3. Предмет римського права

Предметом римського права були правовідносини, що складалися між римлянами та мешканцями інших територій, які входили до складу римської держави. Це право обстоювало інтереси рабовласника та інших вільних людей. Але треба відзначити, що в Римі була досить поширена класова належність, і тому, звичайно, правове положення вільних людей було не однаковим. Найбезправнішими були раби. Їх називали річчю, яка говорить. Раби не мали жодних прав з огляду на те, що їх не вважали за людей. Раб не міг мати сім’ї, у нього не було власності. Відпущені на волю раби мали певний обсяг прав, але вони були іс- тотно обмежені. Характерною для римського права була нерівність між членами родини, де батько був володарем і хазяїном, а всі інші зобов’язані були йому підкорятися. Римське право у своєму розвиткові пройшло чотири періоди : 1. Архаїчний період (753—367 рр. до н. е.); 2. Період республіки (367—17 рр. до н. е.); 3. Принципат (17 р. до н. е. — 235 р. н. е.); 4. Абсолютна монархія (235 р. — 565 р.). Римське право для свого часу було досить розвиненим і проіснувало майже до кінця VI століття. Особливу увагу приділяли інституту власності і договірним відносинам. Власність у Стародавньому Римі була недоторканою і порушників цієї норми суворо карали. Щодо договірних відносин, то вони були також досить міцними — держава ніколи не зачіпала інтересів сторін у договорі — як сторони домовлялися, так воно й було. Право власності в Стародавньому Римі включало в себе три елементи — право володіння, право користування, право розпорядження. Основними предметами, що перебували у приватній власності, були земля, раби, особисте майно, знаряддя виробництва та інші речі. Як уже зазначалося, характерним для тогочасного римського права був обтяжливий формалізм. Інколи з причини недотримання цілком непотрібної формальності, людина не могла звернутися до суду, аби захистити свої права. Наприклад, щодо позовної заяви, яка стосувалася тієї чи тієї справи, було встановлено типову форму. Якщо цієї форми не дотримувалися, позовної заяви до суду не приймали. Форму заяви знали лише окремі жреці (понтифіки), які зберігали її в таємниці. Такий механізм був вироблений для пригнічення низів з метою забезпечення стійкої влади над ними. Всі виховувалися в дусі підкорення. В період монархії був проголошений принцип: все, що хоче імператор, — це закон,а воля імператора є волею богів.Закони в Римі також вважалися волею богів. І тому населення їх особливо поважало, таке ставлення до законів обумовлювало їх міцність, незмінність і, звичайно, консерватизм. Застарілі норми не відміняли, їх просто переставали застосовувати, хоч вони й залишалися чинними. І тому в такому великому масиві норматив-них актів було досить важко розібратися. Рятували ситуацію лише претори, які діяли в період республіки, і акти яких вважалися прогресивнішими. Вони, щорічно при вступі на посаду, у своїх едиктах проголошували правила судочинства і постійно стежили за всіма змінами в суспільстві у зв’язку з його розвитком. Велику роль у зміцненні римського праві мала діяльність юристів, яка особливо поширилася за часів принципату. Прин- цепси надавали право юристам від свого імені тлумачити норми права. В особливо складних випадках також зверталися до юристів, і їхні відповіді були обов’язковими для застосування судами.За часів Римської імперії поступово зникли відмінності між вільними і залишилося лише два класи — вільні і раби. Саме з цим періодом науковці пов’язують найефективніший розвиток Римського права.