2.Умови дійсності договорів.

Не кожна угода ставала договором. Юридичну чинність вона набувала лише за умови додержання обов'язкових вимог: вільного волевиявлення сторін, правосуб'єктності сторін, відповідної форми волевиявлення, визначення предмета договору, реальності виконання дій, що становлять предмет договору. При недодержанні цих вимог договір міг бути визнаний недійсним. Тому на характеристиці цих вимог варто зупинитися докладніше.

1. Вільне волевиявлення сторін.

Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки за договором. Вона має бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Однак для укладення договору однієї внутрішньої волі недостатньо. Вона недоступна для інших, а для договору необхідно саме її зовнішнє виявлення, притому в такій формі (або в такий спосіб), що доступна для сприйняття і розуміння іншими особами. Без фіксації волі оточуючими особами неможливе виявлення зустрічної волі. Іншими словами, якщо продавець бажає продати будь-яку річ, він мусить висловити свою волю в такий спосіб, щоб її правильно сприйняли інші особи. Отже, воля укласти договір повинна бути висловлена зовні в певній об'єктивній формі — волевиявленням. Форми його можуть бути різними, але достатньо чіткими, зрозумілими, здатними для сприйняття іншими. Воля може виявлятися усно, письмово тощо. Сучасна правова доктрина виходить з того, що воля може бути висловлена також певною поведінкою, жестом, мімікою, а в деяких випадках навіть мовчанням або за допомогою так званих конклюдентних дій. Наприклад, покупець, зайшовши в тютюнову лавку, кладе гроші на прилавок. Це означає, що він бажає купити тютюн, тобто укласти договір.Спосіб виявлення волі має важливе значення для правильного тлумачення договору. Невдало виявлена воля може при-звести до неправильного тлумачення, помилок у договорі та інших негативних наслідків. Тому в деяких договорах було чітко визначено вимоги до способу виявлення волі (манципація, стипуляція та ін.).Ідеальним є договір, в якому збігаються воля і спосіб її виявлення. Значно важче в тих випадках, коли внутрішня воля особи не збігається з її зовнішнім виявленням. Розходження між справжньою волею і формою її виявлення може бути непомітним для другої сторони — контрагента.Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення, називається помилкою — error. Питання про юридичні наслідки помилки вирішуються залежно від вини особи, що неправильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалась зв'язаною зазначеним зобов'язанням, а за відсутності юридичних наслідків помилки не встановлювалось.Розрізнялися помилки істотні та неістотні. До істотних належали помилки: а) у характері правочину (error in negotio) — в неправильній оцінці договору (наприклад, особа передає за договором річ на схов, а інша особа — вважає, що річ передано їй у тимчасове користування); б) у предметі (error in corpore) — помилка контрагента у самому предметі договору (наприклад, продається один земельний наділ, а покупець думає про інший); якщо помилка стосується властивостей предмета, то дійсність договору залежала від того, наскільки ця властивість вплинула на сутність предмета (наприклад, вазу купляли як золоту, а вона виявилася бронзовою); в) у особі контрагента (error in persona) — помилка визнавалася істотною і договір визнавався недійсним, якщо особистість контрагента мала істотне значення для другої сторони (наприклад, особа гадала укласти договір зі скульптором, а виконавець виявився не тим, за кого його вважав контрагент).Помилка у мотивах укладення договору вважалася неістотною, й оспорювання договору в таких випадках не допускалося.Волевиявлення сторін має бути абсолютно вільним і усвідомленим. Виявлення волі, яка настала внаслідок обману, на-сильства чи примусу, вважалося неналежним, а згадані обставини називали вадами волі.

Обман (dolus) — навмисне введення в оману контрагента з метою спонукання до волевиявлення на шкоду власним майновим інтересам. У республіканський період оманою визнавали будь-які хитрощі, а у класичному приватному праві — поведінку особи, яка зумовила волевиявлення контрагента, викликане неправильною уявою про її наміри. Ціцерон дав таке визначення обману: «Коли одне робиться для виду, а інше здійснюється (входить в намір)» — cum esset aliud simulatum, aliud actum. Лабеон, який жив пізніше Ціцерона, підтверджує визначення обману і пропонує своє: «Це є лукавство, обман, хитрість, здійснені для того, щоб обійти, обманути, заплутати іншого» (Д. 4.3.1.2).

Правочин, здійснений під впливом обману, не визнавався абсолютно недійсним. Він мав певні юридичні наслідки, проте особі, що виявила волю під впливом обману, надавався позов (actio doli) для визнання договору недійсним і стягнення за-подіяних збитків, що настали внаслідок обману. Оскільки присудження за даним позовом загрожувало безчестям (infamia) для відповідача, то він майже не застосовувався проти осіб, що мали високе соціальне становище — його замінювали іншим позовом.

Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під примусом іншої. Примус може полягати у фізичному насильстві або у психологічному впливі — погрозі (metus). Вада волі мала місце, якщо погроза була протиправною, реальною і «викликала страх перед великим злом» (Д. 4.2.5), тому не мала значення, наприклад, погроза застосувати санкції до невиправного боржника.

Римське право визнавало правочин, здійснений під примусом, дійсним, пояснюючи це тим, що «хоча і під тиском, але ж волю висловив» — Coactus tarnen volui (Д. 4.2.21.5). Пізніше правознавці дійшли висновку, що воля, виявлена під тиском, не є справжньою. Особі, чиє волевиявлення сформувалося під впливом погрози, надавався спеціальний позов — actio quod metus causa.

Того, хто застосував примус, присуджували до відшкодування завданих збитків. При відмові добровільно виконати рішення суду його присуджували до відшкодування заподіяних збитків у чотирикратному розмірі.

2. Правосуб'єктність сторін. Саме по собі волевиявлення договору ще не породжувало. Необхідна була здатність до волевиявлення, а її, як відомо, мають не всі. Правоздатності були позбавлені раби, а також підвладні особи, як нездатні укладати договори від свого імені. Істотно обмежувалися в цій здатності особи, що не мали статусу римського громадянина. Для вільного волевиявлення вимагалась також і дієздатність, якої не мали малолітні й неповнолітні, душевнохворі та інші категорії вільного населення. Вільне волевиявлення можливе тільки за наявності правосуб'єктності як фізичних, так і юридичних осіб.

3.    Необхідна форма волевиявлення — укладення договорів у формі, що приписувалась законом. Недодержання її робило договір недійсним. Це манципація, стипуляція, деякі письмові договори.

4.    Визначення предмета договору. Римське приватне право поділяло зобов'язання на визначені та невизначені. У визначених предмет був ясний і чіткий, не викликав сумнівів; у невизначених — предмет окреслювався загальними ознаками (наприклад, продаються речі із спадкового майна Клавдія або продається річ, ціну якої встановив фахівець). Залежно від виду речей, які могли бути предметом договору, розрізняли родові зобов'язання і зобов'язання, предмет яких визначався індивідуально. Якщо предмет зобов'язання визначений родовими ознаками, тобто предметом договору була родова річ, — це родове зобов'язання, якщо ж індивідуально-визначена річ, то й зобов'язання індивідуально-визначене. Практичне значення такого поділу полягає в тому, що на випадок загибелі родової речі без вини боржника він не звільнявся від обов'язку виконати зобов'язання. Цей принцип висловлений в афоризмі: «Речі, визначені родовими ознаками, не гинуть» — genus non perit. Випадкова загибель індивідуально-визначеної речі припиняла зобов'язання.

Родове зобов'язання — різновид невизначених зобов'язань, оскільки його предмет визначався родовими ознаками.

5.    Реальність виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався дійсним, якщо його можна було виконати: немає зобов'язання, якщо його предмет неможливий — impossibilium nulla obligatio est. Неможливість дії може бути фізичною, юридичною і моральною. Прикладом фізичної неможливості є договір про те, що боржник має випити море. Якщо предметом договору купівлі-продажу була річ, вилучена з обігу, це зумовлювало юридичну неможливість виконання договору. Моральна неможливість дії за договором мала місце, якщо він суперечив загальноприйнятій поведінці (наприклад зобов'язання виконати роль вбивці).