97. Спадкування за заповітом.

Відповідно до ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. За своєю сутністю заповіт є одностороннім правочином — дією однієї сторони, що може бути представлена однією або кількома особами (ч. З ст. 202 ЦК Украї­ни). Зазвичай заповіт складається однією особою. Проте новий ЦК України не забороняє складення так званого спільного заповіту. До нього, зокрема, належить заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК України). Як і будь-який інший правочин, заповіт має за мету настання пев­них юридичних наслідків: передачу прав та обов'язків спадкодавця іншій особі — спадкоємцю.

Закон визначає певні вимоги щодо особи заповідача. Право на за­повіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 1 ст. 1234 ЦК України). Це може бути як повнолітня особа (за умови, що вона не визнана судом недієздатною), так і неповнолітня особа, яка в установленому законом порядку набула дієздатності в повно­му обсязі до досягнення 18 років — у разі реєстрації шлюбу, еман­сипації та ін. (статті 34, 35 ЦК України). Заповідач має розуміти значення своїх дій і їх наслідки, тому забороняється протиправний вплив на свідомість людини під час складення заповіту. У зв'язку з цим існує правило, відповідно до якого право на заповіт здійснюєть­ся заповідачем особисто, а вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповідач визначає зміст заповіту та його основні положення. За­повідач має право призначити коло спадкоємців, визначити обсяг спадщини, зробити заповідальний відказ, покласти на спадкоємців інші обов'язки, встановити у заповіті сервітути. Заповідач також має право скасувати або змінити заповіт. У цьому полягає свобода заповіту.

Визначаючи коло спадкоємців, заповідач може призначити свої­ми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб. Спадкоємцями мо­жуть бути названі будь-які учасники цивільних відносин — фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади, АРК. Водночас заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадку­вання особу (осіб), яка є його спадкоємцем за законом. Це стосуєть­ся лише фізичних осіб, які відповідно до законодавства є спадкоєм­цями заповідача. Проте право спадкодавця у цьому питанні має де­які обмеження. Закон визначає коло осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині (ст. 1241 ЦК України). Це особи, за якими в силу припису закону зберігається право на спадкування на­віть у випадках, коли заповідач у заповіті повністю або частково по­збавив їх цього права. До осіб, які мають право на обов'язкову частку, належать: малолітні, неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти; непрацездатна вдова (вдівець); непрацездатні батьки спадко­давця. Ці особи мають право спадкувати половину тієї частки, яка належала б кожному з них за законом. Отже, визначаючи розмір обов'язкової частки, перш за все необхідно взяти до уваги порядок спадкування за законом. Після визначення частки, яка належала б кожній з указаних вище осіб, виділяється її половина, яка і визна­чає розмір обов'язкової частки у спадщині.

ЦК України (ч. 1 ст. 1241) встановлює правило щодо зменшення обов'язкової частки у спадщині судом. Це можливо з урахуванням відносин між спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обста­вин, що мають істотне значення. Можна припустити, що обов'язко­ва частка у спадщині спадкоємця може бути зменшена у випадку, якщо він протягом довгого часу не підтримував зв'язків із спадко­давцем, незважаючи на потребу останнього в цьому, погано з ним поводився, не здійснював належного догляду та ін. Якщо в суді буде встановлено, що спадкоємець ухилявся від надання допомоги спад­кодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, такий спадкоємець за рішенням суду може бути усунений від права на спадкування, незважаючи на те, що за законом він має право на обов'язкову частку у спадщині (частини 5, 6 ст. 1224 ЦК України).

Заповідач має право визначити обсяг спадщини і заповідати спадкоємцям усі свої права та обов'язки або їх частину. Якщо запо­відач поділив у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорцій­ною до одержаних ними прав (ч. З ст. 1236 ЦК України). Це пов'я­зано з тим, що до складу спадщини включаються як права, так і обов'язки спадкодавця і ніхто із спадкоємців не може спадкувати лише права, залишаючи обов'язки іншим особам. Частина спадщи­ни, що залишилася не охопленою заповітом, спадкується спадкоєм­цями за законом на загальних підставах. До числа спадкоємців вхо­дять і ті спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом (ст. 1223 ЦК України). Відповідно до цього їхня частка у спадщині буде збільшена.

Крім загальних, заповідач має право зробити у заповіті особливі розпорядження. До них, зокрема, належать:

1. заповідальний відказ (легат) (ст. 1237 ЦК України);

2. покладення на спадкоємця деяких обов'язків (ст. 1240 ЦК України);

3. визначення умови отримання спадщини (ст. 1242 ЦК України);

4. підпризначення спадкоємця (ст. 1244 ЦК України);

5. встановлення сервітуту (ст. 1246 ЦК України);

6. призначення виконавця заповіту (ст. 1386 ЦК України).

Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ (ле­гат), тобто покласти на спадкоємця зобов'язання передати іншій особі — відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим пра­вом майнове право або речі, що входить або не входить до складу спадщини (ст. 1238 ЦК України). Отже, при заповідальному відказі правовідносини виникають між спадкоємцем, який має обов'язок, та відказоодержувачем (легатарієм), який має право вимагати від спадкоємця передачі йому майнового права або речі, що належали спадкодавцеві. Спадкодавець може покласти на спадкоємця, до яко­го переходить рухоме або нерухоме майно, обов'язок надати іншій особі право користуватися цим майном. У цьому разі власником майна стає спадкоємець, а не легатарій. Останній набуває право ли­ше користування річчю. Тобто заповідальним відказом спадкода­вець може встановлювати сервітут — право відказоодержувача ко­ристуватися чужою річчю у певних межах.

Заповідальний відказ має певні межі. Права спадкоємця, на яко­го заповідачем покладено заповідальний відказ, не можуть бути по­рушені. Тому спадкоємець зобов'язаний виконати легат лише у ме­жах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, із вирахуван­ням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно. З іншого боку, спадкоємець, на користь якого було зроблено запо­відальний відказ, може бути усунений від права на спадкування на підставах, передбачених законом (якщо спадкоємець умисно позба­вив життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців, вчи­нив замах на їхнє життя тощо (ч. 6 ст. 1224 ЦК України).

Крім легату, який завжди передбачає зобов'язання майнового характеру, спадкодавець може покласти на спадкоємців і деякі інші обов'язки. Відповідно до ст. 1240 ЦК України заповідач може зобо­в'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характе­ру, що стосуються особисто спадкодавця. Таке розпорядження мо­же торкатися питань, пов'язаних із процедурою поховання спадко­давця, розпорядження його особистими документами, рукописами, архівами тощо. Спадкодавець може зобов'язати спадкоємця до вчи­нення певних дій немайнового характеру, спрямованих на досяг­нення суспільно корисної мети, — організувати виставку наукових праць, архівних матеріалів, бібліотеки заповідача тощо.

Заповідач може визначити у заповіті певні умови отримання спадкоємцем спадщини. Відповідно до ст. 1242 ЦК України запо­відач може обумовити виникнення права на спадкування умовою як пов'язаною, так і не пов'язаною з поведінкою спадкоємця. Так, за­повідач може обумовити отримання спадку фактом народження у спадкоємця дитини, здобуття освіти тощо. Проте розпорядження такого роду мають бути зроблені у певних межах. Не буде дійсним заповіт, яким, наприклад, обмежується можливість фізичної особи здійснити право на вибір роду занять, місця проживання, право на свободу пересування тощо.

Окремим розпорядженням заповідач може підпризначити спад­коємця (ст. 1244 ЦК України). Заповіт, як відомо, складається на майбутнє. Спадкодавець не може заздалегідь передбачити усіх жит­тєвих обставин, що виникнуть після його складення, але деякі з них він може визначити, зробивши про це спеціальну вказівку в за­повіті. Так, спадкодавець може вказати не лише основного, але й ін­шого — підпризначеного спадкоємця. Останній набуває прав, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її, відмовиться від її прийняття чи буде усунений від пра­ва на спадкування. Отже, замість основного спадкоємця спадкувати буде інший — підпризначений спадкоємець. Зрозуміло, що остан­ній, у свою чергу, також може відмовитися від спадщини. Якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, то діє правило щодо спадкування майна підпризначеним спадкоєм­цем (ст. 1244 ЦК України), а не правило спадкування за правом представлення (ст. 1266 ЦК України). Це обумовлено тим, що спад­кування за законом (ст. 1258 ЦК України) має місце лише у разі, коли воно не змінено заповітом спадкодавця (ст. 1223 ЦК України).

Своїм розпорядженням заповідач має право встановити у заповіті сервітут (ст. 1246 ЦК України). Відповідно до цього володілець сер­вітуту набуває право користування чужим майном, яке за заповітом переходить до іншої особи — спадкоємця (ст. 403 ЦК України). Сер­вітут може бути встановлений щодо земельної ділянки, інших при­родних ресурсів або іншого нерухомого майна. Так, спадкодавець мо­же надати право конкретно визначеній особі (особистий сервітут) ко­ристуватися будинком, дачею, квартирою (окремими їх частинами), що передається у спадок іншій особі. Визначена у сервітуті особа мо­же набувати право збирати урожай або користуватися земельною ділянкою, що передається у спадок спадкоємцю, та ін.

Особливим розпорядженням заповідач може призначити вико­навця заповіту — фізичну або юридичну особу як із числа спадкоєм­ців, так і з тих, які не є спадкоємцями (ст. 1286 ЦК України). Вико­навець заповіту має певні повноваження, зокрема він зобов'язаний: 1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна; 2) вжити заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів про відкриття спадщини; 3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань; 4) управляти спадщиною; 5) забезпечити одержання частки у спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку у спадщині (ст. 1290 ЦК України).

Повноваження виконавця заповіту посвідчуються спеціальним документом, що видається нотаріусом за місцем відкриття спадщи­ни. Цей документ дає можливість виконавцеві заповіту офіційно звертатися до кредиторів і боржників спадкоємців, виконувати дії щодо охорони та управління майном, коли для цього необхідно під­твердити свої повноваження перед третіми особами та ін.

Повноваження виконавця заповіту є досить широкими, тому для запобігання зловживанням його дії потребують певного контролю з боку зацікавлених осіб.

Відповідно до ст. 1292 ЦК України такий контроль здійснюють спадкоємці. Якщо вони є малолітніми, неповнолітніми, недієздат­ними особами або особами, цивільна дієздатність яких обмежена, контроль за виконанням заповіту здійснюють батьки, опікуни, пік­лувальники, а також орган опіки та піклування.

Спадкоємці, їхні законні представники, а також орган опіки та піклування мають право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відповідають законодавству та порушують інтереси спадкоємців.

ЦК України закріплює новий різновид заповіту — заповіт по­дружжя. Відповідно до ст. 1243 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт. Важливим є те, що такий заповіт може бути складено лише щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Роздільне майно, власником якого є ко­жен із подружжя (майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, на підставі договору дарування, в порядку спадкування тощо), не може включатися до заповіту подружжя. Щодо такого майна кожен з по­дружжя може скласти заповіт особисто в загальному порядку.

У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної су­місної власності після смерті одного з подружжя переходить до то­го, хто його пережив. Отже, спадщина в цьому разі не відкриваєть­ся, у спадкоємців не виникає право на спадкування. Лише у разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, зазначені подружжям у заповіті.

У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону від­чуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

Введення спільного заповіту подружжя як новели законодавства викликає певні сумніви. Важко передбачити всі наслідки, що мо­жуть виникнути у практиці застосування цієї норми. Якщо, на­приклад, між подружжям існує значна вікова різниця, то може ста­тися, що один із них на багато років переживе іншого. Внаслідок складення спільного заповіту спадкоємці того з подружжя, хто помре першим (у тому числі ті, які мають право на обов'язкову час­тку), фактично усуваються від прийняття спадщини. З іншого боку, той з подружжя, хто залишається живим, протягом свого життя не буде мати права відчужувати майно, яке він отримав за заповітом, бо на нього буде накладено заборону відчуження.

Дійсність заповіту безпосередньо пов'язана з додержанням відпо­відних умов щодо його форми. Заповіт має бути складений письмо­во і посвідчений нотаріусом або іншою посадовою чи службовою особою, зазначеною у ЦК України (статті 1248, 1251, 1252).

Законодавство встановлює правила щодо порядку посвідчення заповіту нотаріусом. Відповідно до ст. 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, написаний заповідачем власноручно або за допо­могою загальноприйнятих технічних засобів (комп'ютер, друкарсь­ка машинка).

Особа, яка не може сама написати заповіт, має право звернути­ся за допомогою до нотаріуса. Для всебічного забезпечення ін­тересів заповідача у цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам не лише написати, а й підписати свій заповіт, посвід­чення заповіту має відбуватися при свідках. Відповідно до ч. З ст. 1253 ЦК України свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути: 1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; 2) спадкоєм­ці за заповітом; 3) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; 4) особи, які не можуть прочитати або підписати запо­віт. Отже, свідками можуть бути дієздатні особи, які розуміють значення своїх дій і не є прямо або опосередковано зацікавленими щодо спадку.

Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.

Одним з основних положень спадкового права є таємниця запо­віту. Лише спадкодавець має право доводити до відома спадкоємців або інших осіб відомості, що стосуються заповіту. Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, до відкрит­тя спадщини не мають права розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни (ст. 1255 ЦК України). Для більш повного і всебічного захисту інтересів запо­відача і збереження таємниці заповіту передбачається можливість складення секретного заповіту, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Відповідно до ст. 1249 ЦК України особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному кон­верті нотаріусові.

Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріп­лює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший кон­верт та опечатує.

Особливий порядок посвідчення нотаріусом секретного заповіту робить неможливим передчасне ознайомлення з його змістом будь-якої особи. Секретний заповіт оголошується нотаріусом лише після смерті заповідача і відкриття спадщини.