58. Трагічний конфлікт гуманістичної мрії і дійсності в трагедії Шекспіра „Гамлет". Образ Гамлета.

Трагічний конфлікт гуманістичної мрії в трагедії Шекспіра ГАМЛЕТ. Образ Гамлета.

«Гамлет» - трагедія розуму. Тут зло не зовсім ще проникнуло в душу Гамлета. Гамлетизм - роз'їдаюча душу бездіяльність, пов'язана з рефлексією. Гамлет-гуманіст епохи відродження.

Гамлет присягається віддати все життя справі мести за отця - і замість цього впродовж чотирьох актів роздумує, корить себе і інших, філософствує, не роблячи нічого рішучого, поки в кінці п'ятого акту не вбиває, нарешті, лиходія чисто імпульсний, коли дізнається, що той отруїв його самого. Що ж є причиною такої пасивності і видимого безвілля Гамлета? Критики убачали її в природній м'якості душі Гамлета, в надмірному «інтелектуалізмі» його, що вбиває нібито здібність до дії, в його християнській лагідності і схильності до всепрощаючого. Всі ці пояснення суперечать найяснішим вказівкам в тексті трагедії. Вічні образи (світові, «загальнолюдські», «вікові» образи) - під ними маються на увазі образи мистецтва, які в сприйнятті подальшого читача або глядача загубили спочатку властиве їм побутове або історичне значення і з соціальних категорій перетворилися на психологічні категорії. Такі, наприклад, донкіхот і Гамлет, які для Тургенєва, як він це говорив в своїй промові про них, перестали бути ламанческим лицарем або данським принцом, а стали вічним виразом спочатку властивих людині прагнень подолати свою земну суть і, знехтувавши все земне, понестися у височінь (Донкіхот) або здібності сумніватися і шукати (Гамлет). Такі Тартюф або Хпестаков, при сприйнятті яких читач менше всього пам'ятає про те, що один представляє французьке католицьке духівництво XVII вік, а інший - російське дрібне чиновництво 1830-х років; для читача один - вираз лицемірства і святенника, тоді як інший - брехливості і хвастощів. Вікові образи протиставлялися такзваним «епохальним» образам, які були виразом настроїв певної історичної смуги або ідеалів суспільного руху; наприклад Онегін і Печорін як образи так званий «зайвихлюдей» або Базарів як образ нігіліста.

59. "Отелло" Шекспіра - трагедія "обманутої довіри" : проблематика, образи Отелло та Яго.

Отелло .Шекспіра-трагедія обманутої довірилроблематика,образи Отелло і Яго. «Отелло» - написана на сюжет італійської новели. В основі конфлікту -протистояння двох ренесансних особистостей. Гуманіст - Отелло, ренесансний ідеаліст - Яго. Отелло живе для інших. Він не ревнивий, але дуже довірливий. На цій довірливості грає Яго. Отелло, вбиваючи Дездемону, вбиває світове зло в прекрасному обличчі. Трагедії не закінчуються безпросвітно. Источником сюжета послужила новелла Д. Чинтио «Венецианский мавр» из сборника 1566 г. «Сто рассказов», в котором история подана как «рассказженьї прапорщика». Зта новелла бьіла переведена на английский язьіклишь в XVIII веке, позтому остается допустить, что либо Шекспир бьіп знаком с ее итальянским или французским текстом, либо сльїшал чей-то подробньїй пересказ. При сохранении обшей линии сюжета, в кпючевьіхмоментах, в создании психологически слсжньїх характеров героев Шекспир существенно переработал исходньїй материал: видоизменил мотив мести негодяя Прапорщика, по новелле, влюбленного в Дездемону и отвергнутого ею, придает возвьішенньїй характер любви Дездемоньї и Отелло, которого она «полюбила доблесть», он же ее «за сочувствие к нему». Мотив ревности Отелло также бьіл значительно изменен: у Шекспира она продиктована не уязвленньїм чувством чести или оскорбленной гордостью мужа-собственника, а является исполнением реального долга героя, стремящегося уничтожить зло в мире. Отелло - не мелодраматический злодей, убивающий из ревности; при таких условиях позтне мог бьі заинтересовать нас его судьбой и еще менее - вьізвать в нас впечатление трогательное и возвьішенно трагическое. Драма здесь утрачиваетузко личньїй, любовньїй смьісл и поднимается до вьісшего трагического мотива - до столкновенияличности со средой.

Яго молод - ему всего 28 лет, но в венецианской армии он уже не новичок;

по-видимому вся его сознательнаяжизнь связана с военной службой. В зтом с

особой наглядностьюубеждает искреннее возмущение Яго по поводу того, что на

местозаместителя Отелло назначен не он, а Кассио; в повьішении Кассио Яго

усматривает вьізов нормальному армейскому порядку, при котором на

продвижение по службе можетв первую очередь претендовать тот, кто вьіше по

званню и у кого больше вьіслуга лет:

В том и прокпятие службьі,

Что движутся по письмам, по знакомству,

А не по старшинству, когда за первьім

Идет второй.

Ясно, что, по мнению Яго, вьіслуги летунего хватает. В той же сцене Яго упоминает о своем участии в боях на Кипре и Родосе, в христианских и язьіческих странах в дапьнейшем он также неоднократно вспоминаетзпизодьі своей боевойжизни.