40. Типи виборчих систем, їх х-ка

Виборча система — це порядок формування виборних органів д-ви та органів місцевого управління на основі конституції та законів. Типи:

Мажоритарна с-ма (фр. majогіtе — більшість) — система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Мажоритарні с-ми: а) відносної більшості ,Україна б) абсолютної більшості, Франція в) мажоритарна система кваліфікованої ,Чилі

Пропорційна с-ма— с-ма визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.

За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорстокими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками.).

Змішана с-ма — с-ма визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої — пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України. Але існують і інші: а) с-ма з єдиним голосом (у багатомандатному окрузі виборець голосує лише за одного кандидата, а не за список); б) с-ма з обмеж голосуванням в) кумулятивна с-ма

№ 41Особливості становлення багатопартійної системи в Україні

У становленні української багатопартійності виділяють три етапи. Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 p.). На цьому етапі виникають політизовані й політичні організації, що своєю діяльністю підготували умови і дали поштовх процесові творення партій. Розпочався він зі створення в березні 1988 р. Української Гельсінської спілки (УГС), яка першою заявила про необхідність побудови самостійної української держави. У тому ж році виникли Демократичний союз та Народна спілка сприяння перебудові. Політичне життя активізувалося після опублікування 16 лютого 1989 p. y газеті «Літературна Україна» проекту програми сприяння перебудові Народного Руху України (НРУ). У вересні 1989 р. в м. Києві відбувся установчий з'їзд НРУ як політизованого громадського об'єднання, у жовтні заявила про себе нечисленна, але надрадикальна Українська національна партія. Етап початкової багатопартійності (кінець 1990 р. — до подій 19—24 серпня 1991). Започаткував його установчий з'їзд Союзу трудящих України за перебудову, що відбувся 24 лютого 1990 р. У квітні того ж року було засновано партію Державна самостійність України (ДСУ), У травні відбувся установчий з'їзд Об'єднаної соціал-демократичної партії України, а через місяць заявила про себе Українська селянська демократична партія (УСДП) та Українська народно-демократична партія (УНДП). 1 липня 1990 р. в Києві відбулася перша сесія Української міжпартійної асамблеї (УМА), яку заснували партії та об'єднання національно-демократичного спрямування. Восени 1990 р. політичний спектр України розширили Селянський Союз України, Народна партія України, Ліберально-демократична партія України. У грудні 1990 р. члени КПРС, які утворювали демократичну платформу в тодішній КПУ, створили партію демократичного відродження України (ПДВУ), тоді ж відбувся установчий з'їзд Демократичної партії України (ДНУ). Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991 р. до виборів до Верховної Ради України в березні 1994 p.). Відзначається принципово новими політичними і соціально-економічними умовами. Після серпневих подій 1991 р. КПРС та її регіональне відділення в Україні КПУ були заборонені. 24 серпня 1991 р. було проголошено незалежність України, що уможливило демократичні перетворення в ній. Процес творення партій отримав нові можливості й стимули. У вересні 1991 р. відбувся установчий з'їзд Ліберальної партії України (ЛПУ), у жовтні — установчий з'їзд Соціалістичної партії України (СПУ). На основі Української міжпартійної асамблеї було створено Українську Національну Асамблею (УНА). У 1992 р. в Києві було створено Українську консервативну республіканську партію (УКРП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ). Внаслідок об'єднання Української національної та Української народно-демократичної партії утворилася Українська національна консервативна партія (УНКП). Активно виникали нові партії в 1993—1994 pp., серед яких Народний Рух України (НРУ), Комуністична партія України (КПУ). Багатопартійність в Україні стала фактом. З формуванням багатопартійності процес творення нових партій не припиняється. Відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутріпартійна боротьба, розколи в партіях, об'єднання партій, утворення міжпартійних блоків.

Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр партій, який існує у світі.

№ 42Громадські організації і суспільно-політичні рухи в політичному житті.

Громадські об'єднання — об'єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами. Право на об'єднання є невід'ємною частиною прав людини і громадянина. Воно проголошене Загально декларацією прав людини. У більшості країн світу громадські об'єднання для здійснення своїх цілей і завдань, передбачених статутами, користуються правами: — брати участь у формуванні державної влади й управління; — реалізовувати законодавчу ініціативу; — брати участь у виробленні рішень органів державної влади і управління; — представляти й захищати інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах. На основі законодавче визначених прав і обмежень громадські об'єднання виконують низку функцій - опозиційну, захисну, виховну, кадрову функції.

Опозиційна функція, її роль полягає в запобіганні надмірній централізації й посиленні влади держави, сприянні прогресивному розвитку громадянського суспільства. Для досягнення мети громадські об'єднання вдаються до різних засобів: підтримки чи незгоди з державними рішеннями, висування альтернативних програм, апеляції до громадської думки, контролю тощо.

Захисна функція. Вона спрямована на задоволення та захист інтересів, потреб членів організації через вимоги, заяви до державних органів, уряду, а також законодавчу ініціативу, контроль за виконанням своїх рішень і угод здержавними установами, органами, переговори з ними тощо.

Виховна функція. Націлена на формування в громадян моральної, політичної, управлінської, правової культури, національної самосвідомості, відповідальності за справу і свою поведінку, свідому трудову дисципліну; виховання ініціативності, творчого підходу, професіоналізму, підприємництва.

Кадрова функція. Полягає в підготовці кваліфікованих кадрів для державних та громадських органів, установ, організацій.

Непартійні громадські об'єднання виконують й інші важливі функції, зокрема в межах паблік рілейшнз (зв'язків з громадськістю): інтегративну (єднання, консолідація мас), комунікативну (інформаційне забезпечення, розширення спілкування, підвищення ролі громадської думки, підтримка нею певних починань, організацій).

Суспільно-політичні рухи - це масові політичні й неполітичні формування громадян, пов'язані систематичним співробітництвом заради досягнення певної мети на ґрунті спільних соціально-політичних інтересів. Рухи як вияв громадської ініціативи (антифашистські, національно-визвольні, екологічні, за мир, жіночі тощо) характеризуються відсутністю чіткої організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю течій, неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю індивідуального членства, іноді нечіткою програмою.

В історичному аспекті виділяють такі суспільно-політичні рухи: — антифашистські, національно-визвольні рухи країн Азії, Африки, Латинської Америки в добу антиколоніальної боротьби; рух проти загрози війни, за мир; екологічний рух (захист довкілля, природи); молодіжний і жіночий рухи (боротьба за поліпшення політичного і соціального становища молоді й жінок); альтернативні рухи (рухи громадських ініціатив: вирішення проблем повсякденного життя з ініціативи громадян; розробка соціальних програм, альтернативних муніципальним чи урядовим тощо). регіоналізм (рух місцевого населення за збереження своєї культури, соціальної, національної самобутності, проти засилля чужих цінностей). №43 Політичний процес: сутність, структура і характерні особливості.

Політичний процес — це сукупність видів діяльності суб'єктів політики, що включені в динаміку практично-політичних відносин, охоплюють усі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичних цілей.

За змістом політичний процес — це технологія здійснення влади суб'єктом політики.

Політичний процес має різні стадії, що змінюють одна одну і відрізняються за часом. Сума стадій і становить структуру політичного процесу.

Всі ці стадії становлять цілісний політичний процес. Кожна стадія має свої особливості. Тому протікання політичного процесу не є однолінійним. Кожен з періодів може займати свої часові рамки. Швидкість стадій протікання політичного процесу може бути різною. І тут потрібні тривалі зусилля політичних сил, щоб не втратити досягнутого. Втрачений результат важко відтворити, оскільки населення перестає вірити у можливості успіху.

Політичні процеси в суспільстві, як правило, відбуваються поступово, повільно, проте політичні сили і окремі політичні діячі інколи прагнуть прискорити їх. Таке прискорення є не що інше, як намагання вирвати політику, політичну систему із системи "суспільство" і примусити її працювати за невластивими їй законами. Це призводить до відриву від реальності, а він, у свою чергу, — до суб'єктивізму, волюнтаризму, в кінцевому підсумку до політичного краху. Будь-яке прагнення до прискорення тих чи інших політичних процесів у суспільстві має враховувати взаємодію їх з усім суспільством, можливість такого прискорення, міру впливу на механізм проходження суспільних процесів.

Природа політичного процесу складна і суперечлива. Політичний процес може бути творчим і руйнівним.

Отже, політичний процес зумовлений об'єктивними законами розвитку суспільства. У разі порушення об'єктивних законів соціального розвитку, послідовності стадій протікання самого процесу, динаміки можливих змін він може перетворюватись на свою протилежність. Це призводить до відкидання суспільства у своєму поступальному розвитку на десятиліття і навіть на століття.

Незважаючи на те що політичний процес протікає на різних рівнях організації суспільства: глобальному (у світовому співтоваристві), регіональному (в організаціях регіонів), місцевому (у трудових колективах), можна говорити про цілісність політичного процесу, його специфіку на різних рівнях, про взаємозв'язок усіх рівнів.

У політичному аспекті ключового значення для будь-якої адміністративної системи набувають раціональні співвідносини між центральною і місцевою владами, централізмом і децентралізмом у прийнятті політичних рішень у сфері економіки, соціальній сфері, з питань геополітики, конфліктних ситуацій. За умови посилення активності внутрішньорегіонального ринку об'єктивним процесом стає регіональне саморегулювання.

Політичні процеси поділяються також на внутрішньополітичні і зовнішньополітичні. Вони взаємозалежні і залежність ця різноманітна: 1) внутрішньополітичне життя та його розвиток визначаються зовнішньополітичним середовищем, активністю і розвиненістю зовнішньополітичних сил; 2) внутрішньополітичне життя визначальне щодо зовнішньополітичного; 3) внутрішньо- і зовнішньополітичне життя і процеси, що з ними пов'язані, взаємозалежні, рівновпливові та рівновагомі. Кожен з підходів у вирішенні проблеми взаємодії зовнішньо- і внутрішньополітичних процесів відображає реальне життя. Визначальна роль того чи іншого з них залежить від конкретного історичного періоду і політичної ситуації, що склалася.

№ 44 Соціальна природа, характерні ознаки і функції бюрократії.

Термін бюрократія походить від фр. bureau влада, і грец. тип соціального управління, або певну форму соціально-по­лі­тичної влади та відповідну правлячу еліту. Термін бюрократизм використовується, як правило, для характеристики відповідних засобів управлінської діяльності. Найпростіший зміст цих понять полягає у відриві виконавчих органів певної організації від самої організації, перетворенні органа, що має підкорятись, в орган, який підкоряє тих, чию волю він повинен виконувати. Бюрократія є апаратом панування, інструментом влади, який містить, однак, внутрішнє протиріччя – залишаючись апаратом, тобто слугою, він стає над своїм паном, перебирає владу над владою.

Бюрократія як поняття, яке протилежне демократії (що не зовсім точно), ви­ко­рис­товується в нашому політичному лексиконі майже виключно в негативному, навіть лайливому значенні (часто під іншим терміном – партократія). Для цього є істо­рич­ні причини, але явище бюрократії є набогато складнішим, неоднозначним, втіленим в різних історичних типах.

Бюрократія притаманна не тільки державі, хоча це поняття часто пов’язується лише з державою, а й взагалі будь-яким організаціям. Передумовою її існування є специфічна професійна управлінська діяльність, тобто необхідність засвоєння пев­них вмінь і навичок, а також технічна неможливість безпосередньої демократії. Особ­ли­во поширились ці передумови в сучасному індустріальному та постіндустрі­альному суспільстві, хоча, безумовно, бюрократія існувала і раніше, в традиційних суспільствах. Бюрократія приходить на зміну старим формам влади тому, що вона являє собою технічно більш довершений спосіб організації – настільки ж, наскільки машинне виробництво перевершує ручну працю. Типічній формі бюрократії притаманні такі риси:

• систематична мобілізація людських та матеріальних ресурсів для здійснення чітко визначених цілей і планів;

• використання професійно підготовлених кадрів, обіймаючи неспадкоємні посади з означеним колом повноважень і сферою діяльності;

• професійна спеціалізація і розподіл праці, що координується ієрархією підпорядкування, підзвітною певній владі або клієнтурі.

Основні негативні риси бюрократичної управлінської структури: знеособлення, безвідповідальність, самодостатність і самовідтворення, підміна знання – авторитетом, ініціативи – традицією. Негативні риси бюрократії властиві її природі, і є мовби продовженням її позитивних функцій. Наприклад, постійна необхідність жорстко встановленого і передбачаючого сувору підзвітність порядку дій може породжувати тенденцію до інертності, волокити, обмеження здатності реагувати на нові ініціативи. Необхідність дроблення обов’язків може призвести до виникнення проблем і труднощів в координації дій та відповідальності за них. Занадто централізований контроль може створювати проблеми перешкод і «пробок» в діяльності і уповільнення реагування. Для пересічного громадянина такі бюрократичні засоби управління перетворюються у постійні проблеми незрозумілих формальностей, відписок і відмов.