1.2 Етапи розвитку економічної науки

І етап - зародження політичної економії

Школа меркантилізму (остання третина XV ст.)

1 етап (XV – початок XVI) основною формою багатства представники меркантилізму вважали гроші у вигляді золота і срібла. Таке багатство, на їх думку, нагромаджувалося завдяки зовнішній торгівлі. Меркантилізм набуває форму монетаризму, який ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей з країни, за обмеження імпорту, інші аналогічні заходи.

2 етап – обстоювання прихильниками меркантилізму розширення зовнішньої торгівлі, відсутність заборони на вивезення грошей з країни. Представник французького меркантилізму А.Монкретьєн вперше надав визначення поняття «політична економія».

Недоліки:

1. неправильне визначення джерела багатства, прибутку та їх основних форм;

2. помилкове визначення вартості грошей (вважали, що вона зумовлена природними властивостями золота і срібла);

3. негативний вплив на розвиток торгівлі внаслідок рекомендації ранніх меркантилістів заборонити вивезення грошей з країни, обмежити імпорт;

4. дотримання мінової концепції.

ІІ етап - класична політична економія (XVІІ – перша половина ХІХ століть)

Засновники Вільям Петті, П’єр Буагільбер, Франсуа Кене; найвище досягнення – праці Адама Сміта та Давида Рікардо. Зосередили увагу на аналізі відносин у сфері виробництва і його закономірностей. Започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення. Досліджували доходи основних класів буржуазного суспільства, механізм конкуренції, кредиту, грошового обігу. Вперше досліджувалася проблема економічних законів, їх об’єктивний характер, механізм дії, необхідність їх врахування і використання в господарській практиці.

Недоліки:

1. зведення вартості сукупного суспільного продукту до величини заробітної плати і прибутку без врахування постійного капіталу;

2. визначення вартості товару через механізм попиту і пропозиції;

3. відсутність наукового обґрунтування вартості товару робоча сила;

4. ототожнення поняття «капітал» з засобами виробництва;

5. трактування капіталістичного способу виробництва як одвічного ладу, тобто нехтування вимогами принципу історизму.

У Франції варіантом класичної школи політекономії була школа фізіократів (від грецького «phisis» – природа і «kratos» – влада), які вперше джерелом суспільного багатства назвали не сферу обігу (на відміну від меркантилістів), а сферу виробництва, природу (Ф. Кене, Ж. Тюрго). Земля, на їхню думку, була найвищою цінністю. Фізіократи проаналізували капітал як один із факторів виробництва і прибуток як форму доходу на капітал. Вони ввели в науковий обіг категорію «чистий продукт», який розглядали як обсяг і вартість сільськогосподарської продукції за вирахуванням усіх витрат. Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вважали безплідними сферами, а працю людей і підприємців у цих сферах лише такою, що покривала витрати на їх існування. Економічна політика, на їхню думку, повинна здійснюватися відповідно до принципу «дозволяється робити хто що хоче, і йти, хто куди хоче». ф Кене розробив економічну таблицю, в якій уперше зробив спробу кількісного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві.

ІІІ етап – марксистська політекономія

Ця галузь знань розвинула прогресивні ідеї класичної школи. її надбання­ми були:

1. доведення К. Марксом до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці;

2. виокремлення важливим моментом теорії вартості того, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар;

3. виокремлення поняття «середня вартість товару» (що визначається робочим часом), навколо якої коливаються ціни, з'ясування того, що сама ціна виражає коливан­ня попиту і пропозиції;

4. розвиток діалектичного методу пізнання;

5. нове обґрунтування предмета політичної економії, яка повинна вивчати не лише закони розподілу вироблено­го продукту (як вважав Д. Рикардо), а й закони безпосереднього виробництва та обміну, досліджувати виробничі відносини між людьми в усіх сферах суспільного відтворення у взаємодії з розвитком продуктивних сил;

6. обґрунтування прогресивної ролі акціонерної власно­сті як в умовах еволюції капіталізму, так і в побудові досконалішого суспільного ладу;

7. доведення переваги колективних форм власності над індивідуальними (приватними) формами;

8. обґрунтування неминучого зростання ролі великих підприємств, монополій, економічної ролі держави в умовах капіталізму;

9. обґрунтування К. Марксом теорії економічних криз, зокрема схеми відтворення; глибокий аналіз форм вартості та розкриття товар­ної природи грошей.

Недоліки:

1. непослідовність;

1. недооцінка ролі приватної власності;

2. вважали, що економіка переважає над системою надбудовних відносин;

3. необґрунтовано визначали джерелом вартості лише працю найманих працівників, ігноруючи працю підприємців.