володілець міг подати зустрічний позов на покриття витрат - необхідних (тих, без яких річ не може існувати, наприклад, на ремонт пошкодженого бор­ту корабля) та корисних (тих, які покращують річ, але без яких вона може існувати, наприклад, на додаткове вітрило). •

Негаторпий позов використовувався для усунення перешкод, які заважають нормально здійснювати своє право власності (хтось нама­гається неправомірно використовувати чужу річ, наприклад, жене худобу на водопій через ділянку сусіда). Негаторний позов носить абсолютний характер, тобто спрямований проти будь-якого порушни­ка права власності (через цю ділянку намагаються гнати худобу кіль­ка сусідів, позов стосується усіх).

Прогібіторний позов застосовувався у випадку, якщо інша особа своєю поведінкою заважала власнику нормально здійснювати своє право власності без посягання на саму річ (наприклад, споруджується стіна, яка перекриває доступ сонячного світла до вікна сусіднього будинку).

Публіціанський позов застосовувався претором на захист бонітарного власника проти квіритського, такий як віндикаційний, для захис­ту будь-якого добросовісного володіння.

Права на чужі речі

Обмеження права власності - це права третіх осіб на чужу річ, що встановлювалися законом або правочином з міркувань суспільно­го інтересу та в інтересах інших осіб (наприклад, сусідів власника нерухомості, земельного наділу). Суб'єкт такого права діставав мож­ливість користуватися чужою річчю лише в обмежених масштабах. Власник земельної ділянки повинен був допускати розкопки на своїй території, але міг розраховувати на свою частину прибутку від знахід­ки. Правочини встановлювали обмеження права власності, що вини­кали в силу особливого юридичного акту та спиралися на волю влас­ника або спадкодавця.

Сервітут - це право на чужу річ, яка, крім свого безпосереднього власника, служить ще й іншим людям (одному чи кільком) з метою усунення недоліків однієї земельної ділянки або іншої речі за рахунок іншої. Пізніше це сусідське право було закріплене в законі. Тоді ж правом було визнано, що сервітут не може полягати у здійсненні, тоб­то господар зобов'язаний терпіти чужу присутність, але не зобов'яза­ний будь-чим сприяти користувачеві. Виникнення сервітутів було можливим: а) за договором, б) за давністю володіння, в) за судовим рішенням і г) за законом.

Земельні сервітути - це право користуватися певною земельною ділянкою у межах, необхідних для повноцінного користування своєю власністю (прохід до води, доступ від дороги загального користуван­ня до своєї ділянки і т.д.). Зі зміною власника однієї чи навіть обох ділянок сервітут як такий зберігається. При відчуженні такого об'єкта власник зобов'язаний попередити про права третіх осіб (сервітут).

Особисті сервітути - це сервітути, прив'язані до певної особи, право користування чужим майном у своїх інтересах - пожиттєво чи до настання умови, що скасовує сервітут.

Узуфрукт - речове право певної особи користуватися та вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі. Узуфруктарій - утримувач речі, який не може юридично розпоряджатися нею або змінювати її за сут­тю (наприклад, перетворити сад у поле чи навпаки), має право отримува­ти усі плоди (крім м'яса тварин, дитини рабині та намиву річки), в тому числі т.зв. цивільні плоди, тобто відсотки по вкладеному капіталу.

Заставне право - це право кредитора в разі невиконання боржни­ком зобов'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалеж­но від того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Емфітевзис - довгострокове відчужуване й успадковане право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

Суперфіцій - довготривале, відчужуване й успадковане право ко­ристування чужою землею для забудови. Як правило, така земля на­лежала державі та за користування землею встановлювалася плата.

Фідуціарний правочин - боржник передавав кредитору замість одержаних у позику грошей яку-небудь річ у власність, якщо боржник довіряв кредитору. Однак кредитор міг зловжити довірою, оскільки повернення речі було його моральним, а не юридичним обов'язком.

Семінарське заняття №1

Тема: Захист прав (вчення про позов)

Питання для обговорення

1. Поняття і види позовів.

2. Захист і заперечення проти позовів

3. Особливі засоби|кошти| преторського захисту.

4. Поняття позовної давності|давнини|: початок течії, перерва|перерити| і припинення позовної давності

Методичні вказівки для студентів

Поняття і види позовів. Нормальний порядок речей, в якому здійснюється право, у випад­ку оскарження чи порушення з боку інших осіб, полягає у зверненні до суду. Передусім суд вирішує, чи існує суперечлива справа, і у разі необхідності вживає примусових заходів для здійснення право­суддя. Але для цього потрібне пред'явлення позову з боку заінтере­сованої особи. Протилежна сторона в цей час протиставляє свої заперечення тощо. Далі потрібно довести ті суперечливі факти, які свідчать про правоту або неправоту сторін, після чого приймається постанова суду. Дії позивача і відповідача визначалися як право вима­гати і право заперечувати (arere, negere).

У римському праві позов (action) є нічим іншим, як правом дома­гатися через суд того, що належить особі. Тобто позов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав. Формування позовної вимоги становило дуже суттєву частину римського судочинства в галузі приватного права. Позивач повинен був виразити свої вимоги у суворому обліку законних приписів з конкретного приводу. Від судової влади (претора) залежало, дати право на позов з пред'явле­ного приводу чи відмовити у ньому. Була розроблена ціла система позовів. У преторських едиктах постійно публікувалися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які отримали правовий захист з боку претора.

Римські юристи розробили наступні види позовів:

1) за системою римського права розрізняли: цивільні позови, які грунтувалися на приписах цивільного права (jus civile), та гонорарні позови, які були введені в систему правосуддя судовими органами; позови суворого права, за яких суддя повинен був дотримувати суворого припису закону, та позови доброї совісті, за яких суддя мав широкі можливості при винесенні рішень, які базувалися на чесності і справедливості; позови особисті (персональні), спрямовані проти особи, яка була зобов'язана здійснити на користь позивача якусь дію (наприклад виплата боргу); речево-правові позови (реальні), спрямовані на визначення права стосовно визначення речей, тобто на захист речових прав (позов про повернення своєї речі від особи, в якої ця річ знахо­диться). Якщо об'єктом спору є дія, має місце особистий позов, а якщо річ — речовий позов.  Речево-правові позови поділялись на:

а)  реіперсекуторні позови, за допомогою яких позивач вимагав від суду відновлення порушеного стану майнових прав і намагався отримати те, що було відібрано у нього відповідачем (позов про повернення грошей); б)            штрафні позови, спрямовані на часткове покарання відповідача. В них позивач вимагав від суду покарати відповідача штрафом;

в)   змішані позови, спрямовані і на відновлення порушеного майнового права, і на покарання у вигляді штрафу; публічні (популярні) позови. Ці позови пред'являлися для за­хисту громадських інтересів (пред'являлися тим, хто щось підвісив або поставив, хто щось вилив або викинув на вулицю); фіктивні позови (позови з фікцією). Ці позови містили певну фікцію про те, що яка-небудь умова закону збережена, хоча цього не було; ноксальні позови. Це позови про відшкодування збитків при деліктах, здійснених особами чужого права або рабами без відома paterfamilias; позови спадкоємців. Це позови про розподіл спадкового майна; позови проти осіб, які впливають на чужих рабів таким чином, щоб погіршити їх трудові і моральні якості.

Колізія і кумуляція позовів. Деякі цивільно-правові відносини були захищені кількома позовами. В цих випадках наставала колізія (розходження) позовів: позивач міг вибрати позов, який був більш зручним, але при тому використовував можливість виключення інших позовів. Як виняток допускалося, щоб позивач пред'являв проти відпо­відача кілька позовів. У таких випадках існувала кумуляція позовів.

Захист і заперечення проти позовів. Римське право давало можливість і відповідачу захищатися проти пред'явленого до нього позову. Пред'явлений позов відповідач міг визнати або оскаржити. В тих випадках, коли відповідач визнавав існуючі вимоги за позовом, на думку римських юристів, боржник виносив нібито рішення за власним рішенням ("Той, хто зізнався, вважається присудженим, нібито — присудженим за власним рішенням" Д.42.21). Але якщо відповідач не визнавав позову, він міг направити заперечення проти його підстави. В цьому випадку виникали такі ситуації. A.    Відповідач заперечує ті факти, на яких базується право пози­вача. Довести наявність цих фактів було обов'язком позивача. B.  Відповідач наводить свої факти. Довести наявність цих фактів — обов'язок відповідача. Відповідач, який необгрунтовано запе­речував позов, сплачував штраф, який присуджувався в подвійному розмірі. На позивачів, що необгрунтовано пред'являли позов, були встановлені міри, застосування яких залежало від суддів. Відповідач міг вимагати від позивача спеціальної штрафної стипуляції. Відповідач міг просити позивача, щоб він присягнув на тому, що діє добросовісно.

Особливі засоби|кошти| преторського захисту. Крім звичного позовного порядку розгляду приватних справ, існувало інтердиктне провадження. Особливим засобом захисту суб'єктивного права було будь-яке втручання преторів. Це був прояв адміністративної влади преторів. Користуючись владою, що їм нале­жала, претори здійснювали захист спеціальними засобами для поліп­шення, доповнення і усунення недоліків цивільного процесу.

Види засобів преторського захисту: інтердикти (interdictum); стипуляція (stipulatio); реституція (restitutio); введення у володіння (missiones in possessionis).

Інтердикти — це короткі вказівки, які претори направляли особам за вимогами заінтересованих осіб з метою створити нові, зберегти старі або відновити порушені фактичні обставини. Існувало кілька груп інтердиктів: інтердикти, якими заборонялися будь-які насильницькі порушення; інтердикти, якими наказувалося відновлення порушеного стану; інтердикти, за допомогою яких здійснювалося заснування нових відношень; інтердикти, видання яких мало за мету відновлення стану володіння.

Стипуляція — це публічна обіцянка сплатити певну суму або зро­бити щось. Види стипуляції: стипуляція, яка слугувала для регулювання правильного про­ ведення спору; стипуляція для забезпечення безперешкодного проведення судового процесу.

Реституція — це повернення, відновлення попереднього стану. В особливо важливих випадках претор дозволяв знищувати юри­дичні наслідки, які наставали у зв'язку з тим, що він визнавав нес­праведливим застосування в подібних випадках загальних норм права. За допомогою цього правового засобу претори усували збиток, на­несений особою, яка виконувала обов'язки.

Введення у володіння здійснюється за розпорядженням претора для збереження певного майна або для виконання певних дій.

Поняття позовної давності. Особа, право якої порушено, мала право на позовний захист — на відновлення свого права. При цьому їй надавали можливість самій вирішувати, пред'являти позов до винного чи ні.

Позовна давність — це встановлений законом максимальний термін, після закінчення якого погашалась можливість процесу­ального захисту порушеного права особи, що не потребувало пе­регляду своєї справи.

До V ст. у римському праві існувало поняття законного строку пред'явлення позову. Як і в межах законного терміну пред'явленого позову, так і в межах позовної давності, особа могла здійснювати захист порушених прав і пред'являти позов, але при закінченні за­конного терміну виключалася можливість процесуального захисту права особи.

При позовній давності закінчення часу погашалося правом особи, якщо це право не використовувалося особою протягом відомого часу. Тобто причиною, що знищувала право, було не закінчення часу, а бездіяльність суб'єктивного права протягом встановленого законом часу.

Законні терміни встановлювалися для окремих позовів, наприк­лад, для позовів з договору купівлі-продажу, у зв'язку з недобро­якісністю речі, був встановлений термін шість місяців. Позови, пов'язані із спадщиною, могли подаватися протягом п'яти років. В епоху імператора Юстиніана з появою позовної давності строк вста­новлювався в 30 років.