Основна література

Джерела

Дигесты Юстиниана // ПРП. – М., 1988. – С.157-169.

Підручники:

Дождев Д.В. Римское частное право. – М., 1997. – С.13-117; Косарев А.И. Римское право. - М., 1986. - 158с.; Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права. - М., 1972. - С.6-41; Подопригора А.А. Основы римского гражданского права: Учебн. пособие. - К., 1994. - С.3-43; Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право. – М.,1999. – С.21-25, 37-39; Римское частное право // Под ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. - М., 1994. - С.3-46; Харитонов Е.О. Основы римского частного права. – Харьков,1998. – С.38-64, 189-202; Черниловский З.М. Лекции по римскому частному праву. - М.: Юрид. лит., 1986. – С.5-33 с.

Додаткова:

Богоевий-Глушчевий Н. Югославский Обязательственный закон (ст.210-229) и римское право // Правоведение. – 2000. – 33. – С.152-165; Майданик Н. Поняття і місце натуральних забов'язань в приватному праві Стародавнього Риму // Юридична Україна. – 2007. - №8. – С.64-69; Майданик Н. Правова природа і система натуральних забов'язань в приватному праві Стародавнього Риму та Російської імперії // Юридична Україна. – 2007. - №9. – С.40-45; Мурыгин А.Н., Рожина И.А. Основные тенденции развития договорного права в Древнем Риме // Вестник Московского ун-та. Серия 11. Право. – 1996. – №1. - С.65-68.

Семінарське заняття №2 Тема: Спадкове право Питання для обговорення

1.Основні етапи розвитку римського спадкового|спадкоємного| права

2.Універсальне спадкоємство:

а) спадкова|спадкоємна| маса;

б) порядок|лад| спадкоємства;

в) захист спадкових|спадкоємних| прав;

г) спадкоємство по преторському праву;

д) спадкоємство згідно із законом;

е) спадкоємство по заповіту.

3.Сингулярне спадкоємство:

а) відмови по заповіту (легати);

б) фідеікоміси|;

в) дарування.

Методичні вказівки для студентів

Основні етапи розвитку римського спадкового|спадкоємного| права. Спадкуванням за римським правом називалися такі правовідносини, за якими одна особа після смерті іншої особи отримувала певний обсяг прав та обов’язків, що переходили від останньої. Залежно від обсягу прав та обов’язків, що переходили від спадкодавця до спадкоємця, роз­різнялися два види спадкування — універсальне та сингулярне. Універсальне спадкування (in universum ius) характеризувалося переходом всіх прав та обов’язків до спадкоємця. Тобто, він ставав учасником всіх правовідносин, у яких брав участь спадкодавець до смерті. Особливістю сингулярного спадкування (in singulas res) було те, що до спадкоємця переходили лише окремі права (так звані легати). Спадкування в римському праві могло здійснюватися двома шляхами — за законом та за заповітом. За законом спадкування здійснювалося в тому разі, якщо спадкодавець не залишив заповіту, якщо заповіт був визнаний недійсним або якщо спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини. За заповітом спадкували особи, що були в ньому зазначені. Вони спадкували у тих частках, які були встановлені заповітом. Характерною особливістю римського приватного права була неможливість спадкувати одночасно і за законом і за заповітом. Тобто, неприпустимо було, щоб одна частина спадщини перейшла до спадкоємця за законом, а інша — за заповітом. Як говорили римляни: «Nemo pro parte testatus pro parte intestatus decedere potest» (ніхто не може спадкувати одну частину за заповітом, а іншу за законом).

Спадкування за ius civile та за преторським правом (bonorum possessio). Необхідною умовою для виникнення правовідносин спадкування було відкриття спадщини (delatio here­ditatis). Моментом відкриття спадщини вважався момент смерті спадкодавця. Спадщина відкривалася на користь певних осіб, які повинні були вчинити відповідні дії для прийняття спадщини (aditio hereditatis). Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю на прийняття спадщини або відмову від неї. У випадку виникнення у спадкоємця сумнівів щодо цінності спадщини, він міг скористатися правом на роздуми (ius deli­berandi). Це право дозволяло спадкоємцю протягом 100 днів не вчинювати ніяких дій, що б свідчили про прийняття спадщини і, разом із цим, він не вважався таким, що від неї відмовився. Якщо після даного на роздуми терміну спадкоємець не вчинював дій, які свідчили б про прийняття ним спадщини, вважалося, що він від неї відмовився. Юстиніан збільшив строк для прийняття спад­щини до 9 місяців (в окремих випадках і до одного року), але вважав спадщину прийнятою, якщо спадкоємець відкрито не відмовився від неї (C. 6.30.22.13). Якщо закликаний до спадкування спадкоємець помирав раніше, ніж приймав спадщину, його частка залишалася вакантною. У разі спадкування кількома особами, цю частку розподіляли поміж ними. Тільки в період абсолютної монархії було зроблено натяк для випадків, коли спадкоємець, що не встиг прийняти спадщину, помирав не досягнувши річного віку. Тоді право прийняти спадщину переходило до батька цієї дитини. Такі правовідносини називалися спадковою трансмісією (transmissio ex capi­te infantiae). При Феодосії ІІ спадкова трансмісія була дещо вдосконалена (transmissio Theodosiana). Так, передбачили перехід спадщини від особи, що померла не встигнувши відкрити заповіт, до її родичів по низхідній лінії (C. 6.52.1 a.450). Повністю сформувалася спадкова трансмісія при Юстиніані (transmissio Iustinianae). Кодекс зазначає, що спадкоємці особи, що померла не встигнувши прийняти спадщину, можуть прийняти її протягом року з того моменту, як до померлого надійшла інформація про відкриття спадщини. Правом на спадщину можна було поступитися на користь іншої особи у формі поступки перед магістратом — in iure cessio hereditatis (Gai. 2.34—37). Але особливістю такої поступки було те, що по-перше, її можна було здійснити тільки після прийняття спадщини особою, що поступається, а по-друге, до отримувача за поступкою переходили тільки речі зі спадкового майна, обо­в’язки залишалися у спадкоємця. Спадкування за преторським правом (bonorum possessio). Враховуючи зросле значення кровного споріднення, із середини І ст. до н. е. претор почав вводити у володіння спадковим майном осіб, що не мали спадкових прав по ius civile. У разі звернення цих осіб до претора, вони отримували інтердикт «quorum bo­norum» для витребування спадщини у третіх осіб (D. 43.2.1). Особа, на користь якої виносився зазначений інтердикт, отримувала право на bonorum possessio. Це право передбачало можливість витребувати і отримати будь-яку річ із складу спад­щини.

Спадкування за заповітом (successio testamentaria). Як зазначав Ульпіан, заповіт — це правомірна фіксація нашого наміру, складеного в урочистій формі для того, щоб воно мало силу після нашої смерті. Однак, заповітом визнавалося не будь-яке розпорядження на випадок смерті, а тільки те, зміст якого чітко визначав коло спадкоємців (heredis institutio). Щоб укласти заповіт, особа повинна була мати спеціальну здатність — testamentifactio activa (здатність укладати заповіт). Такої здатності не мали неповнолітні, недієздатні, особи, засуджені за деякі види злочинів тощо.Форма заповіту в різні історичні періоди була різною. Найбільш формалізованою і громіздкою вона була в античний період, потім поступово спрощувалася. Однак, навіть в юстиніанівську епоху вона залишалася досить складною. Для укладення заповіту необхідна була присутність семи свідків, хоча письмова форма і не була обов’язковою.

У будь-якому разі, особа, що приймала спадщину, повинна була володіти testamentifactio passiva, тобто мати можливість бути призначеною спадкоємцем. Такої можливості не мали, наприклад, особи, які в момент смерті спадкодавця ще не були зачаті, а також діти державних злочинців тощо. Інколи тestamentifactio passiva могло обмежуватися певними умовами. Так, за законом Августа про боротьбу з безшлюбністю неодружені чоловіки віком від 25 до 60 років та незаміжні жінки 20—50 років могли отримати спадщину тільки після близьких родичів. Після будь-якого іншого заповідача вони отримували спадщину тільки в тому разі, якщо протягом 100 днів після відкриття спадщини одружувалися. Допускалося призначення спадкоємця під відкладальною умовою. В такому разі моментом відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавців, а день настання певної умови. Найпоширенішим прикладом відкладальної умови може бути підпризначення спадкоємця (substitutio). Суть його зводилася до того, що крім основного призначався додатковий спадкоємець на той випадок, якщо основний за певних причин не прийме спадщину (внаслідок смерті, відмови від прийняття, інших обставин). В деяких випадках заповіт супроводжувався покладенням (modus). Суть заповідального покладення полягала у зобов’язанні спадкоємця вчинити певні дії на користь третіх осіб або самого померлого (наприклад, організація поховання або встановлення пам’ятника на могилі).

Спадкування за законом. Інститут спадкування за законом остаточно сформувався при Юстиніані. Всі спадкоємці поділялися на чотири класи. Представники класів спадкували один за одним. Так, представники другого класу спадкували, якщо не було представників першого. Представники третього спадкували, якщо не було представників ні першого, ні другого класів і т. д. І клас складали всі низхідні родичі спадкодавця (сини, доньки, онуки, онучки, тощо). Причому, прийняття спадщини найближчим низхідним родичем виключало можливість її отримання більш далеким родичем. Винятком із цього правила були випадки, коли один із найближчих родичів (наприклад, син) уже помер. Тоді замість нього спадкували більш далекі родичі (його діти), які для померлого були онуками. Але вважалося, що діти спадкують замість свого батька, а тому й були безпосередніми спадкоємцями свого діда. Такі правовідносини називалися спадкуванням за правом представництва. Тобто, діти представляли свого батька. ІІ клас за новелами Юстиніана складали родичі по висхідній лінії (батько, мати, дід, баба), а також рідні брати та сестри (та діти вже померлих братів і сестер). ІІІ клас складали нерідні брати та сестри (та діти померлих раніше нерідних братів та сестер (за правом представництва). Представниками ІV класу були всі інші кровні родичі (без обмежень). Причому, як і в інших класах, ближчі родичі мали перевагу перед більш далекими. Спадщина між ними розділялася і право представництва не допускалося. Один із подружжя, що пережив іншого, спадкував тільки в тому разі, якщо жоден із представників вище перелічених класів не прийняв спадщину. Винятки складали вдови, що не мали власного майна чи посагу, які дозволяли б їм жити відповідно до їхнього соціального статусу. Ці вдови мали право на обов’язкову частку в спадщині, що складала одну чверть від її вартості. Чоловік не міг позбавити свою дружину цієї частки. На відміну від заповіту, де спадкодавець міг визначити частку спадщини для кожного із спадкоємців, спадкування за законом передбачало рівні частки для всіх представників відповідного класу. Якщо спадкоємців було двоє, спадщина поділялася між ними навпіл, якщо троє — на три рівні частини, якщо четверо — відповідно на чотири. У випадку відмови одного із спадкоємців від спадщини, його частка розподілялася між іншими в рівних долях. Те ж стосувалося і випадків спадкування за правом представництва. Оскільки діти померлого спадкоємця приймали спадщину замість нього (а не від свого імені), то вони відповідно отримували частку, яка повинна належати одній особі (померлому спадкоємцеві). Потім ця частка розподілялася між ними в рівних долях.

Прийняття спадщини та його наслідки. Відкриття спадщини виникало в момент смерті спадкодавця. Але для того, щоб спадщина стала власністю спадкоємців, необхідно було вчинити певні дії. До таких дій відносилися наступні: вжити заходів до виявлення повного розміру спадкового майна та його охорони; виявити і визначити кредиторів і боржників, а також розмір вимог та боргів кожного; виявити коло спадкоємців. Вступ до спадщини в стародавньому праві здійснювався прямим виразом волі (оголошенням про прийняття спадщини), в преторському і пізнішому юстиніанівському праві також шляхом здійснення певними діями, що свідчили про прийняття спадщини (наприклад, спадкоємець починає обробляти ділянку спадкодавця, тощо). Отримуючи спадщину, спадкоємець отримував не тільки права, що випливали з неї, а й всі обов'язки спадкодавця, що він мав при житті. Навіть якщо спадщина складалася майже суціль із бор­гів, особа, що її прийняла, зобов’язана була всі борги сплатити. Тому спадкоємцям давали певний час для роздумів щодо отримання спадщини. При Юстиніані цей строк складав дев’ять місяців, а інколи збільшувався до одного року. Якщо протягом зазначеного строку особа явно не відмовлялася від спадщини, вважалося, що вона її прийняла. Як уже зазначалося, разом із правами до спадкоємця переходили і борги померлого. Отже, могла виникнути ситуація, коли вартість боргів перевищувала вартість активу спадщини. В такому разі особа, що її прийняла, була зобов’язана відповідати за борги спадкодавця не тільки в розмірі отриманої спадщини, а й додатково всім своїм майном. Для врегулювання даної ситуації при Юстиніані було встановлене правило, що тоді, коли спадкоємець здійснить оцінку спадкового майна за участю нотаріуса, оцінника та всіх зацікавлених осіб, його відповідальність обмежувалася вартістю спадкового майна. Ця пільга називалася be­neficium inventarii. Описати мойно та оцінити його треба було не пізніше трьох місяців з моменту відкриття спадщини. Досить часто виникали ситуації, що хоча в спадщині актив і переважав над пасивом, у спадкоємця було багато власних боргів. А тому отримана спадщина змішувалася з власним майном спадкоємця. Таким чином, і кредитори спадкодавця, і давнішні кредитори спадкоємця тепер могли отримати задоволення своїх вимог з одного спільного майна. Якщо ж майна не стачало на всіх, кредитори спадкодавця ризикували не отримати належних їм виплат. Для забезпечення інтересів кредиторів спадщини преторським едиктом була введена пільга відокремлення (beneficium separa­tionis). Вона полягала в тому, що для виплати боргів із загального майна має бути виділена частка, що перейшла у спадщину. Із цієї частки передовсім задовольнялися інтереси кредиторів спадкодавця, легатаріїв, і тільки потім, якщо залишиться майно, всіх інших кредиторів спадкоємця. У разі існування зобов’язання між спадкодавцем і спадкоємцем, із прийняттям спадщини воно припинялося, адже тоді і боржник, і кредитор збігалися в одній особі.

Поняття та види легатів (legata). З переходом майна у спадщину, спадкодавець міг передбачити в заповіті перехід деяких речей із складу спадщини у власність третіх осіб. Таке розпорядження називалося легатом (legatum), або інакше кажучи — заповідальним відказом. Легат — це скорочення спадщини, за допомогою якого спадкодавець бажає передати третій особі будь-що з того, що повністю належатиме спадкоємцю (D. 30.116). Обов’язковою умовою для легата було те, що він повинен бути встановлений для вигоди легатарія (отримувача легата), а не з метою покарати спадкоємця, бо тоді його визнавали недійсним (Gai. 2.235). З огляду на те, що зміст легата визначав заповіт, його не можна було встановити для спадкоємця за законом. Класичне римське право знало чотири види легатів (Gai. 2.192):

• legatum per vindicationem (через віндикацію);

• legatum per damnationem (через зобов’язання);

• legatum sinendi modo (через дозвіл);

• legatum per praeceptionem (через виділення).