88. Договір про спільну діяльність

За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'я­зуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнен­ня певної мети, що не суперечить законові (ст. 1130 ЦК України).

Зобов'язання, що виникає на підставі цього договору, має свої особливості і останнім часом є дуже розповсюдженим видом зобо­в'язань. Законами України «Про підприємництво», «Про влас­ність», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іно­земного інвестування» були зняті передбачені у ЦК УРСР 1964 р. обмеження щодо суб'єктного складу і передбачається можливість його укладання як фізичними, так і юридичними особами, у тому числі й іноземними. Договори про спільну діяльність за участю іно­земного інвестора згідно зі ст. 24 Закону України «Про режим іно­земного інвестування» підлягають державній реєстрації.

Аналіз норм ЦК України дозволяє зробити висновок про сут-тєвість запропонованих змін, які надають можливість по-новому оцінити договір про спільну діяльність. Перш за все треба виділити загальні ознаки договору про спільну діяльність:

1. обов'язок сторін діяти спільно без створення юридичної особи;

2. мета діяльності, що об'єднує учасників, може бути будь-якою, але не може суперечити законові.

Крім загальних ознак, характерних для будь-якої спільної діяль­ності, законодавством визначаються і спеціальні ознаки. Вони зале­жать від тієї форми спільної діяльності, яку обрали її учасники. Як зазначає І. 0. Покровський, «цивільно-правові об'єднання осіб для спільної діяльності мають різні цілі і різний характер, внаслідок чо­го для цивільного права виникає нелегке завдання — знайти для цього розмаїття належні форми»¹.

На сучасному етапі виділяють такі організаційно-правові форми спільної діяльності:

1) спільна діяльність без поєднання вкладів учасників. Договір про спільну діяльність без поєднання вкладів учасників характеризу­ється наявністю спільної мети і відсутністю вкладів учасників. Тобто учасникам достатньо лише домовитися про спільну діяльність.

Такий вид спільної діяльності має місце, як правило, для здійс­нення будь-яких одноразових дій, наприклад, охорона майна кіль­кома власниками, продаж речей, будівництво певного об'єкта, про­ведення ремонту тощо, коли потреба в об'єднанні капіталу учасни­ків відсутня завдяки нетривалості такого юридичного зв'язку або сутності його мети;

2) спільна діяльність з об'єднанням вкладів учасників (ст. 1130 ЦК України). Ці відношення оформляються за допомогою договору простого товариства.

3) спільна діяльність зі створенням юридичної особи.

Чим більш тривалою є мета спільної діяльності, тим більш до­цільним є надання такому союзу характеру нового «юридичного центру».

Спільність мети, а здебільшого і об'єднання майна не можуть не ґрунтуватися на довірі. У противному разі зобов'язання зі спільної діяльності не отримали б свого розповсюдження у багатьох країнах світу.

Характерною ознакою зобов'язань щодо спільної діяльності слід вважати мету, що об'єднує учасників, вимагає від них спільних, узгоджених дій. Така мета не може бути протизаконною (п. 1 ст. 1130 ЦК України).

Тобто дійсність договору про спільну діяльність, як і будь-якої іншої угоди, залежить від того, чи дотримані при укладенні цього договору всі умови дійсності угод. Як зазначали римські юристи, товариство, укладене зі злим умислом або для омани, вважається недійсним, оскільки йаез Ьопа сопігагіа езі; £гаис!і еІ йоіо (добра со­вість суперечить омані та умислу), договір зозіеіаз і є угодою Ьопа їїаез¹.

За домовленістю сторін визначаються умови договору про спіль­ну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у наслідках спільних дій та інші умови (п. 2 ст. 1131 ЦК України).

За засновницьким договором слід вказати на застосування щодо його регулювання окремих, детально регламентованих законом по­ложень, що торкаються його змісту (статті 88, 120, 134 ЦК Украї­ни).

Зобов'язання щодо спільної діяльності не повинні ґрунтуватися на тому, коли один учасник має лише вигоди, інший — збитки. Са­ма сутність спільної діяльності, її довірчий характер не дозволяє цього. Такий договір має бути визнаний недійсним. У п. 1 ст. 1137 ЦК України зазначається, що умова, за якою учасник повністю звільняється від участі у відшкодуванні спільних витрат або збит­ків, є нікчемною. На жаль, це передбачено не у параграфі щодо за­гальних положень про спільну діяльність (§ 1 глави 77), а в параграфі 2 «Просте товариство», що може призвести до звуженого застосування цієї норми, надто важливої для всіх зобов'язань про спільну діяльність.

При спільній діяльності як прибуток, так і збитки мають бути спільними.