1. Класифікація типів нац. Ек. Типологізація не.

Кожен тип НЕ має свої межі можливості. Границі можливостей, що випливають з рівня розвитку продуктивних сил стали найважливішим критерієм класифікації типів НЕ.

Можливості НЕ віддзеркалюють досягнутий рівень її ек. розвитку (рівень ВВП) і рівень доходів на душу населення. Ці два взаємозв'язаних показника характеризують рівень розвитку продуктивних сил.

Групування країн за досягнутого рівня економічного розвитку було запропоновано ООН. Вона поєднала це угруповання з типом господарських проблем, які відповідають кожному рівню.

ООН виділила три групи країн: *розвинуті країни з ринковою ек.; *країни, що розвиваються ( в напрямку ринкової ек.); * країни з перехідною ек. ( від командно-адміністративної до ринкової).

З цих країн, що своїми успіхами досягли високого рівня доходів, виділяють найбільш успішні - країни «великої сімки»: США, Німеччину, Японію, Великобританію, Францію, Канаду, Італію. Кожна з перерахованих країн має ВВП, що набагато перевищує ВВП будь-якої іншої розвиненої країни.

Країни, що розвиваються (132) характеризуються низьким і середнім рівнем прибутків. Вони виробляють близько 40% світового ВВП. Їх експорт становить 26% у світовому обсязі.

Країни з перехідною економікою - 28 країн. У їх складі виділяють дві регіональні підгрупи. Підгрупа Перша включає країни Центральної і Східної Європи, у тому числі і Албанію, друга підгрупа - країни СНД і Монголії. Країни з перехідною економікою іноді називають посткомуністичними. Ці країни виробляють понад 5% світового ВВП, а їхній експорт складає трохи більше 3% світового рівня.

Другий критерій - «Рівень доходів на душу населення» - взяв на озброєння Світовий банк, використовуючи його при вирішенні питань про надання міжнародної допомоги відсталим країнам. Він групує всі країни по доходах - ВНД по на душу населення.

На підставі ВНД показника на душу населення з даної методології виділяють чотири групи країн: * країни з низьким дох. – 760$ на рік; * країни з рівнем дох. нижче середнього – 760 – 3000$; * країни з рівнем дох. вище середнього – 3000 – 9300$; * країни з високим рівнем дох. – вище 9300$;

До числа країн і територій з високими доходами, окрім країн - членів ОЕСР, відносять Сінгапур, Гонконг, Макао, малі країни, які отримують високі доходи від експорту нафти (Бруней, Кувейт), «заморські» території Франції (Реюньйон, Мартініка), а також карликові держави - офшорні зони (Багами, Бермуди, Кайманові острови).

Країни Східної Європи і Латинської Америки переважно належать до групи країн з рівнем доходу вище середнього.

Китай, Росія і багато країн СНД, арабські країни, що не володіють запасами нафти, - це країни з доходом нижче середнього.

До групи країн з низьким доходом належать більшість держав Тропічної Африки (нижче Африки Сахари), Індія і її сусіди по Південній Азії, ряд країн СНД.

Тип технологічного розвитку в НЕ також відображає рівень розвитку продуктивних сил. За цим критерієм розрізняють доіндустріальним, індустріальні та постіндустріальні (інформаційні) економіки.

Доіндустріальний сектор є в основному добувним. Він базується на с\г, рибництві, заготівлі лісу та інших ресурсах, видобутку корисних копалин до природного газу та нафти.

Розмежування між постіндустріальною та індустріальною економіками відбувається за відмінностями у використанні ними технологічних процесів.

Індустріальний сектор носить виробничий характер, він використовує енергію та машинну технологію для виготовлення товарів.

Постіндустріальний сектор - тут обмін інформацією та знаннями відбувається в основному за допомогою телекомунікацій і комп'ютерів.

Просування вперед від одного типу до іншого супроводжується збільшенням частки доданої вартості в кінцевому продукті.

За способами регулювання господарської діяльності розрізняють ринкові і неринкові економіки. Ринкові економіки ранжируються за ступенем їх еволюції:

• ринкова економіка вільної конкуренції (ранній капіталізм);

• ринкова економіка з ведучою роллю корпоративного сектора;

• ринкова економіка з високою часткою державного регулювання відтворювального процесу при збереженні регулюючої ролі ринку.

Неринкові типи національних економік підрозділяють на традиційні і командно-адміністративні.

В існуючих традиційних економіках, які ще характерні для слаборозвинених країн, у вирішенні господарських питань переважає дотримання традицій і звичаїв, релігійних догм і культурних норм.

Командно-адміністративна (планова централізована) національна економіка будується на підпорядкуванні основ господарювання підприємств централізованим директивам. Така система координації економіки будується на державній власності на засоби виробництва.

За ступенем відкритості національних економік на світовому ринку національні економіки можуть бути відкритими та закритими.

Нижча група країн, які зараховують до країн із закритою економікою, мають частку експорту у ВВП менше 10%, вища група - більше 35%.

ІІІ

6.вигідне географічне положення, велика сировинна база,низькі ціни.

7. Соціальна допомога - періодичні чи регулярні заходи, що сприяють усуненню або зменшенню соціальної недостатності. Види соціальної допомоги - гарантована соціальна допомога з боку держави у вигляді грошових виплат (пенсії, грошова допомога, одноразові виплати), забезпечення технічними та іншими засобами: автомобілями, крісло-колясками, протезно-ортопедичними виробами, друкованими виданнями зі спеціальним шрифтом, звукопідсилювальною апаратурою та сигналізаторами, а також шляхом надання послуг з медичної, соціальної, професійної реабілітації та побутового обслуговування.

8. модернізація виробництва;підвищення конкурентноздатності вітчизняних товарів зміна структури економіки;

вирівнювання торговельно-платіжного балансу конверсія військового виробництва; скорочення безробіття

9 Перша — бюджетно-податкове регулювання, пов'язане з функціонуванням державних фінансів, формуванням державного бюджету та державними витратами. Друга— кредитно-грошове регулювання, спрямоване на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою, підтримання рівноваги на грошовому ринку. Третя— цінове регулювання, яке відображає вплив держави на ринкове ціноутворення; четверта — адміністративно-економічне регулювання, яке передбачає заходи адміністративного та економічного характеру, спрямовані на створення умов для функціонування ринкової системи та реалізації соціальних цілей суспільства.

10загальною стратегією розвитку конкурентоспроможності країни є відмова від цінових методів

ведення конкурентної боротьби та зміцнення нецінових переваг, що забезпечить країні стійкі конкурентні позиції на світових ринках. Основні зусилля на цьому шляху необхідно спрямувати на значне підвищення

ролі нововведень в економічному розвитку і, як результат, швидкі технологічні зміни. Головним джерелом конкурентних переваг на сучасному етапі є здатність підприємств до здійснення нововведень, держави – до

інвестування в інноваційний розвиток.

Білет 30.