2.Види власності.

Форми права власності. В законі "Про власність" зазначено, що власність в Україні виступає у формах приватної, колективної і державної власності. Отже, в Україні мають місце такі форми права власності: право приватної, право колективної і право державної власності. В основі поділу права власності на форми лежить принцип суб'єктності, тобто принцип належності права тому чи іншому суб'єктові. До права приватної власності належить власність громадян та створених ними юридичних осіб. Право державної власності поширюється на власність, яка належить Україні в цілому (загальнодержавна власність) адміністративно територіальним одиницям (комунальна власність)Щодо права колективної власності підкреслимо, що в Україні є власність, яку неможливо зарахувати ні до права приватної, ні до права державної власності. Це власність, що належить профспілкам, політичним партіям та іншим громадським об'єднанням, релігійним та іншим організаціям, які є юридичними особами. Можливо, право саме на цю власність і доцільно називати правом колективної власності. Але законодавець до права колективної власності, крім перелічених, зараховує також право власності, що належить трудовим колективам державних підприємств, колективам орендарів, колективним підприємствам, кооперативам, акціонерним товариствам, господарським товариствам та об'єднанням[9 с.305]. Як бачимо, названі суб'єкти або взагалі не можуть виступати суб'єктами права власності, або належать до суб'єктів права приватної чи державної власності. Отже, можна вважати, що в Україні є повноцінним право власності у формі приватної та державної (загальнодержавної і муніципальної) власності, а також є зачатки права власності у формі колективної власності. Види права власності. Поділ права власності на форми не заперечує його класифікації за іншими ознаками. Так, право приватної власності може бути правом власності громадян та правом власності юридичних осіб. Право державної власності може бути правом оперативного управління державних установ та казенних підприємств і правом повного господарського відання державних підприємств. Крім того, право власності може належати не одному суб'єктові, а кільком. За цією ознакою можна виділити право спільної власності, яке поділяється на право спільної сумісної і спільної часткової власності. Спільна сумісна власність поділяється на власність подружжя, власність членів селянського господарства і власність членів сім"я, власність, що виникає внаслідок придбання майна спільною працею членів сім'ї. Одним із видів права власності є право інтелектуальної власності. Відтак підкреслимо, класифікація права власності може бути різноманітною, залежно від практичних потреб такого поділу. Воднораз звернемо увагу на те, що поділ права власності на форми зафіксований на законодавчому рівні, а поділ права власності на види провадиться як із врахуванням законодавчих положень, так і з теоретичних та практичних міркувань.

3.Спільна власність.

Майно може належати на праві власності не лише одній, а й кільком особам (суб'єктам права власності) одночасно. Отже, майно, що одночасно перебуває у власності двох чи більше осіб (співвласників), належить їм за правом спільної власності.Оскільки спільна власність за юридичною природою є своєрідним способом реалі­зації суб'єктами права приватної, колективної, державної влас­ності, то тут не утворюється якась нова самостійна форма влас­ності. Отже, право спільної власності — це право двох або більше осіб на один об'єкт.Спільна власність виникає при надходженні у власність двох чи кількох осіб майна, яке не може бути поділене без зміни його призначення (неподільні речі) або ж не підлягає поділу за законом. Спільна власність на подільне майно виникає у випадках, передбачених законом чи договором.Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвласниками. Спільний об'єкт може скла­датися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути ділимими або неділимими, проте як об'єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвласників поши­рюється на весь об'єкт у цілому, а не на його частину.Існує два основних різновиди спільної власності: спільна часткова власність та спільна сумісна власність.З правової точки зору між двома цими різновидами спільної влас­ності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно (наприклад, одному співвласнику належить 1/2, двом іншим по 1/4 частки у праві власності на жилий будинок, автомашину). Деякі автори вважають, що кож­ному з учасників спільної часткової власності належить не част­ка у праві власності на річ, а право власності на конкретну част­ку спільного майна. На перший погляд, розбіжності несуттєві. Однак визнання за учасником такої власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб'єкту, а тим самим і про мож­ливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі, співвласники здійснюють свою правомочність за загальною згодою. Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг повнова­жень співвласників. У випадку загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвласників, останній не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповід­не зменшення часток інших співвласників.У спільній сумісній власностілї учасники не мають наперед визначених часток Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпоряд­ження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділі або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім ви­падків, прямо передбачених законом.Законодавство періоду існування СРСР чітко визначало коло осіб, між якими могла виникнути спільна сумісна власність: по­дружжя, члени колгоспного двору (сім'ї колгоспника), а також члени одноосібних селянських господарств (відповідно до змін, внесених Указом Президії Верховної Ради УРСР 20 травня 1985 р. у ст.127 ЦК УРСР — члени господарств громадян, що займалися індивідуальною трудовою діяльністю в сільському господарстві). Закон «Про власність в СРСР» передбачив також виникнення сумісної власності у селянських та усіх видах особистих підсоб­них господарств громадян. Крім того, це можливо було за зго­дою осіб, а також у випадках, передбачених законодавством со­юзних республік.Нове законодавство України про власність дещо по-іншому врегулювало відносини спільної власності. Так, в ньому взагалі не передбачена така організаційно-правова форма сімейно-тру­дового об'єднання громадян, як колгоспний двір. Тому є підстави вважати, що з моменту введення в дію Закону України «Про власність» (з 15 квітня 1991 р.) на правовідносини, які виникли між членами колишніх колгоспних дворів, правила про спільну сумісну власність колгоспного двору не повинні розповсюджу­ватися. Між тим, відповідні статті про таку власність  були виключені з Цивільного кодексу лише Законом від 16 грудня 1993 р. Водночас в Законі України «Про власність» в імперативній формі встановлюється режим спільної сумісної власності щодо майна, нажитого подружжям за час шлюбу, та в диспозитивній формі режим спільної власності (часткової або сумісної) щодо майна, створеного чи набутого іншими гро­мадянами внаслідок спільної праці . Крім того, спільною сумісною власністю може бути: а) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сімї (наприклад, особи, які ве­дуть індивідуальне підсобне господарство без набуття спеціаль­ного правового статусу), якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; б) майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, якщо пись­мовою угодою передбачено розповсюдження на нього режиму сумісної власності; в) майно, створюване членами селянського (фермерського) господарства, якщо інше не передбачено пись­мовою угодою між ними; г) квартира чи будинок, передані з державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність Закону України «Про власність», ст.8 Закону Ук­раїни «Про приватизацію державного житлового фонду»). Чин­не законодавство не виключає також можливості виникнення сумісної власності між громадянами і юридичними особами чи державою, між юридичними особами.Отже, як спільна часткова власність, так і спільна сумісна власність можуть виникати або на підставі прямої вказівки зако­ну, який передбачає щодо спільно створюваного кількома осо­бами майна встановлення правового режиму першої чи другої, або на підставі угоди (за винятком подружжя, яке, як правило, не вправі угодою скасовувати режим спільної сумісної власності). Такий підхід до встановлення правових підстав виникнення двох різновидів права спільної власності (його закладено і в проекті нового Цивільного кодексу України) в цілому варто підтримати. Водночас є сумніви щодо встановленого Законом «Про власність» правила про виникнення спільної сумісної власності на майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї. Як відомо, до введення в дію Закону «Про власність» між такими особами могла виникнути лише спільна часткова власність, відповідно з чим кожному з членів сім'ї визначалася частка в спільному майні з врахуванням їх трудової чи іншої участі у його створенні. Тобто, за таких умов один член сім'ї (за винятком подружжя), який прийняв меншу участь у створенні спільного майна, може набу­ти на нього рівне право з тим членом сім'ї, який прийняв більшу участь у його створенні. Між тим, у разі спору між членами сім'ї щодо спільно створеного майна, суду так чи інакше необхідно встановлювати факт участі у створенні цього майна кожного з членів сім'ї. Більше того, судовій практиці вже відомі випадки, коли для встановлення за членом сім'ї права спільної сумісної власності суди вимагають від нього докази про конкретний розмір його участі в ній. Якщо така участь виявиться недостатньою, то позивачеві може бути відмовлено в задоволенні позову.Так, рішенням Миронівського районного суду Київської об­ласті від 1 жовтня 1992 р. було відмовлено в позові гр-ну Б. про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та про визнання за ним права спільної сумісної власності на половину будинку та на половину грошового вкладу у зв'язку з незначною його участю у створенні спірного майна. Судовою колегією в цивільних справах Київського обласного суду зазначене рішен­ня було залишено без змін. Заступником Голови Верховного Суду України було принесено протест про скасування судових рішень.Постановою президії Київського обласного суду протест було задоволено. В постанові, зокрема, зазначалося, що відповідно до ст.17 Закону України «Про власність» майно, придбане вна­слідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною влас­ністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Миронівський районний суд встановив певну участь позивача у створенні спірного майна, але відмовив у позові у зв'язку з тим, що ця участь була незначною. На думку Президії Київського обласного суду в будь-якому випадку судом мали бути перевірені доводи позивача про розмір його участі в набутті спадкового майна і, якщо суд не знайшов достатніх підстав для визнання права власності на частину будинку, він повинен був роз'яснити позивачеві його право на заміну заявлених вимог вимогами про відшкодування понесених ним витрат.Таким чином, президія Київського обласного суду вважає обо­в'язковим у справах даної категорії встановлювати розмір участі члена сім'ї у спільно створеному майні. Якщо ж така участь виявиться незначною, суди повинні відмовляти у визнанні права спільної сумісної власності на спірне майно і задовольняти вимо­ги лише про відшкодування понесених витрат. У даному випадку Президія фактично застосувала методи, які мають застосовувати­ся при встановленні права спільної часткової власності. Крім того, постанова Президії певною мірою суперечить ст. 17 Закону «Про власність», яка не ставить визнання майна, створеного спільною працею членів сім'ї, спільною сумісною власністю в залежність від розміру участі члена сім'ї у створенні цього майна, а також не передбачає права суду відмовляти за таких умов у визнанні за ним права спільної сумісної власності. Тому ч.І ст.17 Закону «Про власність» необхідно було б відтворити у новому Цивільному ко­дексі в іншій редакції, а саме: «Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною .частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними». Водночас в ньому необхідно закріпити принципові положення Закону «Про власність» про імперативність режиму права спільної сумісної влас­ності між подружжям та презумпцію такого режиму між членами фермерського господарства. 4.Способи виникнення та припинення права власності. Способи виникнення та припинення права власності. Способи виникнення права власності поділяються на первісні і похідні. Первісні способи – це способи, коли право власності на річ виникає вперше або проти волі попереднього власника. Вперше право власності виникає при виробництві речей, при виникненні права власності на безхазяйне, нічиє майно. Проти волі попереднього власника право власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації, націоналізації, реквізиції майна. Конфіскація – примусове безоплатне вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти правопорушника. Націоналізація – примусове безоплатне вилучення майна на користь держави як виключення в ряді випадків, може бути оплатною або частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової політики. Процес, протилежний приватизації. Реквізиція – це примусове оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха, великих аварій, епідемій тощо. Похідні способи – це способи виникнення права власності, коли воно виникає на підставі угоди між попереднім і новим власником, за волею попереднього власника. Припиняється право власності на тих же підставах, що і виникає (крім вироблення речі), а також в разі загибелі речі, в разі смерті (ліквідації) власника. Право власності набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею майна власнику вважається передача майна транспортній організації або поштовій службі. Ризик випадкової загибелі речі завжди несе власник. З моменту передачі набувач стає власником речі. Видами майнових прав державних підприємств, установ та організацій є право повного господарського відання і право оперативного управління. Право – повного господарського відання належить державним підприємствам, організаціям, статутною метою яких є отримання прибутку. Право оперативного управління належить державним установам та організаціям, які функціонують виключно на бюджетні кошти, воно дещо вужче ніж право повного відання (ЗУ “Про власність”). Припинення права власностіСамими поширеними підставами припинення права власності на майно є відповідні похідні підстави його набуття, але тільки навпаки, коли відчужувач майна на підставі відповідного юридичного факту втрачав право на майно (купівля – продаж, дарування, міна, надання приданого, тощо). У цих випадках римляни констатували припинення права власності, а саме – перехід цього права до іншої особи. Перехід був можливий тільки при наявності суворого дотримання принципу nemo plus juris (ніхто не може передати іншому більше прав, чим має сам. Тобто право власності до нового власника переходило із тими ж обмеженнями, що мав і попередній власник (наприклад, право застави, земельні сервітути, тощо).Окрім цього право власності на майно може припинятись і за інших  підстав, які мають відношення до об’єкту або до суб’єкту права власності. Так, найбільш природнім способом припинення права власності римські юристи вважали повне знищення речі. В цьому разі йдеться про фізичне знищення об’єкту власності, або про виникнення юридичної непридатності відносно того, що неможливо створити об’єкт власності (наприклад, раба відпустили на волю).Суб’єктивною підставою припинення права власності була дерелікція (derelictio), яка мала місце в тому разі, коли власник відмовлявся від права на відповідну річ. Але в результаті derelictio річ фізично не знищувалась, а ставала такою, що нікому не належала, тобто кинутою (res derelicta). Таким чином, така річ могла стати об’єктом окупації  і перейти у власність до іншої особи. 5.Способи захисту права власності. Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно. Держава зебезпе-чує захист прав усіх суб'єктів права власності. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності .  Ці та інші положення Основного Закону щодо охорони права власності знайшли свій розвиток і втілення в різних галузях українського законодавства — в кримінальному, адміністративному, земельному, фінансовому, цивільному праві. Серед галузей права, які захищають право власності, особливу роль відіграють норми цивільного права, саме вони забезпечують правове регулювання і охорону відносин власності в тих випадках, коли правомочності власника не порушуютася. Саме норми цивільного права визначають правовий режим окремих видів майна, порядок володіння, користування та розпорядження різними видами об'єктів власності.  Охорона відносин власності у випадку порушення права власності конкретного суб'єкта полягає у захисті порушеного права.  Захист права власності — це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), а по-друге — застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику.  Мета кримінального чи адміністративного захисту права власності полягає перш за все в покаранні порушника за вчинене протиправне діяння (жодне визначене законом порушення не повинно залишитися безкарним). Головна мета цивільно-правового захисту — відновлення порушеного права, відновлення попереднього майнового стану особи, права якої були порушені.  Захист права власності здійснюється в позовному порядку судом, арбітражним судом, третейським судом, а у випадках, передбачених законом, — товариським судом та іншими громадськими організаціями. Перелік основних способів захисту цивільних прав (а право власності відноситься до категорії цивільних прав) наводиться в ст. 6 ЦК України.  Судовий захист права власності здійснюється шляхом розгляду справ за позовами:  — про визнання права власності на майно;  — про витребування майна з чужого незаконного володіння чи відшкодування його вартості;  — про поділ спільного майна, або виділ з нього частки;  — про визначення порядку володіння, користування та розпорядження майном, що є спільною власністю;  — про визнання недійсними угод про відчуження майна;  — про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження майном;  — про переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності на привілеєву купівлю;  — про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню (ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та ін.);  — про визнання недійсними угод про відчуження квартир з громадського житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача на придбання цього приміщення у власність або переведення на нього прав та обов'язків набувача за цією угодою;  — про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих особі порушенням її права власника (включаючи і неодержані доходи);  — про виключення майна з опису тощо. В залежності від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяють речові та зобов'язально-правові, цивільно-правові засоби захисту.  Речові засоби захисту права власності та інших речових прав, що покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб, закріплені в р. VIII Закону України "Про власність". До речових позовів відносяться:  — вимоги неволодіючого власника до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов);  — вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов);  — вимоги власника про визнання права власності.  Зобов'язально-правові позови базуються, як правило, на договорах, але можуть грунтуватися і на позадоговірних зобов'язаннях.  До зобов'язально-правових позовів відносяться позови про:  — відшкодування збитків, які настали внаслідок невиконання чи неналежного виконання договору,  — повернення речей, які були надані у володіння (за договором схову, застави, перевезення);  — про визнання угод недійсними;  — про повернення безпідставно набутого чи збереженого майна та інші.  Положення про захист права власності поширюється не тільки на власника, а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві оперативного управління, повного господарського відання чи на іншій підставі, передбаченій законом чи договором (застава, оренда, схов).  Чинне законодавство захищає також право на володіння майном управомочною особою — комісійним магазином, підрядником, перевізником. Володіння кожного з названих вище законних володільців має свої особливості і захищається у відповідності з юридичною природою того права, в силу якого кожна з цих осіб володіє річчю. В одних випадках володіння захищається у зв'язку з користуванням річчю, як це має місце, наприклад, стосовно наймачів, а в інших — воно охороняється як "голе" володіння, оскільки володільці цієї категорії не мають права користуватися майном, вони управомо-чені лише на володіння річчю (заставодержатель).  У новому ЦК Російської Федерації міститься норма, яка передбачає захист права на володіння осіб, які не є власниками, але відкрито, безперервно і добросовісно володіють чужим майном як своїм власним. Їм надається захист проти третіх осіб, які не є власниками майна або не мають права на володіння в силу інших законних підстав. Аналогічна норма передбачена і в проекті нового ЦК України.

Права на чужі речі

П р а к т и ч н е з а н я т т я № 9 1.Виникнення, поняття та види прав на чужі речі. Сутність прав на чужі речі полягає в тому, що суб´єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею. Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а) сервітути; б) емфітевзис і суперфіцій; в) заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право — це породження пізніших часів.Ідея визнання прав на чужі речі виникла у ті далекі часи, коли почалися трансформації відносин щодо землі. Земельні наділи, що передавалися у посідання окремій сім´ї, певна річ, не могли бути рівноцінними. Один наділ, наприклад, мав водоймище або пасовище, а інший — ні, що істотно знижувало його цінність, якість. Тому виникала необхідність користування чужою ділянкою для того, щоб реалізувати споживчі властивості ділянки власної.Поки всі ділянки перебували у власності громади, а користувачі були лише посесорами, особливих проблем не виникало. Однак з виникненням права приватної власності на землю власники сусідніх ділянок набули більшої автономності й значення нерівноцінності ділянок істотно зросло. Наприклад, земельний наділ, що має всі необхідні якості, зручності й переваги, ^після смерті власника перейшов до двох синів у спадщину. Його було поділено між ними в такий спосіб, що один з них — Клавдій — змушений був діставатися до своєї ділянки через ділянку брата Тита. Брати мали добрі стосунки між собою, тому проблем з дорогою не виникало. Проте після першої сварки між ними Тит міг заборонити брату проїзд через свій наділ до його ділянки. Передбачаючи таке, батько перед смертю встановив у заповіті право проїзду Клавдія через земельний наділ Тита. Тепер уже право проїзду Клавдія не залежало від свавілля брата, навпаки, останній змушений був терпіти обмеження свого права власності за будь-яких обставин. Земля Тита ніби обслуговувала ділянку Клавдія наданням проїзду. Тому земельний наділ Клавдія почали називати «пануючим», оскільки його обслуговували, а земельний наділ Тита — «обслуговуючим», бо він ніби надавав послугу — проїзд.Отже, виникає право власника земельної ділянки, позбавленої певних переваг, користуватися ними на сусідньому наділі незалежно від волі його власника. Таке право користування чужою землею в одному якомусь відношенні почали називати сервітутом (servire — служити). Сервітутні відносини виникали, як правило, між сусідами чи сусідніми земельними наділами, тому сервітутне право часто називають ще сусідським.Сервітут зберігався й тоді, коли власники мінялися. Якщо згадуваний Тит продавав свій земельний наділ, право проїзду не лише зберігалося за Клавдієм, а й зобов´язувало нового власника землі надавати проїзд. Не припинявся сервітут і призміні власника земельного наділу Клавдія. Наприклад, якщо Клавдій продавав свій наділ, то право проїзду по земельному наділу Тита зберігалося і за новим власником землі. Суб´єктом сервітутного права був той, хто на певний момент був власником пануючого наділу (але не Клавдій як конкретна особа). Обтяжував сервітут не Тита, як такого, а власника, який обслуговував земельний наділ, хто б ним не був.Пізніше преторська практика створила нові форми права на чужі речі — емфітевзис і суперфіцій (про них йтиметься далі). Крім того, широкий розвиток дістало право застави — один з різновидів прав на чужі речі. Однак воно не є правом користування чужою річчю, а полягає у праві розпорядження чужою річчю.З огляду на цю особливість права на чужі речі за римським приватним правом з певними застереженнями можна поділити на дві групи:1) права користування чужими речами. Це сервітути, які могли бути персональними або преюдиціальними, а також емфітевзис та суперфіцій, що являли собою обмежені речеві права на землю;2) права розпорядження чужими речами, до яких належала іпотека (застава нерухомості), сутність якої в тому, що кредитор мав право реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів у разі неповернення боргу.Права на чужі речі перебували у певній колізії з правом власності, яке вони обмежують в міру свого обсягу. Якщо суб´єкт сервітутного права має право випасати 20 голів худоби на його пасовиську, то право власності сусіда обмежується в такому самому обсязі. При цьому сервітути мали пріоритет. Конкуруючи з правом власності, вони виявляються сильнішими. Власник зобов´язаний уступити вимогам, що випливають з сервітуту або іншого права на чужі речі. З припиненням права на чужу річ право власності поновлюється в повному обсязі. Разом з тим, право на чужу річ за обсягом досить обмежене порівняно з правом власності. Але це речеве право на річ, а не право вимагати певної поведінки від власника цієї речі. Воно не залежало від волі власника предмета сервітуту, який не міг його припинити або скасувати.Режим права на чужі речі був неоднаковим. Ці права за обсягом і змістом істотно різнилися, хоч і мали багато спільного. Наприклад, земельні сервітути мали багато спільного з емфітевзисом і суперфіцієм, але істотно відрізнялися одинвід одного. Особисті сервітути практично були невідчужува-ними, а інші права на чужі речі можна було відчужувати і передавати в спадщину. Помітні були відмінності й в обсязі прав. Суб´єкт сервітуту мав право користуватися чужою землею в одній або кількох відносинах, а емфітевта користувався земельним наділом у повному обсязі. 2. Сервітути: поняття і види.

Сервітутом називали абсолютне за характером захисту право користування чужою річчю.Найдавнішими є сільські предіальні сервітути, суть яких полягає в тому, що вони належать власнику «панівної» ділянки. Першими з'явилися такі життєво важливі для сільського господарства сервітути, як:

1)    право проходу через чужу ділянку (iter);

2)    право проходу і прогону худоби через чужу ділянку (actus);

3)    право проходу, прогону худоби і проїзду возом (via);

4)    право провести воду з ділянки сусіда на свою землю (aquaeductus).Дещо пізніше, зі зростанням міста Риму, з'явилися міські предіальні сервітути, першим з яких певно був servitus cloacae mittendae — право провести через чужу дільницю нечистоти зі свого двору в більшу міську клоаку. Необхідність його Тит Лівій пов'язував з бурхливим і досить безсистемним будівництвом, а точніше з відбудовою Риму після галльського нашестя.Слід зазначити, що у ранній період розвитку римського права сервітути ще розглядали надто спрощено — фактично під ними розуміли право на частину чужої речі (наприклад, на клаптик чужої ділянки, по якій прокладено стежку для проходу сервітуарія). Тому предіальні сервітути вважалися res mansipi і встановлювалися шляхом манципації.Ситуація дещо змінилася після появи у II ст. до н. е. персональних сервітутів, тобто таких, що пов'язані не з певною річчю, а належать певній особі. За недостатністю джерел неможливо точно визначити перелік сервітутів персонального характеру, що сформувалися в цей період. Однак з певністю можна говорити про існування usus — права особи довічно користуватися чужою річчю, а також плодами її для особистого споживання (але не відчужуючи їх).Загалом, у період принципату сервітут трактується як реневе право користування чужою річчю в одному або кількох відношеннях.За змістом сервітутне право було досить обмеженим. Римське право регламентувало сусідські відносини між власниками земельних наділів дуже детально і ретельно. Сервітути встановлювалися, як правило, на право користування чужою землею (або іншою річчю) не лише в якомусь одному відношенні (право проїзду, право провозу вантажів, проходу, прогону худоби, право напоїти 20 голів худоби тощо), а саме в тому відношенні, недостатність якого відчував пануючий земельний наділ (наприклад, нестача або відсутність води, пасовиськ, шляхів, інших необхідних в сільськогосподарському виробництві переваг).Разом з тим, для надання вигод, яких позбавлений пануючий земельний наділ, власник обслуговуючої ділянки не зо-бов'язаний був здійснювати які-небудь позитивні дії. Характерна особливість римського сервітутного права виражена в такому афоризмі: servitus in faciendo consistere non potest — сервітут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитивних дій. Власник обслуговуючої ділянки зобов'язаний лише терпіти дії суб'єкта сервітутного права, не перешкоджати здійсненню їх, і лише в деяких випадках — створювати сприятливі умови для цього.

Засобами встановлення сервітутних прав були:

—    mancipatio — для сільських предіальних сервітутів;

—    in jure cessio — для всіх сервітутів;

—    deductio — обумовлювання сервітуту на річ, що відчужується, на користь відчужувача при манципації або цесії;

—    legata (легат, заповідальний відказ);

—    usucapio (придбання сервітуту за давниною). Припинялися сервітути внаслідок:

—    загибелі однієї з речей, між якими існував «сервітутний зв'язок»;

—    смерті або capitis deminutio сервітуарія при персональних сервітутах;

—    поєднання в руках однієї особи права власності й сервітуту;

—    відмови сервітуарія від сервітутного права на користь власника «обслуговуючої» речі;

— некористування сервітутом протягом 1 року (для рухомості) або 2 років (для нерухомості).

Захист здійснювався за допомогою actio confessoria: сер-вітуарій міг вимагати від будь-якої особи не перешкоджати йому здійснювати сервітутні права. Протилежним йому був actio negatoria, за допомогою якого власник міг доводити, що річ вільна від сервітутів.

Розрізняли таких види сервітутів: предіальні (від слова predium — маєток) та персональні. (В навчальній літературі предіальні сервітути також називають «земельними», а персональні — «особистими».)Головна особливість предіальних (земельних) сервітутів полягала в тому, що їх предметом була земля. Це право користування чужою землею. Земля могла бути сільською або міською. Звідси поділ предіальних сервітутів на сільські й міські. Якщо предметом сервітуту була земля сільськогосподарського призначення, то і сервітут був сільським. Якщо право користування чужою землею було спрямоване на міську землю, то і сервітут був міським.У предіальних сервітутах обов'язково передбачалися два земельних наділи, безпосередньо сусідні, з яких один обслу-говував інший.

Предіальний сервітут мав:

а)    забезпечувати інтереси і надавати вигоди пануючому земельному наділу (praedium dominans), бути корисним і обтяжувати обслуговуючий;

б)    забезпечувати своїми вигодами, перевагами, природними ресурсами постійне (а не періодичне, випадкове, безсистемне) обслуговування пануючого наділу. Сервітут існує доти, доки досягається ця постійна мета. Якщо ж через якісьзміни досягнути цієї постійної мети буде неможливо, сервітут припиняє своє існування. Зміна суб'єктів сервітутногоправа не припиняла дії сервітутів.Земельні сервітути не обмежувалися строками. Вони могли переходити у спадок, відчужуватися будь-яким способом разом із земельним наділом.Основна мета предіальних сервітутів — пом'якшити недоліки однієї земельної ділянки за рахунок іншої — сусідньої. Та обставина, що майже кожний земельний наділ (поряд з певними перевагами і вигодами) мав і недоліки, зумовив значну кількість предіальних сільських і міських сервітутів. Усі сусідські взаємовідносини земельних власників, що випливали з землекористування, регулювалися сервітутами.

Зокрема, до предіальних сільських сервітутів належали: право проходу пішки, проїзду верхи на коні або на носилках — iter; право прогону худоби — actus; право проїзду возом з вантажем — via; право водогону — aquaeductus; право брати воду — aquae haustus; право прогону худоби на водопій — pecoris ad aquam appulsus; право випасу худоби — jus pascendi. Сюди ж належали сервітути на право обпалювання вапна, добування піску тощо.Сервітути, що випливали з користування міською землею, називали міськими — jura praediorum urbanorum. Найпоширенішими серед них були: а) право робити собі дах або навіс, втручаючись при цьому в повітряний простір сусіда — servi-tus protegendi; б) право спирати колоду на чужу стіну — ser-vitus tigna immitendi; в) право прибудовувати будівлю до чужої стіни або спирати її на чужу опору — servitus oneris ferendi.

Пізніше з'явилися нові сервітути:

а) право відводу на сусідню ділянку дощової води — servitus stillicidis;

б) право спуску води — servitus fluminis;

в) право проведення каналу для нечистот — servitus cloacae;

г) право вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати краєвид — servitus ne prospectui offendatur;

д) право вимагати, аби не були затулені вікна — servitus ne luminibus officiatur;

e) право зведення будови не вище встановленої висоти — servitus altius non tollendi.

Разом з тим, могли бути сервітути протилежного змісту. Наприклад, сервітут, що дозволяв звести будівлю перед вікнами сусіда.Важливе місце у побуті Стародавнього Риму займали також персональні сервітути. Здатність сервітутів заповнювати вади однієї речі за рахунок іншої зробили їх зручним і ефективним засобом задоволення майнових потреб однієї особи за рахунок майна іншої. Тому з часом вони вийшли за межі землекористування і поширилися на інші речі. Сервітути на право користування чужою річчю або майном в інтересах конкретної особи дістали назву персональних (особистих). їх встановлювали на рухоме і нерухоме майно довічно для фізичних осіб або на час існування юридичної особи.

Персональні сервітути відрізнялися від земельних об'єктом, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — земля, персональних — інші речі; суб'єкт земельних — власник пануючої ділянки (незалежно від того, хто ним був), суб'єктом персонального сервітуту є саме та особа, на користь якої він був встановлений. Персональні сервітути не підлягали відчужуванню, оскільки їх встановлювали в інтересах конкретної особи. Земельні сервітути не обмежувалися строками, а персональні сервітути, зазвичай, були довічними або встановлювалися на строк існування юридичної особи.Римському праву були відомі різновиди персональних сервітутів.Usufructus (узуфрукт) — речеве право певної особи користуватися й отримувати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни її субстанції. Отже, узуфруктуарій мав право володіти і користуватися чужою річчю в повному обсязі, одержувати від неї плоди, надавати узуфрукт іншим особам за винагороду або без неї. Узуфрукт не переходив до інших осіб і припинявся зі смертю узуфруктуарія.Узуфруктуарій був зобов'язаний користуватися річчю добросовісно і з належною турботою. Він не міг змінювати річ, навіть якщо б така зміна поліпшила річ; він відповідав перед власником за навмисне або необережне пошкодження речі.Найчастіше узуфрукт встановлювався заповітом, яким батько, наприклад, призначав сина спадкоємцем маєтку, а на користь своєї дружини (матері спадкоємця) встановлював сервітут на половину маєтку. Це означало, що після смерті батька власником маєтку ставав син, але його право власності обмежувалося наполовину на користь матері, яка мала право довічно одержувати половину прибутків від маєтку. Після смерті матері право власності сина поновлювалося в повному обсязі.

Usus — речеве право користування чужою річчю без отримання прибутків. Узуарій міг лише користуватися чужою річчю, але не мав права на плоди від неї. Римське право вважало цей сервітут правом користування, оскільки узуарій міг ко-ристуватися плодами речі для особистих потреб, але не мав права одержувати доходи від неї. Отже, узус відрізнявся від узуфрукта значно меншим обсягом прав.Крім зазначених, широко застосовувалися такі персональні сервітути, як habitatio (право користування чужими примі-щеннями) і operae servorum vel arninalium (право користування чужими рабами або тваринами). Приміром, спадкодавець, заповідаючи сину дім, міг надати своїй дружині право проживати в цьому будинку доти, доки вона жива. Право власності сина на будинок обмежувалося обсягом сервітутного права його матері.