61. Поняття договору в цивільному праві. Види цивільно-правових договорів

Договір — одна з центральних категорій цивільного права. У ши­рокому значенні його можна розглядати в трьох аспектах: як під­ставу виникнення правовідносин, як власне правовідношення, що виникло з цієї підстави, і як форму, що приймає відповідне право­відношення. У даному випадку договір — це підстава виникнення правовідносин, тобто юридичний факт, що лежить в основі зобов'я­зання і відповідно до ст. 11 ЦК України є підставою виникнення ци­вільних прав та обов'язків. У цьому значенні згідно зі ст. 626 ЦК України договір — це домовленість двох або більше сторін, спрямо­вана на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обо­в'язків.

Договір — найбільш поширений вид правочинів. Лише незначна кількість односторонніх правочинів не входить до числа договорів (наприклад, заповіт). До зобов'язань, що виникають з договорів, за­стосовуються загальні положення про зобов'язання, якщо інше не витікає з закону або самого договору. Як і будь-який правочин, до­говір є вольовим актом, причому в даному випадку слід говорити про спільну волю сторін договору, їх спільне волевиявлення, що втілюється у договорі.

Втілення спільного волевиявлення сторін договору можливе ли­ше за умови забезпечення свободи договору як принципу, що гаран­тує відсутність зовнішнього впливу на його учасників. Прин­цип свободи договору, закріплений ст. 627 ЦК України, означає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та ви­значенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог ро­зумності та справедливості. Відповідно до положень ст. 6 ЦК Украї­ни, яка визначає, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає за­гальним засадам цивільного законодавства; вони мають право вре­гулювати у договорі, передбаченому актами цивільного законодавс­тва, свої відносини, не врегульовані цими актами; сторони у догово­рі можуть також відступити від положень актів цивільного законо­давства і врегулювати відносини на свій розсуд; сторони у договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обо­в'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства ви­пливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Різноманітність форм та видів договорів вимагає їх певного впо­рядкування і, отже, класифікації, що здійснюється за різними ознаками. Найважливішою є класифікація за такими ознаками: розподіл обов'язків між сторонами (односторонні та двосторонні); наявність зустрічного відшкодування (відплатні та безоплатні); момент виникнення договору (реальні та консенсуальні). Розрізня­ють також: договори основні і додаткові; основні та попередні; до­говори, укладені на користь контрагентів та на користь третіх осіб; договори речові та зобов'язальні тощо. Певна класифікація за пра­вовими наслідками здійснюється на такі групи договорів, як: дого­вори про передачу майна у власність чи інше речове право (купівля-продаж, міна, дарування тощо); договори про передачу майна у тимчасове користування (оренда, лізинг, прокат тощо); договори про надання послуг (доручення, комісія, перевезення тощо); дого­вори на виконання робіт (зокрема підряд); договори на передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні тощо); дого­вори про спільну діяльність (установчий договір тощо), інші групи договорів, виділені за окремими критеріями.

Договори односторонні та двосторонні. Договір є односторон­нім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою сторо­ною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона на­діляється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обо­в'язку щодо першої сторони. До односторонніх договорів можна, зокрема, віднести договори доручення, дарування, займу.

Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Двосторонніми є більшість цивільно-пра­вових договорів. До договорів, що укладаються більш як двома сто­ронами (багатосторонні договори), застосовуються загальні поло­ження про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому ха­рактеру цих договорів.

Договори відплатні та безоплатні. До відплатних належать договори, за якими кожна зі сторін має отримати від контрагента певне відшкодування (наприклад, при купівлі-продажу, підряді то­що). Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, за­коном або не випливає із суті договору. Більшість цивільно-право­вих договорів є відплатними. До безоплатних треба віднести догово­ри безоплатного користування, дарування, у деяких випадках — до­ручення (коли воно здійснюється безоплатно).

Договори реальні та консенсуальні. Консенсуальними є дого­вори, що набувають сили з моменту досягнення сторонами згоди, а реальними — договори, що визнаються укладеними з моменту, коли на підставі досягнутої згоди здійснюється виконання за дого­вором — передача контрагенту певного майна. Більшість цивільно-правових договорів є консенсуальними. Реальними є договори зай­му, зберігання, перевезення вантажу тощо.

Договори основні та додаткові. Суть поділу договорів на ос­новні та додаткові полягає у тому, що додаткові договори є залеж­ними від основних, слідують за ними, і в разі визнання недійсним основного договору недійсним є і додатковий. Проте визнання не­дійсним додаткового договору не впливає на дійсність основного до­говору. Додатковими, зокрема, є всі договори, що спрямовані на за­безпечення виконання зобов'язань (зокрема договори застави, пору­ки тощо). Про певну самостійність додаткового договору свідчить те, що він визнається укладеним з моменту досягнення згоди за всіма суттєвими умовами договору. Суттєві умови додаткового дого­вору можуть міститися і в основному договорі, однак у будь-якому разі йдеться про два договори.

Договори речові та зобов'язальні. Сутність розмежування цих видів договорів полягає в тому, що об'єктом речових договорів є не дії зобов'язаної особи, а безпосередньо речі, коли договір породжує у контрагента речове право, зокрема право власності. Речовий дого­вір, отже, має бути реальним, оскільки при таких договорах відсут­ній розрив у часі між укладенням договору і виникненням речового права, і договір спрямований не на виникнення зобов'язання з пере­дачі речі, а саме на передачу речі.