3.Класифікація речей: подільні та неподільні; речі прості, складні та складені; плоди; речі тілесні та безтілесні.

5. Подільні та неподільні речі. В природі всі речі фізично є подільними до безкінечності. В праві ж їх вважають подільними тільки тоді, коли при такому поділі не втрачаються первісні функції речі. Для правової свідомості римлян також було характерно розуміння цього. До неподільних речей римляни відносили, наприклад, худобу, одяг, знаряддя праці. До подільних – продукти харчування, матеріали тощо.  Можливість юридичного поділу речі мала велике значення при розподілі спільного майна, особливо коли кожна з сторін претендувала на одну і ту ж річ. Якщо її можна було поділити і юридично і фізично, кожен отримував свою частку. Якщо цього зробити було не можна – у речі визначали ідеальну частку кожного, а сама вона залишалася в спільній власності, або ж у власності однієї особи за умови що інша отримає вартість своє частки грошима або іншим майном. Римляни позначають подільні речі описово: res quae divisionem recipit . На неподільність речі може вказувати термін individuus. Іноді для підкреслення юридичної природи неподільності речі, римляни називають їх речами, що не можна поділити не знищивши або не пошкодивши: "quae sine interitu (sine damno) dividi non possunt" 6. Речі прості, складні та складені. Простими речами є речі, що являють собою органічне поєднання елементів, тобто речі, що створені за законами природи. Складні ж речі є наслідком механічного поєднання декількох простих речей. Так, наприклад, камінь є простою річчю, а дім, частиною якого він є, буде річчю складною. Крім простих та складних речей наука римського права розрізняє також різновид складених речей. Складені речі (quae ex distantibus corporibus sunt) складаються з предметів, що зберігають свою індивідуальність, але разом з тим є складовими частинами одного цілого. Прикладом таких речей може бути отара тварин – не дивлячись на смерть одних тварин та народження інших отара залишається сама собою. Розмежування речей на прості, складні та складені мало значення для багатьох правових інститутів. Відчуження частини складеної речі не означає відчуження всієї речі. І навпаки, поєднання чужої речі з річчю власника в одну просту річ, переносить право на неї власнику цілого . Якщо чужа річ стала частиною складеної, власник не може її витребувати назад не вирішивши спочатку питання про її відокремлення. 7. Плоди. Поняття "плоди" римляни пов’язували із природною здатністю деяких речей створювати нову річ. Спочатку це стосувалося тварин та рослин. Права на плоди залежали від права на річ, що плодоносила. За загальним правилом володілець речі, що приносила плоди ставав їх власником, але це правило могло обговорюватися. Не вважалися плодами діти рабів, оскільки вважалося, що раби призначені не для створення потомства, а для роботи. Від природних плодів римляни відрізняли плоди цивільні. Цивільні плоди в сучасному розумінні називаються доходами. Цивільні плоди створювалися штучно в залежності від волі власника. Так власник міг здавати майно в оренду, отримуючи за це певні кошти. До цивільних плодів також відносилися послуги залежних осіб (mercedes), рента з земельних ділянок (pensiones), проценти з капіталу (usure).  8. Речі тілесні та безтілесні. Деякі вчені романісти вважають, що цей поділ речей йде від філософських уявлень Цицерона. Він розрізняв речі, що існують (res quae sunt) та речі, що мисляться (res quae intellegentur), тобто – матеріальні речі та абстрактні поняття. До тілесних речей відносилися всі речі, які можна було побачити та можна було доторкнутися, а безтілесні існували в уявленні людини, але були настільки реальними, що були об’єктами правовідносин. До безтілесних речей римляни відносили різні права, такі як узуфрукт, сервітути тощо.

П р а к т и ч н е з а н я т т я № 7

1.Поняття та види володіння.

Володіння (possessio) — це право фактичного утримання речі. Цей інститут був достатньо склад­ним і неоднозначним з огляду на те, що поєднував правовий та фактичний аспекти. Володіння являло собою фактичне утримання речі, забезпечене юридичним захистом. Причому характерним для нього було те, що право на захист мав як власник, так і інша особа, що володіла майном на законних підставах. Однак не будь-яке фактичне утримання речі визнавалося в Стародавньому Римі володінням. Право цієї країни розмежовувало два поняття: а) володіння в точному розумінні (possessio) — фактичне утримання речі з наміром вважати її своєю; б) просте тримання (detentio) — фактичне утримання речі без такого наміру. Так, possessio завжди виникало у власника, а detentio — в особи, що тимчасово користувалася річчю (наприклад, в орендатора). Розмежування володіння та тримання мало практичне значення для захисту відповідного права. Володілець завжди мав право судового захисту від посягань третіх осіб, а утримувач міг захищатися тільки через власника. Таким чином, він був також захищений від посягань третіх осіб, але цілком беззахисний перед власником. Для наявності володіння необхідні були два елементи: corpus possessionis (предмет володіння) і animus possessionis (намір володіти). Тому, у разі тимчасової передачі власником речі іншій особі (наприклад, на зберігання чи в тимчасове користування) у неї право володіння не виникає, оскільки відсутня воля вважати цю річ своєю — володіння в даному разі здійснювалося від імені власника. Володільцем речі у звичайній ситуації був її власник з огляду на те, що найчастіше речі знаходяться у того, кому вони належать. Право володіння (ius possidendi) було складовим елементом права власності, а тому власник завжди був законним володільцем, оскільки законною була підстава володіння та був намір ставитися до речі як до своєї. Особа ж, яка не мала законної підстави володіння (навіть якщо бажала ставитися до речі, як до своєї), а річ утримувала, наприклад злодій крадій, вважалася володільцем незаконним. Незаконне володіння поділялося на два види: незаконне добросовісне володіння та незаконне недобросовісне володіння. Добросовісним володіння визнавалося тоді, коли володілець не знав і не повинен був знати про те, що річ йому не належить. Наприклад, покупець купує на ринку крадену річ, право власності на яку продавцю не належить, а отже, і до покупця не переходить. Але покупець володіє купленою річчю і ставиться до неї, як до своєї. Тому такі відносини також визнавалися володінням. Недобросовісним володіння визнавалося тоді, коли володілець знав або повинен був знати, що володіє річчю незаконно. Так, злодій знає, що річ йому не належить, але поводить себе так, ніби ця річ є його власністю. Розмежування незаконного володіння на добросовісне та недобросовісне мало практичне значення, оскільки в ряді випадків незаконний добросовісний володілець міг згодом набувати на річ право власності за давністю. Недобросовісний володілець цієї можливості був позбавлений. Крім того, недобросовісний володілець ніс жорсткішу цивільну відповідальність за збереження речей, отримання від них плодів та доходів в тих випадках, коли справжній власник подавав позов про витребування речі тощо. У деяких випадках особи, що не були в повному розумінні володільцями, могли отримувати володільницький захист. Таке володіння отримало назву похідного. Особливістю похідного володіння є те, що особа хоч і володіє майном за волею і від імені власника, але отримати захист від нього в силу певних обставин не може. Тому такий захист надається похідному володільцю безпосередньо. Прикладом даної ситуації може бути договір застави. Заставоотримувач утримує заставу не як свою, а як чужу для того, щоб потім повернути її власнику, коли буде виконане забезпечене заставою зобов’язання. Але в разі порушення такого володіння, утримувач застави не може звернутися до власника по захисту, оскільки власник зацікавлений повернути цю річ собі. Тому як виняток, заставотримач отримує самостійний володільницький захист.