15 Проблематика новели і.Франка «Сойчине крило».

Повість І. Франка "Сойчине крило" справляє надзвичайно трагічне враження. Це сповідь двох душ, що загубили одна одну в цьому жорстокому світі через непорозуміння та неувагу. Спочатку ми знайомимося із автором-оповідачем. Те, що він розповідає про своє життя, викликає неоднозначні почуття. Він закоханий у самотність, постійно наголошує на тому, що тепер його ніщо живе не цікавить: ані робота, ані суспільство, ані почуття. Йому сорок років, але звідки виникла ця впевненість у своїй байдужості до світу? Знаменно, що повісь починається зображенням веселого святкування Нового року. Це свято пов'язане не тільки з радістю, домашнім вогнищем, а і з надіями на краще майбутнє. Усі пам'ятають той звичай — загадати бажання перед початком нового року, і воно обов'язково здійсниться. Героя не цікавить свято з його щасливими забобонами. Ще кілька років тому він був лише учнем у школі самоти. Сьогодні він стверджує, що став професіоналом, хоча іноді зі споду душі поставало несподіване переживання: "Ще щось тягло мене кудись. У душі ще не вмерла була та мала дитинка, що плаче до мами. Тепер се вже скінчилося. Давні рахунки замкнені, давні рани загоєні. Де колись хвилювало та бушувало, тепер тихо та гладко". У своєму запереченні навколишньої дійсності він доходить до крайньої межі. Герой вважає, що життя — це тільки його власний скарб. Отже, ніхто не має права жадати він нього найменшої жертви цього скарбу. Поняття "суспільство", "держава", "народ" стали порожнім звуком. Для вільної людини це ланцюг з твердого заліза і м'якої павутини — насилля та брехні. Насилля в'яже тіло, а брехня душу.

"Сойчине крило", де на найвищий п'єдестал підніс автор любов, обтрясши її "із земних пут". І справді, проблематика цієї повісті-новели має екзистенційний характер, порушено тут певні нелегкі для збагнення питання людського буття взагалі в ракурсі людських взаємостосунків як "скомплікованого паралелограма сил". У своїх "записках" "відлюдько"-інтелектуал змальовує світ свого відчуження від людей, заборолом від яких є штучні, хоча мистецькі витвори культури. Поміж улюбленими авторами у комфортабельному інтер'єрі "відлюдька" — томи Гете, Емерсона, Рескіна і, що характерно, журнальна стаття Уальда про Ісуса Христа. У час написання "Сойчиного крила" І.Франко остаточно ствердив універсальну сутність Христової науки.

16. Жанрові особливості драматичної поеми Лесі Українки «Одержима».

У драмі Лесі Українки “Одержима” розглядаються проблеми комунікації, порозуміння, неадекватності сказаного й почутого в інтерпретації співрозмовників. Тут конфлікт тлумачень пов’язаний з античним та християнським дискурсом. Протогоністами виступають жінки. Адже приреченість на безголосся, брак мови найгостріше відчуває в патріархальному суспільстві саме жінка. В «Одержимій» Месія та Міріам не можуть дійти згоди у трактуванні основоположних “Буттєвих і етичних понять, як-от “Бог”, “людина”, “віра”, “свобода”, “щастя”, “любов”, “ненависть”. Самозречена у своїй любові жінка не може поступитися лише одним – власною самістю, свободою вибору, яка лише й уможливлює любов. Для Міріам любов – це результат індивідуального вибору, це почуття до обранця. Неможливість порозуміння стає очевидною вже при першій розмові. Всезнаючий Месія пропонує жінці як найнеобхідніший – дар спокою. Але вона від цього дару відмовляється, бо її душа вже спалена чи то ненавистю, чи то любов’ю. Така одержимість для Міріам незрівнянно дорожча від зцілення. Стосовно кінечного людського життя почуття й душевні стани сприймаються у нерозривній опозиційній роздвоєності. Це поняття любові (ненависті, свободи) залежності, близькості (відчуженості). Месія з божественної перспективи вічності нав’язує поняття любові, спокою, залежності як абсолютні, позбавлені опозиційних пар. Любов до ближнього. Спокій у блаженній безтривожності, залежність від Бога, Отця – абсолютні. Щодо них ні про який особистий вибір не може йтися. Цього Міріам не приймає. Сила земного почуття могутніша за всі раціональні доводи. Заради любові можна загинути, кров’ю викупити життя обраного. Але не можна забути про різницю між добром і злом у людському вимірі й виборів. Відмова від ненависті спричинили б для Міріам і згасання любові. Міріам відособлюється від Месії, заявляючи, що вона – лише “нещасна жінка”. Але в потребі дорівнятися до обранця, перебрати на себе призначені йому муки, прийняти біль, любов Міріам стає майже материнською. Любов Міріам – це не покірна любов.