57.Пізнання і теорія істини.

Результатом пізнання є досягнення істини. Гегель вважав, що істина є велике слово і велика справа, а ще більшою мірою вона є великим відношенням до життя, великою позицією, від самого наближення до якої, якщо дух і душа людини здорові, глибше дихається. Пізнання істини стимулює самодостатня лінія повнокровної особистості однаково далека як і від песимізму так і від оптимізму.

Пізнання-це процес взаємодії об’єкта та суб’єкта , сутністю якого є перетворення предметного змісту та зміст мислення, а вже кінцевою метою досягнення істини.

А сама істина- це правильне відображення суб’єктом об’єктивної дійсності підтвердженою практикою.

Теорія істини, чи ж сама сутність проблеми полягає у тому: Чи мають наші знання об’єктивний зміст?

Істинне знання завжди є знанням певного суб’єкту –індивіда, соціальної групи, людства в цілому.

Протилежним істині є-хибна думка(зміст свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається як істине.

Характаристики істини:

-Обєктивність

-Абсолютність

-Відносність

-Конкретність

-Перевірка практикою

58.Наука як соціально-культурний феномен.

Наука – це особлива сфера суспільного життя в якій здійснюється соціально-організована діяльність по виробництву, поширенню і реалізації знань. Основними властивостями наукового пізнання є: об’єктивність, доказовість, проблемність, перевірюваність, загально значимість.

Ознаки науки:

1) наявність узагальненого систематизованого та достовірного знання, що виражає суттєві зв’язки предметної галузі, що пізнаються;

2) наявність методологічно-операціної складової системи знань;

3) наявність наукової мови з закріпленням її змісту;

4) категоріальний зміст знання;

5) наявність вихідних принципів та аксіом загально філософського змісту;

6) задоволення певних соціальних проблем людини.

В суспільстві наука постає як: сукупність знань як спеціальна пізнавальна діяльність, як сукупність соціальних організацій та інститутів, що забезпечують цю діяльність. Філософія науки складається в другій половині 19ст. і оформлюються в цілісну ссистему в 20 ст., що перш за все пов’язана здіяльністю різних шкіл позитивізму та аналітичної філософії. Філософія науки це розділ філософії, що вивчає феномен науки узагальнено розроблене в різних філософських напрямках. В рамках філософії науки взаємодіють: сцієнтизм та антисцієнтизм та розглядаються різні рівні раціонального

59.Форми та методи наукового пізнання.

Наукове пізнання-виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства.Його виникнення пов’язане із суспільним розподілом праці відділенням розумової праці від духовної діяльності у відношенні розумової праці.

Форми наукового пізнання

1. Ідея –відображає зв’язки закономірності дійсності та спрямована на її перетворення;

2. Проблема-єдність двох змістовних елементів знання про незнане і передбачення можливості наукового відкриття;

3. Гіпотеза-це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми істинність якої ще не встановлена і не доведена;

4. Концепція-це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння пояснення, тлумачення основної ідеї теорії;

5. Теорія- це найбільш адекватна форма наукового пізнання, системи достовірних,глибоких та конкретних знань про дійсність свою структуру і дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві х-ки об’єкта;

Методи наукового пізнання

- Сходинки від абсолютного до конкретного аксіоматичної сист.,структурні,математичні;

- Моделювання аналогії порівнянь. Дедукція, індукція .Аналіз, синтез, абстрагування;

- Опис,вимір, експеримент, спостереження;

60.Наука та основні закономірності її розвитку.

Наука –це особлива сфера сусп. Життя, в якій здійснюється соц. організована діяльність по виробництву, поширенню і реалізаціїї знань. Від ін. видів знання наукове відрізняє такі його властивості: обєктивність, доказовість, системність, проблемність повідомлюваність, перевірюваність.За обєктом дослідження виділяють природничі, технічні, гуманітарні науки.

Закономірності розвитку:

1) Спадковість.

2) Орієнтація на нагромадження знань.

3) Удосконалення методів пізнання і перевірки істиності знання.

4) Рух до диференціації та інтеграції знань

Характерною рисою розв. Науки є зміцнення звязків між різними галузями наукового знання та формування нових на базі уже існуючих

Основні ознаки науки:1)рівень системності, достовірності та істинності знаків, а також рівень їх узагальненості2)наявність методологічної бази, отримання і перевірення знань 3)наявність мови науки і категоріального змісту знань4)наявність принципів та аксіом, що лежать в основі кожної науки.5)задоволення певних соціальних потреб.

61. Парадигма (грец. paradeigma - приклад, зразок) - 1) поняття античної і середньовічної філософії, що характеризує сферу вічних ідей як прототип, зразок, відповідно до якого бог-деміург створює світ сущого; 2) у сучасній філософії науки - система теоретичних, методологічних і аксіологічних установок, які взяті за зразок розв’язування наукових задач і які поділяють всі члени наукового співтовариства; 3) система форм, уявлень та цінностей одного поняття, які відображають його видозміну, історичний шлях, заради досягнення ідеального поняття.

Термін "парадигма" у філософію науки уперше впровадив позитивіст Густав Бергман, однак справжній пріоритет у його використанні і поширенні належить Томасу Куну. У своїй книзі "Структура наукових революцій" (1962) Кун говорить про можливості виділення двох основних аспектів парадигми: епістемічного й соціального. У епістемічному плані парадигма - це сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності. У соціальному - парадигма характеризується через поділяюче її конкретне наукове співтовариство, цілісність і границі якого вона визначає.

Існування парадигми, на думку Куна, пов'язане з періодами нормальної науки, у рамках яких вони виконують проєктивно-програмувальну і селективно-заборонну функції. Зміну парадигми здійснюють за допомогою наукових революцій, що пов'язано зі своєрідним ґештальт-перемиканням наукового співтовариства на нову систему світогляду й цінностей.

Кунівська інтерпретація наукового прогресу викликала сплеск критичних публікацій, і його наступні роботи були зв'язані з уточненням вихідних положень, сформульованих у "Структурі наукових революцій". У своїй монографії "Теорія чорного тіла і квантова переривність. 1894-1912" (1978) Кун аналізує соціально-психологічні і теоретико-методологічні фактори революції в квантовій фізиці, на прикладі якої показує парадоксальну перманентність революційних відкриттів, психологію гештальт-перемикання при створенні нових наукових співтовариств.

Концепція К. уплинула на сучасну філософію науки. Обґрунтовані ним історико-еволюціоністський підхід, антикумулятивізм, ідея про соціокультурну обумовленість наукового пізнання (екстерналізм), впроваджені поняття парадигми і наукової революції значною мірою сприяли подоланню неопозитивістської традиції у філософії науки й оформленню постпозитивізму, соціології і психології науки.

62. Пізнання у філософії займає перше місце, як головна людська здатність. Пізнання – це таке функціонування свідомості в результаті якої виникає нове знання, і воно є невід’ємним компонентом матеріально-практичної діяльності людини.

Пізнання прийнято поділяти на чуттєві і раціональні форми пізнання.

Раціональне пізнання – це процес мислення, логічне пізнаня. Воно має свої форми – Поняття, судження, умовивід.

Поняття – узагальнення, яке дає змогу отримати знання про суттєві ознаки даного класу речей. Поняття фіксується в слові, але не тотожне йому.

Судження – це форма мислення, яка стверджує або заперечує зв’язок між предметом та його ознаками, відношеня між предметами або факт існування предмета. Судження може бути істинним або хибним, його граматичною формою є речення.

Умовивід – форма мислення, завдяки якій з одного або кількох суджень виводиться нове. Найбільш важливою формою мислення є поняття. Раціональне пізнання навіть називають поняттєвим знанням.

В історії філософії були мислителі які надавали перевагу живому спогляданню: сенсуалісти, емпірики і такі, що визнавали провідну роль абстрактного мислення раціоналісти.

Характерними особлвостями абстрактного мислення є відтворення

внутрішніх, суттєвих сторін, закономірних зв’язків дійсності, тобто

пізнання сутності; узагальненість та опосередкованість відображення

речей, їхніх властивостей та зв’язків.

63. Технократизм зародився у надрах античності. Технократизм почав інтенсивно формуватись під час становлення індустріальної цивілізації. Основними джерелами його зростання стали філософія науки і філософія техніки. За природою, технократизм є продуктом розумової діяльності людини. І складає він певний сегмент ноосфери. Отже, технократизм як продукт свідомості людини являє собою специфічне силове поле, яке в літературі інколи описують як функціонуючий елемент культури або специфічне утворення ефірного типу. Отже, технократизм як соціальне явище обумовлений декількома чинниками: по-перше, цьому сприяв високий рівень розвитку філософії науки і філософії техніки, що разом складають філософський дискурс технократизму.

По-друге, морфологію його утворює сукупність технічного знання, що пройшло певний період розвитку до появи техногенної цивілізації, визріло під час її саморозгортання і оформилось у теорію технічного знання.

По-третє, технократизм як явище саморегуляційного призначення виникає разом з появою так званого технологічного детермінізму, що набуває доктринального характеру на початку XX століття. сутність технократизму не виникає ані сама по собі, ані в результаті зовнішніх чинників, вона є становленням функціональних відносин самого соціального світу, що у цьому випадку є діями людей, що ґрунтуються на використанні технічного знання як методології і технології управління освітянським процесом. Технократизм має власних носіїв, або суб’єктів, що його продукує, відновлює, збагачує і використовує як інструмент управління освітою. Це так званий корпус інженерно-технічних фахівців, що залишив помітний слід у історичних подіях та інтелектуальній історії минулого століття. Інженерна діяльність, – на думку В.Попова, – втілилася в різноманітних формах техносфери, визначила вигляд сучасної цивілізації і специфічно вплинула на хід історії

Технократизм, як спосіб мислення, допускає частковість, однобічність, жорсткість, однозначність, розгляд засобу як мети. Він виступає у вигляді сучасної форми догматичного, механістичного світогляду й діяльності. В основі розуміння технократизму лежать причини двоякого характеру. З одного боку, це тверда (адміністративно-командна) форма організації виробництва й всього життя людини. З другого, – це сам характер сучасної цивілізації, що прийнято називати в сучасній науці “машинної”, або техногенної. Спосіб взаємодії із природою, що базується на механічних принципах, закладених у техніку, диктує людині певний спосіб поведінки і мислення. Цей спосіб закріплюється в мисленні і розподіляється на інші сфери людського життя. Самою глибинною основою технократизму як способу мислення є порушення споконвічної органічної цілісності, втрата зв’язків з коріннями Буття, онтоса. Відбувається процес тотальної дезонтологізації, про що писали Ясперс і Марсель. Це проявляється в розбалансуванні розуміння взаємодії матерії й духу, дисбалансу культури й цивілізації, Еросу й Танатоса.