Стислий зміст лекції

Поняття зобов'язання. Зобов'язання - це правові обмеження, що змушують боржника виконати певні дії, зробити, дати, надати послугу, а кредитор має пра­во це вимагати. Зобов'язальне право регулює відносини у сфері вироб­ництва та цивільного обігу. Предметом зобов'язального права є певна поведінка зобов'язаної особи, її позитивні або негативні (тобто утри­мання від якоїсь дії) дії. За невиконання зобов'язання вільну людину заковували у кайдани, це боргове рабство, яке пізніше було скасова­не.

Предметом зобов'язання виступає дія, яка має юридичне значен­ня і породжує правові наслідки.

Двосторонні зобов'язання - якщо кожна сторона володіє певни­ми правами і несе відповідні обов'язки (купівля-продаж, міна, позич­ка тощо). У синалагматичних зобов'язаннях права й обов'язки розпо­діляються рівномірно.

Натуральні зобов'язання - ті, що не мали з боку держави позов­ного захисту (фідуціарний правочин, якщо мінує строк позовної дав­ності тощо), залишався лише моральний обов'язок боржника, його ділова репутація тощо.

Підстави виникнення зобов'язань. Зобов'язання виникає з певних юридичних фактів. Факт - це дійс­на, не видумана подія. Факти, що мають юридичне значення і поро­джують певні правові наслідки, називаються юридичними. В свою чергу, факти поділяються на події і дії. Події-це ті факти, які насту­пають незалежно від волі людини, - шторм, природна смерть людини, землетрус. Дії - це факти, які наступають з волі людей, можуть носи­ти як правомірний (договір, розлучення тощо), так і протиправний характер (делікт).

Правочин - це правомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну чи припинення прав і обов'язків). Як правило, встановлення прав і обов'язків сторін при укладенні більшості правочинів відбуваються у відповідності з їх во­лею і бажанням. Такі правочини називаються двосторонніми. Право­чин, укладений без згоди чи проти волі іншої сторони (під погрозою застосування насильства), вважається недійсним. Можливі односто­ронні правочини (заповіт).

Підставою виникнення зобов'язань служать юридичні факти: а) дого­вір; б) ніби-договір; в) правопорушення; в) ніби-правопорушення.

Договірне цивільне правопорушення - цивільне правопорушення, яке порушує договір (наприклад, прострочення виконання).

Недоговірний делікт - це цивільне правопорушення, яке порушує права особи, з якою порушник у договірних відносинах не перебуває (пошкодження майна). Неправомірні дії прийнято поділяти на три типи: а) злочини; б) проступки; в) цивільні правопорушення. Зобов'я­зання могли виникати не лише з договорів, але й з неправомірних дій- особа, яка завдала матеріальних чи моральних збитків іншій, зобов'язана відшкодувати їх.

Сторони в зобов'язанні. Приватне право розрізняло дольові і солідарні зобов 'язання, акти­вні і пасивні. Наприклад, дольове пасивне зобов'язання - кілька борж­ників одного кредитора відповідають кожний за свою частку боргу. Дольове солідарне зобов'язання - з кредитором домовлено, що спіль­ний борг він має право стягнути з будь-кого з боржників на свій роз­суд (такий боржник мав право регреиного позову до інших). У певних випадках кожний з боржників мав виконати усе зобов'язання у повно­му об'ємі (при злочині). Дольовим активним зобов'язанням називало­ся те, у якому кожний з кредиторів міг стягнути з спільного боржника лише свою належну частку боргу; активним солідарним - у якому кожний з кредиторів міг стягнути з боржника усю суму боргу, щоб потім розрахуватися з іншими, відповідно до їх частки. При солідар­ному правочині кредитор міг висунути позов і стягнути усю масу бор­гу з найбільш платоспроможного з боржників, полишивши їм надалі розбиратися між собою. Презумпцією було те, що угода вважається дольовою, а солідарною вона буде лише у тому випадку, коли це спе­ціально встановлено законом (у деліктних зобов'язаннях) або укладе­ним договором.

Заміна сторін у зобов'язанні. Новація - обновлення зобов'язання, новий договір відміняв ста­рий без зміни сторін договору. За погодженням з боржником кредитор укладав з третьою особою угоду, якою передавав їй своє право вимоги до боржника. Цесія - перевід боргу або поступка кредитором свого права третій особі шля­хом призначення її своїм представником. Боржника лише ставили до відома, засоби забезпечення старого договору при цьому зберігалися. Цесія укладалася як з волі кредитора, так і по судовому рішенню чи на вимогу закону.

Цесія не застосовувалася, якщо: а) вимога носила чисто особистий характер (стягнення аліментів); б) при спірних вимогах (боржник оспорює борг); в) при передачі вимоги більш впливовій особі; г) опі­куваному - на опікуна. При переводі боргу на нову особу вимагалася безумовна згода нового кредитора. Перевід боргу (цесія) міг здійсню­ватися і з ініціативи боржника, який підшукав би кредитору плато­спроможну особу, що погоджувалася узяти на себе вказаний борг.

Вимоги до цесії:

а) прийняття чужого боргу із сторони того, хто приймає, було добро­ вільним;

б) той, хто приймає борг, повинен бути стороннім, не родичем креди­ тора;

в) перевід повинен здійснюватися юридично оформленою угодою.

Поняття і види договорів. Договір (контракт) - двостороння угода, в якій висловлена воля двох (чи більше) сторін, спрямована на досягнення певного правового результату: виникнення, зміну чи припинення прав і обов'язків. По­няття "зобов'язання" ширше від поняття "договору". Зобов'язання можуть виникати не тільки з договору, але й з квазі-договору, делікту та квазі-делікту. У договорі може бути декілька зобов'язань, договір ви­ступає домовленістю кількох осіб про здійснення певної дії чи про утри­мання від неї. Більшість договорів - двосторонні, але бувають і тристо­ронні та багатосторонні. Предмет договору - дія, утримання від. дії.

Усі контракти поділялися на чотири групи: реальні (укладалися в момент передачі речі; вербальні (вступали у силу після виголошення сторонами певних юридичних формул); літеральні (вважалися укла­деними після запису певних слів) та консенсуальні (дійсні відразу піс­ля того, як сторони досягли певної угоди). Для визнання дійсними кон­трактів першої групи вимагалася фактична передача речі кредитором боржнику (наприклад, позиченої суми, після чого лише можна було вимагати виконання зобов'язань боржника — сплати відсотків по боргу і т.д.), в решті ж випадків сама річ могла фактично передаватися піз­ніше (чи дія - бути виконана через якийсь час).

Безіменні контракти подібні реальним контрактам, оскільки вони були оплатними та взаємні зобов'язання сторін виникали з моменту фактичної передачі речі, це змішаний договір з елементами різних договорів (бартер тощо).

Умови дійсності договорів. Договір є дійсним при умові відповідності закону. Законність до­говору у вузькому розумінні - це його відповідність приписам існую­чого на момент укладення домовленості сторін закону. У ширшому розумінні такий договір не повинен суперечити нормам права, т.зв. добрим звичаям та законам природи. Незаконним вважається договір купівлі-продажу речей, вилучених з обороту; а також договір, укладе­ний неправоздатною (раб, злодій тощо) або недієздатною (неповнолітній, марнотратник) особою. Під недотриманням добрих звичаїв малися на увазі поняття, які зачіпали честь римського грома­дянина (хтось бере зобов'язання виступити сутенером-звідником) або суперечили установленим традиціям (включення в договір доручення пункту про оплату послуг). Сюди ж потрапляли вимоги, які обмежу­вали правоздатність римського громадянина — наприклад, працеда­вець вимагає на термін дії контракту від найнятої особи не вступати у шлюб чи не народжувати дітей.

Воля сторін повинна бути взаємною (недійсна "угода", яка супе­речить бажанням і намірам однієї із сторін (рекетир нав'язує договір про "охорону") і спрямованою на досягнення визначених спільно пев­них цілей (пограбований віддає гаманець). Прояв волі контрагентів повинен бути зрозумілим оточенню, без його фіксації неможливий вияв зустрічної волі. Форма волевиявлення може бути довільною, але вимагається, щоб вона була зрозумілою. Спеціальний закон зобов'я­зував сторони попереджати одна одну про важливі обставини угоди.

Омана - це помилка контрагента, її наслідки перебувають у залеж­ності від вини особи, яка висловила свою волю. Види омани: помилки в характері угоди (сторони помиляються у визначенні самої суті до­говору); помилки в предметі договору; помилки в особі контрагента (наприклад, мова йде про менш талановитого однофамільника); поми­лка в мотивах укладення угоди; помилки в праві (тобто незнання зако­нів, діє загальне правило - незнання закону не виступає виправдан­ням, незнання факту виступає виправданням).

Обман - це умисне введенню контрагента в оману з метою спонукан­ня його до волевиявлення на шкоду власним матеріальним інтересам.

Зміст договору - це зробити певну дію або утриматися від якоїсь дії. Важливе значення мали його окремі елементи. Вони, в свою чер­гу, поділялися на: а) істотні (необхідні), без яких договір не виникав (наприклад, договір купівлі-продажу завжди мав вміщувати визначен­ня ціни); б) звичайні (ті, що, як правило, в договір включалися, але й без них договір був дійсним, наприклад, пункт про доставку товару від гуртового торгівця в крамницю замовника); в) випадкові (могли включатися в договір, але не були обов'язковими). До випадкових елементів договору відносяться умови та терміни.

Поняття "умови" розумілося в двох планах. По-перше, це фактор дій­сності самого договору. По-друге, умова як випадковий елемент догово­ру. Відкладальна умова - договір вступає у силу, але тільки після факту настання певної очікуваної події. Відміняюча (резолютивна) умова - дія договору продовжується до того часу, поки не відбудеться зазначена очікувана подія. Виконання договору може залежати від термінів. Від­мінність між поняттям "умова" і "термін" полягає у тому, що умова ще може настати чи не настати, а термін обов'язково настає. Терміни мо­жуть бути визначені або невизначені.

Наказ - покладення якого-небудь обов'язку на особу, якій нада­ється безоплатна вигода, це випадковий елемент договору; невико­нання якого робило договір недійсним. Чисті договори - ті, які не обтяжені наказами, умовами і термінами.

Договори можуть бути каузальними й абстрактними. Ближня оче­видна мета договору називається каузою. Наприклад, при договорі купівлі-продажу наміри сторін очевидні: продавець хоче мати гроші, покупець - отримати право власності на відчужувану річ. Це договір каузальний. Інколи сторони, з тих чи інших причин, приховують від широкого загалу свої наміри. Наприклад, стипуляція укладалася у формі запитання-відповіді в присутності претора і свідків: "Обіцяєш дати сто?" - "Обіцяю дати сто". Абстрактні договори — в яких оточу­ючим невідома мета договору, відсутня кауза, чому виникло зобов'я­зання. Як правило, абстрактні договори виникають внаслідок новації, тобто обновлення, коли одне зобов'язання замінюється іншим без вказування на причину.

Висновок до теми. За допомогою договору у Стародавньому Римі оформлювалася домовленість двох чи більше осіб, яка була спрямова­на на закріплення їх прав та обов'язків один перед іншим.

Поняття гарантій виконання зобов’язання. Римське право не знало досконалих механізмів примусу боржника до виконання свого зобов’язання, а отже, такий примус був майже неможливий. Відповідальність, що існувала за невиконання або не належне виконання зобов’язання, не завжди мала належний ефект у вигляді стимулюючого боржника чинника, а тому з’являється за-цікавленість кредиторів у існуванні додаткових засобів, які могли б гарантувати належне ставлення боржника до своїх обов’язків. Гарантії виконання зобов’язання відігравали додаткову роль, але разом з відповідальністю складали досить дієвий механізм. Їхня суть полягала не в примусі боржника до виконання (хоча деякою мірою ця функція була властивою і їм), а — в забезпеченні виконання зобов’язання. Тобто за допомогою цих засобів зобов’язан­ня виконувалося не обов’язково особисто боржником, не обо­в’язково за його рахунок, не обов’язково добровільно, але виконувалося обов’язково. Залежно від історичного розвитку римське приватне право знало два підходи до забезпечення виконання зобов’язань. В стародавні часи, коли борг та відповідальність не покладалися на одну особу, кредитор для забезпечення виконання зобов’язання отримував пов­ну владу над членами сім’ї боржника, позаяк вважалося, що відповідає боржник не особисто, а разом зі всіма своїми домочадцями. Ця влада існувала до моменту повного виконання зобов’язання. Таке становище заохочувало боржника якнайшвидше виконати зобо-в’язання та звільнити свою родину від кредитора. На пізнішому етапі розвитку римського суспільства акценти поступово зміщуються в бік об’єднання боргу та одноосібної відповідальності за нього. Офіційно визнається, що відповідає за зобов’язання той, хто його не виконав. Таким чином розвиваються нові форми — особистої та реальної гарантії зобов’я­зань. За особистої гарантії у відносини боржника та кредитора вводиться додаткова особа — гарант. Він бере на себе обов’язок виконання, якщо боржник на це не спроможний. За реальної гарантії — кредитор отримує владу над майном боржника, яке стає заставою.

Особисті гарантії (поручительство). Особисті гарантії виконання зобов’язання встановлювалися у формі adpromissio — додаткової стипуляції третьої особи. Стипуляція відбувалася одночасно з укладенням основного зобов’язання. Залежно від слів, сказаних у момент стипуляції, класичне римське право поділяло її на три різновиди: sponsio (від spondeo — урочисто обіцяю), fidepromissio (від fidepromitto — обіцяю по совісті) та fideiussio (від fideiubeo — ручаюсь). Перший різновид застосовувався тільки до римських громадян, позаяк тільки їм було дозволено урочисто обіцяти, перегрини могли сказати «обіцяю по совісті» або «ручаюсь». Згодом перші дві форми скасовували, про що свідчать інтерполяції, здійснені при Юстиніані, в процесі яких слова sponsio та fidepromissio замінили на fideiussio. Предметом стипуляції було поручительство третьої особи — у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, вона несла відповідальність разом з боржником. Розмір відповідальності поручителя не міг перевищувати розміру зобов’язання. Поручительство існувало до моменту припинення зобов’язання (виконання або неможливості виконання). Коли цей юридичний факт наставав, відповідальність з поручителя, зазвичай, знімали.

Sponsio — являло собою обіцянку, згідно з якою поручитель виступав як додатковий боржник, якщо основний не виконає зобов’язання. Цей вид поручительства був можливий лише при родових зобов’язаннях, тобто коли sponsor міг виконати зобо­в’язання самостійно. Якщо ж і наставала неможливість виконання, спонсор все одно залишався зобов’язаним, причому навіть тоді, коли така неможливість виникла з вини боржника. З цього випливає висновок, що за sponsio можливість солідарної відповідальності була виключена. Спершу права спонсора майже не захищалися, він не мав права на регресний позов до основного боржника, за якого сплатив борг. Пізніше, в кінці IV ст. до н. е., законом lex Publilia було передбачене право поручителя, що сплатив борг за основного боржника, на витребування сплаченої суми. Позовна вимога забезпечувалася actio depensi, за якої обсяг відповідальності зростав удвічі. В ІІІ ст. до н. е. з’явилася нова форма поручительства — fidepromissio. На відміну від sponsio її могли застосовувати і перегрини. Узагальнено вона досить схожа на sponsio з тією різницею, що не забезпечувалася можливістю поручителя стягувати в порядку регресу з основного боржника суму заборгованості. Це обумовлювалося тим, що lex Publilia був прийнятий раніше і не передбачав нової форми поручительства. В середині ІІІ ст. до н. е. було встановлено, що в разі наявності кількох гарантів, кожен з них мав право у регресному порядку вимагати свою частку, сплачену за основного боржника. Таким чином, за словами Гая, у спільних поручителів виникало своєрідне товариство («quandam societatem» — Gai. 3.122). Пізніше, в кінці ІІІ століття, відповідальність поручителів встановили строком на два роки. Після цього вони звільнялися від обов’язку виконувати зобов’язання замість боржника. Крім того, було ухвалено, що кожен із спільних поручителів відповідає тільки в межах своєї частини.

Реальні гарантії виконання зобов’язання. Реальними гарантіями виконання зобов’язання в Стародавньому Римі вважалися різноманітні види застави. Найстарішим видом застави був nexi datio. Цей інститут походив від стародавніх традицій, коли особа при встановленні боргу добровільно брала на себе відповідальність у вигляді повного особистого підкорення кредиторові. Такий акт обумовлював можливість саморозправи над боржником або продажем його в рабство за Тибр. Пізніше, цей інститут зазнав певної трансформації, замість угод, предметом яких була особа боржника, почали укладати угоди, предметом яких стало його майно. Ці угоди називалися фідуціарними угодами з боржником (fiducia cum creditore). Змістом такої угоди був обов’язок боржника передати кредитору певну річ на забезпечення виконання зобов’язання та його право вимагати цю річ назад після повного виконання зобов’язання. Кредитор зобов’язаний був це зробити, якщо боржник не виконував зобов’язання, отримував її у володіння. Але слід зазначити, що річ переходила кредитору у власність, а тому обов’язок повер­нути її боржникові був не юридичним, а моральним. Юридич­ного змісту цей обов’язок набував тільки після укладення додаткової угоди (pactum fiduciae), форма якої почала застосовуватися в період монархії. Відмінності між описаними видами гарантій, крім об’єкта застави, полягають також в тому, що при fiducia cum creditore майно боржника переходило під владу кредитора відразу після укладення основної угоди, а при nexi datio кредитор набував владу над боржником тільки при невиконанні основного зобов’язання останнім, позаяк вважалося, що в разі переходу однієї особи під владу іншої, перша втрачала свободу, а отже, й правоздатність (боржник ставав рабом). Отже, виключалася будь-яка можливість виконання зобов’язання.

Після скасування nexi datio, fiducia cum creditore існувала до кінця періоду принципату. В період абсолютної монархії (при інтерполяціях Юстиніана) термін «fiducia» замінили новим — «pignus». Pignus в науці часто називають ручним закладом. Безперечно, цей вид застави був прогресивнішим та пристосованішим до умов суспільства, що постійно розвивалося. На відміну від фідуціарної угоди (де об’єкт застави передавали кредитору у власність) при ручному закладі майно боржника передавали кредитору тільки у тимчасове володіння. Останній не мав навіть права користуватися річчю; порушення кваліфікувалося як «викрадення користування» (furtum usus D. 47.2.55). Всі плоди, отримані від речі, заставоутримувач був зобов’язаний зараховувати в рахунок погашення боргу. У разі несплати боржником визначеної договором суми боргу, заставоутримувач (кредитор) мав право продати предмет застави для задоволення власних майнових інтересів (D. 47.10.15.32). У такому разі зобов’язання припинялося, а боржник звільнявся від його виконання. Особливістю юридичних наслідків зазначеного продажу було те, що кредитор міг претендувати лише на суму реального боргу — решту був зобов’язаний повернути заставодавцю (D. 20.4.20). Якщо ж заставоутримувач не зміг продати об’єкт застави з причини відсутності покупців, він отримував це майно у власність на підставі рішення імператора (С. 8.33.1).

З ІІ ст. н. е. почав розвиватися інший вид застави — іпотека (hypotheca). Хоча заставою її можна назвати лише в сучасному правовому розумінні суті цього явища. Римляни ж розрізняли поняття застави у власному розумінні (pignus) та іпотеки (hypotheca). Римський юрист Ульпіан зазначає: «Ми називаємо заставою у власному розумінні те, що переходить до кредитора, іпотекою — те, що у володіння до кредитора не переходить» (D. 13.7.9.2). Основою для розвитку іпотеки послугували земельні правовідносини між власниками землі та наймачами. При укладенні договору найму зазначалося, що все, привезене, принесене або приведене на ділянку, не повинне вивозитися з неї, доки не буде повністю погашена заборгованість. Таким чином речі, що знаходилися на ділянці, потрапляли в іпотеку до власника землі, хоча наймач і далі користувався ними. Згодом іпотека, як форма застави, була поширена і на інші речі. Особливістю її було те, що заставодавець мав можливість заставляти одну і ту саму річ декільком кредиторам. У цьому разі їхні претензії задовольнялися почергово, а той, кому майна не залишилося, подавав позов у загальному порядку. Крім того, іпотеку могли укладати усно, але в період абсолютної монархії був виданий рескрипт, внаслідок якого письмова іпотека, укладена в належному місці (місці знаходження майна) у присутності трьох відомих свідків, мала перевагу перед публічно не встановленою (хоча б і раніше) іпотекою.

Виконання (solutio). Як у сучасному праві, так і в стародавньому римському зобов’язання були спрямовані на досягнення сторонами певного, корисного для них результату, а отже, були тимчасовими. Найпоширенішим способом припинення зобов’язань було його виконання. Сторони виконували свої обов’язки і тим самим забезпечували права один одного на отримання кінцевого результату. Після цього зобов’язання втрачало інтерес для контрагентів і припинялося.

Заміна виконання (datio in solutum). Заміною виконання рим­ляни вважали правовідносини, в силу яких боржник зі згоди кредитора не виконував того, що зобов’язувався, а вчинював іншу дію, яка, тим не менше, мала значення для останнього. В силу такого виконання зобов’язання припинялося. Однак, не можна сказати, що наведене правило відзначалося спільністю думок римських правових шкіл — воно було спірним. На потвердження наведено вислів Гая: «Зобов’язання переважно припиняється виконанням того, що було об’єктом боргу. Звідси виникає питання, якщо хто-небудь за згодою кредитора виконає одне замість іншого, чи звільняється він в силу самого права, як вважали наші вчителі, чи залишається зобов’язаним і повинен захищатися проти позову кредитора запереченням про злий умисел, як вважали автори супротивної школи?». (Gai. 3.168). При Юстиніані заміна виконання набула іншого значення. У тому разі, коли боржник не може віддати певну грошову суму бор­гу, він був зобов’язаний передати кредиторові своє майно за справж­ньою ціною як виконане зобов’язання. Однак, така заміна виконання була можлива лише в тому разі, якщо боржник намагався, але не спромігся продати своє майно, щоб отримати необхідну суму.

Прощення боргу. Прощенням боргу визнавали відмову кредитора від свого права вимоги за зобов’язанням і звільнення боржника від виконання. Прощення боргу могло відбутися внаслідок різноманітних причин виключно з волі кредитора. Римське право знало дві форми прощення боргу: pactum de non petendo та transactio. В першому випадку сторони домовлялися про відмову від стяг­нення за зобов’язанням без будь-яких додаткових умов. Trans­actio (мирова угода) передбачала домовленість сторін про різноманітні взаємні поступки. Часто мирову угоду сторони укладали тоді, коли не могли довести своєї правоти в суді (quasi de re dubia et lite incerta neque finita — D. 2.5.1). Невизначеність результату та затягування розгляду справи в суді загрожувала сторонам збитками. Водночас мирова угода дозволяла їм взаємовигідно вирішити справу. Хоча, як правило, кредитор лише частково задовольняв свої вимоги.

Зарахування (compensatio). Зарахування — це взаємне погашення зустрічних однорідних вимог, коли сторони водночас і кредитори, і боржники стосовно один одного. У разі, якщо зустрічні вимоги сторін не були однорідними, суддя виносив рішення про зменшення розміру вимог однієї з сторін з тим, щоб вирівняти ці вимоги та застосувати compensatio. Так, наприклад, Тулій винен Юліану 200 асів, а Юліан винен Тулію 150 асів. У такому разі суддя зменшував суму зарахування до 150 асів і виносив рішення про погашення взаємного боргу на цю суму. Після цього Юліана визнавали кредитором Тулія на суму боргу в 50 асів. Зарахування могло проводитися тільки в рамках одного процесу і тільки за відповідним рішенням суду. В юстиніанівську добу практику судового визначення зарахування скасували. «Ми наказуємо, щоб зарахування проводилося при всіх позовах в силу самого права» (С. 4.31.14). Але це не означало, що взаємні борги самі собою скасовувалися — зарахування відбувалося в рамках судового процесу. Надбанням цього часу став обо­в’язок (а не право як раніше) судді вчинити зарахування, якщо таку вимогу висуне позивач. Більш того, конституція 531 р. допускала до зарахування навіть різного роду вимоги. Єдиною вимогою бу­ла можливість оцінки таких вимог для визначення суми зарахування.

Конкуренція підстав (concursus causarum). Конкуренцією підстав вважалася така юридична ситуація, за якої кредитор отримував від третьої особи те, що мусив отримати від боржника. Внаслідок цього вимоги кредитора вважалися задоволеними, а боржник звільнявся унаслідок неможливості виконання зобо­в’язання. В такому разі зобов’язання припинялося, якщо кредитор отримував виконання безоплатно. Однак траплялися випадки, коли кредитор отримував належне йому з боржника від третьої особи не безоплатно. Тоді зобов’я­зання не припинялося, і кредитор мав право вимагати з боржника aestimatio (виплати вартісного еквіваленту майна). Якщо ж кредитор ніс певні витрати, аби отримати, що повинен був отримати безплатно, він зберігав можливість позову проти боржника з тим, щоб стягнути з нього все витрачене.

Злиття зобов’язань (confusio). Злиттям зобов’язань в Стародавньому Римі визнавалися такі юридичні факти, при яких боржник і кредитор збігалися в одній особі. Наприклад, по смерті батька-кредитора спадщина перейшла до сина-борж­ника. Отже, до сина перейшло право вимагати сплати боргу від себе самого. За одним зобов’язанням син стає водночас і кредитором, і боржником. Унаслідок відсутності необхідності виконувати таке зобов’язання воно припинялося. Однак, у разі наявності іншого спадкоємця цей боржник мусив виконати на його користь ту частину зобов’язання, права вимоги на яку цей інший спадкоємець успадкував.

Новація (novatio). Новація — це перетворення та перенесення попереднього боргу в інше зобов’язання: цивільне або натуральне (тобто коли з попереднього зобов’язання нове встановлюється так, що попереднє припиняється) (Ульпіан, D. 46.2.1). Реквізитами новації вважали заміну будь-якого елемента в попередньому зобо­в’язанні (aliquid novi) та намір здійснити новацію (animus novandi). Aliquid novi могло полягати в зміні особи з будь-якої сторони зобов’язання, додаванні або зміні умов, строку, гарантії тощо.

Лекція 2

Тема: Спадкове право

План

1. Поняття та види спадкування.

2. Спадкування за законом.

3. Спадкування за заповітом.

4. Прийняття спадщини.

5. Легати та фідеікоміси

Основна література

|ст.| Васильченко В. Можливість рецепції стародавнього римського порядку спад кування за законом у сучасному спадковому праві | Україні // Право України. - 1997. - №5. - С. 46-49.

Дигесты Юстиниана // ПРП. – М., 1988. – С.157-169.

Дождев Д.В. Римское частное право. - М.: Юнион, 1996. - 270 с.

Макарчук В.С. Основи римського приватного права: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000. - 176 с.

Нелін О. До питання про спадкове право рабовласницького супільства // Підприємництво, господарство і право. – 2004. - №10. – С.44-48.

Новицкий И.Б. Римское право. - 6-е изд. - М., 1996. - 245 с.

Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. - К.: Юринком Інтер, 2000. - 272 с.

Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студе­нтів юрид. спец, вищих навч. закладів. - 3-тє вид. - К.: Ін Юре,2001.-440 с.

Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерского. - М., 1997. - 584 с.

Римське право (Інституції). - X., 2000. - 288 с.

Харитонов Е.О. Основьі римского частного права. - Ростов-на-Дону: Изд-во "Феникс", 1999. -416с.

Чезаре Санфилипо. Курс римского частного права. - М., 2002.

Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. -Москва: Юрист, 1996. - 342 с.

Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. - М.:Закон и право, ЮНИТИ, 1998. - 354 с.