18. Політичні погляди д. Донцова. «Націоналізм»

Дмитро Донцов (1883-1973) був головним ідеологом руху. Він був автором численних творів ("Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926), "Дух нашої давнини" (1944).

Він сформулював концепцію нового - інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя.

Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викладена у його праці "Націоналізм". У ній він писав, шо починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій - інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування.

Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди земних інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча ж верства - це аристократи духу, для яких земля - передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем.

Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму, за Д. Донцовим, мало бути "творче насильство", що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.

Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки.

Д.Донцов виділив п’ять принципів своєї ідеології інтегрального, або чинного, націоналізму.

Перший принцип проголошував , що національна ідея має будуватися не на розумі, а на волі – інстинктивному прагненні нації до життя, влади і панування.

Другий принцип передбачав виховання в народу стремління до боротьби, усвідомлення ним кінцевої мети.

Третій принцип ґрунтувався на романтизмі і фанатизмі, який надав національним почуттям релігійного змісту, а ідеям – догматичного характеру і спонукав маси до експансії насильства за торжество своїх ідей.

Четвертий принцип – це проголошення імперіалізму як легкого синтезу між націоналізмом, що мало б загальнолюдський характер, оскільки цивілізувало б народи, нездатні управляти собою.

П’ятий принцип ставив за мету формування національної еліти – ініціативної меншості, яка продукує для несвідомої маси ідей і мобілізує цю масу на боротьбу на них. Для забезпечення перемоги ініціативна меншість повинна використовувати «творче насильство»

19. Політична думка в Україні радянської доби

Післяреволюційна доба в Україні є періодом не лише боротьби за утвердження самостійності України, а й пошуків шляхів духовного відродження нації. Хвилю українізації, що сприяла розвитку політичної думки, на початку 30-х років було припинено сталінським керівництвом. Унаслідок "чистки" у партійному та державному апараті тодішню політичну еліту України поставили на коліна. Це негативно позначилося на стані суспільствознавства.Наприкінці 50-х років інтелектуальна еліта України скористалася хрущовською політикою десталінізації й порушила питання про реабілітацію своїх репресованих колег. Цих буди-телів нової політичної думки стали називати "шістдесятниками". Перші прояви дисидентства спостерігалися в Києві й Західній Україні — було організовано кілька невеличких груп. Одна з них — "група юристів". її члени закликали до реалізації законного права України на вихід із СРСР. Згодом такі групи було розкрито, а їх членів засуджено до тривалих термінів ув'язнення.

За часів перебування України у складі СРСР говорити про існування якоїсь окремої української політологічної школи не доводиться, оскільки політологія як така вважалася в Радянському Союзі "псевдонаукою", а єдино правильним ученням був марксизм-ленінізм у формі наукового комунізму та марксистської філософії.

Видатні діячі: Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, В'яче-слав Липинський, Микола Міхновський, Микола Хвильовий (Фітильов) і Олександр Шумський.