Договір. Загальні положення

1.Поняття і види договорів.

Договори були основною правовою формою, за якою здійснювався величезний товарний і господарський обіг Старо-давнього Риму. Правовий вплив поширювався на всі економічні, торгові та інші відносини. Римська юриспруденція створила розгалужену систему договорів, яка забезпечувала надійну правову основу ділових відносин. Римське договірне право класичного і післякласичного періодів — результат тривалого розвитку, вдумливого аналізу і відбору практики преторів. Багато договорів були рециповані пізнішими правовими системами, а відтак збереглися і в сучасному праві.

Договір (contractus) — двостороння угода, в якій висловлено волю двох сторін, спрямована на досягнення певного правового результату — виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків. Іншими словами, договір є угодою двох або кількох осіб про здійснення певної правової дії або про утримання від здійснення певної дії.

Більшість договорів — двосторонні правочини, в яких дві сторони є контрагентами угоди. Існували також багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися порівняно рідко. Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяльність або відмова від здійснення дії. Наприклад, сусіди домовилися між собою, що один з них не зводитиме перед вікнами будинку другого будівлю, аби не закривати світла до його вікон.

Договір — це вольовий акт. Він не може виникнути всупереч волі сторін, однак це саме акт, дія, внаслідок якої виникає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Однак не будь-який договір породжує зобов'язання, хоч переважна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобов'язання виникають (крім договорів) також з деліктів, квазіделіктів і квазіконтрактів.

На ранній стадії римське договірне право позначалось обтяжливим формалізмом, який зменшувався в міру розвитку договорів. Разом з тим навіть у розвинутому римському праві не всяка угода визнавалася договором. Для визнання угоди договором вимагалось додержання встановлених формальностей, без яких правові наслідки не наставали.

Римська договірна система, як досить розгалужена і багатогалузева, охоплювала всі господарські відносини. Вона розрізняла два види договорів — контракти і пакти, які істотно відрізнялися один від одного.

Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним захистом. Система контрактів була замкнутою, через що тривалий час не визнавалися ними угоди, не передбачені приватним правом. Однак під впливом потреб товарообігу, що швидко розвивався, класичне і післякласичне приватне право допускає певні відхилення.

Пакти — це неформальні угоди, тобто саме ті, які були правовою формою дідового життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і безумовного юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на припис норми позитивного права. Невиконання пакту не тягло юридичної відповідальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний обіг не міг уже вдовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм. Римська юридична практика змушена була визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного захисту.

Контракти поділялись на види за різними підставами.

1.    Залежно від процедури укладення договорів, а, отже, і підстав виникнення зобов'язань, що випливали із контрактів, Гай розрізняв чотири види зобов'язань, що випливали з контрактів шляхом: передачі речі — res; проголошення певних слів (усно) — verba; написання певних слів — litterae; досягнення угоди — consensus. Ці підстави виникнення зобов'язань із контрактів були критерієм розмежування окремих видів контрактів: вербальних, літеральних, реальних і консенсуальних.Кожній з цих груп відповідав точно визначений перелік договорів, тобто кожен договір «знав» своє місце і не міг переходити з одної групи до іншої. Відповідно чотири групи договорів мали вичерпний перелік контрактів. Між тим, практика вимагала визначення юридичної чинності й за іншими договорами, які не ввійшли до цього переліку. Це п'ята група, яка вже в середні віки дістала назву contractus innominati — інномінальні, або ж безіменні контракти. За своєю юридичною природою вони наближалися до реальних контрактів.

2.    Критерієм класифікації контрактів слугував також ступінь вимог до їхньої «формалізації». У докласичному римському праві при пануванні формалізу у випадку укладення і тлумачення змісту договорів перевагу надавали букві договору, а не його суті. Навіть якщо в договорі було допущено помилку, яка перекручувала його зміст, відступити від зафіксованих положень не можна було. У такий спосіб тлумачилися і нормативні акти. Наочно це видно на прикладі закону Аквілія. Цей закон передбачав, що той, хто неправомірно знищив або пошкодив чуже майно, ніс відповідальність за неодмінної умови: якщо шкода заподіяна «corpore corpori», тобто тілом тілу, матеріальним предметом матеріальному предмету. Отже, якщо чужого раба було вбито палицею, відповідальність наставала, а якщо раба заморювали голодом, — то ні. Вже пізніше преторська практика поширила відповідальність і на ті випадки, коли не було «corpore corpori».За цим самим критерієм розрізнялися й угоди: negotia stricti juris — правочини суворого права і negotia bonae fidei — правочини доброї совісті. Перші були властиві докласичному праву, другі — праву класичному, коли при тлумаченні правових норм виникає тенденція більшого врахування змісту, що надає йому перевагу перед буквою. Потім ця тенденція переходить і на договори. Важливішим визнається не те, що сказано — id quod dictum est, а те, що зроблено, до чого сторони прагнули насправді — id quod actum est.

3.    Залежно від розподілу прав і обов'язків розрізняли односторонні та двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона мала тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права й обов'язки, — двосторонніми. Права й обов'язки розподілялися між сторонами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, менше прав і більше обов'язків. Існували договори, в яких права й обов'язки розподілялися між сторонами рівномірно, тобто права й обов'язки однієї сторони відповідали обов'язкам і правам іншої. їх називали синалагматичними (наприклад договір купівлі-продажу). У свою чергу синалагма була доконаною (якщо зобов'язання були взаємними від початку) або недокона-ною (якщо зобов'язання спочатку були односторонніми, а потім стали взаємними. Наприклад, безоплатний договір доручення породжував обов'язки довірителя компенсувати витрати повіреного, якщо такі мали місце).

4.    За критерієм оплатностї розрізняли договори платні, коли майнову вигоду мають обидві сторони (наприклад при купівлі-продажу), і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні й казуальні, формальні й неформальні тощо.

Як зазначалося, для римської договірної системи характерний вичерпний перелік контрактів. Незважаючи на різне господарське призначення і правову специфіку контрактів, їх об'єднувала наявність позовного захисту. Кожний контракт захищався спеціальним позовом зі своєю власною назвою. Характер позову визначав зміст договору.