5.Гарантії виконання зобов’язання.

Римське право не знало досконалих механізмів примусу боржника до виконання свого зобов’язання, а отже, такий примус був майже неможливий. Відповідальність, що існувала за невиконання або не належне виконання зобов’язання, не завжди мала належний ефект у вигляді стимулюючого боржника чинника, а тому з’являється за-цікавленість кредиторів у існуванні додаткових засобів, які могли б гарантувати належне ставлення боржника до своїх обов’язків. Гарантії виконання зобов’язання відігравали додаткову роль, але разом з відповідальністю складали досить дієвий механізм. Їхня суть полягала не в примусі боржника до виконання (хоча деякою мірою ця функція була властивою і їм), а — в забезпеченні виконання зобов’язання. Тобто за допомогою цих засобів зобов’язан­ня виконувалося не обов’язково особисто боржником, не обо­в’язково за його рахунок, не обов’язково добровільно, але виконувалося обов’язково. Залежно від історичного розвитку римське приватне право знало два підходи до забезпечення виконання зобов’язань. В стародавні часи, коли борг та відповідальність не покладалися на одну особу, кредитор для забезпечення виконання зобов’язання отримував пов­ну владу над членами сім’ї боржника, позаяк вважалося, що відповідає боржник не особисто, а разом зі всіма своїми домочадцями. Ця влада існувала до моменту повного виконання зобов’язання. Таке становище заохочувало боржника якнайшвидше виконати зобо-в’язання та звільнити свою родину від кредитора. На пізнішому етапі розвитку римського суспільства акценти поступово зміщуються в бік об’єднання боргу та одноосібної відповідальності за нього. Офіційно визнається, що відповідає за зобов’язання той, хто його не виконав. Таким чином розвиваються нові форми — особистої та реальної гарантії зобов’я­зань. За особистої гарантії у відносини боржника та кредитора вводиться додаткова особа — гарант. Він бере на себе обов’язок виконання, якщо боржник на це не спроможний. За реальної гарантії — кредитор отримує владу над майном боржника, яке стає заставою.

6.Припинення зобов’язання.

Під припиненням зобов'язання слід розуміти припинення існування прав та обов'язків його учасників, які становлять зміст зобов'язання.

При припиненні зобов'язання перестає існувати, і його учасників (контрагентів) більше не пов'язують ті права та обов'язки, які раніше з нього випливали. Це означає, що кредитор більше не має права пред'являти до боржника будь-які вимоги виходячи із даного зобов'язання, сторони не можуть переуступити свої права та обов'язки у встановленому порядку третім особам і т. д.

Зобов'язання може бути припинено не тільки тоді, коли його мета досягнута, тобто при виконанні зобов'язання, а й тоді, коли ця мета не досягнута. Наприклад, у зв'язку з неможливістю виконання, при прощенні боргу.

Для припинення зобов'язання необхідна наявність певної підстави — юридичного факту, з настанням якого закон або договір пов'язують припинення зобов'язання.

Припиненню зобов'язань присвячена глава 19 ЦК України. Вона містить загальні способи припинення зобов'язань:

виконання, зарахування, збіг боржника і кредитора в одній особі, угода сторін, зміна плану, неможливість виконання, смерть громадянина або ліквідація юридичної особи. Деякі підстави передбачені в інших главах ЦК України, що регулюють окремі види зобов'язань (статті 231, 234, 259 та ін. ЦК).

Одні правоприпиняючі факти виникають з волі учасників зобов'язання, причому, як правило, задовольняючи майновий інтерес кредитора. До них належать: належне виконання, зарахування, угода сторін. Інші припиняють зобов'язання незалежно від волі учасників і стадії його виконання: смерть громадянина, що є учасником зобов'язання особистого характеру, ліквідація юридичної особи — учасника зобов'язання, збіг боржника і кредитора в одній особі, неможливість виконання.

Крім наведеної класифікації, способи припинення зобов'язань розрізняють в залежності від підстав, які характерні для всіх зобов'язань, і підстави, характерні для окремих видів зобов'язань; підстави, що є угодами, і підстави, що не є угодами; підстави, для яких необхідна згода обох сторін зобов'язання, і підстави, для яких досить бажання однієї сторони, та ін.

П р а к т и ч н е з а н я т т я № 12