5.Русь на історичному етапі роздроблення. Галицько-Волинська держава.

III період історії Київської Русі — кінець XI—XIII ст. — це період феодальної роздробленості. Як відомо, серйозною загрозою для руських земель з середини XI ст. були половці — тюркські племена. Спочатку вони виступили як союзники Візантії у боротьбі з печенігами, витіснили їх з Причорномор'я і почали втручатися у відносини між руськими князями, до того ж ставали не тільки ворогами, але й союзниками і навіть родичами князів. Саме половці у 1068 р. на р. Альта завдали страшної поразки Ярославичам — синам Ярослава Мудрого — Ізяславу, Святославу і Всеволоду. Половці почали просуватися вглиб Русі, руйнуючи все на своєму шляху. У ці важкі часи брати зібралися у Вишгороді (1072), але єдності досягнуто не було. На з'їзді у м. Любечі (1097) було узаконено принцип, за яким кожен князь мав володіти спадковими землями і не зазіхати на володіння інших князів. Це рішення практично закріплювало роздробленість Русі. Була досягнута домовленість про припинення міжусобних воєн, про спільні дії проти половців. Але Любецький з'їзд, як і інші з'їзди (Вітечівський 1100 р., Долобський 1103 р.), не поклав край князівським міжусобицям. У Київській Русі продовжували наростати відцентрові тенденції, влада київського князя ставала номінальною. У той час як Русь вела нескінченну боротьбу з половцями, в далеких східних степах Азії виникла сильна монгольська держава, яка пізніше змінила хід цієї боротьби. Почалася доба монголо-татарських завоювань, що вплинули на країни Азії і Європи, залишивши глибокий слід у їхній подальшій історії. На Русі ж лише за князювання Володимира Мономаха (1113— 1125) — онука Ярослава Мудрого, та його сина Мстислава (1125—1132) вдалося на деякий час відновити єдність земель і припинити міжусобну боротьбу. У цей час велася безперервна боротьба з половецькими вторгненнями, зміцнювалися кордони Русі, відбудовувалися старі фортеці й закладалися нові. Тимчасові успіхи об'єднавчої політики Володимира Мономаха та Мстислава не змогли, однак, запобігти феодальній роздробленості Русі. Причинами роздробленості Київської держави були: 1) великі географічні розміри Київської Русі та етнічна неоднорідність населення, що об'єктивно сприяло зростанню сепаратистських (відцентрових) настроїв (такою державою важко було управляти); 2) криза росту наприкінці XI ст. феодальних відносин (поява вотчин — великих феодальних землеволодінь, які давали змогу місцевій знаті самостійно вести господарство і без допомоги великого князя, завдяки власному апарату управління, дружини отримувати все необхідне у селян; панування натурального господарства, за якого феодали не були зацікавлені в об'єднанні з іншими феодалами; зростання кількості міст та перетворення їх у економічні і політичні центри); 3) насильницьке об'єднання східнослов'янських племен у IX ст., яке дало зворотну реакцію у XII ст.; 4) відсутність чіткого порядку спадкоємності великокнязівської влади (княжий стіл міг передаватися від старшого брата до молодшого або від батька до сина, тому брати часто воювали між собою, а племінники ворогували з дядьками); 5) занепад Києва як торгового центру (наприкінці XI ст. половецькі орди порушили торгівлю на великому шляху «із варяг у греки»; хрестові походи, особливо пограбування Константинополя у 1204 p., змусили європейців шукати торговельні шляхи у Візантію та на Схід, обминаючи Київ). З одного боку, феодальна роздробленість була більш високим етапом у розвитку Київської Русі (було легше управляти окремими князівствами, розвивати господарство і культуру). З іншого боку, роздробленість знизила обороноздатність держави, що співпало з посиленням монголо-татар. Феодальна роздробленість була не випадковим явищем, усі країни Європи пройшли через цей етап розвитку. Протягом XI—XII ст. на території Київської держави з'явилося біля 15 князівств, з яких Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське та Галицьке були в межах сучасної України. Особливу роль в історії України у період феодальної роздробленості відіграли Волинське та Галицьке князівства. Ще у 980—990 pp. Володимир Великий відвоював Галичину і Волинь у Польщі і приєднав їх до своїх володінь. З розпадом Київської Русі над Бугом виникло Волинське князівство (середина XII ст.), а над Дністром — Галицьке князівство (1097). До 1199 р. відбувався самостійний розвиток цих земель. Територія князівств простягалася від Карпат на півдні до Литовських земель на півночі, від Угорщини та Польщі на заході до Київського князівства та Половецького степу на сході. Розташування обох князівств було вигідним: тут проходили важливі торговельні шляхи через Віслу, Західний Буг та Дністер та сухопутний шлях із Русі у країни Європи. Крім того, вони були віддалені від територій, що потерпали від нападів орд кочовиків. У Галицькій землі правили Ростиславичі, нащадки Ярослава Мудрого. Найвищого розвитку князівство досягло за князя Ярослава Осмомисла (1153—1187), який розширив кордони своїх володінь до гирла Дністра. Головними центрами Галицької землі були Перемишль, Звенигород, Теребовля, Галич. У Галицькому князівстві велику владу мали бояри. Це пояснювалося тим, що свої землеволодіння вони дістали не від князя, а шляхом захоплення общинних земель. Тому Рюриковичі, прийшовши сюди, зустріли протидію бояр, які почали відстоювати власні інтереси. Після смерті Осмомисла у князівстві почалися міжусобні війни між галицькими боярами, більшість з яких шукали підтримки у сусідніх, угорських і польських, феодалів. У 1199 р. галичани закликали до себе володимирського князя Романа Мстиславича, який об'єднав Галицьке і Володимирське князівства. У 1199 р. Роману Мстиславичу (1199—1205) вдалося об'єднати Волинську і Галицьку землі у єдине Галицько-Волинське князівство. Намагаючись зміцнити князівську владу, князь Роман повів боротьбу з боярством, вигнавши з Галицьких земель впливовий боярський рід Кормильчичів. У 1202 p., оволодівши Києвом, Роман Мстиславич прийняв титул великого князя Київського. Створення міцного Галицько-Волинського князівства в умовах феодальної роздробленості, яку переживали Київська Русь та Європа, дозволило з успіхом вести боротьбу з половцями, польськими, литовськими та угорськими феодалами, з непокірним боярством, сприяти розвиткові західноукраїнських міст, ремесел і торгівлі. Роман Мстиславич загинув у 1205 р. під час походу на Польщу, що призвело до тимчасового (1205—1238) розпаду Галицько-Волинського князівства. Роман залишив після себе двох малих синів — Данила і Василька. Бояри, спираючись на допомогу угорців та поляків, захопили владу у Галицькій землі, прогнавши Данила і Василька. У 1214 р. Угорщина захопила Галич, а Перемишль було віддано польському князеві Лешку. У 1219 р. галичани повстали проти угорців. Бояри запросили на галицький стіл Мстислава Удатного, який правив у Галичі до 1228 р. Борючись проти безладдя у краї, Данило Романович у 1229 р. утвердився у Володимирському князівстві, потім приєднав Галицьке, а у 1239 р. — Київське князівство і відновив територіальну цілісність Галицько-Волинської держави. Однак у період, коли Данило відбудовував свою державу, на українські землі напали монголо-татари. Врятовані Руссю від золотоординського гніту Литва, Польща та Угорщина розділили українські землі між собою. Починалася нова сторінка нашої історії. ¦Історіята значення Галицько-Волинського князівства. ¦ Феодальна (політична) роздробленість. ¦ Характер та наслідки монголо-татарського володарювання. ¦ Формування українського, білоруського та російського народів. 

15.Внутрішня і зовнішня політика Гетьманщини доби І. Мазепи.

1. Початок гетьманування І. Мазепи. Коломацькі статті. 2.Культурно-просвітницька__діяльність. 3. С. Палій. Похід І. Мазепи на Правобережжя. 4. Союз І. Мазепи з Карлом XII. Полтавська битва. 25 липня 1687 р. на козацькій раді було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний писар Іван Мазепа. Свою діяльність Мазепа розпочав в умовах підписання нових "Коломацьких статей", що застерігали Україну від порушення умов вічного миру між Росією та Польщею. Гетьману заборонялося мати дипломатичні зносини з іншими державами. Для постійного контролю за гетьманським урядом мала постати залога в гетьманській столиці — Батурині. І. Мазепа був добре освіченою людиною, мав значний військовий і дипломатичний досвід, пройшов добру школу управління Україною під керівництвом Дорошенка і Самойловича. Усе це було запорукою успішної діяльності на гетьманській посаді. На першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих відносин з Москвою: доповідав про "витівки" запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. За все це Мазепа одержував щедрі подарунки від царя, Петро І довіряв українському гетьману. Одним з найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні гроші з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Внесок Мазепи розвиток архітектури й будівництва настільки значний, що навіть тогочасний архітектурний стиль дослідники називають "мазепинським бароко". Інша царина культурницької діяльності Мазепи - друкарська справа. Видання Мазепинської доби були одними а кращих українських книгодруків. До речі, сам гетьман мав чи не найкращу в Україні книгозбірню й обдаровував книжками з цієї бібліотеки монастирі, церкви, окремих осіб. Не менш, ніж церквами й монастирями, опікувався Мазепа Києво-Могилянською академією. Дбає Мазепа й про виникнення нових осередків культури, одним з них була Чернігівська академія. На думку дослідників, така цілеспрямована й всеохоплююча культурницька діяльність Івана Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику. Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки метро І не почав ламати основи української автономії, Тоді Мазепа вирішив йти на союз зі Швецією. З 1700 р. Росія веде війну зі Швецією, що дістала назву Північної, за вихід до балтійського моря. Ця війна ніяким чином не перетиналася з Інтересами України. Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях, воюючи на територіях Московії, Прибалтики, Речі Посполитої не проти своїх ворогів, а обстоюючи Інтереси царя. ЦІ походи були важким тягарем для козацтва. Адже козаки за свою службу не отримували ніякої винагороди, а, навпаки, потерпали від утисків 1 образ московських воєначальників. Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби викликали скарги й нарікання, а часом й самовільне повернення додому. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використовували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, нових доріг, фортець та інших укріплень. Справжнім лихом стала Північна війна й для Інших верств українського населення, бо саме його коштами споряджалися козацькі війська для щорічних походів на північ, гетьманщина мусила також утримувати в ряді міст московську армію й воєнні гарнізони. Крім того, з України у великих кількостях вивозився хліб й інші продукти. Усе це призводило до занепаду господарства й торгівлі, посилювало незадоволення політикою московського царя. Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Так, зокрема, гостру реакцію викликав указ 1705 р. про перетворення двох козацьких полків, висланих до Прусії, на регулярні драгунські. Серед козацької старшини поширювалися чутки про ще суттєвіші зміни: усунення козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького війська в Московію тощо. Непевність майбутнього України примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина тиснула на гетьмана. Та й сам Мазепа почав розуміти згубність відносин України з Московією. Взявши за мету звільнення Гетьманщини з-під влади Московії, І.Мазепа розпочинає таємні переговори зі шведським королем Карлом XII. Коли шведський король у ході військових дій просувався територією. України, гетьман перейшов на його бік. У квітні 1709 р. було підписано угоду з Карлом XII. У першому пункті договору Карл XII обіцяв захищати Україну й не укладати миру з царем, поки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви та не відновлять своїх давніх прав і привілеїв. Та цим планам не судилося здійснитися. Після Полтавської катастрофи Мазепа опинився на чужині, де й помер 2 вересня 1709 р. Однак внесок І.Мазепи ^ зміцнення української державності за умов неухильного наступу на неї з боку російського царату величезний. І хоч ідею другої Хмельниччини за гетьманування Мазепи не було втілено в життя, проте вдалося піднести українське господарство й культуру, а відтак зберегти ці важливі чинники державної та національної самобутності, досягти певної стабілізації суспільства. Прагнення Мазепи створити власну еліту, його політика в царині культури та освіти мали далекосяжну мету й забезпечили навіть після його поразки ще майже 80-літнє існування гетьманської держави, вплинули на весь подальший розвиток українського народу та його державницьких традицій, на формування національної культури. Доба Мазепи — це час відродження України, епоха політичного, економічного й культурного поступу. Ключові__дати 1687__р.-Коломацькі__статті 1709 р. - Полтавська битва 

25.Україна та українське питання у Першій Світовій війні.

Перша світова війна, розпочата через суперечності між двома ворожими військово-політичними блоками, що сформувалися на зламі ХІХ-ХХ ст., втягнула мільйони людей у кривавий бій і охопила значні території не лише Європи, а й Азії та Близького Сходу. Основною причиною війни стало намагання великих країн перерозподілити світ. Посилили суперечності, що виникли між двома блоками, національні питання у Східній Європі. Закономірним було бажання правлячих кіл воюючих держав залучити до свого боку нації, які вступили у війну задля досягнення національного самовизначення. Проблема національного самовизначення народів постала настільки гостро, що дала підстави Прем'єр-міністрові Великобританії Гербертові Асквітові, визначаючи причину вступу Англії у війну, приділити їй значну увагу. "Ми ніколи не вкладемо меч у піхви, - заявляв він, - який ми так нелегко витягнули..., доки права малих націй Європи не будуть поставлені на міцну основу". Погляди Прем'єр-міністра поділяв і військово-морський міністр, член британського кабінету Уінстон Черчіль. Надаючи врегулюванню національних суперечностей у Європі важливого значення, він заявляв: "Якщо внаслідок нашої перемоги Європа буде перелаштована настільки, наскільки це можливо відносно принципу національності, згідно з бажаннями людей, які проживають на спірних територіях, ми можемо сподіватися значної розрядки і полегшення". Британський уряд, переслідуючи ідею перемоги над державами німецького блоку, прагнув залучити на свій бік малі народи, проголошуючи зрозумілі для них гасла про національне самовизначення. Для цього з початком війни у Великобританії було створене агентство пропаганди публічної підтримки національного самовизначення зі штатом науковців, журналістів і письменників, які вміло використовували публічну думку та проводили пропагандистську діяльність. Отже, британський уряд задекларував намагання розв'язувати національні проблеми народів, поневолених ворогами Антанти, прагнучи використати національні питання як зброю проти держав австро-німецького блоку. Такої ж позиції дотримувалися Сполучені Штати Америки. Вони обрали становище спостерігача, однак були впливовою зовнішньою силою, намагаючись ідентифікувати цілі Антанти з цінностями американського місіонерського лібералізму; президент Америки Вудро Вільсон спрямував свої думки і дії до рішучого й об'єктивного нейтралітету у війні. Вступивши у війну лише 1917 p., проголошуючи принципи національного самовизначення, декларуючи права націй на відродження державності, адміністрація Вудро Вільсона прагнула збереження стабільності на європейському континенті. Тому США вступали у війну, вважаючи свою місію місіонерською. Однак ні Великобританія, ні Франція, ні США не виступили на захист українців, незважаючи на проголошення про опору на "малі народи". Коли ідея "єдиної та неподільної" Росії була добре зрозумілою Англії і Франції, то США не мали чітко сформованих і яскраво виражених інтересів у Європі. Українське питання більше цікавило царську Росію. Як і будь-яке питання, пов'язане з національним відродженням, українське питання було започатковане в українському громадянстві, висуваючи на порядок денний ідеї національного самовираження та самобутності. З розвитком політичної свідомості на початку XX ст. "українське питання" трансформувалося від культурницького напряму до ідеї розвитку не лише національної культури, а й досягнення повної національної територіальної автономії. Незважаючи на роз'єднаність українських земель, українська політична еліта Росії й Австро-Угорщини почали проголошувати ідею національної автономії України. "Українське питання" із суто внутрішньополітичного поступово переросло у міжнародну проблему в контексті реалізації військово-політичних цілей держав у Першій світовій війні. Однак приналежність українських земель до Російської та Австро-Угорської імперій вкрай заплутали його вирішення, оскільки ці дві імперії належали до ворожих військово-політичних угруповань - Антанти і Че-твірного Союзу. Світова війна незаперечно підтвердила ворожість царської Росії національним прагненням України, її геополітичним інтересам. Гострі суперечності між Росією й Австро-Угорщиною стали показовими у боротьбі за територіальні надбання цих держав. Територіальна суперечка привертала увагу дипломатії західних держав, перетворюючи "українське питання" на чи не найголовнішу причину розв'язання світової війни, без вирішення якого примирення було неможливим. Характеризуючи національну політику російської державності в українському питанні, зазначимо, що тогочасний уряд проводив її щодо обмеження прав і свобод "чужорідних елементів". Наприклад, у циркулярі Міністерству внутрішніх справ від 20 січня 1910 р. глава уряду П. Столипін наказував губернаторам не допускати створення "товариств інородних, між ними українських і жидівських, незалежно від їхніх цілей з огляду на несумісність з російськими державними завданнями; товариств, які мають вузькі національно-політичні цілі, бо об'єднання на ґрунті таких національно-політичних інтересів веде до збільшення основ національної відокремленості й розбрату та може викликати наслідки, що загрожуватимуть громадському спокою і безпечності". Цей циркуляр віддзеркалював "українську політику" російського самодержавства, адже, на тверде переконання прем'єр-міністра Росії, "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України і устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах". Росія завжди розглядала Україну як окрашу своєї імперії. Не міг змінитися цей погляд на неї і з початком світової війни. Заява українських політичних діячів Наддніпрянщини про свою лояльність до російського уряду в Російській імперії не була взята до уваги. Навпаки, тут почали придушувати будь-які сепаратистські та національні ідеї, закривати періодичні видання - "Раду", "Літературно-науковий вісник", "Українську хату", "Село". Чимало прогресивних діячів було вислано до Сибіру. Особливе місце в "українському питанні" Росія відводила Галичині. Зі вступом російських військ до Галичини головнокомандувач російської армії великий князь Микола Миколайович оголосив маніфест "Руському народу", де зазначалося: "Хай не буде більше під'яремної Русі! Володіння Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла і князів Данила і Романа, скинувши іго, нехай піднімуть прапор єдиної, нероздільної і великої Росії. Хай здійсниться Помисел Божий, що благословив справи великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всія Росії, завершити справу великого князя Івана Калити". За цими словами була конкретна програма, що зводилася до повного знищення всіх виявів українського національного життя в Галичині. її почала здійснювати російська окупаційна влада з початку її діяльності. Конкретизував цю програму російський генерал-губернатор у Галичині О. Бобринський у промові перед представниками м. Львова. Він заявив, що Східна Галичина і Лемківщина становлять корінну частину єдиної великої Русі; у цих землях автохтонне населення завжди було російським, тому устрій його повинен бути побудований на російських засадах, з введенням російської мови, закону і порядку. В Галичині встановили російську адміністрацію, закрили українські періодичні видання, а з другої половини вересня 19І4 p., -і українські громадські організації, переслідували українських громадських діячів. Лише за декілька місяців у Львові було здійснено понад 1200 арештів і 1000 обшуків. Значна кількість арештованих, серед них і Андрей Шептицький, була депортована в Росію. Загальна кількість депортованих становила понад 12 тис. осіб. Ліквідовували греко-католицькі парафії і насильно запроваджували російські. Відбувалася русифікація освіти. До Львова планували перевести Варшавський російський університет. Політика русифікації тривала до квітня 1915 р. Із відступом російської армії з Галичини були пограбовані українські культурні установи, зокрема Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, вивезені найцінніші колекції з бібліотеки й музею "Народного дому", здійснені нові арешти й депортовано в Сибір українських діячів. Окрім того, з Галичини вивезли понад 700 заручників. Наслідком російської окупації Галичини було фізичне винищення населення на цих землях. Відступ російської армії на схід супроводжувався масовим виселенням людей із Холмщини, Волині, Поділля. Палили села, щоб ворогові залишити пустелю. Загальну кількість виселених назвати важко; в історичній літературі вона коливається від 3,5 до 6 млн осіб. Трагічні події 1914 і 1915 pp. спричинили перелом у ставленні українців до російського уряду - зник патріотичний запал, зростало усвідомлення, що перемога Росії принесе Україні нові кайдани. В роки війни російський чинник проблеми розв'язання "українського питання" мав безпосередній вплив на країни Антанти у зв'язку з приналежністю до неї Росії. Російські діячі стверджували: "Сила Росії - в її єдності від фінських берегів до Великого океану, від Білого до Чорного морів". Цю ідею повністю підтримували союзники. Це якраз відповідало централістичним традиціям Франції і було повністю зрозумілим для Англії. Таке переконання мали союзники Росії щодо українського питання. На думку відомого українського політика періоду Центральної Ради О. Шульгіна, "до початку війни і з її початком воно просто не існувало для французів і решти союзників. їм треба було утвердити ідеологію війни як звільнення малих народів від гніту. Стара Росія походила на ту висококультурну і гуманну силу, котра мала йти на допомогу людяності". О. Шульгін обґрунтував, що "українське питання" для союзників було необхідним для утвердження їх місіонерської, визвольної місії у війні. Лише на завершальному етапі війни, коли союзники намагалися створити враження звільнення "слабких народів" з-під гніту "сильних", це питання постало перед європейськими державами. З огляду на те, що Росія була союзником Антанти у війні, ні Англії, ні Франції "не було діла до нікому невідомого народу українського". На думку деяких дослідників, союзники про українську проблему вперше дізналися з німецьких джерел. Водночас матеріали британської преси й урядових структур цього періоду засвідчують ґрунтовну поінформованість про суть українського питання. Його розглядали у працях відомі британські дослідники Східної Європи Р.Симон Войсон, А.Тойнбі та ін. Зацікавлення Великобританії у зв'язках з Україною можна пояснити суперечностями між Англією і Росією. Могутня Російська імперія заважала планам правлячих кіл Великобританії поширювати вплив у Європі. За свідченням Ллойд Джорджа, восени 1916 р. були розроблені плани ослаблення Росії, що передбачали "створення ефективного бар'єру проти російського домінування в Європі". Складне становище у Росії створило ідею її розчленування на окремі державно-політичні утворення, пов'язані федерацією. На думку тодішнього військового міністра У. Черчілля, така Росія "була б меншою загрозою для майбутнього світу, ніж велика централізована царська монархія. І зараз якраз такий момент, коли з допомогою розумного використання політики союзників можна надати подіям саме такого розвитку" Визначальним фактором, що впливав на визначення місця українського питання у зовнішньо-політичних стратегіях країн Антанти, зрештою, і Центральних держав, було польське питання, яке посідало вагоме місце в тогочасній європейській політиці. Погляди більшості польських діячів кінця ХІХ-початку XX ст. ґрунтувалися на переконанні у необхідності відродження польської державності в межах "історичних земель", що означало експансію на українські, литовські, білоруські й інші землі, заперечуючи права цих націй на самовизначення. Наприклад, однією з впливових політичних сил були націонал-демократи (ендеки), на чолі з Р.Дмовським. Вони активно пропагували ідею "інкорпорації" східних кресів до складу відродженої Польщі, проголошували вищість польської культури та її особливу місійність на українських землях. Такі настрої у польських політичних колах ґрунтувались на урядових силах держав Антанти. Російський царизм, незважаючи на ворожість до національних принципів, проголошував необхідність відновити Королівство Польське в межах Росії, сподіваючись таким способом не лише розв'язати українське питання, а й зміцнити підґрунтя російської експансії на захід. Польська справа зайняла помітне місце і в зовнішньополітичній стратегії Франції, політики якої мали на меті створити Велику Польщу як противагу німецькій та російській гегемонії у Європі, а відтак потенційно можливого російсько-німецького воєнного союзу. Однак в умовах союзу з Росією під час війни про українське питання французи відмовчувались. Британці ж від початку вороже ставилися до територіальних зазіхань поляків, вбачаючи у цьому загрозу зміцнення французького панування на континенті. Для Великобританії було невигідним зростання ролі Франції, тому її противагою мала стати Росія -"єдина і неподільна". Незважаючи на німецьку загрозу, британцям були ближчі російсько-британські відносини, ніж створення форпосту Франції у Центрально-Східній Європі на зразок Великої Польщі. Отже, у роки Першої світової війни держави Антанти мали великодержавні політичні цілі. Розв'язання українського питання залишалося у їх політиці поза увагою.

35.Особливості політичного життя та соціально-економічного розвитку Західної України в міжвоєнний період (1918–1939 рр.).

Західноукраїнські землі у міжвоєнний період поділили між собою три країни - Польща (до неї відійшли Східна Галичина, Волинь, Полісся, Підляшшя), Румунія (Буковина, Північна Бессарабія) та Чехословаччина (Закарпаття). У кожній з держав українці становили національну меншину: їхня кількість у Польщі складала близько 5,5 млн. осіб, у Румунії та Чехословаччині - по понад 500 тисяч чоловік.

Становище українців у цих державах не було однаковим, загалом відбиваючи особливості соціально-економічного та політичного життя панівних націй. Так, міжвоєнні Польща й Румунія являли собою відсталі аграрні країни зі слабо розвинутою промисловістю; натомість Чехословаччина за своїм економічним розвитком вигідно відрізнялася від сусідів - чеська влада доклала чималих зусиль для впровадження кращих методів сільського господарства. Українці, становлячи більшість сільського населення українських етнічних теренів, водночас перебували у меншості серед населення міст. Відповідно і кількість промислових робітників серед них була дуже незначною (близько 23 тисяч чоловік). Тому, як і до революції, соціальні відмінності часто накладалися на національні.

У межах кожної держави західні українці демонстрували різні рівні самоусвідомлення та політичної активності. Конституційний лад австрійської частини імперії Габсбургів дав змогу викристалізуватися національній свідомості й тим самим позитивно вплинув на міжвоєнне політичнежиттяукраїнцівГаличинийБуковини.Причомуза рівнем української свідомості й організованості галичани перевершували буковинців, що пояснювалося наявністю у перших набагато сильнішого суперника - поляків. Тяжкий спадок попереднього угорського панування позначився на сповільненні національного визначення закарпатських українців. До того ж, міжвоєнне Закарпаття було територією взаємного зіткнення трьох національних орієнтацій: москвофільської, русинофільської й української. Але в 1930-х pp. українофільський рух здобув тут вражаючу перемогу, перетворивши місцевих жителів на національно свідомих українців.

Польська та румунська політика щодо українців загалом не відрізнялась і зводилася до прагнення титульних націй асимілювати (полонізувати або, відповідно, румунізувати) інородців. Тільки у Чехословаччині ліберальна політична система уможливила вільний розвиток різних форм національного життя. За двадцять років перебування в її складі українці Закарпаття швидко наздогнали все те, чого вони були позбавлені за попередні роки угорського панування.

Взагалі, до кінця міжвоєнного періоду українському руху вдалося досягти значних успіхів. Територією його найбільшого впливу була Галичина, де діяла низка українських політичних організацій. Найвпливовішою та наймасовішою легальною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), створене 1925 р. УНДО мало в основному ту саму програму й тих самих членів, що й довоєнна Українська національно-демократична партія. 1923 p. yскладі Комуністичної партії Польщі (КПП) було створено автономну Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Остання діяла до 1938 p., коли Комінтерн оголосив про розпуск КПП, а разом із нею - КПЗУ і Комуністичної партії Західної Білорусії.

У 20-30-ті pp. період майже безперервного піднесення переживав український націоналізм. Його організаційні витоки були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), створеної 1920 р. групою офіцерів УСС та УГА на чолі з ЄвгеномКоновальцем як підпільну військову добудову до легального українського політичного табору. До формування ідеології УВО найбільше доклав зусиль Дмитро Донцов, який розробив ідеологію так званого «інтегрального націоналізму». Він ставив завдання витворити в українців «волю до влади».

У 1929 р. внаслідок злиття УВО й націоналістичних студентських Організацій виникла Організація українських націоналістів (ОУН) - розширена версія УВО, очолювана тим же Є. Коновальцем. Уже наступного року вона започаткувала хвилю терористичних актів, спрямованих як проти польської влади, так і проти тих українців, які ви ступали за нормалізацію відносин з нею. Разом з тим слід зазначити, що радикалізація українського руху в 1930-х pp. була зворотним боком наростання все більшої судової та поліцейської сваволі польського режиму.

А тим часом несподівано велику роль судилося зіграти напередодні Другої світової війни Закарпатській Україні. 30 вересня 1938 p., після укладання Мюнхенської угоди між керівниками Великобританії, Франції, Італії та Німеччини, Чехословаччина змушена була віддати Гітлерові велику частину західної території. Послабленням позицій Праги скористалися словацькі та підкарпатські лідери, котрі домоглися автономного статусу для своїх країв. 14 жовтня сформувався перший автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі з прем'єр-міністром Андрієм Бродієм, якого наприкінці жовтня змінив Августин Волошин. Його уряд українізував освіту і пресу, організував роздачу продовольства і налагодив комунікації. Для захисту кордонів були створені власні збройні сили - Карпатська Січ, що поповнювалися за рахунок добровольців з Галичини. Найбільшим успіхом була переконлива перемога українофільської орієнтації на виборах до автономного сейму 16 лютого 1939 р. - 92,4% голосів виборців.

Проте доля автономії вже була вирішена А. Гітлером, який дав дозвіл Угорщині на окупацію Закарпаття. 14 березня 1939 р. угорське військо вторглось у Карпатську Україну. Ввечері того ж дня уряд А. Волошина встиг ще проголосити державну незалежність краю. Ця незалежність тривала недовго: 16 березня угорська армія захопила столицю Карпатської України - м. Хуст.