6.Пакти та їх види.

Спочатку пакти визначали як неформальні угоди, на які не поширювався позовний захист. Юридична чинність їх полягала в тому, що виконання взятого на себе на підставі неформальної угоди зобов'язання було виконанням належного. Той, хто виконував таке зобов'язання, не мав права потім вимагати повернення виконаного, бо виконання ґрунтувалося на неформальній угоді. Ці угоди не вкладалися ні в один із розглянутих раніше контрактів і тому позовний захист їм не надавався. Такі пакти почали називати pacta nuda (голі угоди).Проста, неформальна угода не породжувала зобов'язання: pacta nuda obligationem non pariunt — такий давній принцип римського права. І все ж в одному з едиктів претор оголосив, що він визнаватиме, підтримуватиме укладені пакти — pacta conventa verbaro. Так народився відомий афоризм: «Pacta sunt servanda» — «Угоди треба дотримуватися».

Однак з розвитком цивільного обігу завдяки своїй простоті та доступності неформальні угоди укладалися все частіше. Між тим, позбавлення їх позовного захисту не сприяло усталеності обігу, навпаки, розривало ділові відносини. Саме під тиском потреб обігу, спочатку як виняток, деякі пакти дістали позовний захист і їх почали називати pacta vestita — «одягнені пакти». Юридичне визнання такі пакти дістали в різний час і ця обставина була критерієм розмежування їх на три групи: а) приєднані пакти; б) преторські пакти; в) імператорські пакти. Перші дістали позовний захист раніше за інших, другі — в період республіки з боку претора, треті визнали імператори.

Pacta adjecta (приєднані пакти) — додаткові до головного договору угоди, які передбачали внесення змін в його юридичні наслідки. Зазвичай, це було покладення в договорі на ту чи іншу сторону яких-небудь додаткових обов'язків, уточнення умов договору, строків платежів тощо. Спочатку це здійснювалося в момент укладення основного договору, згодом — через певний час після його укладення. Однак в останньому випадку такий приєднаний пакт юридично визнавався лише за умови, що становище боржника не буде погіршено. Наприклад, угоди, за якими на боржника покладалися додаткові обов'язки чи інші обтяження, не визнавалися такими, що відповідають закону.

Преторські пакти дістали позовний захист від преторів, їх було всього два: підтвердження боргу (constitutum debiti) і receptum, який об'єднував три види пактів: а) угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник між певними особами: б) угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору чи готелю про недоторканність речей пасажирів і постояльців; в) угода з банкіром щодо сплати обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі.

Constitutum debiti (підтвердження боргу) мало місце тоді, якщо виникала необхідність підтвердити вже існуючий борг чи борг третьої особи, для чого і укладався зазначений пакт. Наприклад, боржник урочисто брав на себе зобов'язання сплатити борг кредитору, за яким уже закінчився строк позовної давності, або сплатити борг за третю особу. Обіцянка сплатити вже існуючий борг і є його визнанням, підтвердженням — звідси й назва пакту. Підтвердження чужого боргу — один з різновидів поруки.

Receptum arbitri (угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник між певними особами). Особи, між якими виник майновий спір, могли домовитися, що не передаватимуть цей спір на розгляд суду, а передадуть його на розгляд третейському судді — арбітру. Для того, щоб арбітр розглянув зазначений спір, необхідно було укласти з ним про це угоду, яка і дістала назву receptum arbitri. На підставі цього пакту суддя зобов'язаний був розглянути спір і винести по ньому своє рішення. Ульпіан зазначав, що претор нікого не примушує брати на себе обов'язки третейського судді, бо це добровільна справа, але якщо хто-небудь уже взяв на себе обов'язки третейського судді, то зобов'язаний довести їх до кінця. За ухилення від виконання взятого на себе обов'язку третейський суддя піддавався штрафу. Тільки поважні причини звільняли його від відповідальності, наприклад, хвороба, що виникла після укладення пакту, недружні стосунки між арбітром і однією із сторін в спорі тощо.

Receptum nautarum, cauponum, stabulariorum (угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору і готелю про недоторканність переданих їм речей пасажирів і жильців). Мандрівники, купці та інші пасажири і жильці, зупиняючись на ночівлю в готелі чи заїжджому дворі або на кораблі, змушені були доручати свої речі господарям (наприклад, багаж, вантажі, коней). Про прийняття таких речей на зберігання укладалася угода, за якою господар ніс відповідальність не тільки за винне, а й за випадкове заподіяння шкоди чи загибель речей. Речі брав на схов господар готелю, заїжджого двору чи корабля через сам факт здійснення ним підприємницької діяльності. Господар не міг відмовитися від обов'язку взяти речі на зберігання. Це була одна з його підприємницьких функцій.

Підвищена відповідальність зазначених осіб пояснюється тим, що в ті часи господарі готелів і заїжджих дворів, капітани кораблів часто вступали в змову з грабіжниками. Якщо на постій прибував багатий мандрівник, вони подавали умовний сигнал грабіжникам чи піратам, які грабували його, а здобич ділили між собою. Для того, щоб якоюсь мірою обмежити розмах грабіжництва і розбоїв, імператори змушені були ввести таку відповідальність. Для захисту жильців і мандрівників, які потерпіли від розбою, їм надавався спеціальний позов.

Receptum argentarli (угода з банкіром про сплату обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі). Це неформальна угода, за якою лихвар, банкір, міняла брав на себе зобов'язання сплатити третій особі борг свого клієнта за його рахунок. Своєрідна форма поруки, за якою боржник третьої особи за відсутності грошей звертався до свого банкіра і просив за його рахунок грошей, що були на зберіганні в банкіра, сплатити борг. Банкір, виступаючи у такому разі як поручник, був гарантований грошима боржника, які були у нього на зберіганні. Хоч ця обставина і не була обов'язковою умовою укладення пакту, банкір міг взяти на себе такий обов'язок і у разі, якщо грошей боржника у нього не було.

Укладення пакту не ставило банкіра в становище боржника третьої особи, яка й надалі лишалася кредитором тільки клієнта банкіра. Правові відносини виникали тільки між клієнтом банкіра і його кредитором — третьою особою. Однак якщо банкір чомусь відмовлявся платити, клієнту надавався спеціальний позов, що випливав з укладеного пакту.

Pacta legitima (імператорські пакти) — пакти, які дістали юридичне визнання в законодавстві пізньої імперії. їх було захищено кондикційними позовами, що випливали із закону, яким було визнано цю угоду. До них належали: а) компроміс — угода між особами, між якими виник майновий спір, про передачу цього спору на розгляд третейському судді; б) угода про надання посагу; в) угода про дарування.

Компроміс (compromissumj — угода про передачу спору на розгляд третейського судді. Майновий спір, що виник між громадянами, в усіх випадках підлягав розгляду в суді. Проте сторони не завжди бажали розголошувати свої взаємовідносини, і тому такий порядок інколи суперечив їхнім інтересам.

Через це почали практикувати передачу подібних спорів на розгляд особі, яка викликала довіру сторін і рішення якої вони погоджувалися визнати. Таку практику було узаконено в період імперії — зазначений пакт було визнано.

Щоб забезпечити виконання рішення третейського судді, спірна річ або сума грошей заздалегідь передавалася йому на зберігання (секвестр) до прийняття рішення по справі. Сторони обумовлювали в угоді, що третейський суддя передасть річ або суму грошей тій із сторін, на чию користь буде винесено рішення арбітра. Спочатку пакт діставав захист за умови, що сторони присягнули виконувати рішення арбітра. Пізніше рішення третейського судді набувало обов'язкової чинності тільки в тому разі, якщо сторони висловлювали свою згоду з ним і підписували його чи не оспорювали в 10-денний строк.

Угода про надання посагу (pactum dotis) — неформальна угода, внаслідок якої батько нареченої брав на себе зобов'язання передати майбутньому чоловікові своєї доньки певне майно як посаг для полегшення сімейного життя. Згідно з цим пактом, чоловік отримував спеціальний кондикційний позов, за допомогою якого міг вимагати від батька своєї дружини обіцяного посагу. Правовий режим посагу визначався нормами приватного права.

Пакт про дарування (pactum donationis) — неформальна угода, за якою одна сторона (дарувальник) здійснює безоплатне майнове надання другій стороні з метою виявлення до неї певної щедрості.

Майнове надання може полягати в передачі тому, кому дарують права власності на обумовлену річ (майно), виплаті певної грошової суми, встановленні сервітутів, відмові від певного права вимог та ін. Дарування здійснюється саме з метою виявити до того, кому дарують, щедрість, надати допомогу і відбувається за рахунок майна дарувальника. Засобом дарування здійснюється безоплатний перехід майна від дарувальника до того, кому дарують. У класичний період з метою недопущення подрібнення майна було встановлено істотне обмеження розміру дарування, що не стосувалося дарування між близькими родичами. Пізніше ці обмеження втратили своє значення, однак не було введено правило, відповідно до якого дарування здійснювалося у формі так званої судової інсинуації, тобто дарувальний акт вимагалося здійснювати перед судом із занесенням до реєстру. Однак за

Юстиніана здійснення інсинуації вимагалося лише при даруванні на суму понад 500 золотих. Дарування на меншу суму можна було здійснити в будь-якій формі. Отже, пакт про дарування дістав позовний захист.

Однією з форм дарування була обіцянка здійснити певне майнове надання. Вона мала обов'язкову силу тільки за умови здійснення її в формі стипуляції. Неформальна дарча обіцянка зобов'язання не породжувала.

Попри безоплатний характер відносин, дарувальник ніс відповідальність перед тим, кому дарували, за можливі негативні наслідки дарування, які було спричинено умислом чи грубою необережністю дарувальника (наприклад, виявлені недоліки подарованої речі, які заподіяли певну шкоду тому, кому дарували, відчуження речі).

Особливістю пакту про дарування було й те, що в певних випадках дарування могло бути скасоване. В класичний період патрон мав право анулювати дарування, зроблене на користь вільновідпущеника. Зазначений окремий випадок скасування дарування Юстиніан поширив на всі випадки дарування. Було також вироблено правові підстави для скасування дарування: вияв невдячності того, кому дарували, до дарувальника; завдання йому образи; створення небезпеки для життя дарувальника; заподіяння майну дарувальника істотної шкоди. Крім того, якщо в бездітного патрона, який здійснив дарування на користь вільновідпущеника, народжувалася дитина, він мав право скасувати дарування і зажадати назад майнове надання.

Спадкове право

П р а к т и ч н е з а н я т т я № 14